Сповідь маньяка: «якщо я пригадаю все скоєне, то збожеволію»

«Якщо я пригадаю все скоєне, то збожеволію»,— заявляє «пологівський маніяк» Сергій Ткач. У справі за підозрою його у вбивстві близько сотні неповнолітніх дівчат суд розглянув уже 20 епізодів.

Гучна безпрецедентна справа наразі слухається в Апеляційному суді Дніпропетровської області без очікуваного у подібних випадках ажіотажу. Навіть ЗМІ практично перестали відстежувати перебіг закритого процесу. Проте читачі «УМ» уже дізнавалися про перипетії «процесу століття» від адвоката серійного вбивці Юрія Сиротенка два місяці тому. Про те, що цікавого відбулося за зачиненими дверима Феміди протягом цього часу, Юрій Васильович знову погодився розповісти в ексклюзивному інтерв’ю «УМ».

«Підзахисний заговорив про «психушку»

— Із сорока епізодів, інкримінованих моєму підзахисному на цьому етапі, половину вже розглянуто, — каже пан Сиротинко. — Отже, процес проходить навіть швидше, ніж очікували.

— У поведінці Ткача щось принципово змінилося?

— Змінилося, і неабияк. Раніше він нібито не виявляв і найменшої цікавості до того, що відбувається у залі суду. Передані мною ручку та зошит «для захисту» з собою не брав. У кращому випадку обходився черговою фразою: «Більше, ніж я сказав на слідстві, говорити не хочу». Два величезні томи звинувачувального вироку теж мені віддав, не захотів тримати в камері. Але тепер з особи, яка все безапеляційно визнає, він перетворюється в активного учасника процесу. Щось записує, аналізує… Навіть із судом намагається сперечатися. Більше того — будучи особою досить замкненою, став собі дозволяти навіть жарти. Зокрема, заявив судді: «Бачите, ваш досвід дозволив поставити мені запитання настільки мудро, що воно застало мене зненацька». На що суддя відповів: «Ткач, ви мені лестите».

А в прокуророві він побачив схожість зі своєю… учителькою хімії. Й поцікавився, чи не викладала вона, бува, у… Кузбаському політехнічному. Хоча прокурор за віком йому в доньки годиться. Коли ж суддя перед початком кожного засідання запитує у Ткача про його самопочуття, той відповідає завчено: «Живий». Але найцікавіше — днями він мене попрохав надати необхідні документи для призначення йому судово–медичної експертизи. Я пообіцяв це зробити.

— До речі, у багатьох виникає підозра, що для Ткача все може закінчитися банальною «психушкою»…

— Я вважаю, що при проведенні першої судово–медичної експертизи порушень закону допущено не було. І взагалі твердо переконаний: Ткач є людиною психічно здоровою.

— А зміни в його поведінці як ви розцінюєте?

— Думаю, що він жаліє і себе, і потерпілих. Під час одного із засідань навіть заявив: «Я не хочу уточнювати подробиці, тому що в залі сидять потерпілі». Він явно не хоче, щоб нуртувала його психіка. Адже декілька разів заявляв відверто: «Якщо я пригадаю все, мною скоєне, то збожеволію». А фраза «я людина–звір» для Ткача взагалі є «черговою».

— З початком слухання справи люди буквально штурмували зал засідань. А тепер як?

— Нині відвідуваність дуже слабка. Вважаю, що через дві причини. Перша — люди не хочуть себе турбувати спогадами про минуле. Друга — дається взнаки матеріальний бік. Доїхати з тих же Пологів до Дніпропетровська не так уже й дешево. Думаю, всі учасники процесу цілком нормально пристосувалися до того, що багато людей не приїздять.

«Мене хотіли вбити!»

— З тих, що приїздять, хто вас найбільше вразив?

— Та тут кожен день вражає. Але все не можу забути, коли свідчила 18–річна … жертва Ткача. Так–так, я не обмовився — ця дівчина вижила справжнім дивом. Три роки тому вона поралася на своєму городі на околиці Пологів. Ткач знічев’я завів із нею розмову і згодом став дівчині… допомагати. Втертися у довіру своєї майбутньої жертви він умів добре. Далі все відбувалося за звичним для нього сценарієм. Нещасну він придушив руками, пошматував на ній одяг і зґвалтував. Проте дівчина після цього… піднялася (!), у рештках одягу сіла на велосипед і поїхала додому. Потім зателефонувала мамі в Тюмень: «Мене хотіли вбити!». Мама, прийшовши до тями, зв’язалася з сином, старшим братом потерпілої. Той зі знайомим співробітником міліції виїхав на місце події. Навіть по гарячих слідах затримали підозрюваного, однак швидко пересвідчилися, що той чоловік до цього злочину непричетний. Коли потерпілу допитували, навіть половину конвою із зали суду довелося вилучити, настільки шокуючими були подробиці.

— Чи не на цьому епізоді Ткач «погорів»?

— Ні, не на цьому… Хоча останній епізод у його кривавій біографії стався у тих же Пологах. 11–річна жертва Ткача купалася з двома подругами у річці. Навіть її батько бачив, як з дівчатками став бовтатися незнайомий чоловік, його вони стали називати дідусем. Щось неладне запідозрити, звісно, не міг. Тепер же у залі судового засідання він тільки й знайшов сили запитати у Ткача: «За що ти цю дитину вбив?». Мій підзахисний у відповідь мовчав.

— Цікаво знати, чи допитували колишніх дружин Ткача, дітей?

— Допитали тільки третю його дружину, мешканку одного з сіл під Павлоградом. Її, вдову, яка вже мала доньку, хтось там вирішив познайомити з братом Ткача. Проте згодом руки і серця зажадав мій підзахисний. Прожила жінка з ним щонайменше 13 років. Хоча й після того, як у 1999 році він повернувся до своєї другої дружини у Пологи (тому це місто у його біографії і виникло), до третьої навідувався ще не раз. Жінка каже, що він безпробудно пив, бив її і дитину — вони мають спільного сина. Але, як не дивно, не може звинуватити Ткача у поганому ставленні до прийомної доньки. Дівчинка вже у досить дорослому віці навіть назвала його татом. А от синові Ткач особливої уваги не приділяв. Зокрема, його дружина пригадала випадок, коли хлопчик застряв у багнюці. Він витяг сина за комір, заніс до двору. На дружину ж накинувся несамовито: «Що, спершу вбити тебе, а потім його?». Після цього став жбурляти у неї різноманітні предмети.

Ще жінка пригадала, як він їй погрожував бивнем моржа довжиною 30—40 сантиметрів — від біди подалі вона з донькою тоді втекла до сусідки. А після того як у 1999 році він ударив нещасну по спині пилкою по металу, в неї змістився хребет. З дому Ткач часто відлучався — спершу це намагався чимось пояснювати, а потім перестав. Щоправда, інколи він приносив різні ювелірні вироби — тільки тепер вона збагнула, звідки вони походять. А синові, який працював учителем, коли таємне стало явним, з села довелося виїхати.

На похороні однієї з жертв Ткач навіть ніс… хрест

— Що стосується другої дружини Ткача, до якої він повернувся у 1999 році, то вона на той час уже перебралася з Павлограда до Пологів. Тут справді шляхи Господні незвідані. У 80–х роках Ткач при розлученні відсудив у неї квартиру. Тепер же ця жінка довірила йому продати свою нерухомість у Павлограді. На судове засідання вона навряд чи з’явиться. Проте на попередньому слідстві розповіла чимало цікавих подробиць. Зокрема, про те, як він у стані сильного алкогольного сп’яніння ліз битися, качався по підлозі й вив, немов звір. Міг із розгону вдаритися з великою силою об стіну, навіть їсти траву біля свого будинку. Жінка вважає, що він це робив свідомо і свої дії контролював. Свої часті відлучення з дому поступово чимось пояснювати теж перестав. Міг, приміром, встати о третій годині ночі й зникнути в невідомому напрямку.

Коли ж Пологи загули від звісток про вбивства і зґвалтування дівчаток, Ткач став заявляти судженій, що в разі звернення до нього по допомогу співробітників міліції він сам вистежив би зловмисників і розкрив би цей злочин. Періодично Ткач змінював свою зовнішність — то відрощував бороду, то голився… Розстався він зі своєю другою–четвертою, за його висловом, дружиною після того, як та втекла від нього після погроз убивства. А ще уявіть собі: на похороні однієї зі своїх жертв він навіть ніс хрест! А з батьком іншої нерідко випивав.

— І все ж, на вашу думку, чи варто неодмінно допитувати в суді колишню дружину чи дітей? Це все ж їх неабияк травмує.

— Я вважаю, що варто. Це необхідно зробити, бо процес над Ткачем для України неординарний. Суд повинен вивчити особистість, охарактеризувати цю людину всебічно. А хто це зробить краще за близьких йому людей?

— Завдяки цьому процесу ви стали у Дніпропетровську людиною вельми популярною. Хоча важко збагнути, яку тут можна виробити лінію захисту.

— Я навіть більше скажу: дехто казав мені, що я Ткача «відмажу». Звісно, для мене як для адвоката це серйозний комплімент. А якщо реально, то питання про виправдання Ткача я не ставлю. Хочу лише одного — повної справедливості в усьому. Щоб її відчули і мій підзахисний, і потерпілі. Тому ми з Ткачем від самого початку визначилися, що свою провину він визнає у повному обсязі й надає допомогу слідству та суду у встановленні істини по справі. Буквально на кожному засіданні я заявляю речі, які увійдуть до моєї заключної промови — рано чи пізно цей час настане. Для адвоката це — ключовий момент. Адже я маю сказати те, чого суд від мене не очікує. Тому не жалкую, що ще за радянських часів здобув лаври лауреата всеукраїнського та всесоюзного конкурсів молодих лекторів — тоді такі заходи проводилися.

— Не можу не спитати: ви працювали у Павлоградській прокуратурі у 80–ті роки, коли Ткач тільки починав свою криваву діяльність. Як не дивно, він нікуди не зникав. Чи не засвідчує це вкрай низький професіоналізм ваших колишніх колег?

— Я навіть більше розповім. У ті часи прокурором Павлограда працював Іван Козинець. Для мене він був і залишається справжнім професіоналом. Аби ви тільки знали, яких випробувань зазнав цей чоловік. Уявіть собі — після того, як Козинця заслухали щодо організації розслідування серії убивств дівчаток в адміністративному відділі ЦК у Москві, у нього ні сіло ні впало випав …передній зуб. Причому патологія виявилася настільки незбагненною, що стоматологи поставити нового не змогли. Приїхав прокурор тоді з Москви — лиця на ньому не було. Після цього його «пошпигали» добряче — зрештою, «понизили» до прокурора Павлоградського району. Звісно, Козинець ніс відповідальність, але не настільки ж. Думаю, невипадково він і з життя пішов досить характерно. Коли йшов по вулиці на роботу, просто на його очах сталося ДТП. І прокурорське серце, яке за своє життя набачилося стільки трупів, не витримало — Козинець помер практично на місці. Так що не все так просто… Тому й другорядних речей у цій гучній справі бути не повинно — для нас у ній усе головне.

Сергій Довгаль, Україна Молода

Читайте также: