Уголовный психолог: «Любой человек потенциально способен на преступление»

16.03.2017 08:53

По данным ГПУ, уровень преступности в Украине за 2016 вырос в два раза. О том, что чувствуют преступники, почему любой человек может оказаться в тюрьме и что жизнь ждет ее в украинском учреждениях исполнения наказаний говорим с одним из героев фильма, начальником отдела ресоциализации осужденных Минюста , экспертом по криминальной психологии Виталием Федчуком . (укр)

Пане Віталію, поясніть, будь ласка, хто займається дослідженням психології людини, яка вчинила злочин?

Психологічні особливості людини під час слідства та у процесі відбування нею покарання вивчає кримінальна психологія. Адже до колоній потрапляють абсолютно різні люди за своїм світосприйняттям, соціальним статусом, ставленням до вчиненого правопорушення, установками щодо життя. У колоніях перебувають і ті, що вчиняли особливо тяжкі насильницькі злочини, а також люди, засуджені за вчинення дрібних крадіжок, незаконні фінансові махінації тощо... Це все абсолютно різні категорії людей, до яких потрібно підходити диференційовано, зокрема і кримінальним психологам. Але всіх їх об'єднує те, що вони переступили соціальну межу. Саме тому у кожній установі виконання покарань, слідчому ізоляторі працює психолог.

У чому полягають психологічні відмінності між людиною, яка здатна на злочин, і тією, яка ніколи не переступить межу?

Насправді, будь-яка людина потенційно здатна на злочин. Навіть психічно здорова, яка у незручній для себе ситуації також буде намагатися знайти вихід. І обраний шлях не завжди буде законний. Все залежить від тих обставин, в які потрапляє людина. Інша справа — навмисно чи ненавмисно вона скоїла злочин. Наприклад, людина, яка опинилась за ґратами, бо не змогла впоратись із керуванням автомобіля, не мала умислу обірвати життя іншої людини, проте все одно скоїла злочин — через халатність або неуважність, або ще з якихось причин... Інший випадок — коли вбивство є спланованим.

Фото: Ксенія Кравцова

Сплановані, умисні насильницькі дії — які люди їх вчиняють?

Для таких людей характерні певні психологічні травми, отримані в дитинстві. У перші чотири роки свого життя дитина сприймає 25 % інформації, від тієї, яка буде нею сприйнята впродовж всього життя. Саме це формує її поведінку і подальше світосприйняття. Якщо дитина зростає і бачить лише скандали між батьками, обдерті стіни, насильство, пережила приниження від однокласників, то є велика вірогідність того, що у подальшому вона буде прагнути пригнічувати слабших за себе, щоб компенсувати власну невпевненість і страх. Звичайно, це не стосується якихось бізнес- або фінансових злочинів. Побутові ж умисні вбивства переважно трапляються, коли фізично сильніша людина демонструє свої переваги над слабшою.

Тобто відчуття власної слабкості штовхає людину на жорстокість?

Саме так. У свій час ми аналізували інформацію стосовно жертв злочинців, засуджених до довічного позбавлення волі. Виявилось, що жертвами цих людей переважно ставали діти, жінки, люди похилого віку... І досить таки незначною була частина молодих людей — тобто тих, які могли чинити опір.

Фото: sobitie.com.ua

Як опиратися власній слабкості та злочинцю

Отже, щоб не стати жертвою злочину, треба чинити опір...

У 60-х роках проводили експеримент. У металевій клітці, до якої було під'єднано електричний струм, зачинили двох тварин. У однієї був прилад, який дозволяв відключити струм. У іншої його не було. Коли пускали електричний струм, та тварина, яка мала змогу його відключити, робила це, інша ж просто терпіла біль.

Потім умови експерименту змінили: дверцята клітки залишили відчиненими і знову дали струм. Тварина, яка шукала вихід із ситуації, просто вискочила з клітки. А та, яка змирилася зі своєю долею — лягла і скавучала, навіть у той час, коли вихід, здавалося, був поруч. Так і з людьми: злочинці обирають собі таких жертв, щоб можна було на них психологічно впливати, морально принижувати, щоб вони не мали сил чинити взагалі будь-який опір – ані фізичний, ані психологічний.

Чи усвідомлює злочинець свою слабкість?

Ні. Злочинець майже завжди вважає себе невинуватим у вчиненні того чи іншого злочину. Засуджені намагаються виправдовувати себе. Їм важко зізнаватися самим собі, що своїм злочинним вчинком вони заслуговують на покарання. Зазвичай, всю відповідальність вони перекладають на зовнішні обставини і їхня біда лише в тому, що вони потрапили в ці обставини. І кожного разу, коли людина вчинятиме злочин, навіть вбивство, вона завжди буде шукати собі виправдання – це не я винна, це так склалися обставини.

Фото: Ксенія Кравцова

Як можна захистити себе від нападу?

Поводьтеся нестандартно. Якщо Вам здається, що Вас переслідують, не тікайте, а зробіть навпаки — почніть самі йти за переслідувачем, почніть розмову з ним. Гучні вигуки можуть змусити іншу сторону, яка вчиняє протиправні дії, схаменутися. При нападі чиніть фізичний опір, навіть мінімальний – на початкових стадіях він також призупинить вчинення насильницьких дій стосовно Вас. А найголовніше — вести себе максимально впевнено і бути готовим швидко приймати рішення. Якщо вам треба йти додому темною вулицею, то спрогнозуйте свої дії у випадку, коли трапиться якась негативна ситуація. Таким чином ви підготуєте себе до відсічі.

Насправді ключовий момент — це ваша внутрішня впевненість та готовність брати на себе відповідальність за те, що відбувається, не боятися чинити опір. Я багато спілкувався з особами, засудженими до довічного позбавлення волі. Деякі з них вчиняли грабіжницькі напади, зокрема насильницькі. У розмові з такими злочинцями з'ясувалось, що їхня група не вчиняла злочинів проти людей, по зовнішньому вигляду і впевненості яких можна було сказати, що вони самостійно заробили свої статки. Тобто якщо людина самостійно заробила гроші, то вона готова їх і відстоювати. Навіть якщо в неї виривають з рук сумку, то людина буде пручатися. Якщо ж людина внутрішньо не готова захищати свої статки, то велика вірогідність того, що вона стане жертвою пограбування.

Злочинці - гарні психологи. Людина, яка тривалий час перебуває в умовах ізоляції, має багато часу для пошуку власного «я». Це допомагає проектувати свою поведінку на інших. Таким чином, людина навчається орієнтовно прогнозувати, як поводитимуться інші.

Стереотипи та парадоксальна правда про злочинців

Фото: Ксенія Кравцова

Чоловіча і жіноча злочинність — чи існує різниця?

Практика показує, що відмінності є. За статистикою, більшість злочинів в Україні скоєні все ж чоловіками. На мою думку, основним є навіть не психологічний, а фізіологічний аспект. І якщо жінка наважується на насильство — то на те є досить вагомі причини. Так, якщо говорити про вбивства, насильницькі дії, скоєні жінками, то, за статистикою, як правило, потерпілими в більшості випадків стають їхні ж чоловіки. Якщо жінка зазнавала насильства в сім’ї, зі сторони чоловіка посягання на її гідність були регулярними, було постійне накопичення негативу — рано чи пізно він знаходив свій вихід у тому, що жінка скоювала злочин. До речі, судді не завжди призначають максимальний термін відбування покарання для жінок, навіть тим особам, які вчинили вбивство. Адже у багатьох випадках такі злочини жінки вчиняють у стані афекту.

Спілкуючись із засудженими, знімальна група першої стрічки відеопроекту «Життя за ґратами» помітила, що ті з них, які вчинили тяжкі злочини і відбували строк за серійні вбивства — досить легко йшли на контакт, були привітними, усміхненими, відкритими. Ті ж, які сиділи не за тяжкі злочини — понурими і замкненими. Це стереотип такий — що серійний вбивця має виглядати злісно, чи саме тому, що такі вбивці досить привітні, опинитися серед їхніх жертв не так вже і складно?

Парадокс у тому, що зазвичай людина, яка вчиняла жахливі злочини, у місцях позбавлення волі поводить себе дуже привітно — і з адміністрацією установи, і зі своїми співкамерниками. Але це все — зовнішня оболонка. Всередині такої людини відбуваються досить складні процеси, які може виявити тільки спеціально підготовлений фахівець.

Фото: Ксенія Кравцова

Так, наприклад, серед маніяків, багато хто народився і виріс у повних сім’ях. Але в цих сім’ях відбувалося насилля, про яке не знали оточуючі. Є маніяки, які переодягалися для того, щоб вчиняти свої злочини…Так, у Сполучених Штатах був відомий злочинець, який переодягався у клоуна і таким чином заманював малолітніх дітей. Відомий маніяк Альберт Фіш із США ззовні виглядав як добропорядний дідусь. Він приходив на дитячий майданчик, починав спілкування з дитиною, пригощав її, давав чіпати свої вуса, розповідав, який він добрий Санта-Клаус, і потім викрадав дитину. Це була людина із психічними відхиленнями, на які психіатри в свій час не звертали увагу і не запропонували відповідного лікування. Альберта Фіша не виявили б, якби не останнє його вбивство: він працевлаштувався в сім’ї, викрав з неї малолітню дівчинку, зґвалтував її і вбив. Пізніше написав батькам листа про те, яким чином відбувалося вбивство їхньої дитини. Потім аналітики дізналися, що жертвами “добропорядного дідуся” стали 15 дітей.

Тюремне життя ув'язнених: ізоляція та новий статус

Коли людина потрапляє у місце позбавлення волі, наскільки важко їй адаптуватися до нового статусу і умов життя?Адаптація у початковий період перебування у місцях позбавлення волі залежить від віку, умов, у яких людина зростала, життєвого досвіду, соціального статусу. Підхід працівників установи має бути індивідуальним. З кимось адміністрація працює більше, а хтось взагалі не потребує жодної допомоги або не хоче її отримувати. Доля людини у її власних руках. Інакша ситуація щодо неповнолітніх. При вмілому мотивуванні до позитивної поведінки гнучка дитяча психіка дозволяє сформувати у неповнолітніх правослухняних громадян, які не будуть вчиняти повторні злочини після звільнення з в’язниці.

Життя у в'язниці, як воно побудоване?

Спробуйте змоделювати ситуацію і уявити психологічний стан людини, якщо її ізолювати в одностатеве середовище на тривалий час і знову ж таки у злочинному оточенні. Якщо засуджені чоловіки ще мають можливість підтримувати зав'язок із зовнішнім світом — через своїх рідних та друзів, то жінки потрапляють майже у повну ізоляцію. Коли жінка потрапляє у місця позбавлення волі, доволі часто її сімейні стосунки повністю руйнуються: вона залишається без чоловіка (який часто є потерпілим від її дій), діти не хочуть спілкуватися із матір’ю, батьки часто відвертаються від дочок, які вчинили злочини. Жінка залишається наодинці сама із собою і своїми проблемами.

Качанівська жіноча колонія

Качанівська жіноча колонія. Фото: Дмитрий Неймырок/most-kharkov.info

У ситуації відчаю, до кого може звернутись ув'язнений?

Під час кризового стану або просто за потреби поділитися з кимось поза кримінального середовища своїми проблемами, емоційним станом засуджені можуть звернутися до психолога. Зазвичай у виховних установах їх працює два: один займається безпосередньо із засудженими, інша посада передбачена для психолога школи при виховній установі. Залежно від кількості засуджених в установі виконання покарань може працювати до 4-5 психологів. Проте підтримку засудженим надають не лише вони. Під час відбування покарання у людини може виникнути необхідність реєстрації шлюбу чи отримання паспорта, ідентифікаційного коду для підписання трудової угоди. Документальний супровід надають начальники відділень соціально-психологічної служби, які виконують функцію соціальних працівників.

Важливим фактором ресоціалізації в місцях позбавлення волі є трудотерапія. Будь-яка людина на волі розуміє, що потрібно працювати, аби забезпечити свої потреби. Так і в установі відбування покарання - має бути аналог життя на волі.

В установі виконання покарань засуджені утримуються в гуртожитках, розрахованих, як правило, на 50-75 осіб. Законом передбачено роздільне утримання усіх категорій засуджених. Тобто чоловіки, жінки і неповнолітні утримуються окремо. У слідчих ізоляторах особи, взяті під варту, окремо утримуються від злочинців, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі. Окремо утримуються і ті, які взагалі не перебували в місцях позбавлення волі. Існує ось така градація за формальними ознаками. Безумовно, є й неформальні ознаки.

Фото: Ксенія Кравцова

Ви маєте на увазі тюремну субкультуру?

Так, адже будь-яка закрита установа — це хороші умови для виникнення субкультури та неформальної градації. Ми називаємо це – субкультурою місць позбавлення волі. Кожна людина, яка є складовою частиною тюремного суспільного прошарку, займає своє певне місце. Найчисельніша категорія — це так звані «мужики», які є сірою масою, що не тяжіє до вчинення якихось протиправних вчинків, а воліє якомога скоріше звільнитися з місць позбавлення волі. Вони потрапляють за ґрати здебільшого за злочини, скоєні на побутовому ґрунті або у стані алкогольного сп’яніння. Є й ті, хто негативно налаштовані щодо адміністрації установи або намагаються встановлювати різні протиправні контакти із адміністрацією, щоб налагоджувати постачання у зону заборонених предметів – спиртного, наркотичних засобів тощо.

Найнижчий прошарок серед засуджених — так звані «абсолютно безправні люди», які не сприймаються ніким із тюремного середовища. Такі засуджені мають дуже багато обмежень. Як свідчить і статистика, і мій практичний досвід — найбільша кількість надзвичайних подій в установах виконання покарань, пов’язаних із вчиненням насильницьких злочинів відносно персоналу в'язниці та інших засуджених, вчиняється саме цими людьми. Чому? Тому що ці люди мають мінімум прав, ставлення основної маси засуджених до них зневажливе. Виходить, що людина доводить сама себе до повного відчаю. Для неї тоді не існує іншого виходу, окрім як взятися за холодну зброю і вчиняти якісь насильницькі дії стосовно своїх кривдників.

Фото: Ксенія Кравцова

Ці прошарки формуються вже тоді, коли людина вперше потрапила у слідчий ізолятор. Зайняти вищі позиції у тюремній спільноті практично неможливо, можна лише спускатися вниз. Прошарок, в який потрапляє засуджений, обумовлений його поведінкою, тим способом життя, який він вів на волі.

Життя після в’язниці

Чи висока вірогідність того, що людина, яка пішла на злочин вперше, скоїть це і вдруге?

На жаль, у нашій державі досить високий рівень вчинення повторних злочинів. Це якраз той випадок, коли відповідальність за це несуть і державні органи, і суспільство в цілому. Засуджений після звільнення з місць позбавлення волі має не дуже райдужні перспективи: намагається працевлаштуватися — не виходить, хоче відновити якісь документи — знову перепони, намагається спілкуватися з оточуючими — бабусі перед під’їздом замовкають, коли він виходить, а сусіди розбігаються в різні сторони. Все це підштовхує людину до тієї думки, що їй тут не раді. А от у місцях позбавлення волі вона знає абсолютно все — установлені правила, за якими там живуть, знає людей, які там перебувають, має певний соціальний статус. Тому там жити простіше, ніж тут. І людина продовжує вести кримінальний спосіб життя, вчиняючи повторні злочини. Але системно проблеми це не вирішує, реінтеграції колишніх в'язнів у суспільство не відбувається.

Фото: Ксенія Кравцова

Якщо ж людина не працює і не прагне заробляти собі на життя у в’язниці, ми підсвідомо розвиваємо у ній неправильне сприйняття ситуації: ніби суспільство винне у тому, що засуджений опинився у місці позбавлення волі, а тому воно має його утримувати. Людина, яка дійсно хоче працювати, отримати трудові навички чи фахові компетенції, буде заробляти гроші у в’язниці. У подальшому це допоможе їй працевлаштуватися на волі та утримувати себе, свою сім’ю та бути правослухняним.

Презентація документально-пізнавального відеопроекту «Життя за ґратами» та першої стрічки — «Покарання ув’язненням в Україні. Теоретичні основи та практика» за участю Віталія Хведчука відбудеться 15 березня о 16:00 у Києві (вул. Суворова, 4/6, прості «MediaHub»).

 

Автор: Тетяна Гончарук, LB.ua