СПРАВІ ЯГОДИ, БЕРІЇ, ЄЖОВА ЗАВЖДИ НАПОГОТОВІ!

Служиві люди зі Служби Безпеки України всіляко відхрещуються від свого “правонаступництва” КДБ. Мовляв, ми сформовані на національному грунті, й репресивні інстинкти онуків Дзержинського нам не передалися. Аби так було насправді!.. Нещодавно на Донеччині вийшло друком видання, яке примушує вважати, що між КДБ та СБУ є щось спільне, насамперед, ставлення до історії й тих подій, які доводилося “творити” спецслужбі кривавого комуністичного режиму. Отже, пропонуємо аудиторії ознайомитися, на якому історичному досвіді вчаться патріотизму працівники УСБУ по Донецькій області.

“У роки перших п”ятирічок і колективізації сільського господарства ворог уже не міг відверто виступати зі зброєю в руках, як це було на початку 20-х. Тепер він маскувався під радянського службовця, активіста, профспілкового діяча, спеціаліста народного господарства. І розпізнати його було нелегко. Але чекісти вміли знаходити класового супротивника, хоч під якою б машкарою він ховався”.

Ще цитата.

“Покоління “шістдесятників” різними акціями ініціювало активізацію хвилі критики не тільки культу особи Сталіна, але й створило умови для різних антигромадських проявів з боку вульгарних демагогів, амбіційних політиканів. Архіви, які відкрилися, дали громадянам можливість глибше та критичніше осмислити минуле. Цією політичною кон”юнктурою цинічно скористалися доморощені псевдописьменники. З-під їхнього пера народжувалися скоростиглі мемуари “самвидаву”, що відверто спекулювали на тенденційному трактуванні драматичних процесів недавнього періоду нашої історії. Країну заполонили потоки не тільки підпільної продукції “самвидаву”, але й нелегально переправленої з поза кордону макулатури відверто підбурювального змісту. Незабаром така діяльність закордонних організацій та емісарів, а також усіляких доморощених “дисидентів” набула всіх ознак тенденції, що дістала назву “ідеологічна диверсія”.

Ця веселенька цитата побачила світ не в 70-х роках, і в не 80-х, а вже за часів незалежної України – 2002 року. Додамо, що книжка з безліччю подібних перлів видана за державний кошт. Вона вийшла у Донецьку накладом 1,5 тис примірників у суперобкладинці (Кулага І.І., Зуєв В.В. Органи державної безпеки в Донецькій області: спогади, факти, документи. – Донецьк: ТОВ “Алан”, 2002. — 400с.). У вільний продаж книга не надходила, а чомусь розійшлася виключно серед співробітників УСБУ. Хоча, як сказано в передмові, освяченій факсимільним підписом Віктора Федоровича Януковича, “це видання стане цікавим не тільки молодим працівникам служби безпеки, але й масовому читачеві, оскільки в ньому зібрані чудові приклади справжнього, дійового патріотизму, вірного служіння державі й народові України”.

Якого ж патріотизму навчають зараз у славному шахтарському краї два колишніх оперативники КДБ при Раді Міністрів СРСР? Вже з перших сторінок ми з”ясовуємо, що історія Служби цього краю тягнеться ще з окупаційних часів, щоправда, не від Золотої Орди і навіть не від Російської імперії, а всього лише з часів Радянського Союзу. Аби уникнути звинувачень у знущанні зі здорового глузду, вдамося до цитування твору, який автори йменують “першою спробою осмислення історичного шляху, пройденого Управлінням з моменту створення”. З”ясовується, що свою діяльність Управління СБУ у Донецькій області починало у важких умовах підпілля. “3 вересня 1918 року декретом Тимчасового селянського уряду України було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію, яка мала на меті вести боротьбу з політичним екстремізмом… У Маріуполі 16 грудня 1918 року відбулася партійна більшовицька конференція, де ухвалили рішення про створення підпільної Надзвичайної комісії. 29 березня 1919 року створено Донецьку ГубЧК. … Щоправда, деякі політичні загострення на Україні не зразу дозволили органам безпеки приступити до повноцінної діяльності”.

“Деякими політичними загостреннями”, що стали на заваді повноцінній діяльності Управління СБУ у Донецькій області, автори йменують існування Української Держави та визвольну боротьбу українського народу. Гортаємо крейдовані сторінки далі: “По завершенні громадянської війни… оперативна діяльність Всеукраїнської надзвичайної комісії… зводилася до наступного – розгром врангелівських, петлюрівських, повстанських і савінковських організацій”. У тому, що, починаючи з 1918 року, й донині в Донецькому управлінні СБУ на чільному місці перебуває боротьба з “петлюрівцями”, сумніватися не доводиться. Принаймні не можна дати іншого пояснення через ставлення до української мови, яке пестує керівництво Управління всупереч вимогам Закону “Про мови” та Конституції України. Сам рецензований твір також, ясна річ, видано на “великом и могучем”, що не дозволяє в перекладі повною мірою передати мовну неординарність та стилістичну непересічність його авторів.

А далі книга оповідає зацікавленому читачеві про перетворення ЧК на ДПУ: “У зв”язку з подальшим зміцненням радянської влади, на підставі рішень 9-го Всеросійського з”їзду рад від 28 грудня 1921 року і постанови ВЦВК від 6 лютого 1922 ВЧК було реорганізовано в Державне політичне управління (ДПУ). У зв”язку з утворенням 30 грудня 1922 року Союзу РСР на базі ГПУ створюється об”єднане державне управління (ОДПУ) при РНК СРСР”. Але зміна назви на методи роботи не вплинула, оскільки “у період ВЧК-ОДПУ в чекістському середовищі, між іншим, як і нині, з особливою дбайливістю зберігали вірність традиції спадкоємності поколінь”. Оце “як і нині”, фактично, свідчить про дотримання нинішньою СБУ заповітів Ягоди, Берії та Єжова.

Чимало сторінок висвітлюють невтомну працю співробітників Управління СБУ на теренах утвердження Української держави, “чудовим прикладам справжнього, дійового патріотизму, вірного служіння державі й народові України”. Глава так і називається – “НКВС (липень 1934 – квітень 1943)”. Виявляється, “У червні 1934 року на базі об”єднаного Державного політичного управління (ОДПУ СРСР) було створено Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВД СРСР). Головне управління державної безпеки, яке ввійшло до складу НКВД і яке очолив сам нарком (яка честь! – авт.), набуло додаткових можливостей у своїй практичній діяльності. Таке рішення зумовлене політичною обстановкою, що загострилася на той час”.

На жаль, докладного опису “додаткових можливостей” книжка не містить, автори лише пояснюють на 12-му році незалежності, що “ситуація всередині країни характеризувалася реальним протистоянням опозиційних курсу ВКП(б) груп і конкретних політичних діячів, які, ідейно й теоретично розгромлені партією, стали на шлях протизаконних дій”.

Але робота попередників нинішнього УСБУ була успішною, про що свідчать статистичні дані: “У звіті про роботу Сталінського (Донецького) обкому партії, зробленого на обласній партконференції 16-24 травня 1937р., були наведені дані про діяльність місцевих чекістів. У звіті говорилося: “Тільки за перший квартал 1937 року органи НКВС розкрили й ліквідували 112 злочинних груп із загальною кількістю 587 людей-учасників”. Варто поспівчувати нинішнім співробітникам Управління, які не можуть похвалитися такими вагомими показниками. Щоправда, інколи в пресі можна прочитати, що, мовляв, були в ті часи на Донеччині так звані репресії за вказівкою з Москви. Однак автори книжки дають гідну відсіч наклепникам: “Як видно з наведених матеріалів…, ніяких конкретних вказівок “зверху” не надходило. Мало того, в офіційних політичних колах заявляли про обережний підхід до репресій”.

А той факт, що в 30-х роках в області було засуджено 17% населення, пояснюється дуже просто – насправді в Донецьку мала місце змова кількох євреїв з числа працівників НКВС, які в майбутньому були, ясна річ, викриті й покарані. Ось, наприклад, організатор репресій на Донеччині — “Кочергінський Георгій Ізраїлевич, у минулому активний троцькіст, у 1927-1928 рр. відкрито виступав проти лінії партії, обстоюючи контрреволюційні погляди. Працюючи начальником Донецького територіального відділення НКВС Південно-Донецької залізниці, перекручуючи вказівки центральних органів, завзято здійснював “боротьбу з ворогами народу”. Кочергінський постав перед судом, був викритий в підриві радянської влади шляхом її компрометації у вигляді спотвореної боротьби з “ворогами народу” і засуджений до суворої міри покарання”.

Але, збагнувши, що один Кочергінський, природно, таку кількість людей розстріляти не міг просто фізично, автори історичної праці поспішають наголосити на тому, що в нього були два помічники. Один із них “начальник 1-го відділення 2-го відділу Леонід Мойсейович Шейніс. Він у 1937-1938 рр. мав репутацію невтомного створювача “ворогів народу” з числа керівників промислових підприємств… Інший співробітник УНКВС по Сталінській (Донецькій) області – начальник 8-го відділення Яків Володимирович Соломонович, 1908 р.н., був засуджений 1939 року за фальсифікації. Він, складаючи службові звіти, навмисно занижував показники заарештованих у графі “робітники” та збільшував показники у графі “куркулі” та “колишні люди”. Таке стало можливим лише тому, що Соломонович сам походив із “соціально чужого” середовища. Його батько до 1914 року торгував лісом та перепродував зерно”.

Ясна річ, що керівництво НКВС не могло дивитися спокійно на те, як коїли на місцях беззаконня так звані “трійки” в складі “соціально чужих” осіб певного походження. Мало того, “подібні дії з боку співробітників НКВС набули такого загрозливого масштабу, що наказом НКВС СРСР у липні 1937 року було створено позасудовий орган – так звана “двійка” у складі прокурора СРСР і наркома внутрішніх справ СРСР. Таким чином вище керівництво країни намагалося зупинити свавілля, яке коїли на місцях “трійки”. Законність було поновлено, і співробітники Донецького управління СБУ, яке на той момент уже йменувалося Управлінням Міністерства державної безпеки УРСР, змогли нарешті взятися до своєї улюбленої справи у складі підрозділу 2-Н, створеного “для боротьби з незаконними збройними формуваннями… Організатори цих формувань називали себе борцями за незалежну Україну”.

Але дати гідну відсіч так званим “борцям” співробітники Управління СБУ змогли тільки після створення в березні 1954 року КДБ при Раді Міністрів СРСР та організування в його структурі 5-го управління в 1967 році.

Як зворушливо пишуть автори книжки, “у Комітеті зосереджувалися матеріали, котрі свідчили, що з боку іноземних розвідок, і, в першу чергу, ЦРУ США, почастішали акції з культивування в середовищі радянської інтелігенції й молоді негативного сприйняття всього вітчизняного (у значенні – радянського, авт.) – історії, культури, традицій, моральних цінностей (ти ба! – авт.), політичного устрою (ну треба – авт.). Ця далеко спрямована стратегія реалізовувалася найрізноманітнішими шляхами – насамперед передаванням “радіоголосів”. Про які саме “голоси” йдеться, автори скромно мовчать, але, думається, керівництво радіо “Довіра”, на хвилях якої транслюють програми “Свободи”, має зробити належні висновки.

Або інший приклад – виявляється, обвинувальні висновки 1931 року затверджував начальник Донецького оперативного сектора ГПУ УРСР на прізвище Блат. От і виходить, що в ті часи на Донеччині навіть розстрілювати по-Блату.

Але найбільше захоплюють оповідання про сьогоднішній день Донецького управління СБУ, про невтомну боротьбу його співробітників з українським буржуазним націоналізмом, про успіхи в цій нелегкій справі. Так, наприклад, “У Артемівському районі в жовтні 1996 року було припинено діяльність незаконного воєнізованого формування з претензійною назвою “Громадська спортивно-патріотична організація імені С.Бандери “Тризуб” … Втомившись животіти в підпіллі (досвід застосування схронів за прикладом поборників С.Бандери, видно, здався “спортсменам” несучасним і некомфортним), лівобережний курінний вирішив легалізувати осередок і подав у серпні 1999 року установчі документи для реєстрації в Сіверській міській раді народних депутатів. Однак доля вивела курінного до зовсім іншого “казенного дому”. Отак законослухняність підвела донецьких націоналістів. А не подав би курінний документів на реєстрацію – то й досі б з синьо-жовтим прапором бігав. Хоча, ні… прапор, мабуть, таки пошматували б.

P.S.

Справжню насолоду читач може дістати від ознайомлення з документами, якими рясно проілюстровано видання. Якої наснаги сучасним правнукам Залізного Фелікса надає хоча б уміщений у книжці протокол №3 нарад відповідальних працівників м. Бахмута (нині – Артемівськ) від 15 лютого 1921 року за участю самого Фелікса Едмундовича. Оскільки будь-який переклад не здатен повною мірою відтворити колориту документа, подаємо його мовою оригіналу:

Присутствуют: Пред. ВЧК – т. Дзержинский …

Порядок дня

2. б) СЛУШАЛИ: об органах расправы с хищниками топлива

ПОСТАНОВИЛИ: право непосредственной расправы возложить на ЧК с обязательством распубликования и широкой огласки о вынесении приговоров, для чего просить тов. Дзержинского оказать содействие:

а) к снабжению бумагой Донбасса,

б) к усилению органов ЧК в отношении качественного состава.

Читайте также: