СМЕРТЬ КОЛОМІЙЦЯ: ВБИВСТВО ЧИ САМОГУБСТВО? Частина 1

Донечанин Володимир Бойко, який брав безпосередню участь у журналістському розслідуванні причин загибелі редактора “Українських новин” Михайла Коломійця, докладно викладає своє бачення цієї справи. Від читання цього дослідження декому стане нудно — не лише від анатомічних подробиць та вузькофахових термінів, а й від висновків автора, які не вписуються у сталу формулу: “У всьому винна злочинна влада”. Бойко із колегами шукали в білоруському лісі не компромат на українських можновладців. Принаймні мета Володимира Бойка була одна — знайти відповідь: Коломієць пішов з житя самтужки, чи йому “допомогли”?Несподіване зникнення в жовтні 2002 року керівника одного з найвдаліших медійних проектів України, директора інформаційної агенції “Українські новини” Михайла Коломійця, спричинило хвилю занепокоєння в журналістському середовищі, численні чутки, припущення, домисли щодо його ймовірного вбивства. І коли в Білорусі було виявлено тіло повішеного Коломійця, ця знахідка не тільки не розрядила ситуації, а навпаки, додала запитань. Адже жодних причин, принаймні, відомих загалу, їхати в сусідню державу та накладати на себе руки в Михайла, начебто, не було. І хоча жодна з трьох проведених судово-медичних експертиз не виявила нічого, що би ставило під сумнів версію самогубства, вони – сумніви – все ж залишились. Адже після вбивства Гонгадзе та демонстративної страти Александрова запевнення Генпрокуратури й МВС в ненасильницькій смерті фундатора й керівника “Українських новин” не здатні були заспокоїти розбурхану громадську думку.

До перевірки різноманітних припущень, які ледь не щодня оприлюднювалися на сторінках газет та інтернет-сайтах підключилися “Репортери без кордонів”, уособлені Інститутом масової інформації. Зокрема, з їхньої ініціативи було проведено третю експертизу тіла Коломійця за участю запрошеного “Репортерами” французького експерта. До справи також залучилася і Ліга економічних журналістів, і Фонд “Відродження”, що виділив кошти на проведення журналістського розслідування та поїздку представників Ліги та ІМІ до Білорусі. Власне, версія, що Михайло Коломієць добровільно пішов з життя, не відкидалася. Але, виходячи тільки з офіційних повідомлень правоохоронних органів, не можна було відкинути версію імітації самогубства з метою приховати вбивство відомого журналіста, причому вбивства з суто професійних мотивів. Саме такі міркування й спонукали трьох журналістів – Олексія Кириченка, Єгора Соболєва та автора цих рядків повторити наприкінці січня 2002 року шлях Михайла Коломійця з часу зникнення в Києві до того моменту, коли в білоруському лісі обірвалося його життя. Нашою метою було виключно пошук відповіді на запитання, винесене в заголовок.

При в”їзді в білоруський райцентр Молодечне. Зліва направо: Єгор Соболєв, Богдан Коровченко (режисер), Володимир Бойко

Останнього разу Коломієць вийшов на роботу 21 жовтня 2002 року. Був як завжди спокійний, обговорював поточну роботу, перспективні плани. Наступного дня директор “Українських новин”, нікого не попередивши, в офісі не з”явився. На телефонні дзвінки занепокоєних співробітників не відповідав, через що біля 16 години до нього додому відправився шеф-редактор агенції Єгор Соболєв. Коломієць, вдягнутий у джинси, светр та коротку курточку, опускався східцями до викликаного ним таксі, тримаючи в руках кейс. Пообіцявши Соболєву завтра зателефонувати, директор “Українських новин” поїхав на залізничний вокзал, де взяв квиток на поїзд “Київ-Мінськ”, що вирушав за півтори години. У напівпорожньому вагоні Коломієць, не маючи сусідів по купе, наодинці доїхав до Мінська, час від часу телефонуючи жінці, заради якої залишив майже рік тому сім”ю, але життя з якою так і не склалося.

Куди саме в Мінську направився Коломієць 23 жовтня, вийшовши о шостій ранку з потягу, достеменно невідомо. В жодному готелі білоруської столиці він не зупинявся, про своє місцеперебування нікому не повідомляв. Скоріше за все, на залізничному вокзалі сів у першу-ліпшу електричку та помандрував, вибираючи місце останньої зупинки. 25 жовтня, провівши невідомо де одну ніч, Коломієць з”явився в готелі райцентру Молодечне, що в 80-ти кілометрах на північний захід від білоруської столиці.

Анкета, заповнена Михайлом Коломійцем 25 жовтня 2002 року при поселенні в готель міста Молодече

Заповнив анкету, пред”явив закордонний паспорт. З кількох варіантів поселення байдуже зупинився на першому-ліпшому, запропонованому адміністратором – найдешевшому двомісному номері на восьмому поверсі, де перед тим проживали будівельники. Проте, в цьому номері був зламаний телевізор і коломієць попросив змінити апартаменти, отримавши таку саму жалюгідну кімнату, але із працюючим телевізором. Він провів у ній дві ночі. Речей при ньому майже не було – лише кейс з найнеобхіднішим. З номеру виходив близько десятої ранку, випивав подвійну каву в приготельному кафе та до п”ятої дня гуляв містом – скоріше за все у парку неподалік готелю. Нечисленні місця провінційних розваг не відвідував, у районну бібліотеку не заходив. Повернувшися о сьомій вечора, йшов на другий поверх в кафе, де брав салат, що-небудь з гарячих страв, келих молдавського вина й суміщав вечерю із читанням придбаної в Білорусі книжки про А.Ейнштейна. Знявши номер спочатку лише на одну добу, 26 і 27 жовтня він подовжував термін проживання кожного разу ще на добу. 28 жовтня між 12 та 13-ою годинами Коломієць здав номер і залишив готель.

Куди попрямував після цього, можна лише здогадуватись. Радше за все, він сів в електричку, що рушила на Мінськ і, проїхавши половину відстані до столиці, вийшов на маленькій станції В”язинка – батьківщині Янки Купали. Це — остання зупинка поїзда, де ще є ліси, які далі в напрямку столиці закінчуються. Потім близько чотирьох годин блукав навкруги дачного кооперативу “Горизонт”. Пройшов півтора чи два кілометри, роблячи останні дзвінки, благо, мобільний зв”язок у тій місцевості працює. Кому телефонував – таємниці не становить. Про що говорив? Прощався, просив вибачення. Зателефонував колишньому своєму водієві. Зателефонував матері — плакав, говорив, що не може жити. На автовідповідач Єгора Соболєва скинув кілька прощальних фраз, попрохав вибачитися за нього перед співробітниками за те, що так трапилося. Остання телефонна розмова була біля п”ятої години по обіді – телефонувала та сама жінка, із якою у Коломійця не скалалися стосунки. Розмова тривала хвилин десять…

Тіло знайшли ввечері 30 жовтня по заходу сонця. Один з дачників збирав гриби і помітив в 200 метрах від останнього будинку дачного селища, поруч з лісовою дорогою, людину, яка начебто стояла під стовбуром зламаної вітром осики й нерухомо вдивлялася у небо. Хвилин через п”ять, знов проходячи повз осику, дачник помітив, що людина знаходиться у тій самій позі. Підійшов ближче — людина не торкалася ногами землі. Сторож дачного кооперативу зателефонував у райцентр, біля восьмої вечора приїхали двоє міліціонерів на приватному авто одного з них. Сказали, що приїдуть знімати труп завтра – не везти ж його у салоні власного автомобіля. Але начальник райвідділу зажадав доставити повішаного негайно, і опівночі міліціонери повернулися вже міліцейським автом. Двох дачників попрохали допомогти зняти тіло. Перерізали мотузку, труп закинули в “УАЗ”ик, підібрали акуратно складену біля осики куртку небіжчика та поїхали в Молодечне. Місця події, ясна річ, в темряві ніхто не оглядав. Тіло не фотографували, речей небіжчика не шукали – самогубець як самогубець.

Якщо дотримуватися букви закону, то, безсумнівно, мали місце значні процесуальні порушення з боку Молодечненських міліціонерів, які не мали жодного права знімати тіло за відсутності слідчого прокуратури. Відповідно до законодавчих норм хоч України, хоч Білорусі, у будь-якому випадку знаходження померлої людини без явних ознак того, що смерть сталася з природніх причин, повинна проведитись дослідча перевірка слідчим прокуратури, який має або порушити за фактом смерті кримінальну справу, або винести постанову про відмову в її порушенні. Саме слідчий мусив би оглянути місце знаходження тіла та скласти відповідний протокол, але ця робота була передоручена міліцейським операм, які обмежилися тим, що доставили тіло в морг райцентру. Звідси — й наступні непорозуміння щодо того, куди поділися речі й документи Коломійця. Адже в кишені підібраної міліціонерами куртки був лише гаманець з дрібними білоруськими грошима, запальничка й ключі (домашні, від робочого кабінету та сейфу). Можливо, директор “Українських новин” дорогою повикидав речі, а можливо, за кілька днів його кейс поцупили аборігени. Не виключено, що й досі лежить той кейс у лісі, присипаний листям, бо ніхто до пуття так нічого і не шукав біля тієї осики. Пізніше, розмовляючи з міжрайонним Молодечненським прокурором Геннадієм Вештортом, я делікатно розповів йому про звивисту долю його українського колеги з Таращанського району, який також не проконтролював належним чином дії підпорядкованого йому слідчого, який писав “зі стелі” акт огляду місця знаходження тіла Георгія Гонгадзе. Геннадій Збігневич тільки розводив руками – у районі біля сімдесяти самогубств на рік, на кожний випадок слідчого не відправиш. Теж вірно…

Наступного дня, 31 жовтня 2002 року, за постановою слідчого була проведена судово-медична експертиза “тіла невідомого чоловіка”. До речі, мала місця саме експертиза, а не судово-медичне обстеження, як це було б у аналогічному випадку в Україні. Різниця між експертизою та обстеженням полягає, насамперед, у тому, що при проведенні експертизи фахівця, що її робить, попереджають про кримінальну відповідальність за дачу навмисно неправдивого висновку. На відміну від України, де експертизу можна призначити тільки після порушення справи, в Білорусі завдяки недавно внесеним змінам до Кримінально-процесуального кодексу стало можливим призначення експертизи без порушення справи — лише за наявності достатніх підстав та бажання слідчого, що й було зроблено. Жодних ознак, які б вказували на те, що людині, чий труп знайшли поблизу дачного кооперативу “Горизонт”, допомогли піти з життя, експертиза не виявила, судово-медичний діагноз – “механічна асфіксія від стискування шиї зашморгом при повішенні” – сумнівів не викликав, через що в порушенні кримінальної справи було відмовлено.

Стосовно численних розповідей, що блукають інтернетом, що начебто на обличчі трупу “професійним боксерським ударом розсічені губа та брови”, то їх породила мабуть схильність людської натури до міфотворчості. До категорії міфів можна віднести й замітку на сайті “Телекритики” з сенсаційним повідомленням про виявлені невідомо ким “сліди побиття” на обличчі небіжчика та розміркуваннями про те, що для зав”язування вузла на зашморгу потрібен особливий досвід, якого Коломієць за 44 роки свого життя набути так і не спромігся. Між іншим, вузла на мотузці, як такого, і не було – тіло Коломійця було знайдено в примітивному ковзному зашморгу, утвореному зі складеного вдвічі нейлонового шнура, один з кінців якого був пропущений в петлю.

Експертизу 31 жовтня було завершено, але тіло ховати не поспішали в надії, що воно буде впізнано. Адже попри звичайнісінький одяг небіжчика, було очевидно, що покійний аж ніяк не належав до категорії бомжів. Як розповідали згодом працівники Міжрайонного відділення судово-медичних експертиз, доглянуті руки покійного, ретельне виголене обличчя, зовнішній вигляд людини розумової праці, митця або письменника — все це підказувало, що ось-ось знайдуться родичі померлого й тіло доведеться ексгумувати (що, власне, згодом і трапилося). І тому лише 11 листопада труп невідомого було віддано землі на міському цвинтарі. Але на той момент в Мінську вже знали, що під В”язинкою 30 жовтня знайшли померлим відомого українського журналіста – завдяки тим останнім мобільним дзвінкам, які робив Михайло перед своєю смертю, і які відслідковувалися українськими (і, напевно, білоруськими) охоронцями правопорядку. Закономірно постає запитання: а чому в такому випадку місцеві правоохоронці допустили поховання Коломійця як невідомої особи? Цілком можливо, білоруська влада просто вагалася, не поспішаючи визнавати факт прослуховування спецслужбами телефонних розмов на території своєї країни. До того ж робота бюрократичної машини в умовах Білорусі ускладнюється ще й тим, що чиновники часто не наважуються приймати рішення на власний розсуд, очікуючи на височайшу вказівку. Але як би там не було, про те, що в лісопосадці біля В”язинки насправді знайшли тіло директора української інформагенції, в Молодечному стало відомо тільки після його поховання.

А ще за тиждень до Білорусі прибули матір та подруга Коломійця і Молодечненський міжрайонний прокурор дав згоду на ексгумацію. Після впізнання було проведено повторну судово-медичну експертизу. Цим займалася ціла експертна комісія на чолі з прибулим до Молодечного заступником Головного судово-медичного експерта Республіки Білорусь. Скажімо зразу – експертизу, яка включала також гістологічне та токсикологічне дослідження, було проведено на найвищому рівні, а всі запитання щодо можливої причини смерті були розв”язані з вичерпною повнотою. Наступного дня тіло автомобілем перевезли до Києва, де воно ще тиждень знаходилось в приміщенні Бюро судово-медичної експертизи. І лише по приїзді запрошеного “Репортерами без кордонів” французького експерта Ж.Ріволі та проведення третьої експертизи Михайло Коломієць знайшов нарешті вічний спокій в українській землі.

Треба віддати належне керівництву Білорусі – при потребі тамтешня влада може демонструвати просто нечувані взірці відкритості. Припустившися певних процесуальних помилок під час виявлення тіла Коломійця, у наступному прокуратура та МВС республіки зробили все, щоби уникнути можливих звинувачень у причетності до загибелі директора “Українських новин”. Принаймні, група журналістів, яка прибула до Мінська для проведення незалежного розслідування, була миттєво акредитована при Міністерстві закордонних справ і вже в день приїзду, навіть до отримання акредитаційних карток, мала змогу провести перші зустрічі в Міністерстві внутрішніх справ. Протягом двох днів перебування в Мінську нам вдалося розшукати того самого дачника – Франца Врублевського – який виявив труп Коломійця, вислухати офіційну точку зору білоруських правоохоронців щодо причин смерті редактора “Укранських новин”, поспілкуватися з білоруськими колегами. Наступний пункт поїздки – райцентр Молодече.

В кабінеті експертів Молодечненського міжрайонного відділення судових експертиз ми вдвох п”ємо чай разом з Георгієм Будо, який 31 жовтня 2002 року робив перший розтин тіла тоді ще “невідомого чоловіка правильної статури 40-45 років”. Відтоді сплинуло майже три місяці, але експерт і санітарка моргу Зінаїда Пилипівна добре пам”ятають щонайменші подробиці того дня. Георгій Гнатович обклався підручниками та монографіями з судової медицини й ми ще й ще раз намагаємося поновити останні години життя Коломійця.

Під час проведення експертизи Будо вказав дуже орієнтовну дату смерті чоловіка, труп якого доставили в морг в ніч з 30 на 31 жовтня 2002 р. За тодішніми оцінками експерта це сталося між 24 та 30 жовтня 2002 р., виходячи з відсутності гнилісних змін з одного боку та стану трупного задубіння – з іншого. Але наявна зараз додаткова інформація, зокрема дата й час останнього телефонного дзвінка, дозволяють уточнити час смерті – це сталося між 17-ю та 18-ю годинами 28 жовтня 2002р. Дійсно, о 17-00 Коломіць ще був живий. З огляду на те, що в жовтні о 18-00 вже темно, смерть, вірогідно, настала ще світлої доби, оскільки влаштовувати зашморг на похилому дереві в темряві вельми проблематично — незалежно від того, було це самогубство, чи тільки його імітація. Якщо припустити, що смерть трапилася наступного дня, 29 жовтня, тоді трупні плями після зняття тіла й покадення його у оризонтальне положення, мусили б поміняли форму та розташування.

Георгій Гнатович мовчки слухає мої міркування та неквапливо гортає протокол розтину, відшукуючи опис трупних плям, які утворюються кров”ю, що посмертно перетікає у венозну систему, заповнюючи найнижчі судини. Киває головою – дійсно, плями не міняли ані свій колір при натискування, ані місце розташування при зміні положень тіла, отже на той час вже відбулася інфільтрація крові у прилеглі тканини, що за умови прохолодної погоди (наприкінці жовтня 2002 року в Молодечному денна температура не перевищувала +11оС) свідчить: з моменту смерті сплинуло щонайменше дні три.

Причина смерті – странгуляційна асфіксія, тобто припинення надходження повітря в органи дихання через стискування шиї. На користь цього свідчили так звані загальноасфіктичні ознаки, викликані нестачею кисню та надлишком вуглекислоти в організмі в момент смерті: ціаноз (синюшність) шкіряних покровів, рідка кров у розширеній правій половині серця, різке повнокров”я внутрішніх органів та особливо — головного мозку, оскільки під час задушення перетискуються яремні вени, по яких кров відтікає від голови, але залишається неушкодженою хребцева артерія, по якій кров у мозок продовжує подаватися.

Хоча гістологічне дослідження тканин тіла під час першої експертизи не робилося, висновок Г.Будо підтвердився під час повторної експертизи, проведеної мінськими експертами одразу після ексгумації тіла. Про її результати Георгій Гнатович нічого не знає і я показую йому текст висновку, який правдами й не правдами вдалося роздобути. Будо задоволено киває головою: докладений до висновку акт гістологічного дослідження повністю доводить прижиттєвість накладання зашморгу – у шкірі під мікроскопом виявлені дрібні крововиливи по ходу странгуляційної борозни, тобто того сліду, який залишила мотузка на шиї. Окрім того, знайдено прижиттєві крововиливи в м”язи шиї в ділянці накладання зашморгу. Мікроскопічне дослідження легенів та мозку виявили додаткові ознаки асфіксії. У той же час ґрунтовна токсикологічна експертиза не встановила наявності отруйних чи наркотичних речовин: з докладених до висновку хроматограм видно, що хіміки безрезультатно намагалися знайти в тканинах ексгумованого трупа сліди кількох десятків речовин або їхніх метаболітів.

(далі буде)

Володимир БОЙКО

Читайте также: