Колишній бойовик «ДНР»: «Чого точно не робитиму? Не дивитимуся російське телебачення»

Програмою СБУ України «На тебе чекають вдома» скористалося майже 250 колишніх учасників незаконних збройних формувань. Останнім часом тих, хто бажає припинити незаконну діяльність, помітно побільшало. На сьогодні 172 із них уже звільнено від кримінальної відповідальності, щодо інших тривають судові розгляди. 

Журналыстам видання  Тиждень на умовах анонімності вдалося поспілкуватися з одним із колишніх бойовиків, який повернувся додому в березні цього року.

— Розкажіть про себе.

— Народився й виріс у Слов’янську, там закінчив школу, звідти пішов до армії. Раніше не припускав, що події можуть розгортатися так, що візьму зброю в руки по інший бік. Не думав навіть про те, що взагалі може бути цей інший бік. Коли в Слов’янську з’явились озброєні люди, не дуже переймався політичними мотивами чи причинами, бо мав багато роботи: сусіди залишили на мене своє господарство, чимало індиків та курей. Я рідко бував у центрі, з озброєними людьми взагалі не перетинався. Коли в місті почалися бойові дії, обладнав підвал, у якому ховалася моя родина. Їхати воювати на боці «ДНР» вирішив уже 2015-го.

Рішення прийняв швидко: від першої думки до поїздки до окупованого Єнакієвого минуло кілька днів. Я тоді працював у Слов’янську спеціалістом з установлення супутникових антен. Багато моїх клієнтів ставило їх тільки для того, щоб дивитися російське телебачення. Це тоді вважалося єдиною можливістю почути правду. Звичайно, і я був захоплений ідеями, про які постійно говорили на російських каналах. Міг увесь вечір дивитися новини. Тоді здавалося, що не маю права залишатися осторонь такої благородної мети, як становлення самостійності Донбасу. Телебачення це подавало як волю самого народу. А як можна не допомагати народу? Мені тоді тільки виповнилося 23 роки, мав дружину, маленьку доньку. Дружина підтримала, назвавши це лицарським вчинком. Мамі не сказав, бо розумів, що вона мене не пустить. Дідусь і бабуся знали, що я поїхав на окуповану територію, але думали, що працюю там пожежником.

— А що відбувалося насправді?

— Приїхавши до Єнакієвого, знайшов пункт, де набирали у військо, сказав, що хочу воювати. Те, що вже давав присягу Україні, коли служив в армії, тоді не бентежило, бо були такі часи, що відчувалися дуже різкі зміни. Хтось теж колись давав присягу СРСР, але потім служив в Україні. Фінансове питання тоді мене не цікавило. Спочатку навіть не знав, скільки платять. Пройшов перевірку «МГБ», бо на людей із нашої території дивилися з недовірою.

За розподілом уже в липні 2015-го потрапив до Донецька, пройшов навчання в Торезі, перший місяць отримав 15 тис. руб. Тоді мені здавалося, що то непогані гроші. Зараз, повернувшись до Слов’ян­ська, здивувався: тут еквівалент цієї суми можна заробити навіть не дуже кваліфікованою працею. Хоча там нам постійно казали, що на звільнених територіях усе дуже погано: харчі вкрай дорогі, роботи немає, все зруйновано, люди гинуть від голоду. Так вийшло, що майже одразу після вступу до війська перестав спілкуватися з дружиною. За іронією долі, вона зараз зустрічається із солдатом ЗСУ. З мамою по телефону говорили тільки про побутові речі. Як будь-яка мати, вона цікавилася, чи все в мене гаразд, чи живий, чи здоровий.

— Як ви дізналися про програму, за якою можна повернутися додому?

— Читав новини в інтернеті, зокрема й на українських сайтах. Так у 2016 році й дізнався про програму СБУ «На тебе чекають вдома». Мені відомі випадки, коли хтось намагався повернутися, але обговорювати це зі знайомими чи друзями не можна було: тільки за такі балачки була загроза потрапити на підвал. Сам я не був жодного разу заарештований, але чув про те, що там катують, зок­рема й із застосуванням струму. Тому просто мав на увазі такий вихід зі становища, у яке потрапив. Мама дуже боялася, бо до кінця не вірила, що мене тут не посадять, пропонувала знайти гроші, щоб я міг виїхати до Росії. До речі, так робить багато з тих, кому шлях додому закритий через реальну участь у бойових діях. Але я не хотів, відчував, що виходом для мене є ця програма.

— Чому ви були так впевнені?

