«У ньому було щось вовче»

Анатолій Онопрієнко, найжорстокіший серійний убивця в історії країни, довічний строк покарання відбуває у Житомирській тюрмі N8. Зараз йому сорок один рік. Він відмовляється зустрічатись і розмовляти з журналістами.Роздивляюся його через квадратне вічко камери. Бачу худорлявого, невисокого на зріст чоловіка у темно-синій тюремній робі й чорних туфлях. Стрижена сива голова, дводенна рідка щетина. Заклав руки за спину й дивиться у стіну.

Об 11-й ранку його виводять на прогулянку — у дворик, обладнаний на даху корпусу для довічно ув’язнених. Мені тим часом дозволяють зайти ”в гості” до Онопрієнка. У його камері чисто. Дворівневі нари застелені тоненькою світлою ковдрою. Подушка теж зовсім пласка. Онопрієнко займає верхній поверх на нарах. Нижній — не застелено. Коло заґратованого вікна — столик, накритий клейонкою. У кутку — кольоровий телевізор ”Томсон”. Під ним трикутна поличка, на якій стоїть пачка чаю, кілька чашок.

— Телевізор фонд ”Відродження” подарував років три тому,— зазначає начальник тюрми Володимир Кудельський, 43 роки.

Онопрієнко у камері сам. Хоч інші довічно ув’язнені живуть по двоє.

— Він ”серійник”, а за тюремними законами таких можуть убити, — пояснює Кудельський. — Онопрієнко написав заяву про те, що хоче перебувати в камері один.

Йому ніхто не носить передач. Ніхто не пише. Чотири рази на рік довічно ув’язнений має право зателефонувати. Онопрієнко нікому не дзвонив.

О шостій ранку у нього підйом. О сьомій — сніданок. На обід у день мого приїзду він мав овочевий суп, перлову кашу, салат зі свіжої капусти і компот.

Одну годину на добу — з 11-ї до 12-ї дня — Онопрієнко гуляє у тюремному дворику. Працювати не хоче (ув’язнені у тюрмі шиють взуття та збирають розетки). Читає по п’ять книжок на тиждень: любить твори Шолохова, Пушкіна, Тургенєва, детективи Чейза та Агати Крісті. Торік прочитав книжку Золя ”Людина-звір”. По четвергах до тюрми приходить священик. Онопрієнко сперечається з ним в тлумаченні Біблійних текстів. Для цього його виводять у молитовну кімнату, обладнану в кінці коридору. Довічно ув’язнені не мають права ходити до церкви.

Має Біблію та невеличку іконку, яку перед прогулянкою він сховав до столика. Любить дивитися телевізор. За сім років перебування у Житомирській в’язниці він жодного разу не порушив режим.

— У нього прекрасний апетит та міцний сон, — каже начальник тюрми.

Заарештували Онопрієнка десять років тому. 31 березня 1999 року Житомирський апеляційний суд засудив його до страти. У грудні того ж року Конституційний суд увів мораторій на смертну кару, і вирок замінили на довічне ув’язнення.

1996-го Онопрієнко жив у своєї співмешканки Ганни Козак, у містечку Яворові на Львівщині. Їхній сусід по квартирі подзвонив до міліції і розповів про підозрілого чоловіка, який по ночах часто повертався із великими сумками.

— Я працював у оперативно-слідчій групі, створеній спеціально для розшуку серійного вбивці, — згадує Борис Самарський, полковник міліції, заступник начальника УВС Житомирщини.— Більше п’яти хвилин не міг допитувати Онопрієнка, хотів задушити власними руками. Я бачив у Малині тіла двох дітей Бондарчуків — 8-річного хлопчика і 6-річної дівчинки. Їм Онопрієнко розсік сокирою голови. Їхнього батька, з яким виріс разом у Малинському дитбудинку, зарізав ножем. Навіщо вбивав дітей? — це перше, що я його спитав, — продовжує полковник. — А він нагло так пояснює: ”Я вбив батьків, навіщо ж по світу сиріт пускати?”.

Онопрієнко вибирав будинок на околиці села, розбивав камінцем шибку. Коли господар вибігав у двір подивитися, хто хуліганить, стріляв упритул, — розповідає Самарський. — Хвалився, що прорахував: поки за чоловіком вискочить дружина, він встигне перезарядити обріз і вистрілити в жінку. Після цього заходив до будинку і грабував…

Експерти констатували: убивця ”абсолютно позбавлений почуття жалю і співпереживання”. На слідстві він цим хизувався. Казав, що не любив ходити на полювання, бо бігати за беззахисним зайцем нецікаво. Йому потрібен був рівний суперник.

Анатолій Онопрієнко народився у Малині Житомирської області. Мати померла, коли йому було шість років. Батько одружився вдруге і виїхав до Росії. Дитину попервах взяли до себе дід з бабусею. Але вони були вже старі та не могли доглядати за хлопцем. Його старшому братові було тоді вже за двадцять, мав свою сім’ю і теж не хотів займатися ним. Анатолія відправили до інтернату.

Після школи брат влаштував його у Малинський лісовий технікум, а потім — у мореходку в Херсоні. Анатолій ходив у закордонні плавання. Одружився на морячці, з якою разом плавав. Народився син. Але за кілька років з корабля Онопрієнка списали — впіймали на контрабанді. Сім’я розпалася. Анатолій влаштувався працювати пожежником.

На слідстві його колеги свідчили, що він був фізично тренованою людиною, у костюмі пожежника — а це вага у кілька десятків кілограмів — міг зробити сальто назад.

До розстрілу 1999 року Онопрієнка засудив суддя Житомирського апеляційного суду Дмитро Липський, 51 рік. Сьогодні він працює у Вищому адміністративному суді. Ми зустрічаємось у його службовому кабінеті.

— Онопрієнко — абсолютно цинічна й зовсім нецікава людина, — каже він. — Родичі загиблих готові були розірвати його на шматки. На суді свідки розповідали дивні речі. 1995-го, в момент вбивства сім’ї у Бузьку, в будинку згасло світло й убивця нишпорив по кімнатах із ліхтарем. Світло від нього помітив сусід, що саме вийшов на ґанок. А його собака, тремтячи, притиснувся до ноги господаря і жодного разу не гавкнув.

Помешкання сім’ї фастівчан Мариніних, яку Онопрієнко вирізав, охороняла величезна кавказька вівчарка. Вона теж під час нападу ні разу не подала голосу.

— У ньому було щось вовче, — зітхає суддя.

Онопрієнко убив 52 людей

1989 — на трасі Дніпропетровськ—Запоріжжя знайдено закопані обгорілі трупи чоловіка та жінки

1989 — через місяць після першого вбивства на трасі Кам’янець-Дніпровський — Бердянськ знайдено обгорілу машину із п’ятьма трупами — чоловіка, двох жінок та двох дітей

1995, жовтень — убивство ворожки в Одесі. Через три дні після цього перше вбивство у рідному Малині, де загалом загинуло 11 людей — 4 чоловіки, 3 жінки, 4 дітей

1995, грудень — перше вбивство у селі Братковичі Львівської області, де всього загинуло 12 людей — 5 чоловіків, 6 жінок і дитина

1996, напередодні Різдва — у Запорізькій області вбито 12 людей: 6 чоловіків, 4 жінки та 2 дітей. Через кілька днів у Фастові Київської області застрелено жінку, чоловіка, двох дітей

1996, 14 березня — останній злочин у Бузьку Львівської області. Убито 4 людей

Олена Талаєва, Газета по-українськи

Читайте также: