Депутатская неприкосновенность: конец уж близок?

Начиная с конца 1990-х, оппозиционные партии и кандидаты в депутаты накануне каждых выборов в Верховную Раду торжественно обещали отменить, наконец, ненавистную депутатскую неприкосновенность, чтобы парламентарий имел не больше прав, чем рядовой гражданин.

Не скупилися на подібні обіцянки й учасники команд Кучми та Януковича: мовляв, ми також розуміємо настрої людей, ми не хочемо стояти над суспільством, нам досить депутатських значків і народної підтримки, а більше нічого для законотворця не потрібно.

І тільки у 2012 році подібні ламентації якось притихли – не до кінця, але дуже й дуже істотно. З одного боку, опозиціонери на своїх власних наче й недоторканних боках відчули, що це воно таке, бути противником нинішньої влади, для якої закон – мов дишло і яка за найліпшої нагоди готова суто фізично віддухопелити всіх тих, хто не дихає з нею в унісон.

З іншого боку, «партія влади» перестала приховувати той незаперечний факт, що недоторканність її «верхів» (у тому числі й депутатського корпусу) забезпечується сьогодні не силою закону, а просто силою, брутальною і хамською, втіленою в різного роду голомозих кремезних суб’єктах, не має значення, в одностроях з погонами чи без останніх.

Свою роль у витверезінні опозиціонерів, мабуть, зіграв і висновок рішення Конституційного Суду від 10 липня 2012 року № 1-в/2012 у справі № 1-21/2012 щодо відповідності внесеного «партією влади» законопроекту про внесення змін до Конституції стосовно зняття недоторканності з депутатів, президента та суддів вимогам статей 157 і 158 тієї ж Конституції України.

Нагадаю, що у статті 157 йдеться про те, що «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України».

Конституційний Суд вирішив: президента і суддів чіпати не можна, бо це, бачте, суперечить статті 157, а от ліквідація депутатської недоторканності не загрожує ані скасуванням чи обмеженням прав і свобод людини і громадянина, ані ліквідацією незалежності чи порушенням територіальної цілісності країни.

Щодо глави держави, то тут усе логічно: як-не-як, а він – Верховний головнокомандувач, і не можна допустити, щоб під час воєнної кризи по дорозі на командний пункт якийсь сержант міліції Петренко спинив його… А от з іншими фігурантами подання справа складніша. Винесімо, як то кажуть, суддів за дужки (бо хіба ж вони себе образять?) і зауважмо, що Конституційний Суд виніс юридичний вердикт (остаточний, оскарженню не підлягає), що від депутатського корпусу не залежать ані права людини й громадянина, ані незалежність і територіальна цілісність України. Іншими словами, українські депутати – це ніхто.

Цим своїм вердиктом Конституційний Суд ще до змін в Основному Законі чи інших законодавчих актах фактично зробив те, чого так довго домагалися опозиціонери – урівняв нардепів з пересічними громадянами. Правда, не всіх нардепів, а лише противників влади…

Практичні результати цього вердикту не забарилися. Ось найсвіжіші приклади втілення принципу «доторканості до недоторканних».

На світанку 18 січня голомозі молодики (офіційно – представники Державної виконавчої та пенітенціарної служб) насильно викинули трьох жінок-депутаток від «Батьківщини» з лікарні «Укрзалізниці» у Харкові, де вони перебували у екс-прем’єра Юлії Тимошенко, котру там лікують. Влада заявила, що все було зроблено в межах закону – адже Дзержинський районний суд Харкова виніс ухвалу про усунення перешкод в діяльності установ та видалення вказаних осіб з відокремленого охоронюваного блоку дев’ятого поверху лікарні.

А ввечері 13 лютого «Беркут» силою витіснив групу опозиційних депутатів із залу Апеляційного суду Києва, який розглядає справу про вбивство Євгена Щербаня. Серед депутатів були і жінки, до яких молодики у формі застосували грубу фізичну силу. І знову влада заявляє, що все було зроблено в межах закону: рішення про очищення залу засідань було ухвалено суддею Оксаною Царевич.

Іншими словами, районний суд Харкова чи міський суд Києва тепер здатен припинити дію як Конституції, так і Закону про статус нардепа, за яким останній має право «безперешкодного доступу на всі підприємства, в установи та організації, розташовані на території України, незалежно від їх підпорядкування, форм власності, режиму секретності». Звісно, якщо йдеться про опозиціонерів…

Останнім же, як то кажуть, нічим крити – хіба не за це вони довго боролися? Хіба не вимагали – граючи на полі відвертого популізму всупереч світовому політичному досвіду, – щоб їх зрівняли у правах з простим народом? От і почали зрівнювати. Й дуже активно. І хай ще скажуть спасибі, що їх тільки «видаляють», а не б’ють смертним боєм і не кидають за ґрати (принаймні, поки що).

І не потрібно ніяких змін до Конституції…

З іншого боку, у всьому цьому є й певний позитив. Можливо, до опозиційних парламентаріїв, нарешті, дійде банальна думка: депутатська недоторканність у сучасному світі спиняє сваволю недемократичної виконавчої влади та новітніх баронів-олігархів тоді, і тільки тоді, коли мільйони люду завжди готові вийти на вулицю, протестуючи проти цієї сваволі. І ця ж недоторканність захищає депутатів-бандитів тоді, і тільки тоді, коли виборці готові продати їм свої голоси за сотню гривень і кілограм гречки.

Ба більше: якщо суспільство сягає високих рівнів демократичного розвитку, якщо місцевий шериф чи мер не виходять за межі закону і не вважають себе повновладними хазяями своїх округів чи міст, то депутатська недоторканність усіх рівнів виявляється не надто й потрібна – навіщо цей інститут, коли ніхто, крім маніяків та лівих дурників, не збирається силою перешкоджати керувати ані членам структур місцевого самоврядування, ані парламентаріям?

З іншого боку, хіба захистила конституційно закріплена депутатська недоторканність когось із центральноафриканських депутатів від апетиту (в буквальному сенсі цього слова) тамтешнього президента-людожера, а потім – імператора Бокаси Першого? Хіба допомогла вона свого часу демократично обраним камбоджійським депутатам після захоплення влади «червоними кхмерами»? І хіба 1933 року в Німеччині нацисти не відправили в концтабори найбільш завзятих опозиціонерів, попередньо позбавивши (а часом навіть не роблячи цього) їх депутатських мандатів разом із недоторканністю?

Отож і виходить, що слова гетьмана Івана Мазепи: «Же през шаблю маєм право», – залишаються в сили і через три століття після того, як вони були написані. І від вміння опозиціонерів діяти ефективно та рішуче, мобілізуючи народні маси на опір режимові, залежить те, надійде чи ні невдовзі кінець депутатській недоторканності разом з іншими конституційними гарантіями та свободами, що стосуються як парламентаріїв, так і посполитих громадян…

Автор: Сергій Грабовський,  Тиждень.ua