— Мені було нічого приховувати, моя служба минула без застосування зброї безпосередньо на фронті. Спочатку я був радіотелефоністом, потім перевівся до іншого підрозділу, де мені запропонували посаду командира міномета. Бо насправді там дуже великий кадровий дефіцит. Безпосередньо у військкоматах чергують представники різних підрозділів, щоб першими вхопити хоча б когось. А позаяк я не був по факту мінометником, а працював у господарчій частині, віддавав зі своєї зарплати 4,5 тис. руб. щомісяця. Так вийшло, що знову займався гусьми й качками, але інколи доводилося виїжджати на лінію фронту й чергувати там. Можна сказати, мені пощастило, що я не брав участі саме в бойових діях: мене не вбили, я не вбив.

Таких, як я, не дуже любили «старики», які постійно казали нам: «А де ви були у 2014-му, коли йшла справжня війна?», натякаючи, що ми просто отримуємо гроші, а не воюємо. До речі, серед тих, хто приєднався пізніше, вже у 2016–2017 роках, стало більше місцевого населення, бо працювати реально ніде. Вони виїздили до Росії, але там не склалося, повернулись, а працювати за 4 тис. руб. не хочуть. Тому йдуть до військкоматів. Є й такі, що виїхали з вільної України, втікаючи від мобілізації, а тут усе одно потрапили на вій­ну. Я теж якось був звільнився, намагався орендувати житло, знайти роботу, але через усі плюси й мінуси, особливо через свою «ворожу» прописку, опинявся на межі. Був час, коли харчувався на два рублі в день. Тому знову був змушений піти на службу. Саме тоді мене взяли начебто керувати мінометом.

— Яка взагалі атмосфера у війську «ДНР»?

— Чесно кажучи, настрої зараз не дуже позитивні. Багато від кого можна почути: «Це завелика ціна, яку ми платимо». Але майже ніхто вже не може сказати, за що саме воюємо, боремося. Навіть у російських «добровольців» уже змінюються настрої. Один так казав: «Якби за мій Омськ хтось приїхав воювати, я їх і додому приводив би, як гостей, ми були б вдячні. А тут нам у спину плюють». До речі, навіть між місцевими солдатами та росіянами дуже напружені стосунки. У кожного своя каша в голові. Є й ті, хто щиро вірить, що вони справді допомагають народу Донбасу й що Росія в цьому конфлікті ні до чого. Я теж не одразу зрозумів, що військова техніка, їжа, форма, озброєння чи снаряди з Росії, аж доки якось не побачив на якомусь обладнанні клаптик із реєстру з Ханти-Мансійська. А російські офіцери, яких там називають радниками, взагалі нас за людей не вважали.

— Що стало останньою краплею?

— Мені все те набридло. Не було сил так жити. Дуже хотілося додому, повернутися до нормального життя, побачити свою дитину. Звичайно, ризикував, але це виявилося навіть простіше, ніж я думав. Нікому не сказавши, покинув місце розташування, вночі надіслав через месенджер інформацію про те, що маю намір повернутися додому за програмою СБУ. Те, що пройшов КПВВ із боку «ДНР», досі вважаю дивом, бо міг би зараз зовсім з іншими людьми розмовляти. І по-іншому. Насправді більшість тих, хто бажає скористатися програмою, боїться не так покарання з боку України, як помсти «ДНР». Але мені пощастило, я дістався до «нульового» блокпоста українських військових і там одразу сказав, що переходжу лінію фронту за програмою. Підійшла людина, запитала прізвище. Вже в Бахмуті мене допитували до вечора, а потім навіть запропонували гуртожиток для ночівлі. Звичайно, мене перевіряли. Думаю, і зараз перевіряють. Але я не боюся, бо не маю наміру щось приховувати.

— Як вас зустріли?

— Рідні були дуже раді, що я повернувся. Звичайно, знайомі та сусіди питають, що та як. Я пояснюю: зі мною все відбувається за законом. Бо не хочу все життя десь бігати, чогось боятися. Мені ж тільки 25. Скоро мій дім звільнять квартиранти, налагоджуватиму побут, займатимуся господарством. Чого точно не робитиму? Не дивитимуся російське телебачення. Не тому, що боюся, що знову щось «перемкне», просто огидно. Я багато що бачив на власні очі, тому брехня вже не цікавить. Знайшов роботу, думаю, все буде добре. Сподіваюся, що інші, хто не відчуває за собою тяжких гріхів, теж спробують повернутися додому. Знаю, наприклад, жіночку, яка кухаркою там у військовій частині працює. А тут у неї семирічний син. Вона дуже хоче повернутися, але боїться. На жаль, здається, цей конфлікт надовго: там дуже багато військових, техніки, зброї. Тому навряд чи варто чекати закінчення, якщо не бажаєш воювати й хочеш повернутися до рідних.

Автор: Єлизавета Гончарова; Тиждень