Як опинитись на лаві підсудного за допис в соціальній мережі?

Петро був одним із тих багатьох студентів київських вишів, які жалкували, що приїхали «підкорювати столицю» не на рік раніше. І справа тут навіть не у величезному потязі до знань. Як і його однолітки, Петро мріяв бути в центрі подій під час другого Майдану, проте в той час він ще завершував останній рік школи за кількасот кілометрів від Києва – в одному з містечок Західної України.

Ще з дитинства дух непокори став невід’ємним супутником у житті Петра. Він постійно сперечався про щось: то вдома із батьками, то із вчителями в школі, навіть у тих випадках, коли й сам розумів, що правда не на його боці. Коли класний керівник в черговий раз викликала його батьків до школи за постійні конфлікти з вчителями та неприпустимі висловлювання на їхню адресу під час занять, мама завжди відповідала, що серйозно поговорить із сином і що його поведінка обумовлена «юнацьким максималізмом», який обов’язково має незабаром минути. Згодом Петро дійсно став спокійнішим, але такі особливості його характеру почали проявлятись дещо в іншій формі.

У старших класах Петро став захоплюватись ідеями патріотизму та національної революції в Україні. Він став читати багато літератури з цього питання та почав відвідувати в своєму місті мітинги різноманітних партій та суспільних рухів, які особливо активізувались під час подій зими 2013-2014 рр. Сказавши батькам, що він їде погостювати до свого друга у Львові, Петрові навіть вдалося на декілька днів вирватись до столичного Майдану, де він працював волонтером, допомагаючи медикам із пораненими. Але батьки досить швидко розкрили цей обман та через погрози кулаками від батька та сльози матері вдалось  все ж забрати юного бунтівника додому.

Після втечі Януковича та перемоги Революції Гідності Петро на деякий час перестав слідкувати за політичним життям країни, розцінюючи цю перемогу як початок довгоочікуваної революції. Однак після приїзду до Києва на навчання він все більш почав розчаровуватись у владі, яку привів за собою Майдан. У зв’язку із цим Петро незабаром приєднався до лав однієї з молодіжних організацій для того, щоб продовжити політичну боротьбу. Згодом члени організації довірили Петрові вести соціальну сторінку у тоді  ще не забороненій в Україні соціальній мережі «ВКонтакте».

Із вступом нових членів та зростаючим невдоволенням до чинної влади, настрої всередині цієї організації ставали радикальнішими. Члени  організації почали частіше влаштовувати мітинги та вступати під час їх проведення у протистояння із правоохоронцями. В результаті однієї з таких сутичок під будівлею Адміністрації Президента організацією зацікавились співробітники СБУ, які заарештували і допитали кількох її членів. І після цього на сторінці політичної організації  в мережі «ВКонтакте» під авторством Петра з’являється фатальний допис, саме завдяки якому наш герой пізніше опиниться на лаві підсудного. Текст допису, який зводиться до заклику про повстанську партизанську боротьбу з владою, міститься у матеріалах кримінального провадження, яке було вирішено судом з винесенням вироку.

Буквально ще декілька років тому в Україні не було судової практики притягнення до кримінальної відповідальності за дописи в соціальних мережах. Варто зазначити, що справа, яка була взята за основу цієї судової історії, вважається одним із  найвідоміших прикладів в цьому питанні. Тоді в лютому 2016 року Зарічний районний суд міста Суми засудив хлопця-студента, який публікував на своїй сторінці «ВКонтакте» дописи праворадикального спрямування. На щастя підсудного, суд призначив йому покарання за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 109 КК України, лише у вигляді штрафу 8500 грн, тоді як, наприклад, пакистанський суд минулого року за необережне висловлювання в Фейсбуці виніс смертний вирок.

За минулорічною статистикою від DW, з 2014 року в Україні було винесено понад 30 вироків у справах про заклики в соціальних мережах до насильницького повалення влади. Таку динаміку можна пояснити, насамперед, початком протистояння із Росією, в тому числі в інформаційному просторі, адже більшість тих вироків була винесена щодо адміністраторів проросійських сепаратистських груп. Проте вищезазначена справа є прикладом того, що дописи в соцмережах, за які можуть засудити в Україні, не обов’язково мають бути проросійськими.

Варто розуміти диспозицію статті 109 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу та до захоплення державної влади в Україні. І тут дописи у соціальних мережах розцінюються як такі публічні заклики.

Вплив соціальних мереж та інтернету загалом з часом неухильно зростає. Ось чому наразі правоохоронні органи приділяють значно більшу увагу моніторингу в інтернеті, ніж раніше, що й стає приводом для відкриття кримінальних проваджень і притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. Як свідчать матеріали зазначеного вище кримінального провадження, засуджений у вчиненому розкаявся, що враховано судом при обранні покарання. Історія, про яку йшлось, як й інші судові історії на нашій сторінці, дещо змінена, проте її повчальний зміст від цього значення не втратив.

Автор: Даниїл Шаров, "Українське право"