Як «кіборг» себе у поліції почуває: розповідає оборонець ДАПу Віталій Горкун

Віталій Горкун, начальник патрульної поліції Борисполя, оборонець ДАПу

У рамках проекту «Кіборги. Продовження» журналісти Радіо Свобода розпитали про «зради та перемоги» оборонця Донецького аеропорту із позивним «Гарік» – начальника управління патрульної поліції Борисполя Віталія Горкуна.

– Я у поліції почав працювати з Маріуполя. Мені там сподобалася і громада, і люди. Люди там відчули, що таке війна. І там громада з’явилася, яка розуміє, що це їхнє місто, їхня країна, і що вони самі собі життя тут будують. Вони там не чекають, що хтось до них приїде і за них все зробить. Там просто беруть, об’єднуються і роблять. Ось оце мені дуже там сподобалося.

Головне, що у нас є бажання щось змінювати. Просто, нам треба більше часу, треба терпіння і наполегливість. Якщо ми хочемо щось змінити, то «клацнувши» пальцями зміна не відбувається. Ми ж не прокинемося в іншій країні, де нема хабарництва, де суд і прокуратура, і взагалі все – ідеальне. Ми ж самі будуємо цю країну.

Але я тепер реально зрозумів, що у нас проблема не лише у людях, які «засідають у кабінетах», не лише у чиновниках. У нас і «на вулицях» –величезна проблема є. Ця проблема – наша ментальність і наші погані звички.

От, наприклад, у Борисполі багато людей сідають на попутний транспорт і так дістаються Києва. Це швидше і дешевше, ніж їздити у наших маршрутках. Але, щоб зупиняти попутки, люди виходили ледь не на середину проїжджої частини. Попутний транспорт зупиняється, а за ним зупиняються й інші автомобілі. І це на трасі!

А через 50 метрів є величезна дорожній «карман», тобто, спеціально створене для безпечної зупинки транспорту місце. Ми довго вмовляли людей: «зупиняйте попутки тут, тут реально ніхто не зіб’є і не забризкає брудною водою». Цілком логічна і законна вимога.

Орден «За мужність» Віталія Горкуна, бійця 79-ї бригади, оборонця ДАПу
Орден «За мужність» Віталія Горкуна, бійця 79-ї бригади, оборонця ДАПу

А що ми чули у відповідь?! І «ідіть краще на війну», і «що ви тут умнічаєте», і «мусора», і «аваківські пси», і «у них там показники», і «вони бабло на цьому заробляють», і ще багато такого, що й повторювати не хочеться.

Але ми кожного дня там були і наполегливо просили…

Зараз організована черга чемно стоїть біля цього «кармана», безпечно і їм, і попуткам зупинятися. Приємно це бачити!

Здається, ніби дрібниця, але нам реально важко це далося – через конфлікти і прокльони. Навіть, деякі поліцейські не витримували і звільнялись.

Донецький аеропорт, «дорога життя», осінь 2014 року
Донецький аеропорт, «дорога життя», осінь 2014 року

Про реформу поліції

Запит на реформи дуже великий. І суспільство цього від нас вимагає.

Щоб побороти ось цю «тотальну зраду», треба не просто кричати «Усі хабарники!», бо ж у кожного хабарника є прізвище!

Точно знаю, що у нових поліцейських є бажання. А от досвід, так, досвід приходить тільки з часом. Нам вкрай треба цей час, щоб ті, хто має бажання, отримали і досвід. От і все.

А зараз, щоб побороти ось цю «тотальну зраду», бодай треба не просто кричати «Усі хабарники!» Бо, я завжди кажу – у кожного хабарника є прізвище! Тому, коли кричать «усі хабарники» – лише прикривають корупцію. Треба називати прізвища. І, до того ж, я можу сказати, що не всі хабарники. Не всі!

Загалом же, як я бачу тепер, робота поліцейського практично не відрізняється від роботи військового. Я навіть скажу, що тут більше небезпеки. Тому, що ми не знаємо напевне, хто перед нами, ми не знаємо, чим закінчиться кожна зупинка автомобіля.

Віталій Горкун, боєць 79-ї бригади ЗСУ, оборонець ДАПу
Віталій Горкун, боєць 79-ї бригади ЗСУ, оборонець ДАПу

Звісно, що коли я проводжу навчання із особовим складом, я використовую свій досвід, отриманий на фронті. Адже поліцейському, так само як і на лінії зіткнення, весь час треба бути на сторожі.

Я кажу їм: «Якщо хочете ходити битими, то носіть руки в кишенях і повертайтеся спиною до правопорушників. А не хочете, то дійте професійно».

Тепер нам підняли зарплату і, звісно, це нас радує. У поліцейського тепер 12 тисяч гривень зарплата, і я бачу, що це стимулює.

Віталій Горкун, оборонець Донецького аеропорту. Осінь 2014 року
Віталій Горкун, оборонець Донецького аеропорту. Осінь 2014 року

Про війну і Донецький аеропорт

– До війни я працював в аеропорту «Бориспіль». Аж тут «зелені чоловічки» в Криму з’являються і я розумію, що все – війна неминуча. Це однозначно. І 8 березня по телебаченню показують, що 95-а бригада залишає пункт постійної дислокації і вирушає туди. А я там «строчку» служив.

Аня (тоді кохана дівчина, а тепер дружина – ред.) на мене дивиться і каже: «не здумай».

Ну, а я …Так я і потрапив в армію.

8 листопада 2014 року загинув мій друг – Богдан Здебський. Це я на честь нього свого сина назвав…

У Донецькому аеропорту я був дві ротації. Перша, 3 жовтня, здається, ми зайшли, а друга – 7 листопада.

І хоча, у листопаді інтенсивність боїв була менша, ніж у жовтні, але ми втратили лише за перший день 4 людини.

У ту ж добу, 8 листопада 2014 року, загинув і мій друг – Богдан Здебський.

Це я на честь нього свого сина назвав…

Я тоді пообіцяв собі, що виживу, одружусь, буде син – назву його Богданом.

Ми з ним дуже міцно товаришували… Але не вберегли його.

Віталій Горкун із бойовими побратимами у Донецькому аеропорту. Осінь 2014 року
Віталій Горкун із бойовими побратимами у Донецькому аеропорту. Осінь 2014 року

Війна така штука – брудна, кров, піт, сльози, матюки.

Вже тоді, у листопаді, після цього артобстрілу, коли «Правий сектор» пішов зі старого терміналу, і взагалі з ДАПу вийшов, бо не було сенсу вже утримувати далі… просто не було вже, що тримати.

У мене був телефон з гарною камерою і заступник командира каже: «хоч зніми ці позиції, щоб коли дадуть нам команду виходити, то щоб хоч розуміли, що тут уже і позицій немає, які можна утримувати».

Бо ті хлопці, які були на цих позиціях до нас, до цього артобстрілу, вони, звісно б, зрозуміли, наскільки «кардинально змінилася оперативна обстановка» за ніч.

«Кіборги» Віталій Горкун та В'ячеслав Зайцев підписують книгу «АД 242» .21 січня 2016 року
«Кіборги» Віталій Горкун та В’ячеслав Зайцев підписують книгу «АД 242» .21 січня 2016 року

Про те чи «опускаються руки»

– Я скажу так: тим, хто реально воював, руки не випадає опускати. Тому що кожен вже розуміє, що опустивши руки – програєш однозначно. Треба рухатися вперед і тримати зв’язок.

Командири мої також працюють зараз у департаменті поліції. Це одна з причин, чому я пішов в поліцію. Я ж розумів, що якщо вони на війні не підводили нас і показували приклад вчинками своїми, то кому ще можна тут довіряти, як не їм.

Опустивши руки – програєш однозначно. Треба рухатися вперед і тримати зв’язок

Після демобілізації я перше що зробив – пішов до психолога. Я сам хотів цього, бо розумів, що життя продовжується і треба швидко себе «витягнути з війни».

Важко було заснути перший час, тиша напружувала. Бо якщо тиша на війні, значить, вже щось «мутять».

Мені порадили мультики дивитися – ті, що любив у дитинстві. Мовляв, «дивився «Том і Джері», от і зараз дивися, бо мозок пам’ятає ті позитивні емоції і ти, навіть не усвідомлюючи цього, починаєш негативну пам’ять притлумлювати позитивними емоціями».

Тож, руки не опускаються, а навпаки – є велика відповідальність і так багато хочеться зробити.

Автор: Руслан Тарасов; Радіо Свобода 

Читайте также: