Трудности охоты. Как в Украине ловят серийных убийц

Будь-який слідчий міліції та прокуратури скаже вам, що найскладнішими та найненависнішими для нього є справи серійних убивць. Зовсім не через моторошність таких злочинів – випатраними нутрощами та відрізаними кінцівками правоохоронців здивувати важко. І навіть не внаслідок технічної складності пошуку маніяків.

Найбільша проблема – тиск громадськості та керівництва, які не розуміють суті явища та його причин. У Міністерстві внутрішніх справ Тижню повідомили, що там наразі лише «проводиться аналітична робота щодо встановлення доцільності» створення спеціальних підрозділів із вивчення та пошуку серійних убивць. Водночас науковці-кримінологи наполягають на проведенні сучасних досліджень насильницьких злочинів.

Наказано мовчати

Як відомо, в СРСР сексу не було. Відповідно не могло бути й маніяків. Досвідчені слідчі пригадують часи, коли замовчувалися не те що серійні вбивства, а й навіть звичайні зґвалтування. На жаль, у незалежній Україні ситуація якщо й поліпшилася, то недостатньо. Варто лише згадати, як вийшли на слід Сергія Ткача, кількість жертв якого може сягати 100 (доведено 29). Його пошуком займалося ціле обласне управління МВС, але заарештувати бузувіра вдалося тільки завдяки тому, що на нього вказали маленькі діти, друзі останньої вбитої ним дівчинки.

«Головна проблема всієї вітчизняної криміналістики – те, що кожного нового маніяка сприймали як якесь унікальне явище, – розповів Тижню колишній слідчий Генеральної прокуратури УРСР з особливо важливих справ Андрій Головань (прізвище змінено на прохання співрозмовника. – Ред.). – Нам категорично забороняли вивчати цих людей, коли ми їх ловили. Від нас вимагали тільки одне – спіймати, не кажучи нікому ні слова.Потім недолюдка треба нашвидку розстріляти – і щоб жодна жива душа про це не дізналася».

Боротьба за відсоток розкриття розбещувала всю систему правоохоронних органів країни, відзвітувати про розкриття злочину було важливіше, ніж справді розкрити його. «Повірте, не такими вже дурними були слідчі, – каже Головань. – Просто показуха захоплювала. Ну не могло собі дозволити керівництво визнати, що в республіці діє маніяк. Ось і вимагали під загрозою зірвати погони знайти вбивцю до 7 листопада чи 9 травня, хоч ти лусни. Ми й знаходили».

«Великою проблемою для тодішніх і нинішніх слідчих є те, що ще за совка нас учили під час розслідування злочинів передусім орієнтуватися на стукачів поміж злочинців, – пригадує полковник міліції у відставці Андрій Томіленко. – А які можуть бути стукачі, коли ти ловиш серійника? Він майже завжди діє один. За всю мою практику не було жодного, який би мав хоч якийсь стосунок до світу професійних злочинців».

«Під час розслідування таких злочинів перед нами завжди стоїть дилема, – пригадує ще один екс-слідчий МВС УРСР з особливо важливих справ (його імені просив не називати. – Авт.). – З одного боку, від нас вимагали секретності, з іншого – якщо вбивця розумний, то спіймати його й водночас запобігти наступним злочинам можливо лише за підтримки та широкої поінформованості населення.

Скажу більше: у моїй кар’єрі було багато випадків, коли убивць ловили звичайні громадяни. Але, своєю чергою, випадки, коли нам дозволяли офіційно звертатися через ЗМІ до людей, я можу полічити на пальцях однієї руки. Зараз майже нічого не змінилося». Щоправда, на закиди про «змову мовчання» правоохоронці всіх часів і народів завжди мають «залізний» аргумент: не можна сіяти паніку.

Повірити в маніяка

Сьогодні мотивація мовчати у керівництва МВС, за словами співробітників, інша – не наполохати злочинця, щоб той не втік чи не зачаївся. Хоча й показуха нікуди не поділася. Справді, як стверджують експерти-криміналісти, зараз шукати маніяків стало ще важче – мобільність населення дуже висока. Та й узагалі чисто арифметично людей стало набагато більше. Особливо якщо йдеться про великі міста, де зазвичай і діють серійники.

З правоохоронцями погоджуються і науковці. «Різке збільшення кількості серійних убивств, на мій погляд, пов’язане з тим, що так само різко пришвидшилися соціальні зміни, – зазначає Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАНУ. – Йдеться як про новітні технології, так і про збільшення густоти населення. Що, своєю чергою, призводить до зростання щільності контактів між людьми. Соціопати набагато гірше адаптуються до цих змін. І за певних умов та природної схильності вони переходять із розряду потенційних до активних убивць».

Тактика розшуку серійних убивць і в Україні, і в решті країн світу зазвичай зводиться до якомога ширшої перевірки осіб, помічених раніше в сексуальних злочинах, та людей із відповідними психічними відхиленнями. Така метода має неофіційну назву «широкий бредень»: затримати всіх підозрілих і тих, хто просто підходить під орієнтування, перевірити кожного і знайти поміж них злочинця. Ця тактика є ефективною, як і все просте. За статистикою Федерального бюро розслідувань США, 95% потенційних серійних убивць ловлять саме таким чином після першого ж злочину. Але решта 5% – це і є онопрієнки, чикатили та ткачі, яких шукатимуть роками, а список жертв обчислюється десятками.

За словами оперативників, найважче у справі боротьби із серійним убивцею – взагалі зрозуміти, що він є. «Наприклад, знаходимо ми труп із явними ознаками того, що над ним попрацював маніяк, – пригадує Томіленко. – Пошуки вбивці нічого не дають, справу зараховують до розряду «глухарів». У таких випадках слідчі завжди мають цікавитися в колег з інших регіонів, а чи не було у них подібних випадків – саме так можна й виявити серійника. Бо якщо цього не зробити, то кожна слідча група шукатиме окрему людину за окремий злочин.

І обов’язково потрібно суворо класифікувати та реєструвати всі такі злочини. Якщо ти виявив «серію», це 50% успіху всієї справи. На жаль, в Україні такої бази досі немає».

Українських правоохоронців дотепер заводять у глухий кут убивці, вчинки яких не містять чіткого сексуального мотиву. Тобто коли вбивства, на перший погляд, мають характер звичайного пограбування, ускладненого смертю жертви. Нерідко вітчизняні пінкертони не розуміють, що природа серійного вбивці, який убиває жертву заради гаманця чи мобільного телефона, та вбивці, який вдається до насилля задля сексуального задоволення, одна – це цілковита асоціальність. Тим більше що, за оцінками психіатрів, сексуальний та владний мотиви присутні майже в усіх убивствах. Сутність не міняється – людину використовують як предмет для задоволення своїх потреб, а вбивство – єдиний спосіб досягнення цього.

Практично всі серійники починають убивати після подій, що викликали в них фрустрацію, себто стресову ситуацію. Американські дослідники поміж таких чинників на перше місце ставлять втрату роботи, джерела доходу. Вбивства стають моторошним засобом релаксації для злочинців. Підозрюваних у здійсненні серійних убивств потрібно перевіряти за допомогою пошуку зв’язку між подіями в їхньому житті та спалахами активності невідомого суб’єкта.

«Зміна психоемоційного стану злочинця відмінно простежується його рідними, близькими, колегами по роботі й чітко корелюється з фактичними подіями життя, – стверджують в Українському науково-дослідницькому інституті соціальної і судової психіатрії МОЗ. – Конфлікти на робочому місці, втрата роботи, дорожньо-транспортні пригоди, бійки, сварки з близькими чітко ілюструють циклічну зміну настрою злочинця-серійника. Якщо зіставити події життя підозрюваного з хронологією злочинів, слідчий отримає у своє розпорядження могутній інструмент оцінювання достовірності своїх припущень».

Саме в такому аналізі, а також відтворенні особистості злочинця і потрібна участь досвідченого психіатра. Однак у правоохоронних органах визнають, що, на жаль, випадки ефективної співпраці поодинокі й ґрунтуються на особистому ентузіазмі та професіоналізмі окремих фахівців.

Суб’єкт

Профіль потенційного вбивці

Більшість злочинців, зокрема серійних убивць, страждають на дисоціальний розлад особистості (соціопатію). Ми даємо прикмети цієї хвороби. Соціопати рідко є носіями одночасно всіх наведених симптомів, а люди, за якими ми помічаємо подібне, – не обов’язково соціопати. Понад те, особи з дисоціальним розладом особистості далеко не завжди стають злочинцями, а все життя залишаються хоча й неприємними, але добропорядними громадянами. Вони знаходять себе в багатьох професіях, приміром, у мистецтві, дехто навіть робить успішну кар’єру в політиці.

Особина. Огляд маніяка

Тижню вдалося побувати на процедурі медичного огляду вбивці, на совісті якого щонайменше три життя. Звичайно, жодних імен, точного місця подій і часу ми не можемо вказувати як із етичних міркувань, так і через те, що наразі триває слідство по цій справі.

Проходжу довгим похмурим коридором N-ської обласної психіатричної лікарні. Мене наздоганяє медсестра й накидає на плечі білий халат – загалом сторонні на огляді перебувати не мають права. Нарешті відчиняються важкі двері, заходимо до кімнати. Там сидить кілька людей у білих халатах – це комісія, яка вивчає адекватність злочинця. Невдовзі в супроводі двох дебелих міліціонерів заходить «пацієнт», Сергій М. Це горилоподібний чолов’яга з бровами, що зрослися та гострим кутом нависають над синюшним обличчям. Його саджають на стілець у центрі біля столу й приковують ногу наручниками до нього ж.

Один із лікарів починає зачитувати матеріали справи. «Герой» цієї розповіді одного літнього вечора проходив вулицею невеликого містечка й побачив крізь прочинені хатні двері біленьке дівча, що гралося лялькою біля ніг підстаркуватої бабусі. За мить чоловік уже стискає в руках дрючок та забігає до хати. Розпачливий крик бабці тоне в могутньому ударі, що розносить череп старенької. Наступним рухом Сергій розтрощує голову дідові, котрий тільки-но вибіг на галас із кімнати. Потім підходить до дитини, бере її за ноги та б’є з усієї сили об стіну головою. Після чого вступає у статевий контакт із ще теплим трупом. Він навіть не намагається якось приховати сліди. Вийшовши з будинку, купує пляшку пива в крамниці навпроти та йде додому спати. Там його за кілька годин затримали правоохоронці – сусіди вгледіли здорованя, коли той виходив із садиби загиблих. Бузувір не чинив опору, лише пробурмотів під ніс: «Щось ви швидко, бл*ді!» Невдовзі, просто у відділку, Сергій зізнався ще у двох убивствах – молодої жінки та підлітка. Але їхні трупи на час підготовки репортажу ще не знайшли.

Сиджу як на голках, очікую, коли ж розпочнеться найцікавіше: спілкування з маніяком. Проте психіатри нікуди не поспішають – усе проходить якось буденно та навіть монотонно. Крізь невелике заґратоване віконце проривається тоненький промінь сонця – обличчя вбивці прорізає посмішка. Голова комісії раптом ставить дивне, на перший погляд, запитання: «Сергію, чи вам подобаються тварини?» Той, явно ошелешений, ледь розбірливо бурмоче під ніс: «Та я ось кішок ніколи не любив». Ще годину лікарі випитують щось на кшталт: «Чи не мочилися ви в дитинстві у постіль?» Видно, що йому не подобається увага такого роду, здебільшого він відповідає односкладно. «Так» – любив убивати тварин у дитинстві, «так» – завжди обожнював забавки з вогнем та сірниками, «так» – ненавидить сестру, бо мати завжди любила тільки її. Вбив – бо сподобалася дівчинка й охопило нестримне бажання нею оволодіти, а баба з дідом просто заважали.

Нарешті голова комісії киває головою міліціонерам, і ті виводять монстра з кімнати. Я знову нашорошую вуха – отже, зараз і мають обговорювати та приймати конкретне рішення. Але, на моє велике розчарування, голова каже: «Ну що, колеги, наступне засідання за тиждень. Усі можуть бути вільні».

Уже в коридорі запитую в одного з членів комісії про ймовірне рішення в цій справі. «Психопатичні вбивці не вважаються божевільними, – відповідає він. – Адже вони вбивають не через душевну хворобу як таку. Ні – вони все чудово розуміють. Більше того, здебільшого в людей дуже розсудливий і холодний розум. Їхня хвороба полягає в повній асоціальності. Тобто вони живуть виключно в своєму внутрішньому світі й для них має значення лише власне «я» та бажання, які в них є. Люди для «серійника» – не більше як предмети, що мають забезпечувати задоволення його потреб. Совість – поняття, зовсім їм не притаманне. Впевнений на 99%, що цей Сергій цілком адекватно оцінював свої дії під час убивства. Отримає довічне».

Автор: Буткевич Богдан, Український Тиждень

Читайте также: