Є злочин – є кара. П’ятий вид (окремі обставини вдосконалення кримінального законодавства)

Сумними реаліями сьогодення є те, що останнім часом в Україні ледь не щодня відбуваються резонансні тяжкі та особливо тяжкі злочини. На превеликий жаль, нині знеслаблена держава (правоохоронні органи якої знаходяться в стадії реорганізації та «перезавантаження», що також поєднується з реформуванням законодавства) не може дати гідну відсіч викликам криміналітету, передусім упереджуючи вчинення таких злочинів.

Приклади деяких з них ми наведемо для ілюстрації (з етичних міркувань не будемо зазначати персональні дані постраждалих).

• Так, 19 лютого 2014 р. у м. Києві на перехресті вулиці Героїв Севастополя та проспекту Відрадного невідомими особами розстріляно патруль ДАІ, загинуло двоє правоохоронців;

Аналогічні випадки з закладенням вибухових пристроїв, стрілянини та інших подібних форм, в результаті яких гинуть люди, відбуваються майже не щодня і всі вони стають надбанням громадськості в тому числі через використання сучасних кібернетичних інформаційних технологій. Всі ці злочини, безумовно, мають юридичну кваліфікацію як тяжкі та особливо тяжкі.

Однак, ледь не в кожному з цих випадків знаходяться особи, які здійснюють виправдання згаданих злочинів, їх вихваляння, героїзацію, патріотизацію, популяризацію, схвалення в публічній формі в соціальних мережах та засобах масової інформації, в тому числі через висловлювання на кшталт «так мєнтам і треба», «мало загинуло», «треба було аби ще і родина постраждала», «мєнти не люди», «так буде з кожним», «молодці патріоти, треба повторити», «знищимо вєртухаїв влади», «треба карати цих негідників, народний гнів їх не омине», «а не треба було цим журналістам писати те, що не треба», «він вбивав мирних людей в АТО, тепер кара його дістала» тощо.

При цьому таких поборників «народної» волі ніяким чином не бентежать ті факти, що під час спрацювання вибухівки постраждали або могли постраждати взагалі сторонні люди, пересічні перехожі. На місці жертв «народних месників» могли опинитися безпосередньо ми, наші рідні, члени родини, діти, батьки, кохані, товариші та друзі, який цілковито байдуже на ідеологічні марення «псевдопатріотів».

Пам’ятаймо, що за чинним кримінальним законодавством України (ст. 27 Кримінального кодексу України) існує чотири види співучасті у вчиненні злочину:

• Виконавець (особа, яка безпосередньо вчинила злочин, в даному разі заклала вибухівку тощо);

Всі ці види співучасті характеризуються їх періодичним та триваючим у часі характером (в часі вони тривають зазвичай до моменту вчинення (закінчення) злочину або ж безпосередньо після його завершення (приховання слідів, знарядь, сприяння втечі виконавцю тощо) а також їх безпосереднім відношенням до даного конкретного злочину.

Таким чином, суспільно-небезпечне діяння (злочин, кримінальне правопорушення) за чинним кримінальним законом «живе» та карається у обмежених у часі, просторі та колі осіб конкретних випадках.

Однак, за описаних нами випадків схвалення, героїзації та популяризації певного конкретного злочину, злочин умовно «живе» та поширює свою небезпечність у суспільстві і вже довгий час після його завершення та скоєння, допоки існують вияви героїзації та виправдання злочинних діянь з боку окремих осіб, його схвалення як належної та «правильної» поведінки.

Згідно з теоретичними засадами та принципами застосування кримінального та кримінального процесуального законодавства метою кримінальної відповідальності є виправлення засуджених, усунення небезпечності їх діянь а так само профілактика нових та інших злочинів, їх упередження, створення в суспільстві негативного відношення до злочинних діянь.

І ця мета, на жаль, не досягається за існуючих умов і навіть нівелюється, перекручується, зводиться нанівець.

З одного боку відбувся очевидний злочин тяжкого чи особливо тяжкого характеру, правоохоронні органи здійснюють його розслідування, шукають винних, провадять допити, обшуки, вчиняють інші слідчі дії тощо, а з іншого – частина суспільства, збурена голосними заявами підбурювачів та героїзаторів, щиро починає вважати, що вибухи, стрілянина, вбивства, підпали, погроми тощо – є правильними виявами громадської непокори, реалізацією злочинцями свого бачення світу та подій і ледь не прикладами до наслідування.

Згаданий діаметральний ідеологічний дуалізм між негативним відношенням з боку закону та правоохоронної системи до злочинів та позитивним (псевдопозитивним) відношенням до тих же самих діянь з боку «громадськості» та «патріотів» є неприйнятним, нелогічним, суперечливим та руйнівним для законних інституцій, держави та переважаючої частини суспільства.

Подібний дуалізм має бути усунутий. Немає сенсу здійснювати правоохоронну та правозахисну діяльність (як функції та завдання держави) коли ці функції позиціонуються як антисуспільні, антинародні вияви політики «злочинної влади» та «переслідування вольових патріотів, котрі власними силами здійснювали народну помсту та наводили порядок». Зусилля правоохоронців як мінімум нейтралізуються публічно поширюваною маячнею про «вольові дії патріотів».

Тому, нами пропонується наступний підхід:

Для досягнення суспільної рівноваги, балансу, усунення «роздвоєння» є необхідним або ж пряма кримінальна відповідальність за схвалення (героїзацію, підтримання) тяжких та особливо тяжких злочинів, або ж законодавче запровадження аналогічної за своєю природою та механізмом дії п’ятої форми співучасті у вчиненні тяжких та особливо тяжких злочинів – «виправдання» вчиненого злочину.

Таким чином, в разі вчинення злочинів тяжкого та особливо тяжкого характеру поряд з організаторами, виконавцями, підбурювачами та посібниками відповідальність має нести і особа (особи) котрі своїми діями та позитивно-забарвленими схвальними висловлюваннями фактично «приєднувались» до вчинених конкретних злочинних діянь (визнавали свою ідеологічну та ментальну єдність зі злочинцями-класичними співучасниками).

Тобто, провадячи аналогію з медичними технологіями, запропоновані нами зміни до законодавства покликані не тільки здійснювати «хірургічне видалення пухлини злочину», але і провадити подальше лікування метастазів, випрацьовувати імунітет та захисті реакції організму, провадити профілактику.

Або ж, візьмемо до розгляду іншу аналогію: дитина вчинила якийсь негативний проступок: не вивчила уроки (домашні завдання), не зробила хатню роботу, щось зумисно зламала тощо. Батьки її сварять та вживають заходів щодо покарання, з метою виправлення. Однак, хтось із родини (бабусі-дідусі) чи шкільні учителі не позиціонують проступок з негативом, а навпаки, навіть вихваляють його… Зрозуміло, що в таких умовах педагогічний момент повністю втрачається, нівелюється, «знищується» і саме виховання і сама система цінностей та внутрішньосімейного правового регулювання (покликаного на підтримання внутрішньосімейного правопорядку) – руйнується. Який тоді сенс здійснювати такі заходи виховання, якщо вони не тільки не приносять результату, але і призводять до руйнування орієнтирів, системи цінностей, векторів виховання…

По суті запропоновані нами зміни – це зміни санітарно-гігієнічного характеру в кримінальних відносинах з метою стабілізації ситуації зі злочинністю та вироблення єдиного цивілізаційного вектору руху суспільства та держави. Якщо цього зараз не зробити – то ми маємо всі шанси скотитися до рівня країн третього світу, де професії «народних месників» та «поборників справедливості» а також різноманітних бандитів, рекетирів, «катал», «бригадних», «рєшал» та інших, поширених зо двадцять років тому але забутих нині екзотичних персонажів – стануть взірцевими та бажаними для наслідування.

Є злочин – є кара. І кара має наставати не тільки по відношенню до прямих «фігурантів» злочину, але і по відношенню до тих, хто цей злочин вихваляє та відбілює, виправдовує.

Автори: Ірина Кременовська, Олексій Святогор, (Центр економіко-правових досліджень)