Неминучість ери правосуддя в Україні

Неминучість ери правосуддя в Україні

Утворений у процесі розгорнутої Судової реформи Верховний Суд діє. Хтось називає найвищий судовий орган в Україні новим Верховним Судом, хтось новоствореним Верховним Судом, хтось просто Верховним Судом, як це і визначено у Законі.

Від назви, по суті, залежить не так вже й багато, хоча презентація судового органу точно залежить від його назви. Верховний Суд упродовж року зробив чимало і чимало не зробив, але хто сподівався на більше? Напевно, лише той, хто не знається в особливостях Судової реформи і не розуміє реального стану щодо розгляду справ, які перебувають у Верховному Суді.

У мене немає ні розчарування від діяльності Верховного Суду (все ж – нового Верховного Суду), ні захоплення його правозастосовною і, певною мірою, а ось тут варто звернути увагу, правотворчою діяльністю. Дехто з адептів теоретико-правової науки закине – про яку правотворчість йдеться, якщо суд призваний виключно застосовувати норми права.

Так, але сучасний стан розвитку української правової системи дає все більше підстав для висновку про творення Верховним Судом норм права, які мають застосовуватися у розвиток положень законодавства. Та й годі дискутувати – Верховний Суд ( як і інші судові органи) не може і не повинен застосовувати норми законодавства, які суперечать Конституції України, або ж чинному законодавству про права і свободи людини, які суперечать принципу верховенства права, що є вкрай важливим.

Зрештою, значення діяльності Верховного Суду применшити неможливо і це є очевидним. Проте необхідно звернути увагу на іншу важливу обставину – а чи залежить стан правосуддя у державі виключно від діяльності Верховного Суду? Відповідь шукати довго не приходиться – ні. Правосуддя твориться, насамперед, і перш за все, у місцевих судах. Виявляються акти правосуддя у діях і рішеннях сотень, тисяч суддів, які виносять свої рішення по суті спору і по суті справи від імені держави. І тут криється основа кризи правосуддя в Україні.

Правосуддя страждає від реформи, яка незграбно і невміло, з переслідуванням певної політичної мети, проводиться на тлі розпаду старої системи, яка і не розпадається, і не реформується по суті. Що у цьому – безвихідь чи оновлення? У цьому – наш шлях, який віддзеркалює наше ставлення до усього суспільного і публічного – буде добре тоді, коли буде добре комусь особисто, а цей хтось – біля керма реформ. Керманичів реформ і суспільство ототожнювати не лише немає підстав, але й шкідливо по суті.

Українські суди втратили незалежність, і сталося це не лише колись, це відбувається тепер. Верховний Суд не може заповнити втрачений простір суддівської незалежності з багатьох причин, проте основна з них – неможливість оновленої вищої судової інстанції охопити своєю увагою усі справи і думки, дії і переконання безлічі суддів різних юрисдикцій, різних інстанцій з абсолютно різним баченням права і свого призначення щодо відправлення правосуддя. Аргументи про конкурси і кваліфоцінювання – аргументи для тих, хто не знає справжнього виміру таких конкурсів і такого кваліфоцінювання. Це як у виші, де зріз знань предметів перебуває у руках того, хто проводить такий зріз знань.

Втрачена можливість суддівської незалежності – у тисячах суддівських долей, які очікують свого вирішення сьогодні, у цинізмі рішень щодо укрупнень і переведень, відряджень і незрозумілого зупинення процедури. Чи випадковим є такий нинішній стан? Звичайно, не є випадковим.

Закладені в основу правосуддя механізми, які діють, і які є далекими від професійної ментальності, від символів судової влади, від суддівських чеснот, спрацьовують проти самої ж судової влади. Можливість незалежного правосуддя звужується для тих, хто не відчуває його законів і парадигмальних вимог, хто не розуміє призначення правосуддя.

Справжня мета судових перетворень полягає у тому, щоб утворити незалежну та ефективну систему правосуддя, де буде торжествувати виключно право. Утопія в українських реаліях? Якщо будемо так вважати, то марно дивитися у майбутнє.

Попри все важливо не зупиняти судових перетворень, реформ, важливо привнести такі правила у здійснення судочинства, які спрацюють сповна, якщо не тепер, то через певний період часу, якщо не у рік, то в еру правосуддя, яка повинна настати з тим, щоб Україна мала не лише сучасне, але й цілком прогнозоване майбутнє. Такою є соцієтальна вага правосуддя.

Автор:  Павло Богуцький; Українське право

Читайте также: