ВИРІШАЛЬНИЙ АРГУМЕНТ ПОЗИВАЧА

За результатами власного дослідження, “Україна кримінальна” дійшла висновку: найбагатші люди України не олігархи, а адвокати. Авторові стало відоме ім”я скромного київського захисника у господарських справах, який за укладення позовної заяви у півтора аркуші отримує гонорари у 200-400 тисяч гривень, не обтяжуючи себе навіть відвіданням судових засідань.

Приділяючи чимало уваги судам загальної юрисдикції, преса на диво рідко звертає увагу на єдиний нині спеціалізований суд – Господарський. А даремно. Саме у системі господарських судів колосальні грошові потоки змінюють напрямки руху, банкрутують фінансові монстри, народжуються економічні угруповання. На відміну від загальних судів, де вирішують долі громадян, господарські суди визначають долі суб”єктів господарювання – “заводів, газет, пароплавів”. Отже, нині мова про гроші. Великі гроші.

Будь-хто має можливість потрапити до зали засідань звичайного суду та поспостерігати за перебігом процесу. А от до господарського суду сторонню людину не пустять. Попри те, що судочинство в крайні досі є відкритим, і Конституції ніхто не скасував, все одно не пустять – біля входу в кожен з 27 господарських судів першої інстанції стоїть вартовий, який запускає тільки відвідувачів, за наявності ухвали суду з викликом у засідання. Отже, журналістам та просто небайдужим попасти до храму Феміди вельми непросто. Але якщо вдасться скористатися неуважністю охоронця, то ваша цікавість буде задоволена повною мірою: в чергах до суддівських кабінетів можна таке почути… Скажімо, про те, чому заступника голови одного з судів називають “Женя десять відсотків”; або дізнатися, як в іншому суді, де позивачем виступала трикотажна фабрика, суддя відкладала розгляд справи, доки бухгалтер фабрики не принесла їй пару рейтузів. Цікаво буде почути, як нищать справи, як судді вкладають в них фальшиві документи, у якого судді які розцінки і через якого адвоката слід передавати хабарі. Причому, можна готівкою, а можна й безготівково – на такий випадок існують “довірені” адвокатські об”єднання чи просто юридичні фірми, на чиї рахунки “загоняють” безготівкові тисячі. Надійність такого “обналу” стовідсоткова: навіть якщо податкова інспекція влаштує на такій юридичній фірмі перевірку й виявить дивовижні факти прогону сумнівних грошей, після чого складе акт податкової перевірки та винесе відповідне рішення. Що з того? Фірма оскаржить це рішення у господарському суді – у того самого судді, якого стільки відгодовувала.

А якщо, обминаючи всі перестороги тітоньки Феміди, вдасться добутися до архівів бодай якогось провінційного суду та зазирнути в матеріали самих справ, то незабутнє враження від побаченого довго не полишатиме сміливця. От, скажімо, розглядав якось господарський суд Донецької області звичайнісіньку, на перший погляд, справу. Позивач – Державне транспортно-експедиційне підприємство “Інтертранс”, яке є структурним підрозділом “Укрзалізниці” – вирішило стягнути заборгованість за транспортні послуги з однієї донецької фірми, якогось ТОВ “Донеуглепневматика”. Власне, борг ніхто й не заперечував, а представники відповідача навіть не стали витрачати час на відвідування суду, оскільки майбутнє рішення було очевидним, а платити однаково нема чим: всіх цінностей та тій фірмі – директор та головний бухгалтер. Щоправда, не зрозуміло, як впринципі міг утворитися борг та ще й у сумі 8 мільйонів гривень? Адже, як відомо, “Укрзалізниця” категорично заборонила своїм дочірнім структурам надавати транспортні послуги приватним фірмам без попередньої оплати. Але попри заборону та відомчі інструкції державне підприємство протягом тривалого часу перевозило в борг – без копійки оплати – вантажі на замовлення нікому невідомої фірми, надаючи їй послуги на мільйони гривень. Дивно воно якось, чи не так? А практика засвідчує: якщо гроші, та ще й у такій кількості, зникають з державної кишені, вони неминуче мусять потрапити до іншої кишені, як правило – приватної.

Але повернемося від узагальнень до конкретики судової справи. Зібрався було суд винести рішення, як пошта принесла до Донецька столичного листа за підписом заступника Голови Вищого господарського суду України А.Осетинського. Не процитувати його буде злочином перед читачами: “До Вищого господарського суду надійшло звернення ДТЕП “Інтертранс” від 27.06.02, в якому піддається сумніву об”єктивність розгляду господарським судом Донецької області справи зa позовом ДТЕП “Інтертранс” про стягнення …. у зв”язку з чим підприємством заявлено клопотання про направлення справи на розгляд іншого місцевого суду… Господарському суду м. Києва доручається прийняти справу до свого провадження”.

Аби збагнути всю непересічність цього документу, рекомендуємо читачам, яким доводиться звертатися до судових інстанцій, спробувати в порядку експерименту подати клопотання про зміну підсудності – на тій підставі, що “піддається сумніву об”єктивність розгляду”. І отоді подивимося, чи буде розгляд справи перенесено, скажімо, з того ж Донецька до Києва. Або навпаки. Бо закон дозволяє це робити тільки в одному випадку – якщо в суді, де справа розглядалася з самого початку, завершити її розгляд неможливо через відсутність суддів, які мають право її розглядати. Саме через те, що за інших обставин закон не допускає перенесення розгляду справи з одного суду до іншого (недовірливі можуть зазирнути до статті 17 частини 4 Господарського процесуального кодексу України), і пан А.Осетинський, і його начальник Голова ВГСУ Д.Притика неодноразово відмовляли в зміні підсудності – навіть у випадках, коли подавалися куди як обґрунтованіші клопотання.

Скажімо, влітку 2001 року у тому ж таки Донецьку місцева спілка підприємців навіть виставила пікети біля господарського суду, вимагаючи від керівництва ВГСУ розібратися з фактами нечуваної фальсифікації матеріалів справи у виконанні співробітників податкової міліції. Йшлося про розгляд справи за позовом підприємця В.Ополєва до Мар’їнських податківців. Свого часу “Україна кримінальна” докладно розповідала про цю історію. Пікетники вимогали, аби справу передали до іншого суду, оскільки суддя Л.Ушенко, що її розглядала, була викрита у ганебному вчинку: вона зупинила розгляд позову до податківців за сфальсифікованими документами при повній підтримці з боку голови суду В.Джурука. Хочете дізнатися, чим закінчилися усі ті пікети-вимоги? Голова ВГСУ Д.Притика на відозву громадської організації навіть не відповів, повернувши звернення у Донецьк В.Джурукові, який досі складає відповідь. І ясна річ, ніхто не змінював підсудність, не притягнув суддю до відповідальності. Натомість підприємцеві довелося скуштувати наручників та тюремної камери, куди його запротурили також по підроблених документах.

Але ж тоді йшлося про дрібного підприємця, який через свою наївність, замість того, щоб віднести хабар податківцям, вирішив шукати безплатної правди в суді. Зовсім інша річ, коли без жодних підстав з проханням змінити підсудність до ВГСУ звернулося підприємство “Інтертранс”, яке вмудрилося перед тим розтринькати 8 мільйонів державних грошей. У цьому випадку все відбувалося дуже оперативно: у відповідь на клопотання позивача матеріали одразу попрямували до Києва, де очевидну й нескладну справу прийняв до провадження аж перший заступник Голови Київського міського господарського суду О.Бачун. Не інакше, пан Бачун вирішив увічнити своє ім”я на скрижалях правничої науки. Мабуть, переслідуючи цю мету, він виніс рішення, в якому задовольнив позов у повному обсязі та постановив стягнути на користь “Інтертранса” суму основного боргу, пеню, а також витрати позивача на послуги адвоката. Зусилля останнього, доречі, обмежувалися складанням 1,5 аркушів тексту позовної заяви.

А тепер – увага! Оголошується сума, яку, згідно з наданим у суд платіжним дорученням, підрозділ “Укрзалізниці” сплатив київський юридичній фірмі ТОВ “Інвесткомсервіс”: 200 000 (двісті тисяч) гривень! Гроші сплачені з державного гаманця й ніколи до нього не повернуться, як і сума основного боргу, бо фірма-відповідач є (і, здається, завжди була) неплатоспроможною. Постає закономірне питання: якщо державне підприємство змушене платити такі суми стороннім юристам, навіщо тоді в її штаті, знов-таки державним коштом, утримується власна юридична служба? Якщо 200 тисяч гривень платять за складення елементарного позову, залишається лише здогадуватись, скільки державних грошей за рішеннями керівників підрозділів “Укрзалізниці” тікає до приватних кишень – у випадку більш складних справ?

Але на цьому історії не кінець. Сплата “Інтертрансом” 200 тисяч гривень сторонній адвокатській конторі здійснювалася з відома прокуратури Києва, яка навіть надіслала наглядати за “дерибаном” свого представника – прокурора відділу Т.Лобенка. Останній, перебуваючи на судовому засіданні, навіть не поцікавився у юристів “Інтертрансу” Т.Негрієнко та Ю.Зязіної, представників позивача в суді: що завадило їм самотужки скласти коротеньку позовну заяву? До речі, адвокат, який отримав за роботу 200 тисяч, у судове засідання навіть не з”явився. З чого можна припустити, що й сам позов складали співробітники “Інтертрансу”.

Як виявила побіжна перевірка, практика сплати подібних сум взагалі є нормою для “Укрзалізниці”, керівництво якої, вочевидь ночей не досипає, переймаючись матеріальними статками приватних адвокатів. Останні, ясна річ, до копійки витрачають астрономічні гонорари на підвищення власної кваліфікації, а зовсім не на “откат” залізничникам та “дєрєбан” із суддями. Що характерно: такі суми фігурують виключно у справах, які за участю підрозділів “Укрзалізниці” розглядає Київський міський господарський суд. Якщо справа розглядається в іншій області, то штатні юристи “Укрзалізниці” обходяться в судах самотужки, без допомоги приватних колег, або ж після втручання ВГСУ справу переносять до Києва, після чого за якихось 200-300 тисяч гривень до участі в справі підключається одна й таж київська юридична фірма “Інвесткомсервіс”.

Але 300 тисяч – не горішня межа витрат на адвокатські послуги. Втім, рекорд все одно зберігається за “Інтертрансом”. В іншій справі це підприємство надало суду докази того, що воно сплатило сторонньому адвокатові 400 тисяч гривень. І суддя, не побачивши в тому нічого надзвичайного, спокійнісінько відписав в рішенні цю суму. А тепер конкурс: назвіть з одного разу прізвище того судді. Правильно, це О.Бачун! Цікавий збіг обставин: Бачун донедавна працював у Львові, як, власне, й інший герой нашого оповідання – керівник “Інтертрансу” Микола Ковзель, переведений паном Кірпою за особливі заслуги до столиці. А невдовзі по тому в Київський міський господарський суд перебрався й суддя Бачун. Раніше він розглядав справи за участю “Укрзалізниці” у Львові , тепер продовжує традиційне зайняття у Києві.

Між тим, керівництво “Укрзалізниці” погрожує у черговий раз підвищити тарифи на перевезення: мовляв українські залізничники зазнають суцільні збитки, грошей бракує катастрофічно. Але з огляду на те, що попри публічне бідкання залізничники знаходять по 400 тисяч для разових виплат стороннім адвокатським компаніям, можна припустити, що фінанси “Укрзалізниці” якщо й співають романси, то виключно в жанрі блатної лірики. Щось на кшталт: “Постій, паротяг, не гуркочте, колеса, кондуктор, натисни на гальма”. Причому, не можна не помітити, що спів лунає в дуеті: тітонька Феміда виконує у цьому дивовижному ансамблі другу партію, старанно підтягуючи мелодію прокуреним голосом.

Недавно суддя одного з обласних господарських судів приватно скаржилася авторові цих рядків на важкі умови праці – голова суду встановив план, згідно з яким кожний суддя (а їх у тому суді 43) має принести “в дзьобику” по 50 тисяч гривень. Причому, офіційно – на рахунок суду, бо ті гроші потрібні на ремонт приміщення. Кожного тижня з цього питання в кабінеті пана голови відбувалися наради, де йшов ретельний підрахунок проценту виконання плану. Якщо хтось з суддів план не виконував – отримував попередження. Якщо виконував та перевиконував (були й такі) – мав моральне заохочення у вигляді подяки. Тож, моя співбесідниця зібралася спочатку покласти на рахунок власні 50 тисяч – аби не сушити собі голову, але раптом пригадала, що вона є держслужбовцем із зарплатнею в 550 гривень на місяць. Через це не наважилася на спонсорську підримку рідної установи, а швиденько знайшла сторонього “спонсора” з числа учасників справи, яку вона в той час розглядала: план-таки було виконано! Тоді ця історія здалася мені фантастичною. Але після того, як я погортав матеріали господарського суду Києва, одразу заспокоївся: мабуть таки правда…

Володимир БОЙКО, “УК”

“Україна кримінальна” звернулася за коментарем до адвоката Віктора Агєєва, адвокатська компания “Агєєв, Бережний та партнери”:

– Відповідно до положень ч. 4 ст. 17 ГПК України Голова Вищого господарського суду України або його заступник мають право витребувати справу, що є у провадженні місцевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду тільки у разі якщо після відводу суддів неможливо розглянути справу в господарському суді, до підсудності якого відноситься справа.

Між тим, Вищий господарський суд України в Іноформаційному листі від 13.02.2002 р. N 01-8/155 виклав свою позицію щодо цього: „Вирішуючи питання про розподіл витрат, які підлягають сплаті за послуги адвоката, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням матеріалів конкретної справи, зокрема, ціни позову може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.” На мій погляд така позиція не грунтується на законі, і господарські суди не мають законних підстав зменшувати розмір відшкодування послуг адвокатів чи визнавати їх завищеними або неспіврозмірними. Але у випадку, коли керівництво підприємства здійснює невиправдані витрати на будь-які цілі, у тому числі і на оплату юридичних послуг, це питання повинно вирішуватись власником підприємства, якому і належить давати оцінку діям керівництва цього підприємства.