Остров Крым: жизнь в оккупации. Свидетельства очевидца

На подъезде к российскому блокпосту становится видно, что он полностью перегорожен бетонными блоками, и через него шло много военной техники — асфальт прогнулся и просел. Над бетонными баррикадами трепещут российские триколоры. В поле у дороги — вкопанные в землю БТРы, а далеко в поле виднеется колонна военных тентованных грузовиков для перевозки солдат…

… — Цель поездки? 

— В гости.

Український військовий зазирає до салону авто, звіряє наші обличчя з документами і мовчки киває. Ми їдемо далі – двома машинами.

На під`їзді до російського блокпосту стає видно, що він вщент перегороджений бетонними блоками, і що через нього йшло багато військової техніки – асфальт прогнувся і просів. Над бетонними барикадами тріпотять російські триколори. В полі обабіч дороги – вкопані в землю БТРи, а далеко в полі видніється колона військових тентованих вантажівок для перевезення солдатів.

Першу лінію росіян проїжджаємо швидко і практично без напруги: «зелені чоловічки» перевіряють документи, зазирають до багажника і салону автомобілів, питають: куди і навіщо їдемо? Відпускають.

Але вже за кілька метрів – друга лінія. Тут, окрім «зелених», ще кілька чоловік у формі ліквідованого «Беркуту» (новісінька, з голочки) та місцева самооборона – вдягнена абияк, почасти в химерні комбінації папах і гумових пляжних капців. Тут «шмонають» всерйоз.

… А починалося все добре, і ніщо не віщувало біди. На одній із журналістських спільнот у фейсбуку я знайшов оголошення про те, що ось, до Криму йде машина, і є два місця. Я передзвонив, мені сказали, що місце буде, але не точно. Та, зрештою, майже перед самим виїздом отримав підтвердження.

Увечері 8 березня ми зустрілися у кафе – Євген (власник авто), Катя (дружина Євгена), Олесь (фотограф, що принципово користується тільки плівкою), Оленка (журналіст, фотограф) та я. Їхати мали всі, крім Каті.

Ми довго обговорювали усі деталі, коли і як їдемо, що з собою беремо, а чого ні. Вирішили все ж ризикнути і взяти бронежилети, хоч тепер ясно, що то була погана ідея. Домовилися, що на під`їзді нас зустріне місцева людина, на машині з кримськими номерами, і ми спробуємо прорватися разом.

До Перекопу дісталися без пригод. У Вознесенську бачили сентиментальну картину: біля воріт якогось підприємства поміж яблунями стоїть свіжопофарбоване погруддя Шевченка, а біля нього нечисленний мітинг – дорослі і діти.

І вже тільки звернувши за Цюрупинськом на Крим, ми зрозуміли, що наближаємося до зони протистояння: якщо з Криму на велику землю подекуди і проїжджали авто, то на півострів їхали тільки ми. Звикнувши відвідувати Крим у розпал курортного сезону, важко повірити, що ця дорога буває настільки порожньою.

За кілька кілометрів від блокпостів нас чекала людина, яка мала провести до Криму. Я пересів до його авто для координації (це був мій знайомий), і ми рушили.

…На другому російському блокпості у нас знову перевірили документи, попросили відкрити багажники і почали ретельний «шмон». Мого рюкзака вивалили на заднє сидіння авто, переглянули кожну шмотку, кожну кишеньку і відділення. Самого спочатку не обшукували.

«Сидимо, не рипаємося, говоримо російською» — попереджав провідник. Я так і зробив. Що відбувалося біля нашого «джипа», яким ми приїхали з Києва, видно не було.

Зараз уже навряд чи можна буде з`ясувати, що саме і у якій з авто викликало підозру «зелених чоловічків», але нас завернули у «відстійник». Ймовірно, підозру викликало саме авто – справжній позашляховик з лебідкою над переднім бампером.

— Чо, по бездорожью ездить собрались? Воевать приехали? — спитав хтось з бойовиків.

Тут до машин позбігалися «самооборонці» — від «беркутів» та російських бойовиків їх відрізняла сумбірність одягу та «калашнікови» без ріжків з патронами. Проте, чи не кожен другий тягав на поясі ніж чи/та пістолет.

У відстійнику вже стояла машина – білий «сітроен» з рожевим дахом. Він був випатраний, як різдвяна індичка. Поряд на асфальті валялися розкидані речі, якісь листівки, гроші і фото. Поряд навколішки стояли двоє дівчат, руки їх були стягнуті пластиковими реміняцми. Дівчата плакали.

— Ваван, иди познакомься, тут с…ка, которая тебя «молотовым» жгла! — гукнув хтось. Від наметів, розташованих віддалік, вальяжною ходою підійшов Ваван. Вочевидь, він у складі «Беркуту» брав участь у подіях на Грушевського чи Інститутській в Києві, але слідів «молотова» на ньому видно не було.

На фото: Катерина Бутко, Олена Максименко, Олександра Рязанцева

На фото: Катерина Бутко, Олена Максименко, Олександра Рязанцева

— Шо тут у вас?

— Да поймали двух с Майдана, двести штук гривен с собой везли, листовки какие-то, фото, — Вавану задоволено показували розкурочені пачки грошей (навряд чи там було 200 тис грн. – я бачив лише три пачки купюрами по 50 грн.), сували в руки бейджик і посвідчення з написом «Press», а в цей час «самооборона» нишпорила по всіх машинах, мародерствуючи і шукаючи, чим поживитися.

Взагалі, видавалося, що старшого серед цих бойовиків немає. Нашу машину, попри місцеві номери, обшукали разів чотири, кожного разу різні люди – промацали навіть стелю. Під час обшуку хтось благополучно позбавив кореспондента «Главкому» від тягаря у вигляді 1500 грн, схованих між речами у рюкзаку. А з якогось іншого авто «самооборонці» викрали коробку з пончиками і з радісним гигиканням побігли до наметів.

— Опа, что это?, — один з «беркутів» витягнув з багажника мого бронежилета.

— Командир, это мое! Я директор фирмы, инкассацию вожу, стремно же. Просто забыл выложить, — миттєво включився наш провідник.

— Да он тебе не поможет, — помахуючи дулом «калаша», відповів «беркут», а тоді несподівано запитав:

— А вообще по жизни за кого, мужики?

— Да мы за Чалого (севастопольский мер-самозванець).

— Так привезите пожрать, помогите нам, мы же родную землю от этих фашистов майданутых защищаем. Мой дед воевал, а они…

— Да мы возим, только на другой блокпост…

Біля нашого «джипу» вже зібралися бойовики. Що там відбувалося – з того місця, де нам наказали стояти, видно не було. Речі з багажника і рюкзаків вивалювали просто на землю. З-за машини вийшов «козачок», він намагався приладнати на ногу наколінник.

— Давай помогу, — «беркут» нарешті облишив нас у спокої. Зате підійшов бородатий самооборонець у папасі і з автоматом. У руках у нього була хустка-«арафатка».

— Были на Ближнем Востоке, да?, — з ненавистю спитав він у мене.

— Да это ж не их, — вступився «зелений чоловічок», що охороняв нас.

— Я, б…ь, их всех знаю, я под пули ихние ходил, — скреготнув зубами бородатий.

В цей час від «сітроена», біля якого «пресували» двох дівчат, почулися захоплені вигуки:

— Ого, б…ь! Ты смотри – у нее тут масть на руке! «Небесная сотня», б…ь!

В одної з дівчат і справді на руці було татуювання з написом «Небесна сотня».

— Ну, так щас вас станет 102, — Ваван весело заржав.

— Можно было бы по кругу пустить, но, походу, там уже весь Майдан побывал, — сказав наш «зелений» конвоїр «беркуту» і вони загигикали.

Біля «джипу», яким ми їхали з Києва, бойовики продовжували викидати речі моїх супутників на асфальт. Здається, вони крім щитків для ніг знайшли і професійні фотоапарати – це було погано, дуже погано. Видно було лише Оленку – вона про щось розмовляла з низькорослим бойовиком.

— Ну чо, будет теперь у нас ох..нная машина! Всю жизнь про такую мечтал, — новий «самооборонець» намагався відкрити капот позашляховика, але в нього не виходило.

— Да отойди, дебил, это тебе не «калина», — осмикнув його інший.

— А, может, рацию себе заберем?, — допитувався третій.

— Давай снимем заднее сидение, поставим к бочке. Пусть без него едут, — пропонував перший. Схоже, що мародерство тут було звичною справою.

В цей час до кабіни «сітроена» заліз веселий бойовик:

— Может, попробовать с разгона? Хахаха!, — пожартував він, вказуючи на барикаду з бетонних блоків. А тоді завів авто, розвернувся, побібікав і поїхав кудись. Дівчат в цей час обступили зусібіч, натовп кричав, і що там відбувалося – зрозуміти було неможливо.

А машину нашого провідника знову обшукували – цього разу до неї підійшов якийсь меланхолійний хлопчина, зазирнув на заднє сидіння, перекинув кілька висипаних з рюкзака футболок, а тоді взяв каремат і спальник, запхнув їх до мого спорожнілого рюкзака і мовчки пішов геть у бік наметів. Я не втримався.

— Командір, задержалі, обискалі, но зачем же грабіть?

— Что? Где?, — один із «зелених чоловічків» відволікся від збирання розкиданих по асфальту листівок і грошей до поліетиленового пакету і загорлав до крадія: — Эй ты! А ну неси назад! Верни!

Невідомо, навіщо він це зробив. Але після цього нас відпустили.

— Давайте, мужики, дуйте отсюда, быстро, — сказав нам ще один бойовик, який тільки-но прийшов (може, й справді командир?).

Ми сіли в авто і поїхали. За пару кілометрів у Армянську зайшли до кафе на АЗС, взяли по каві і сіли біля вікна визирати наших. Почав дзвонити затриманим друзям. Їхні телефони мовчали.

Біля кафе зупинилася військова вантажівка без номерів. З неї вилізли троє «зелених» з автоматами, зайшли до кафе, купили три пляшки коньяку і пішли собі геть.

Допивши каву і не дочекавшись другої нашої машини, ми вирішили закупити трохи продуктів, відвезти їх на блокпост і хоча б дізнатися, як там справи.

— Да мы мужикам обещали на блокпост еды привезти, — пояснювали ми, коли нас спиняли.

Біля блокпосту вже не було жодної з машин. Але нам вказали, де штабний намет. Біля намету двоє затриманих дівчат зі зв`язаними руками стояли навколішки, але моїх попутників тут не було. Зате по інший бік дороги біля посту ДАІ стояв наш «джип». Затримуватися тут стало небезпечно – мені вже почали надзвонювати колеги та рідні затриманих, але я просто не міг відповідати на дзвінки, перебуваючи серед бойовиків.

Зараз затриманих шукають – депутати, Автомайдан, місцеві активісти. Але, за словами місцевого силовика, який підключився допомагати, «если бы их хотели замочить – они бы не церемонились, убили бы на месте». Силовик вважає, що найвірогідніший варіант – затриманих допитають та відправлять геть з Криму.

…Крим сьогодні перетворився на острів. Хоча б тому, що він в деякому сенсі вже відірвався від материкової частини України і дрейфує морем у бік Росії. Але і Москві він – як валіза без ручки. Бо, скажімо, хоч анаконда і здатна проковтнути справді величезну здобич – все ж іноді неправильно розраховує свої силу, і здобич розриває їй шлунок. Путін так само вчепився у шматок, який може порвати йому кендюх.

А Крим… Острів Крим залишається десь посередині. Між Україною і Росією. Посеред води і ворогуючих сторін. Яблуком розбрату, яке, далебі, в цьому побоїщі розтопчуть найпершим.

Автор: Олексій Бик,  «Главком»

Читайте также: