А прокурор только и говорил: «У тебя руки по локти в крови»

Игорь Рыжков, осужденный за преступления «пологовского маньяка», все еще не может снять с себя обвинения за чужие грехи. Такая вот дикая в Украине «правовая» система).

 Про долю павлоградця Ігоря Рижкова «УМ» розповіла в номері від 19 квітня цього року. Нагадаємо, наприкінці 80–х років минулого століття його засудили до найвищої на той час міри покарання — розстрілу. Ігорю інкримінували цілу низку тяжких злочинів, зокрема, два вбивства, три зґвалтування й три замахи на такий злочин. Рижкову тоді життя врятувало тільки диво — після того, як колегія суддів Верховного Суду України залишила у силі вирок Дніпропетровського обласного суду, все ж знайшлися підстави для перегляду вердикту Пленумом найвищої судової інстанції. У підсумку ще у 1988 році звинувачення у двох убивствах, двох зґвалтуваннях та одному замаху на такий злочин з Ігоря зняли. Проте все одно він отримав 10 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка до дзвінка.

Нестиковка у «нововиявленій обставині»

У 2005–му було затримано пологівського маніяка Сергія Ткача. Впродовж 25 років цей бузувір, який починав свою криваву діяльність саме в Павлограді, ґвалтував і вбивав переважно дівчат. Із восьми епізодів, колись інкримінованих Рижкову, Ткач шість узяв на себе. А це вже, згідно з кримінально–процесуальним законодавством, нововиявлені обставини, які є підставою для перегляду вироку Рижкова без огляду на терміни давності.

Більше того, Ткач зізнався і в єдиному зґвалтуванні — 12–річної Л., яке з Ігоря, зрештою, так і не зняли. «У ході відтворення обстановки і обставин події Ткач С. Ф. вказав на вхід до підвального приміщення будинку № 46 по вул. Карла Маркса м. Павлограда, куди він затягнув Л., відтворив механізм спричинення Л. тілесних ушкоджень. Місце, вказане Ткачем С. Ф., повністю збiгається з протоколом огляду місця події у даній кримінальній справі…

Додатково допитана як потерпіла Л. повністю підтвердила обставини скоєного відносно неї злочину, про які повідомив Ткач С. Ф. При цьому вона пояснила, що у 1984 році їй було 12 років, тому вона не повністю усвідомлювала значення своїх дій під час проведення слідчих дій на досудовому слідстві і зараз не пам’ятає, які слідчі дії проводилися з її участю.

Їй не було відомо, що за скоєння даного злочину стосовно неї був визнаний винним та покараний Рижков І. В. На суді вона присутня не була і свідчення стосовно Рижкова не давала», — це цитата з подання до Верховного Суду України про перегляд вироку судової колегії у кримінальних справах Дніпропетровського обласного суду від 01.12.1987 стосовно Рижкова за нововиявленими обставинами, підписаного тодішнім Генпрокурором Олександром Медведьком.

Також у документі йдеться і про те, що допитаний як свідок С., якого у 1987 році утримували разом iз Рижковим в одній камері ізолятора тимчасового утримання Павлограда, показав, що він та інші співкамерники застосовували щодо Ігоря заходи фізичного та психічного впливу, після чого Рижков був змушений написати явку з повинною.

Ще один свідок М. підтвердив, що взимку 1987 року він був понятим при відтворенні обставин події. Йдеться саме про напад на Л., внаслідок якого дівчина залишилася живою тільки дивом, бо виродок тоді вирішив, як зізнається на допиті, що нещасну задушив. Свідка ж М. збентежило те, що Рижков показав, як він напав на дівчину, схопив її за шию та разом iз нею стрибнув у приямок до входу у підвал. Насправді ж у вказаний приямок вели… сходи. Але слідчого така нестиковка ніскільки не збентежила — він продовжував, за свідченням М., ставити Рижкову навідні питання.

Із приводу фактів, викладених у вищезгаданій публікації «УМ», ми звернулися з інформаційним запитом до Генеральної прокуратури України. Відповідь отримали за підписом начальника відділу зв’язків із засобами масової інформації Юрія Бойченка. Як офіційно повідомляється, у ході розслідування кримінальної справи про злочинну діяльність «пологівського маніяка» Ткача встановлено, що за вчинені ним злочини було засуджено шестеро осіб.

Отож варто сподіватися на беззастережне притягнення до кримінальної відповідальності і відповідне покарання слідчих, прокурорів та суддів усіх рівнів, адже те, що вони творили іменем держави, і доводити начебто не треба. Однак, знову ж посилаючись на вищезгадану відповідь Генпрокуратури, поки що перед судом постали тільки колишні працівники міліції та прокуратури Пологівського району та Запорізької області. Але не притягнуто до відповідальності жодного судді.

Повідомляє Юрій Бойченко і про результати розгляду Верховним Судом вищезгаданого подання екс–Генпрокурора Олександра Медведька. Стосовно епізоду з Л., зокрема, зазначається, що Верховним Судом вказано «на недостатність доказів причетності Ткача С. Ф. до вчинення цього злочину та неспростовану невинність засудженого Рижкова І. В..

Більше того, заявляється, що «потерпіла, яка на момент скоєння злочину була неповнолітньою, впізнала Рижкова як ґвалтівника і продовжує на цьому наполягати, а на Ткача як злочинця не вказує. Алібі, висунуте Рижковим І. В., свого підтвердження не знайшло». Чи не диво? Заявляється повна протилежність тому, про що йдеться у поданні екс–Генпрокурора Медведька?! В одному випадку говориться, що потерпіла Л. про Рижкова і гадки не мала, а в другому — якимось дивом впізнала у ньому ґвалтівника? Та й чи Рижков, а не екс–Генпрокурор, висунув алібі? Чи не привід це подивитися на такі алогічні розбіжності прискіпливіше?

Причетні особи встановлені!

Утiм Юрій Бойченко повідомляє, що 5 епізодів, за які Рижков свого часу отримав найвищу міру покарання, визнані Ткачем і це доведено судом. Не один епізод, а цілих п’ять! Де ж тоді на лаві підсудних творці цієї незбагненної сваволі — міліціянти, прокурори, судді? «Генеральною прокуратурою України вживаються заходи щодо встановлення осіб, причетних до незаконного притягнення Рижкова І. В. до кримінальної відповідальності за злочини, які він не вчиняв», — повідомляє далі Юрій Бойченко.

Автора цих рядків така аргументація збентежила настільки, що я вирішив встановити отих самих «непідйомних» для Генпрокуратури «причетних осіб». І вдалося мені це без особливої напруги. Зокрема, я встановив особи тих, хто вів допити Рижкова, доводив його до арешту (до речі, цей доволі відомий у Павлограді чоловік пізніше став суддею, а потім — адвокатом), тобто, весь ланцюжок, закінчуючи прокурором, який підтримував звинувачення невинного Рижкова, і суддів Верховного Суду України, які залишили «розстрільний» вирок у силі. І якщо Ігореві інкримінували як замах на злочин два епізоди, з нього дотепер не зняті, коли потерпілим удавалося вирватися і втекти, навіть не зазнавши якихось серйозних тілесних ушко­джень, то чому в даному випадку не можна говорити про замах на вбивство іменем держави? Коли ж я погортав обвинувальний висновок та вищезгаданий вирок, то, чесно зізнатися, так і не знайшов того, щоб суд мав хоча б якісь більш–менш переконливі докази провини Рижкова принаймні по вищезгаданих п’ятьох епізодах.

Звинувачення Рижкова базувалося винятково на його особистому зізнанні. Але ще — на досудовому слідстві, а потім, під час судового засідання, Рижков жодного інкримінованого йому злочину не визнав. Більше того, Ігор заявить, що ці попередні зізнання з нього вибивали за допомогою тортур iз боку співкамерників. Як потім пояснить, мусив усе брати на себе, бо просто хотів дожити до суду, у справедливість якого свято вірив.

Цікаво, що по кожному інкримінованому Рижкову епізоду свідками в суді проходили десятеро… співкамерників, які стверджували, що Ігор «їм неодноразово і детально розповідав про напади і зґвалтування малолітніх дівчаток у Павлограді, два з яких закінчилися смертельними випадками». При цьому співкамерники виявилися настільки глибоко посвяченими в усі епізоди, що «підтверджували» і конкретні прізвища начебто потерпілих.

Також свідками в суді виступали й ті, хто Рижкова натхненно допитував, відтворював обставини подій тощо. Отож «високий суд» заявляє безапеляційно: «Покази Рижкова про побиття його співкамерниками судова колегія розцінює як прагнення зганьбити покази свідків, яким він розповідав про скоєні злочини».

Більше того, у цей час написали явки з повинною про вбивство Ш., яке інкримінували Рижкову, ще… двоє громадян. Але потім вони від свого «зізнання» відмовляться. На відміну від Рижкова, слідчий їм чомусь відразу повірив!

Під «роздачу» потрапив навіть… актор Абдулов

Звісно, і слідчі, і «високий суд» iз ніг збивалися, прагнучи зачепитися хоча б за якісь докази провини Рижкова. Зокрема, проводилися експертизи, але жодної мікрочастинки, яка б належала Рижкову і була виявлена на потерпілих, знайдено не було! Нерідко доходило до абсурду. Наприклад, на тілі та одязі однієї з потерпілих було виявлено три волосини. У вироку судової колегії у кримінальних справах Дніпропетровського обласного суду від 1 грудня 1987 року зазначається, що дві волосини збiгаються за основними макромікроморфологічними ознаками, а також електричними властивостями, з відрізаними на животі підсудного Рижкова.

Однак у постанові Пленуму Верховного Суду Української РСР від 20 травня 1988 року на цю обставину проливається світло. Виявляється, проводилася ще одна така ж експертиза, яка засвідчила, що волосся, знайдене на тілі потерпілої, з волоссям Рижкова не збiгається. Але й це не все. Було знайдено й ще одну волосину, яку знову ж «приписували» Рижкову, що й «підтвердила» відповідна експертиза. Однак Пленум Верховного Суду Української РСР встановив, що постанова про призначення експертизи датована… днем її проведення. І хоч ці документи було долучено до кримінальної справи Рижкова, дніпропетровські служителі Феміди такого вражаючого порушення норм кримінально–процесуального законодавства «не помітили».

Що там казати, коли навіть популярний радянський актор Олександр Абдулов опосередковано потрапив у «свідки». Одна з потерпілих (по ній на сьогодні також доведено причетність Ткача) повідомила, що під час нападу на неї зник журнал «Совєтскій екран». Тут же «знайшлися» двоє свідків, які «бачили», як Рижков читав цей часопис на роботі. Оскільки ж журнал на місці події знайдено не було, то свідки заявили, що Ігор у ньому читав ще й статтю про Олександра Абдулова. Відповідний номер «Совєтского екрана» з таким матеріалом потім стане для суду доказом провини Рижкова.

І подібними «шедеврами» у цій кримінальній справі пронизано буквально все. Але Рижкова, який дотепер по кожному епізоду може детально розповісти всі деталі фальсифікацій і «притягувань за вуха», у суді слухати ніхто не збирався. А прокурор, який підтримував державне звинувачення, тільки й повторював: «У тебе руки по лікті в крові».

«Я тоді дуже сподівався на суд, — згадує Ігор Рижков. — Але, на жаль, на власному досвіді пересвідчився, що судової системи у нас просто немає — як тоді, так і нині…»

Як би там не було, саме справа Ігоря Рижкова здається вельми переконливою ілюстрацією ­вибірковості українського правосуддя. Бо куди вже можуть бути переконливішими обставини того, як слідчі, прокурори, судді справді «організовано і злочинно» ліпили з нього образ кривавого маніяка. Ліпили іменем держави і в цій державі потім непогано влаштувалися — нині отримують зовсім не мінімальні пенсії, дехто і взагалі зробив блискучу кар’єру. Але наші законники дотепер їх встановити «не можуть»…

Автор:Сергій ДОВГАЛЬ, Україна молода

Читайте также: