влажность:

давление:

ветер:

влажность:

давление:

ветер:

влажность:

давление:

ветер:


Письмо в УК

Фотогалерея

Что скрывает секретный бункер Горбачева в белорусских лесах

Что скрывает секретный бункер Горбачева в белорусских лесах

Голосование

Какая судьба ждет Саакашвили в Украине?

Его депортируют в Грузию
Ему вернут гражданство
Ничего ему не будет, дело замнут - Тимошенко снова посадят
Его выдворят из Украины через 90 дней

Реклама

...
Печать

Сповідь ката. Як від рук підпілля гинули українці і поляки

28.11.2017 08:23

"Що за чарівна дівчина! Це довге волосся і ці великі блакитні очі... В останню мить відчуваю певного роду жаль. Знижую приціл й одночасно натискаю на гачок. Аби не в голову - думаю - як вона буде виглядати в труні?" "Історична Правда" публікувала рецензію на скандальну книгу "Екзекутор" ("Виконавець") - мемуари бойовика диверсійного підрозділу польського націоналістичного підпілля.

ЖЖ-юзер joanerges переклав кілька уривків з самої книги.

------------------------------------------------

У польському видавництві "Ośrodеk KARTA" цього літа вийшла книга спогадів Стефана Донмбського (Стефан Дембскі, Stefan Dąmbski) під назвою "Кат" (Egzekutor). Автор виріс у селянській родині, закінчив школу у Львові, а в 1942 році 17-річним хлопцем потрапив до спецпідрозділу польської Армії Крайової, завданням якого були страти гітлерівців і колабораціоністів.

Після визволення Польщі підрозділ страчував представників нової, комуністичної, влади, а також етнічних українців.

Повість уже викликала відносне збурення у польському суспільстві та ЗМІ, адже в ній йдеться про темний бік діяльності польського незалежницького підпілля. Про те, на що накладено негласне табу - про жорстокість та безжальність бійців Армії Крайової. У сучасній Польщі щодо цих питань діє негласний закон омерти.

Польські історики відзначають унікальність цього видання - це, по суті, перші спогади учасника карального підрозділу підпілля в Європі часів Другої світової. Досі був тільки голандський документальний фільм про долю учасника підпільного трибуналу, але вперше розповідається про того, хто безпосередньо натискав на гачок.

У соціалістичній Польщі такі спогади не могли з'явитися, бо в них описано катування міліціонерів. Але не могли вони бути видані й жодним емігрантським угрупуванням, ані лондонським, ані паризьким Гедройця, бо це могло кинути тінь на АК...

Автор визнає, що вподобав собі роль ката під час війни: "Не заперечую, що мені та таким, як я, життя диверсанта було дуже на руку. Я не мусив ходити до школи, яку замолоду не любив, не мусив працювати фізично, не мав жодних родинних зобов'язань, не мусив переживати про те, що завтра поставлю на плиту. Не виносив монотонного життя, а різноманіття емоцій різного роду мав у підрозділі досхочу".

Донмбський резюмує свою історію: "Здійснилися мої мрії: я став людиною без сумнівів у власній правоті... Був гіршим від найпідлішого звіра. Був на самому дні людського болота. Але я був типовим вояком АК. Був героєм, на грудях якого після війни висів Хрест Борців..." [Хрест Борців - друга (на той час) за значимістю військова польська нагорода, надавана за "вчинки мужності і відваги, зроблені під час бою" - Перекладач].

Донмбський писав не про те, яким безстрашним, білим та пухнастим борцем за Вітчизну він був, а про те, як потрохи почав отримувати задоволення від самого процесу вбивства, страти.

Про те, як все частіше гинуть і прості поляки - випадкові люди: дівчина, яка бачила страту колабораціоніста, діти на лінії вогню...

Власне, спогади обірвані на півслові - автор застрелився 13 січня 1993 р. в американському Маямі. Вашій увазі пропонується мій переклад уривків з книги, доступних в інтернеті.

ПОЧАТОК

[...] До АК мене залучив мій добрий довоєнний знайомий [Станіслав Палац], старший за мене, який мав у підпіллі звання підпоручника. Належав не до "Чотирнадцятки" [спецпідрозділ зі львівських поляків, створений у 1943 р., спеціалізувався на стратах українців - Перекладач], яка в мій жешувський регіон прийшла значно пізніше, а до другого відділу "Юзефа". "Стах" був моїм безпосереднім керівником і "контактом". Він прийняв у мене присягу у малій селянській хаті, при запаленій на Біблії свічці.

Аж через два тижні після присяги я вперше зустрівся з нашими хлопцями з підпілля. Я був швидше здивований. Вони не носили зброї. Не проходили жодного навчання. Їхнім завданням була тільки доставка повідомлень. З того почав і я.

Вступивши до АК, я сподівався на більше акцій та емоцій, мріяв про славу. А тут протягом перших трьох тижнів нічого не відбувається. Щодва дні вирушав з повідомленнями, які брав з-під одного камня для того, щоб віднести і покласти під камень, що знаходився на 15 кілометрів далі [...]

Я жив тоді у селі з братом і тіткою, почав мріяти про те, щоб піти з дому та перейти до диверсійного підрозділу. Знав, що на мене чекають тяжкі умови в лісі, але відчував також, що там буде різноманітне життя, сповнене міцних вражень, яких завжди шукав.

Прийняти рішення було легко, але потрапити до спецпідрозділу - інша річ. Про "Юзефа" вже чув, але доступу до нього не мав жодного, а також не знав, де його шукати. Мені став у пригоді чистий випадок.

Мав приятеля Юрка. Хлопець до танця й до молитви. Цікаво, що хоч сам до АК не належав, але завжди аківців собі за друзів обирав. Аж тут бомба вибухнула! Одного дня пополудні приходить до мене "Стах" і каже, щоб зважав на те, що кажу Юркові, бо виявилося, що він щотижня регулярно спілкується з Гестапо.

Просив мене, щоб я тимчасово бачився з Юрком, як і раніше, аж до прибуття хлопців з диверсійного підрозділу, які проведуть ліквідацію.

Побачив натомість свій великий шанс. Сказав "Стахові", що маю схований у себе під ліжком польський карабін, та попросив, щоб дозволив мені покінчити з Юрком. Сказав, що запропоную йому полювання на сарн, на яких справді потайки полював, і справа зроблена.

На початку "Стах" не хотів нічого про те чути, кажучи, що в мене немає досвіду, що якщо Юрко щось відчує, то може бути поважна проблема, бо цей хлопець "має чотири ноги". Після годинної суперечки погодився на все, хоча й з небажанням.

Після уходу "Стаха" я тяжко зітхнув [...] Мені якось не прийшло до голови, що через кілька годин маю застрелити людину, що мушу позбавити життя не просто людину, а свого друга, з яким не одну пляшку самогону випив. Вважав це нормальною справою, справою, яку слід зробити, вважав це виконанням звичайного патріотичного обов'язку. Те, що запропонував свої послуги добровільно, не було важливо.

Наступного після моєї розмови зі "Стахом" прийшов Юрек. Тітка пішла до костьолу. Ми були самі в помешканні. Юрко, веселий як завжди, розповідав новини за останні два дні. Витягнув з шафи плящину, налив до склянок і почалася п'янка.

Коли вже були досить веселі, почав я делікатно зізнаватися, наче по-п'яному, як сильно люблю полювання, що маю навіть схований у домі карабін і, якщо він бажає, з радістю візьму його ще сьогодні ввечері на полювання [...] Погодився одразу. Оглянув з подивом мій карабін, похвалив, що він в такому доброму стані, наче щойно з фабрики.

Випили на дорогу стременну, я заховав карабін під полу та за неповні півгодини ми вийшли на першу лісову галявину.

Йшов першим, з готовою до пострілу зброєю. Згадав останні слова "Стаха": "Не забудь виголосити йому вирок, нехай знає, за що гине!". Почав пригадувати слова того вироку: "Іменем Уряду Польської Республіки та іменем Командування АК...". Фігня - подумав - ось саме зараз йому той вирок для щастя потрібний!

Пройшли другу лісову галявину. Знав тут кожен поворот, кожне дерево. Обернувся швидко. Юрек йшов усміхнений. З такої близької відстані не мусив прицілюватися. Вистрілив блискавично. Юрек зробив ще один крок уперед, усмішка згасла на вустах і без слова рухнув, як колода, на землю. [...]

Ми мали джерела у Гестапо та польській поліції. У більшості випадків нас попереджали ті пани про майбутні облави та арешти. Ці люди були для нас на вагу золота. Їх не було багато [...] Одним з таких дорогоцінних джерел був ніхто інший, як комендант польської поліції в Тичині, дрібному містечкові, розташованому за 8 кілометрів на південний схід від Жешува.

Пех хотів, щоб, коли я піду з "Вілком" [Яном Гонсьорем] і "Маєранкем" на роботу [виділення мої - Перекладач] до Жешува, ми зайшли на сніданок до одного відкритого в тому місці ресторану, де ми замовили хліб з маслом та взялися жваво до їжі, пиючи каву. А тут двері відчиняються і входять троє поліцаїв у синіх мундирах польської поліції. Одним з них (про що ми не знали), був сам комендант, який - побачивши чужі обличчя - вирішив попросити у нас документи.

Бачучи, що один з поліцаїв поклав руку на пістолет, ми всі троє одночасно вирвали пістолети з-за поясів. "Маєраник" одним пострілом поклав коменданта, а я з "Вілком" падаємо на підлогу та відкриваємо вогонь по двох інших. Вся пригода тривала не довше п'яти секунд. Лише за два тижні, після повернення до відділу, я дізнався, що один з вбитих поліцаїв працював на АК [...]

Командир Управління диверсій (Kierownictwo dywersjami, скорочено Кедив) Головного командування АК підполковник Ян Мазуркєвіч-"Радослав" (стоїть боком) під час Варшавського повстання. У кріслі сидить його дружина капітан Анна Мазуркєвіч-"Ірма", комендант зв’язківців штабу Кедиву. Фото: Національний цифровий архів Польщі

РОБОТА

30 кілометрів на південь від Жешува знаходилося мале село, яке називалося Гарта. Місцеве населення складалося переважно з дрібних землевласників, головною проблемою яких було прогодувати родини.

Політикою не займалися, щонеділі ходили до костьолу та чекали кращого завтра. У цьому ж селі народилася та виросла чудова дівчина, Ядзя Пєрожанська. Закінчила 7-класну школу, тож на рівні села мала так зване майбутнє перед собою.

Мала світле волосся, блакитні очі та фігуру не з цієї землі. Після смерті батька, який загинув внаслідок несчасного випадку на лісопілці, жила з матір'ю та молодшою сестрою. Було зрозумілим, що за прихильністю чарівної Ядзі змагалися хлопці не тільки з Гарти, але й з усіх навколишніх сіл.

Ядзя любила розваги, тож ходила на всі місцеві забави, які не всі закінчувалися щасливо. Не раз траплялося, що хтось зі слабших претендентів повертався додому з робитою головою, в яку поцілив більш міцний. Ядзя однак любила показних чоловіків. Одним з них був Бронек Пєньовський [...]

Любив співати і це Ядзі подобалося найбільше. Але остаточно втратила від Бронка голову, коли на весіллі у знайомих, оточена, як завжди, роєм шанувальників, побачила, як Бронек, вражений браком місця для себе біля коханої, піднявся з крісла і, ставши, перед оркестром, сказав міцним, чистим голосом: "Відійдіть діди, відійдіть фраєра, бо повиганяю до ясної холєри! Як ви танцювали, то я вам не перешкоджав, а тепер буду вами вікна вибивати".

Закінчивши, підійшов урочисто в кут хати, з якого витягнув добре заховану оглоблю, оббиту залізом. Ця картина дала усім зрозуміти, що це кінець забави і наступні танці відбудуться тільки на поправинах [обід для ближчих родичів наступного дня після весілля - Перекладач]. Протягом хвилини в хаті було пусто, бо ті, хто не вийшов через двері, втік через вікна.

Почалався великий роман між Бронком та чарівною Ядзею. [...] Бронек вважав однак, що не лише коханням живе людина [...] Що подружжя можна перенести на потім, а Вітчизна потребує його зараз, бо війну відкласти не можна.

Не допомогли Ядзі прохання, сльози та спокушаючі усмішки [...] Бронек прийняв рішення. Кохав свою дівчину та розповів їй усе. Сказав, що йде до диверсійного підрозділу воювати за Вітчизну.

Бронек Пєньовський потрапив до нашого відділу восени 1943 р. Полюбив його за щирість, відвертість, навчав його у вільний час багатьох партизанських хитрощів [...] Про Ядзю розповів мені усе. Я віддавав шану його коханню.

Тимчасом після відходу Бронка Ядзю охопив відчай. Не бачила мети в житті [...] Почала шукати помсти для нареченого [...] Пішла до місцевого Гестапо та все розповіла. Що Бронек пішов у партизани, що має зброю...

Гестапо одразу вислало каральну експедицію, яка ліквідувала усю родину Бронка. Ростріляли його мати, батька, двох братів та сестру, навіть дядька, який приїхав в гості та ночував у батьків Бронка.

За два тижні після трагедії доля Ядзі була вирішена. Виходжу з квартири перед сходом сонця, маю автомат під плащем. Заходжу по дорозі до "Маєранка". Йдемо до Гарти. Цілий день в дорозі, на місці - біля шостої вечора. Зараз пам'ятаю, як по дорозі думав про Бронка. Хлопець навіть не знав, що це я пішов на цю роботу.

На місці знаходимо хлопця з місцевого підпілля. Вже темно. Приводить нас під дім Ядзі та йде. Ми під вікнами. Бачимо три силуети... Вона вдома - думаю. Стукаємо та, не чекаючи на відповідь, входимо в середину. Ядзю впізнаю одразу. Стільки чув про неї від Бронка. Що за чарівна дівчина! Це довге волосся і ці великі блакитні очі... Побачила нас і зробилася біла, як папір.

- Ядзя Пєрожанка? - питаю, дивлячись їй прямо в очі.

- Так, це я [...]

Чую, як дрижить її голос; пробує володіти собою до кінця. Її молодша сестра стоїть, мов скам'яніла, мати пада зімліла на підлогу. Читаю вирок.

- Вас засуджено на смерть за зраду Польської держави, вирок буде виконано негайно. Даю Вам десять хвилин на молитву та прощання з родиную.

Великі, як горох, сльози з'явилися на очах Ядзі. Сестра зі спазматичним плачем висне у неї на шиї, вони підіймають мати з підлоги та кладуть на ліжко. Бачу, як Ядзя робить знак хреста на грудях, і чую, як шепоче молитву. Так проходить кілька хвилин.

Беру Ядзю за руку і веду її до дверей, проходжу "Маєранка", який стоїть в дверях, як скам'янілий. Бачу, що в нього сльози на очах. Ще кілька кроків і стодола. Ставлю попід неї напівпритомну зі страху Ядзю, обличчям до себе, роблю один крок назад та підіймаю автомат. Цілюся в голову.

Ніч місячна, бачу це чарівне тіло перед собою та в останню мить відчуваю певного роду жаль. Знижую приціл й одночасно натискаю на гачок. Аби не в голову - думаю - як вона буде виглядати в труні. Друга серія... і кінець всього! Ядзя Пєрожанка перестала існувати... І чому? Це було питання, яке ятрило мене потім тижнями.

Автор [судячи з уніформи – у вартових сотнях американської армії у західній окупаційній зоні Німеччини - Joanerges]

УКРАЇНЦІ

[...] Моєму колезі з "Чотирнадцятки" "Твардому" [Вільгельму Цьвьокові], який з братом жив на Пасіках у Львові, українці вбили всю родину: батька, мати і братів-сестер.

Хоч він і брат врятувалися, але обидва ніколи не могли забути цю трагедію й зрештою брат "Твардого" застрелився на танцях, на очах у своєї дівчини та кількх колег. Сам "Твардий" теж мав схильність до самогубства, тож на п'янці треба було за ним слідкувати, щоб собі не вистрелив у лоба.

Саме цей "Твардий", якого другим псевдо було "Вілусько", після [...] мого прибуття до Ласкувки був призначений самим "Драже", разом зі мною, "Словікем" та "Луісом", до спеціального Карального відділу, створеного для ліквідації українців. Це була наша регулярна робота щодня. На більшу роботу долучалися ще "Шофер" і "Мушка".

Наші операції були за своїм типом близькі до українських, з тією лише різницею, що ми обирали села, де переважало польське населення, бо завдяки цьому нам було легше прикінчити українців.

Не було в цих акціях жодної жалості, жодних вибачень. Не міг я нарікати і на своїх товаришів по зброї. Тільки "Твардий", який мав особисті претензії до українців, перевищував сам себе.

Коли ми входили до українського будинку, наш "Вілусько" ставав буквально шаленим. Статутою, як добре розвинена горила, коли тільки бачив українців, очі виходили йому з орбіт, з відкритих губ починала капати слина і він справляв враження скаженого.

Я з "Луісом" переважно ставали під двері та вікна, натомість напівпритомний "Твардий", старий ножевик зі львівських Пасік, кидався на скам'янілих українців та різав їх на шматки. З нечуваною вправністю розпорював їм животи чи розрізав горлянки, аж кров бризкала на стіни. Неймовірно сильний, часто замість ножа використовував звичайну лавицю, якою розколював черепи, наче макові головки.

Одного разу зібрали три українські родини в одному домі й "Твардий" вирішив прикінчити їх "весело". Вдягнув знайдений на полиці капелюх і, взявши зі столу скрипку, почав грати на ній. Поділив українців на чотири групи та при звуках музики наказав їм співати "Тут узгір'я, там долина, в дупі буде Україна...". І під загрозою мого пістолета бідаки співали, аж шибки у вікнах дрижали.

Це була їх остання пісня. Після закінчення концерту "Твардий" так жваво взявся до праці, що ми з "Луісом" втікли до сіней, щоб і нас часом помилково не зарізав [...]

В ліквідації українців нам допомагала також місцева Громадянська міліція [органи внутрішніх справ соціалістичної Польщі - Перекладач]. Ми мали один "свій" відділок, розташований в околиці Динова, близько Сяна, який допомагав нам тим, що після арешту українців, які підозрювалися в підпалі польських сіл, просто віддавали нам їх для розстрілу.

Замість відвозити їх до головної комендатури чи до судів, давали нам знати через зв'язківця, що такий і такий українець чекає на нас у відділку та може бути забраний. Тоді була робота лише для мене та "Твардого".

Йшли туди переважно ввечері і потім - понад річку. Тут ставили людину на підвищення і для певності дірявили її кулями з автоматів, так що вже мертве тіло падало до води [...] Ці тіла випливали на поверхню тільки через тиждень. Пливли за течією, роздуті, наче вагітні, сині, повні дірок [...]

Вояки відділу Кедиву "Лонка" з Новогрудського округу АК

У диверсійному підрозділі робилися часом речі, які навіть мені самому не подобалися. Не раз під час війни треба було за якусь зраду жінку, під стіну поставити і вирок виконати.

Сам брав участь в таких ліквідаціях і до того не маю претензій; тоді вважав це справою нормальною. Але "Твардий", що любив катувати українців, не робив для жінок жодних поблажек.

Одного разу, йдучи через село з "Твардим" та "Луісом", увійшли до будинку, де жили три дівчини. Під час розмови з'ясувалося, що одна з них - українка. Оскільки вона була молода і дуже гарна, "Твардий" вирішив, що кращою карою за її українське походження буде, якщо ми всі троє згвалтуємо її.

Я був цією ідеєю неприємно здивований, але зробив кам'яне обличчя, бо нема нічого гіршого для 19-річного хлопцю, ніж зізнатися, що "боїться задниці". Ніхто не протестував. Дівчину відвели до окремої кімнати, в якій першим з нею лишився як ініціатор капрал "Твардий". Вийшов до нас спітнілий через десять хвилин і "Луіс" зайняв його місце. Зрештою настала моя черга.

Увійшовши до спальні, застав бідну дівчину, що лежала голою на ліжку й істерично здригалася. Я почувався по-дурному, почав її шкодувати та не знав, що робити. Зрештою сів на краю ліжка та почав делікатно гладити її по довгому чорному, як оксамит, волоссю. Почав її просити, щоб перестала плакати, й навіть пробував її умовити, що може ще все добре закінчиться, хоч в глибині душі, знаючи вже добре "Твардого", знав, яким той кінець буде. Однак мені стало дуже прикро.

Дівчина була вродлива та ще така молода, що в житті, певно, нікому шкоди не зробила та мала таке само право на життя, як кожний з нас. Єдине, що мала невдачу народитися українкою - через це її доля була вже визначена.

Я занадто переймався своєю партизанською кар'єрою та своїм "патріотизмом", щоб тоді вийти й заявити "Твардому" прямо в очі, що ми робимо велике свинство і що ту дівчину слід помилувати. Я мав те саме військове звання, що й "Твардий", тож про жодні накази мови не було.

От тільки мій спосіб мислення тоді був таким простим... Вважав, що перша сходинка до героїзму - це бути твердим, як "Твардий". Дотримуючись цієї засади, не думав у цілому про порятунок дівчини.

Я не згвалтував її третім, це правда, але головним чином тому, що гвалтування не діяло на мене збуджуючи, а істеричний плач дівчини діяв на мене швидше депресивно. Збуривши собі волосся, "витираючи від поту" сухе чоло, вийшов до кімнати, де колеги розважалися розмовою з двома польками.

Підтвердив, що вже все зробив і що віддаю дівчину на розсуд "Твардого", з легким, однак, натяком, щоб їй подарувати життя. "Твардий", хоч і глянув на мене, як на божевільного, несподівано погодився на це легко, але зазначив: "Ти, "Жбік", завжди маєш ідіотські ідеї".

Однак самим згвалтуванням не закінчилось і хоч "Твардий" подарував їй життя, але перед тим витягнув її голу на кухню та розгрівши до червоного кочергу, прикладав її до тіла дівчини, поки не з'являлися червоні смуги. І в такому стані, повністю голу, викинув бідну дівчину на двір. Рятуючи життя, по коліна в снігу, в тріскучий мороз, вона побігла до сусідів.

Після того випадку з дівчиною я переконався, що "Твардий" мав винятково добрий "нюх" до українців. Бо ж ту дівчину розпізнав одразу, хоча мешкала з двома польками. Впевнив мене у цьому його талані ще один випадок, два дня опісля.

Коли ми поверталися ввечері на своє помешкання у Ласкувці, ["Твардий"] зачепив чужого перехожого, що спокійно йшов, і запитав його, чи той випадково не українець. Той, хоч і мав трохи дивний аценти, з абсолютною впевненістю сказав: "Я, панове, греко-католик, я не українець!".

"Твардий", однак, попросив мене, щоб потримав його під дулом пістолету, сам зняв ремінь від штанів та почав немилосердно його бити по обличчю. Спочатку бідака навіть протестував та кричати, що, мовляв, що це за порядки, що ми його атакуємо, коли він не українець, а тільки греко-католик. Але "Твардий" бив його щоразу сильніше.

Зрештою біль, схоже, був несамовитий, що перехожий, підскокуючи на одній нозі, як поранений заєць, погодився з нами в усьому: "Так, я українець, курвин син я...". В цей момент допит закінчився, а вирок було виконано "Твардим", який звичним рухом перерізав приреченому горлянку [...]

Праворуч стоїть "Твардий" (1944)

ЗАВЕРШЕННЯ

[...] Коли стріляєш до людини, яка говорить тією ж мовою, що й я, якого не раз навіть знаєш багато років, складно це було якось пояснити власному сумлінню. В ім'я чого і що нас схиляло до вчинків, які в цивілізованому світі прирівнювалися до вбивств? Чи робилося це "в ім'я Вітчизни", чи було це в рамках військових дій?

Нашим обов'язком була сліпа слухняність, пов'язана з вродженим патріотизмом. Нашим обов'язком було показати світові, що поляк ніколи не здається і що за "вашу і нашу свободу" загине з усміхом на устах. А в реальності також часто, поки жив, вбивав усіх, які не були на його боці чи теж не погоджувалися з нашими ідеями - а точніше з рішеннями нашого командування.

Розумію, що, читаючи це, можна не довіряти та звинувачувати мене в грубому перебільшенні. Це зрозуміло, якщо взяти до уваги, що жоден учасник партизанської боротьби нічого на цю тему не написав.

Ніхто сьогодні не хоче брати відповідальність за повне фіаско наших військових дій, сучасні "діячі" віддають перевагу фальшувати історію та подавати усе в неправдоподібний спосіб, аніж проливати світло на дійсні події та застерігати майбутнє покоління від вчинення подібної помилки.

З кожної історії можна зробити висновки та чогось навчитися, якщо опиратися тільки на правду. Для того в цій книжці пишу тільки про бойові дії, в яких брав безпосередню участь. Не пишу про речі, про які мені розповідали і яких свідком не був. Подаю тут факти з життя простого вояка Армії Крайової.

Через роки після закінчення війни я пробував аналізувати самого себе і наприкінці вирішив, що дійшов до звірячої стадії передусім через своє виховання замолоду - в атмосфері надміру патріотизму.

Кожен із нас народжується як простий камінь, який можна обтесати за власними уподобаннями. Кожен із нас, без огляду на національність, є такий самий. Коли дитині втовкмачується від колиски, наскільки важлива Вітчизна і що треба за неї воювати з противником аж до смерті чи перемоги, то дитина, коли виросте, буде воювати згідно з наказом і стріляти в кожного, хто має інші погляди чи іншу національність.

Пишучи сьогодні ці спогади, намагаюся - подаючи різні приклади - виправдати себе і таких, як я, коли йдеться про величезні кривди, які ми тоді заподіяли роду людському. Надто пізно зараз, щоб просити у когось вибачення, цим людям життя не повернути.

Нехай це буде ще одна пересторога для майбутніх поколінь та різних політичних організаторів. Нехай пам'ятають, що кожна війна - це трагедія, що в ній завжди гинуть молоді люди, маючи ціле життя перед собою, і гинуть марно [...]

Переклав: Joanerges (joanerges.livejournal.com)

 

Джерело: istpravda.com.ua 

 

Нашли орфографическую ошибку? Выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter   
Редакция «УК» поможет отстоять ваши права и восстановить справедливость!
Пишите нам по адресу help@cripo.com.ua

Новости ТВ
Загрузка...
МетаНовости
Загрузка...