Тюремное искусство. Андеграундный наив

Когда Сергей Параджанов слышал упреки друзей на цензуру, на власть, на невозможность съездить за границу, чтобы принять участие в биеннале или кинофестивале в Каннах, — он советовал: «Иди в тюрьму. Посиди — поймешь». Согласно советской прибаутки, в СССР «полстраны сидит, а полстраны сажает и охраняет», половина СССР в течение 70-ти лет как-то шевелилась за решеткой и колючей проволокой, — и тоже создавала свои традиции, субкультуры, жанры искусства.

ПРУЖИНА ЗАБОРОНИ. ЗВІДКИ БЕРЕТЬСЯ НАТХНЕННЯ?

Зрозуміти, що він мав на увазі, відчути хоча б приблизно можна завдяки фільму Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона». І побачити місця позбавлення волі, де сидів Параджанов (співавтор сценарію цієї стрічки): натурні зйомки проходили в містечку Перевальску на Луганщині. Як можна в таких умовах не те що творити, але навіть думати про щось зі сфери естетики?

 

«В школу придешь – поощренье найдешь!

 А не пойдешь – в ШИЗО попадешь!

 Будешь учиться – дадут шоколад,

 Станешь лениться – пнут тебя в зад».

Голос из зоны

 

В умовах несвободи людина починає гостро відчувати потребу в предметах, яких раніше найчастіше навіть не помічав, уважаючи їхню присутність – чимось природним, а відсутність — неможливим. Наприклад, повітря або питна вода. У в’язниці найпростіші речі виявляються… під сумнівом. Як і можливість робити будь-що без свідків. Очевидно, що у камері важко дихати, їсти, пити, молитися. Будь-який необережний, різкий рух або слово («невідфільтрований базар») можуть викликатисерйозний конфлікт.

І дивно, що люди там тягнуться до мистецтва: малюють, виготовляють примітивні музичні інструменти, пишуть вірші. Але дивно — на перший погляд. Творчість — продукт свободи взагалі й надлишку часу зокрема. У в’язниці люди позбавлені волі пересуватися у просторі, вона стискується до розмірів камери, натомість час – ніби розтягується. І в результаті цих трансформацій — відповідно до законів чи фізики, чи психології, тут важко сказати — і звільняється, очевидно, креативна енергія.

Сергій Параджанов. Тюремний букет. Колаж

Сергій Параджанов. Тюремний букет. Колаж

Крім того, не дарма ж у Декларації прав людини прописано: кожен з нас «має право насолоджуватися мистецтвом». Зек набагато гостріше відчуває межі своїх прав, ніж люди на волі… І навіть додаткові заборони працюють немов би на користь креативу.

Трансгресія, прагнення порушити табу — один з потужних механізмів творчості.

Широко відомий факт, що Тарасові Шевченко цар заборонив протягом 10 років заслання «писати й малювати». Але поет однаково придумав «захалявну книжечку» і систематично порушував той припис.

Цьому навіть потурали навіть деякі його військові начальники — люди, загалом, освічені й такі, що розуміли природу таланту і несправедливість обмежень. Таку ж драконівську заборону — не малювати у в’язниці — накладали вже в з радянський час на дисидентів, наприклад на Опанаса Заливаху. Про це розповідає у своїх мемуарах Валентина Мороз.

По словам адвокатов, предприниматели, которые всё-таки оказались в СИЗО и колониях, любят коротать время за чтением. Благо свет в камерах горит даже ночью (обязательное дежурное освещения бесперебойную подачу обеспечивают бензиновые генераторы). Самая популярная нынче книга в Лукьяновском СИЗО — роман «Шантарам» Грегори Робертса. 

На свободу через кассу. Президент лишит прокуроров, милицию и суд части взяток

ЛЕБІДЬ У ЦЕРКВІ. ЩО ТУТ КРЕАТИВЛЯТЬ?

Зі зразків культури арештантської спільноти найбільш відомі – хустинки із саморобними зображеннями й написами. «Марочки — подарункові носові хустки, на які наносяться барвисті малюнки. Марочки можуть виготовлятися із простирадла» (Є. С. Єфімова. «Сучасна в’язниця: побут, традиції й фольклор». М.: ОГІ, 2004).

