«Вор должен сидеть в тюрьме». А серійний убивця?!

За різними оцінками, прихильників відновлення смертної кари в Україні серед тих громадян, які досягли повноліття, від 52 до 65%! Отже, нас – «кровожерливих» — мільйони! А відтак маємо право говорити про це вголос, хоч ми і не міністри, й не комуністи. Дуже хочеться крові! Добре, коли починаєш робити справу, відчуваючи, що інакше просто не можеш. Тоді виходить краще. Щоправда, як буде цього разу, не знаю, бо до розуміння, що не написати статтю я не можу, домішується такий вал емоцій, що… трохи побоююсь за результат. Але що задумане, те задумане, і стаття на тему можливості реанімації смертної кари для карних злочинців в Україні буде.

Приводів для її написання було три. Всі вони – події, які останнім часом сталися в різних місцях (ба, навіть в різних частинах світу).

Перша – в далекому Китаї, де бізнесменам-«розумникам» спало на думку в суміші для дитячого харчування меламін додавати (це щоб у продукті рівень білка підвищився). Кілька дітей померло, а півсотні ініціаторів цього «хімічного досліду» за ґратами тепер сидять, суду дожидаються. І скоріш за все розстріляють їх — бідолашних. Зате іншим винахідливим китайцям надовго відпаде охота з дитячим харчуванням хімічити. А може, й не лише китайцям…

Друга подія сталася в Чернігові. На засідання, присвячене питанням боротьби з корупцією, в місцевому прес-клубі реформ зібралися представники міліції, податкової адміністрації, прокуратури. Отже, поговорити про те, «як з нею боротися» прийшли представники тих структур, в чиїх кабінетах і коридорах сама корупція почувається вельми комфортно. Про це чудово відомо т. зв. «пересічному» громадянину, і про це часто згадує, наприклад, сам головний міліціонер України — міністр Луценко, неодмінно додаючи, що, мовляв, «каленым железом» виводитиме хабарництво й кумівство з «органів».

Головні податківець та прокурор України такого не говорять, — але це, думаю, через те, що власних політичних сил, на відміну від Луценка, вони не очолюють і безперервно піаритись не мають жодної потреби. І якщо, на думку пана Геннадія Ісенка, який під час заходу представляв чернігівських податківців, «найсуттєвіший спосіб протидіяти корупційним проявам – припинити давати хабарі», то в деяких місцях (щоправда, далеченько за межами України) таким способом вважають дещо інше, а саме – смертну кару. Саме так корупціонерів, які, отримуючи зарплатню з бюджету, грабують свою країну і співгромадян, відправляють у «кращий світ» в тому ж таки Китаї. В такий же спосіб, до речі, їх карали в «нині покійному» Радянському Союзі, – щоправда, найвищу міру покарання застосовували тоді, коли чиновник прокрався «в особливо великих розмірах».

І нарешті – третя подія. 7 жовтня 2008 року у вечірніх новинах на телеканалі «1+1» було показано сюжет про те, як у сусідній Сумській області чоловік викрав… чоловіка, посадив його на залізний ланцюг у власному погребі і змушував працювати на себе. Їсти давав — годував сирим буряком. Пити – ні, раб (хлопець — сирота) змушений був пити власну сечу. Врешті-решт рабові вдалося втекти. Як він плакав, розповідаючи про знущання, які довелося витерпіти! Рабовласника (автор сюжету скромно називала його «підприємцем») навіть не затримали. На «підписці про невиїзд», виявляється, цей нелюд знаходиться.

За статтею Кримінального кодексу суд може йому «вліпити» до 5 років позбавлення волі. Але… Але навіть журналіст телеканалу доволі прозору натякнула, що, скоріше за все, поганець «відкупиться». А я дивився на екран, бачив сльози хлопця – сироти, якого нікому захистити, слухав те, що він розповідає і відчув, що, якби треба було за вироком суду розстріляти того гада-рабовласника, то, напевне, я міг би зробити це власноруч. І не лише на гачок натиснути міг би, а й табуретку з-під ніг вибити. Сьогодні вже, здається, що ні, але вчора я був переконаний, що так.

Нас, «кровожерливих», мільйони!

І сьогодні ж я був змушений задуматися, — що ж я за тварюка така кровожерлива, що мені раптом смерті негідника захотілося?! І чи один я такий, чи й інші подібні мені є? Почав дещо пригадувати і виявилось, ні – не один. Є й інші. Згадуваний мною міністр Юрій Луценко, наприклад, який навесні цього року заявив наступне: «Я виступаю за відновлення вищої міри покарання у вигляді розстрілу за особливо важкі злочини проти особи». Ох, і накинулись же на бідолаху-міністра ті пани, які, мов оті «птахи небесні, що не сіють, не жнуть, а живуть» (здебільшого на закордонні ґранти), називаючи себе «правозахисниками»!

Потім я згадав, що не лише ми з Луценком такі «кровожерливі». На початку 2008 року представники фракції комуністів внесли до Верховної Ради України законопроект про повернення виключної міри покарання до кримінального кодексу. Вже у першому читанні його відхилили: «за» проголосувало лише 49 народних депутатів з 447 присутніх у залі. Таким чином, кількість нас, «кровожерливих» (Луценко, я, народні обранці), вже більш як півсотні! А якщо до цього списку додати тих громадян України, які про це на телеекранах не говорили і в Інтернет не писали, то скільки буде? За різними оцінками, прихильників відновлення смертної кари в Україні серед тих громадян, які досягли повноліття, від 52 до 65%! Отже, нас – «кровожерливих» — мільйони! А відтак маємо право говорити про це вголос, хоч ми і не міністри, й не комуністи.

Ліберальна загроза

Я – людина консервативних, правих, поглядів, тому «ліваків» — і прихильників марксистсько-ленінської ідеології, і Луценка (він – і соціаліст недавній, і до політики БЮТу з її явно «лівацьким» і популістським ухилом схиляється) – недолюблюю. Недолюблюю і т. зв. «правозахисників», знаючи, що багато з них нічим іншим, як виконанням замовлень закордонних і часто ворожих інтересам України структур, не займаються. Але є серед них один, кого я, принаймні за його минуле, поважаю. Це – відомий Семен Глузман, колишній політв’язень. Ось кілька його цитат, взятих з інтерв’ю, в якому Глузман коментує заяву Луценка про його ставлення до смертної кари в одному…

Цитата перша: «Я не розумію, навіщо Луценко виступає з такими заявами. Напевно, просто для того, щоб сподобатися народу». Отже, правозахисник Глузман визнає, що суспільство (НАРОД) хоче реанімації смертної кари!

Цитата друга: «Суспільство завжди підтримує смертну кару. У більшості європейських країн рішення про відміну смертної кари ухвалюється парламентами, а не на референдумах, тому що люди не розуміють негативу, який вона несе». Отакої! «Люди» не розуміють, а тамтешні парламентарі – мабуть, «НЕ ЛЮДИ» — розуміють. Мене також дивує те, що Глузман, котрий, як ніхто інший, знає, що в українському парламенті, на відміну від парламентів європейських, сидять і бандити ( й ті, які «зав’язали», і ті, які поки що «не зовсім»), й високомудрі охоронці, водії, коханки інших – поважніших — депутатів, виступає за те, щоб саме вони, а не народ, приймали доленосне рішення. При цьому Глузман не соромиться, відповідаючи на запитання, — чи зможе Верховна Рада підтримати ініціативу Луценка, говорити наступне…

Отже, цитата третя: «Я так не думаю. Депутати як особи можуть підтримати її із задоволенням, але як члени парламенту вони цього не зроблять… Адже наші депутати люблять їздити в Західну Європу, відпочивати, зустрічатися з колегами, потискати їм руки». Як вам, шановний читачу, такі аргументи? Виходить, що навіть члени ЦЬОГО парламенту, якщо ПО-ЛЮДСЬКИ, то все розуміють і готові до відновлення смертної кари. Значить, і у депутата є щось людське, і воно – ЛЮДСЬКЕ — вимагає солідаризуватися зі своїм народом, який вимагає карати смертю найзапекліших злочинців! Але, бачте, вони в Європу їздити люблять, тому нічого не вийде, і годуватиме далі український народ вбивць і маніяків, яких у теплі камери далеко не на хліб і воду садовлять.

Чим жертвує громадянин, утримуючи злочинця

Взяте мною у Глузмана, повірте, не вирване з контексту. Він, а разом з ним інші ліберали, які постійно бубонять про «рівність, справедливість, свободу слова і вибору», насправді так не вважають! Натомість вони поділяють народ на дурних і розумних, — на меншість («обраних»), яка має право робити не те, чого вимагає більшість, і на цю саму більшість («худобу безсловесну»), яка, за кого б не проголосувала, не має надії на подальше позитивне вирішення своїх вимог!

Я нічого не перекручую, будь-хто, подумавши над тим, що насправді ховається за «м’якенькими» фразами лібералів, яких у своїх телетусовках збирає Савік Шустер та йому подібні. Слинявий лібералізм (інакше я його не назву) поведінкою своїх прихильників і апологетів покликаний лише поглиблювати прірву, яку давно створено між «обраними» і більшістю. Облуда і перекручування фактів – ось їхня зброя. Розмови про те, що, мовляв, «корумповані суди можуть засуджувати до смерті невинних людей, а це неприпустимо», якраз і є яскравим прикладом цього. Чому судді, а разом з ними представники правоохоронних органів, зараз корумповані, як ніколи? Елементарно – до цього призвів лібералізм, який породив безкарність. Саме лібералізм породив систему, коли суддю, який відкрито бере хабарі, не можуть не те що за ґрати запроторити, але й з роботи звільнити.

Причина є, а… важелів немає! В радянські ж часи за хабар посадовцю загрожувало не лише звільнення з роботи, а й в’язниця. Тоді у впійманого на хабарі службовця ще й майно обов’язково конфісковували. А за хабар в особливо великих розмірах могли й розстріляти.

Зауважу, що вбивця-маньяк Онопрієнко, «на рахунку» якого десятки вбитих українців, в момент, коли я пишу ці рядки, а ви, шановний читачу, їх переглядаєте, зараз сидить у теплій камері і чи то книжку гортає, чи телепередачу переглядає! Має він на це право чи ні? І це при тому, що утримання одного такого довічно ув’язненого убивці коштує державі на рік стільки ж, скільки і 15-20 ліжок-місць в українській лікарні! На того, що чекає виходу на волю, трохи менше. Але ж він, вийшовши на волю, може вбивати далі – вбивати тих, хто оплачував йому камеру!

Чому брешуть політики

На хвильку повернімося до політиків, які ініціюють повернення до питання відновлення смертної кари. Комуністи. Ці нібито ладні повернути смертну кару. Для чого воно їм? Дуже просто, — для піару. Розгубивши за роки незалежності всю свою аргументацію, вони тепер взялися за «смертну кару». Суспільство – «за», значить, свої три відсотки вкотре «натягнемо». Але зауважмо, комуністи, які полюбляють згадувати про те, як воно там, за часів Союзу, було, не сміють пропонувати відновити смертну кару за корупційні діяння, які завдали величезної шкоди державі! Ворон воронові, як відомо, ока не виклює, а представників компартії досі ой, скільки на посадах в органах місцевого самоврядування. Тут же земельку скоро ділити доведеться, незважаючи на те, що КПУ проти, то як же їх – своїх дорогеньких голів і секретарів місцевих рад – під удар (під кулю!) підставити! Комуністи говорять про відновлення смертної кари лише за особливо важкі злочини проти особи.

До речі, з Луценком та ж сама історія. Він висловився категорично проти того, щоб після реанімації смертної кари застосовувати її за корупційні прояви. «Не вважаю за можливе застосовувати її (смертну кару – Р.Г.) щодо посадових і службових злочинів», — сказав міністр. І крапка! Отже, нема чого про це і говорити. Почекаємо кращих часів. Але чи доживе до них – кращих — незалежна Україна, яка задихається під гнітом корупції, невідомо.

Отже, злочини проти особи…

Його дитину вбили!

Я вже цитував Луценка (який – «за»), цитував Глузмана (який – «проти»), тепер нарешті час дати слово людині, якій ані піар, ні лібералізм не потрібен. Василь Маляренко – людина, яка просто хоче справедливого покарання для вбивці своєї дитини. Пан Маляренко, до речі, є президентом громадської організації «Батьки вбитих дітей». Ось що він говорить: «Вони вбивають наших дітей, а ми їх утримуємо. Вони сидять у камерах, у них є телевізори, вони використовують електрику, в них є постіль, харчування. У них умови утримання, як у звичаних людей, а не як у вбивць». Чи потрібно ще щось говорити? Мабуть, ні. Дозволю собі лише одну ремарку. А саме, — як можуть такі люди, як Василь Маляренко, у якого злочинець відібрав найдорожче у житті, продовжувати бути законослухняним громадянином, платником податків, знаючи, що з тих податків, які з нього стягує держава, відрахування йдуть в т. ч. і на утримання вбивці його дитини, який, можливо, доволі комфортно почувається у в’язниці?!

Навіщо нам така Європа?!

Захисники інтересів злочинців (вони ж — прихильники заборони на смертну кару) єхидно розводять руками, — не візьмуть нас у Європу, мовляв, як знову убивць і маніяків почнемо розстрілювати. Що їм на це сказати? Справді, обов’язковою умовою прийому до Ради Європи є мораторій на смертну кару. Україну прийняли до цієї структури. Повернувшись до практики страт, держава може справді втратити членство. І що з того? Що таке – Рада Європи? Що вона вирішує? А нічого особливо важливого. Тільки крику багато. У 2006 році ой, як кричали! Це коли президент Польщі Лєх Качинський, який є представником правих сил всерйоз почав говорити про те, що варто відновити смертну кару на його батьківщині.

Про відновлення смертної кари всерйоз заговорили навіть у Великій Британії. Зрозуміло, заговорили про це представники правої Консервативної партії. І це цілком зрозуміло й реально, адже англійцям набрид ліберальний уряд лейбористів, і наступні вибори це підтвердять. А нам, українцям і чернігівцям зокрема, ця Рада Європи і членство в ній «до лампочки». Виключення складають хіба що голови деяких облрад (не будемо показувати пальцем), які зі Страсбуру, де т. зв. Європарламент (який теж, до речі, нічого не вирішує) засідає, не вилазять.

До Євросоюзу нас однаково не скоро приймуть. Перед цим, до речі, ще до НАТО треба вступити, бо без цього нічого не вийде. А суспільство до прийняття ідеї вступу до НАТО не готове, на відміну від цілковитої готовності підтримати на референдумі ідею про відновлення смертної кари. Так що ризиків жодних.

Я аж ніяк не закликаю голосувати за правих. Не має потреби на сьогодні. І немає реальної консервативної сили, яка б мала шанс стати парламентською. Тим більше їх немає в нинішньому українському парламенті (ті, що там називають себе «правими», є насправді чистісінькими лібералами). Але скоро ситуація зміниться. «Скоро» — це для мене років дванадцять-п’ятнадцять. До речі, чим частіше будуть відбуватися позачергові вибори, тим скоріше суспільство «дозріє», зрозумівши, що ліво-ліберальний парламент – це НЕСУЧАСНО. Радує те, що «дозріємо» приблизно в один час з Європою, де консерватори по всіх усюдах вже набирають силу.

Так її відміняли

А тепер трохи історії. Смертну кару в Україні остаточно перестали застосовувати у 1997 році. У березні 1997 було виконано останній смертний вирок. Уперше мораторій на виконання смертних вироків наклали у 1995 році, напередодні вступу України до Ради Європи (РЄ), оскільки відсутність смертної кари є обов’язковою умовою для перебування держави в РЄ. Проте через кілька місяців смертні вироки знову продовжили виконувати, дійшовши висновку, що рішення про мораторій було ухвалено без дотримання належної процедури. Це могло призвести до виключення з РЄ, але в 1997 році мораторій на смертну кару знову почав діяти, і відтоді в Україні вже ніколи нікого не страчували. 30 грудня 1999 року Конституційний суд України визнав, що смертна кара суперечить Конституції. У 2000 році Верховна Рада внесла зміни до Кримінального кодексу України, якими остаточно вилучила поняття «смертна кара» з офіційного списку кримінальних покарань України.

А от сусідня Білорусь успішно виконує вироки для серійних убивць і нічого – живе собі. І кримінальна статистика там набагато краща, аніж у нас, в Україні.

Інші держави світу – США, Японія, Китай, Індія, Іран, Індонезія та десятки інші зберегли смертну кару за злочини, окремо визначені законодавством.

Як і за що страчують досі

У країнах, які практикують смертну кару, метод страти визначається законодавчо. Традиційно найпоширеніші види смертної кари: повішення, розстріл, обезголовлення. У США з ХХ століття стали широко поширеними також електричний стілець і смертельна ін’єкція. У сучасному Китаї (як і у низці мусульманських країн Близького Сходу) донині зберігаються традиції публічних страт. За даними «Amnesty International», засуджених до смерті іноді провозять на вантажівках по вулицях і виставляють для загального огляду на «масових мітингах по виголошенню вироків», організованих для привертання уваги до ухвалених вироків. На таких мітингах, під час виступів, де засуджуються злочини, засуджені до страти стоять зі схиленою головою і плакатами, що висять на грудях. Після страти на стінах розклеюються плакати з вказівкою імен засуджених і пред’явлених ним звинувачень; жирний червоний знак на плакаті означає, що смертний вирок виконано.

Кому в тюрмі не місце

Так буде, напевне, і з тими отруйниками, які підсипали меламін в дитяче харчування! Цікаво, а що було б з такими особами в Україні? Гадаю (якщо б, звісно, горе-бізнесменам не вдалося відкупитися від покарання ще на рівні санепідемстанції), вони просто змушені були б згорнути свій бізнес, та й усе… Але чи могло б суспільство мати гарантії, що за два-три місяці в іншому куточку нашої ліберальної України сполохані підприємці не відкриють аналогічне підприємство (під іншою назвою, але з тим самим «дахом» від посадовців-корупціонерів)?

Сучасна влада не погоджується з думкою більшості своїх співгромадян про те, що, коли «вор должен сидеть в тюрьме», то вбивці (тим більше серійному) там робити нічого. Народ, думку якого ігнорують, думає інакше, — а саме: куля і кілька кубів землі – цього цілком досить, щоб суспільство з ним розрахувалося. Що робити з корупціонерами найбільшого «масштабу», особами, чию вину в державній зраді доведено, викрадачами людей, терористами та деякими іншими категоріями осіб, — варто також подумати. Тільки не слід забувати, що доки думаємо, злочинці або скоюють злочини, або сидять в акуратних камерах, проїдаючи наші – платників податків – гроші.

Роман Грабович, Чернигов, Gorod.cn.ua

Читайте также: