Механізми становлення радянської влади в Україні у 1917–1921 рр. засвідчують її окупаційний характер

Захопивши під час Жовтневого збройного перевороту владу в Петрограді, Владімір Лєнін та його соратники розпочали боротьбу за контроль над Україною. Їхньою суперницею була Центральна Рада, найорганізованіша на той момент сила, що мала високий авторитет у суспільстві й відкрито виступила проти незаконної узурпації більшовиками влади в Росії.

Щоб компрометувати УЦР в очах населення та військ на фронті, більшовики звинувачували її в «контрреволюційності» та «буржуазності», а також використовували апробований у Росії «джентльменський набір» популістських гасел: про мир, землю, фабрики й заводи.

Проголошення 7 листопада 1917 року ІІІ Універсалу Центральної Ради про створення УНР мобілізувало червоних на втручання у справи суверенної держави. Становлення української національної державності аж ніяк не входило в більшовицькі плани. Тому керівництво радянської Росії всілякими засобами намагалося протидіяти цьому й відновити панування над усіма землями колись «єдіной і нєдєлімой».

Уряд без повноважень

У листопаді 1917-го загострюється політичне протистояння Центральної Ради та київських більшовиків, які вчинили кілька невдалих спроб захопити владу в українській столиці або ж принаймні показати Петроградові свою значущість. Зазнали краху також їхні плани створити спільний виконком Ради робітничих і солдатських депутатів та Української Центральної Ради й здобути в ньому більшість (після виборів вони дістали тільки 23 місця, опинившись у меншості проти українських соціалістичних пар­тій). Відсутність значної підтримки червоних в Україні продемонстрували також вибори до Всеросійських установчих зборів. За них тут віддали голоси лише 10% громадян – у 2,5 раза менше, ніж загалом по Росії. Соціалістичні політсили, що входили до Центральної Ради, передусім Українська партія соціалістів-революціонерів, набрали 77% голосів.

Після провальних «мирних» спроб захопити владу в Україні більшовики вирішили вдатися до більш рішучих заходів. Зокрема, активно експлуатовано було ідею скликання Всеукраїнського з’їзду рад для переобрання складу Центральної Ради, на якому однопартійці Лєніна знову-таки планували здобути більшість і провести свої постанови. Та не сталося як гадалося, українські соціалісти спрацювали краще, й на з’їзді, що відкрився 4 грудня за участю понад 2 тис. делегатів, більшовики опинилися в цілковитій меншості. Всеукраїнський з’їзд рад висловив повну підтримку Центральній Раді й відмовився від переобрання її складу.

Більшовикам залишалося покинути київський з’їзд, заявивши про його неправочинність. 11–12 грудня 1917-го в Харкові, зайнятому російськими радянськими військами, був інсценований альтернативний з’їзд, куди з’їхалося лише 206 делегатів, що представляли 82 рад (більшість із Донецько-Криворізького басейну) із 240. На ньому проголосили встановлення радянської влади в Україні, обрали Центральний виконавчий комітет рад і сформували маріонетковий уряд – Народний секретаріат.

Нарком освіти Володимир Затонський сам визнавав фіктивність цього кабінету: «…народні секретарі називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала. Апарату жодного, треба все утворити з нічого.

Простота звичаїв у той час взагалі була велика, і плутанина розумінь також. Наприклад, жодним способом не щастило нам відокремити функції народного секретаря фінансів від обов’язків касира». Декоративний український радянський уряд був зручною ширмою для Раднаркому в Петрограді, який дістав можливість будь-яку агресію російських більшовиків списувати на внутрішній конфлікт між харківським Народним секретаріатом та київською Центральною Радою, тобто трактувати як громадянську війну в Україні.

Харківський уряд не мав жодної реальної влади на українській території і всі свої рішення приймав зі згоди Петрограда. Це розуміли всі, й це не могло не позначатися на ставленні до «урядовців». До прикладу, під час окупації більшовиками Києва у лютому 1918-го червоногвардійці мало не розстріляли наркома освіти Затонського за те, що знайшли в нього в кишені записку українською мовою. Врятувало те, що в іншій кишені виявилася посвідка, виписана Лєніним.

Війна й терор

3 грудня 1917-го до Києва з Петрограда надійшов ультиматум Раднаркому на адресу Української Центральної Ради зі звинуваченням у «подвійній політиці», небажанні скликати Всеукраїнський з’їзд рад (хоча він був запланований на 4 грудня 1917-го) й вимогами слухняно виконати більшовицькі директиви: припинити роззброєння червоних частин, взяти участь у придушенні повстання Алєксєя Калєдіна, який оголосив захоплення більшовиками влади в Росії злочином і взяв на себе всю владу на Дону.

В разі невиконання зазначених вимог упродовж 48 год Раднарком оголошував Центральну Раду в «стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії та на Україні». Пункти ультиматуму були абсолютно абсурдні, адже їх виконання означало б ліквідацію української державності. Тому УЦР його обґрунтовано відкинула 5 грудня 1917-го. Раднарком, безумовно, очікував саме на таку відповідь: уже того самого дня до ставки російського верховного головнокомандувача прапорщика Ніколая Крилєнка виїхав Володимир Антонов-Овсієнко, що дістав завдання організовувати боротьбу з Центральною Радою.

Без офіційного оголошення війни російські радянські війська рушили на Україну. 13 грудня вони захопили станцію Лозова, 18-го – Павлоград, 21-го – Синельникове. 25 грудня 1917-го командувач Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ на Київ, який узяли 26 січня 1918 року. Доти з Росії в Україну прибули близько 20 тис. матросів, солдатів, червоногвардійців – загони Ховріна, Сівєрса, Єґорова, Железнякова, Бєрзіна, Прімакова та ін. Просування червоних українськими землями супроводжувалося грабунками, розстрілами, пияцтвом і розпустою. Командувач більшовицьких частин на Лівобережжі Міхаіл Муравйов оцінював свої війська доволі критично: «Це така армія, що може лише наступати. Тільки-но вона зупиниться, так і почне розкладатися, реквізувати, красти, вбивати».

Безперечні докази злочинів червоних містять матеріали слідчої справи Міхаіла Муравйова, а також десятки спогадів сучасників і публікації тогочасної преси. «Большевики ввійшли до міста з боку Печерська й Липок – багатших кварталів […], де мешкали звичайно багатші військові й цивільні урядовці, взагалі заможні люди, і справили тут баню, – писав у своїх спогадах член Центральної Ради й міністр закордонних справ за часів Гетьманату Дмитро Дорошенко. – Вривались в помешкання, витягали звідти генералів, офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же, або вели до колишнього царського палацу і розстрілювали там або по дорозі».

Засоби підкорення

Більшовики розглядали Україну виключно як сировинний придаток, колонію, що своїм хлібом та багатими природними ресурсами мала забезпечувати добробут метрополії. Ще на початку червня 1917-го на загальних зборах київської організації більшовиків один із їхніх лідерів Георгій Пятаков наголошував: «Ми підтримуємо українців у їхніх протестах проти всяких циркулярних заборон уряду, як-то заборона українського військового з’їзду. Але взагалі українців підтримувати нам не випадає, бо пролетаріатові рух цей не вигідний. Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати про вугілля, хліб (чорноземна смуга)».

«Ради бога, використовуйте найбільш енергійних і революційних для відправляння хліба, хліба, хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Спеціальні поїзди й загони. Зсипання і збирання. Проводжати поїзди. Повідомляти щодня. Ради бога!» – писав 15 січня 1918-го в листі до надзвичайного комісара РНК РСФРР в Україні Сєрґо Орджонікідзе та командувача Південного угруповання більшовицьких військ Володимира Антонова-Овсієнка партійний вождь Владімір Лєнін.

Перша російсько-радянська окупація України була нетривалою, тоді не дійшло до повної анексії її земель більшовицькою Росією. Та в ході наступних збройних кампаній комуністична влада сповна продемонструвала свій характер агресора. Політика воєнного комунізму/червоного терору супроводжувалася масовим пограбуванням населення, засланнями до таборів, «інститутом відповідачів» та круговою порукою селянства, спаленням цілих сіл за невиконання норм хлібозаготівель чи опір владі, терористичними методами управління на зайнятих землях. Уперше населення багатої на чорноземи України змушене було за мирного часу пережити голод у 1921–1922 роках.

Автор: Ярослав Файзулін, ТИЖДЕНЬ