Марочка

Марочка

Виготовляються ці дарунки для друзів, для того, щоб послати їх рідним, близьким, коханим. Хустці дали назва «марочка», вочевидь, від слова «марати», тобто не всерйоз малювати, бруднити тканину або папір.

Сюжети, що зображаються на хустинках, — наївні, незграбно-святкові: вітрильники, мечі й троянди, розп’яття й церкви, Мадонна з дитям. Марочки розписуються кульковими ручками, фломастерами, іноді — кольоровими олівцями. Є свої секрети закріплення малюнка на тканині, щоб він не змивався при пранні.

Чому саме марочка стала настільки популярною як жанр?

Пояснення досить прагматичне. Її легко відправити поштою у звичайному конверті. Це основний спосіб «публікації», спілкування з волею. Адже листування із в’язниць і таборів цензорується, відповідно, марочки теж проходять контроль адміністрації.

Викликає справедливі інвективи жанр шансона. «А бєлий лєбєдь на пруду», і таке інше. Однак у зовсім не кичовом фільмі «Лебедине озеро. Зона» як один з лейтмотивів теж виникають ті ж такі лебеді. Луганський поет, лауреат Шевченківської премії Василь Голобородько розповідав, що лебеді біля зони у Перевальску на Луганщині, де відбував покарання Параджанов, дійсно мешкали. Але Параджанов із Юрієм Іллєнком зацікавилися цими птахами, імовірно, не тільки з міркувань документалізму.

Лебідь — символ краси й смерті, хоча й розтиражований до анекдоту, а проте він не втратив своєї архетипової сутності. «Лебедине озеро» до того ж символ радянського застою: балет Чайковського по телебаченню означав, що ще один член Політбюро ЦК КПРС проспівав свою лебедину пісню. Тобто зеківський образ у Параджанова-Іллєнка отримує додаткове навантаження: символізує крах радянського режиму як великої тюрми.

ЕСТЕТИКА САМОПАЛА. У ЧОМУ ЦІННІСТЬ ТАКОГО МИСТЕЦТВА?

Параджанов якось висловився: «Мистецтво моє непрофесійне. Я пишаюся ним». Це сказано не про кінофільми, а насамперед — про колажі й інші художні роботи, більшість із яких він виконав, саме перебуваючи на зоні.

«Первую наколку я сделал еще 20 лет назад. Мне тогда было 11, все набили – и я набил, за компанию. Она уже и затерлась, наверное, это буква О — мое имя. А последней набил вот эту», — Олег, который побывал в стольких колониях, что «долго перечислять», выворачивает руку и показывает висящего на веревке Пятачка. Почему Пятачок? Вот нравится мне Пятачок, — говорит Олег. А почему он повешен? Так случилось…

Воровская масть

Скажімо, Параджанова змусили штопати мішки. А він паралельно почав з тієї-таки мішковини майструвати ляльок. Також малював портрети ув’язнених. Автопортрети. Один з них — зек з мітлою під Ейфелевою вежею, називається «Моя мрія». Проте й зроблені на волі його художні роботи виконувалися з напрочуд тендітного матеріалу: скойків порцеляни, метеликових крилець, скла… Виглядає на те, що Параджанов цінував не стільки доробок, скільки сам акт, процес творчості.

У місцях позбавлення волі Сергій Параджанов організував виставку художників-зеків. Неодноразово із захватом писав про «табірних Васнецових», які створюють вернісажі татуювань на тілах своїх друзів.

Мистецтвознавці вже окреслили таке поняття, як мистецтво нонконформізму — те, що розвивалося всупереч офіційному плину соцреалізма. Неважко помітити, що й творчість ув’язнених за визначенням андеграундна, підпільна.

І в ньому полягає головне, що відрізняє мистецтво від немистецтва (ремісничого виробу або підробки) — свобода творчого акту, його незаангажованість будь-яким побічним замовленням.

ТАБІРНІ БОСХИ. ХТО ВОНИ?

Звідки узятися у в’язниці майстерності, художньому смаку? Звісно, тільки від співкамерників. «А вже де довелося набратися вдосита — це в переповнених бутирських камерах. Там щовечора читалися лекції професорами, кандидатами й просто знаючими людьми — з атомної фізики, західної архітектури, з генетики, поетики, бджільництва». (Алєксандр Солженіцин, «Раковий корпус»).

Про в’язницю й табір як «університет» спілкування з видатними людьми говорять майже всі українські дисиденти. Наприклад, Василь Овсієнко сидів із Василем Стусом і напам’ять учив вірші співкамерника.

Дмитро Гриньків у зоні Кучино спав на двохярусних нарах поруч із Євгеном Сверстюком: «Дуже я був уражений його філософією, думками про сутність життя. Ми не були сильно підковані у своїх знаннях — бракувало цього. Грушевського — і того читали лише фрагментами. Євгеній Сверстюк придивлявся до нас і почав наполягати, щоб ми вчили. Склав нам список обов’язкової літератури, починаючи з Гомера. Час є, мов, — читайте».

Криминальная татуировка – это элемент криминальной культуры, воровского воспитания. Это страсть, азарт, любовь к самому процессу. Это маркер принадлежности к сообществу, несущий в себе какое-то значение и, в то же время, как ни парадоксально, иногда ничего не означающий. Или означающий, но не то, что он означает. Такое тоже бывает.

Роспись тела как символ времени

Один з героїв солженцінового «Архіпелагу ГУЛАГ» Юрій «заявив, що він — художник. Справді, у його різноманітному домашнім вихованні були уроки живопису, Юра непогано писав маслом». Самозваний митець малював такі сюжети: «бенкет Нерона, хоровод ельфів, і за це йому приносили поїсти».

Але творив він не тільки заради окрайця хліба, а й для себе: «Вечорами з вікна Юрій бачив тепер ту єдину картину, задля якої дане йому було мистецтво пензля: вечірній туманець над приболотним лугом, луг обнесений колючим дротом, і безліч горить там багать, а навколо багать — колись російські офіцери, а нині звіроподібні істоти, що гризуть кістки полеглих коней, та випікають коржі із картопляного лушпиння, та курять гній».

У силу такої несистемності в освіті найчастіше художники із середовища зеків професійно доволі наївні, навіть якщо й дуже талановиті.

ХРЕСТ ПРОТЕСТУ. УВ’ЯЗНЕНИЙ — ВОРОГ РЕЖИМУ

У країні «архіпелагу ГУЛАГ», де через табори пройшов у майже кожній родині хоч хтось, арештантська субкультура була досить масовою. (Горезвісна популярність блатного радіошансона теж пояснюється й цим історичним бекграундом). Таке мистецтво не є легальним, у ньому дуже сильні риси альтернативи, опозиції тим зразкам і стилям, що визнані державою.

Малюнок виконано кульковою ручкою

Малюнок виконано кульковою ручкою

Очевидно, за деякими характеристиками зеківська творчість має спільне із «високим» мистецьким андеґраундом. Що саме? Там і там — нонконформістський драйв, підтекст, заборонена тематика. Релігійна насамперед.

Це сьогодні пафос шансона «Голубиє купола на груді…» відповідає, скажімо, поточній політиці російського уряду й православної церкви. А в країні «переможного атеїзму» усе було навпаки. Іван Бездомний в опері Алєксандра Градского «Майстер і Маргарита» у відповідністю з радянським офіціозом співає:

«Конечно, не было Христа

Никогда».

Тобто не тільки влада, але й «бездомна» масова публіка, відкинувши християнство, прийняла богоборчу віру в Маркса-Лєніна- Сталіна. І треба було мати надзвичайну силу внутрішнього неприйняття цього режиму, щоб виготовляти розп’яття із хлібної скоринки, малювати сльозу Богоматері на носовій хустинці.

Незалежно від художньої вартості (а шедеври в цьому середовищі зустрічаються, звісно ж, нечасто) зміст такої творчості і його артефактів — саме у ствердженні «вищої міри» цінностей у морально занепалому оточенні, так ще й всупереч режимові.

У тім, вочевидь, що у момент мистецького акту людина вподібнюється Господові: створює світ із нічого, а зло перетворює вольовим зусиллям на щось позитивне. Напевно, тяга до прекрасного все-таки дійсно від народження убудована в людську душу. І Достоєвський (до слова, теж колишній ув’язнений «Мертвого дому») мав серйозні підстави стверджувати: врятує цей світ краса.

Автор: Ігор Кручик,  ТЕКСТИ

Читайте также: