СТРАШНИЙ СУД УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСУДДЯ. ЧАСТИНА 1

Правова реформа, про необхідність якої стільки говорилося з моменту проголошення незалежності нашої держави, поступово набирає оберти. Ось вже два роки, як ліквідовуються старі судові установи й відкриваються нові, судді переводяться з одних будівель до інших, а народні депутати “штампують” поправки до процесуальних кодексів, мов на конвеєрі. Тому не дивно, що громадяни, які мали необережність звернутися до третьої влади за захистом своїх прав, йдучи до суду, кожного разу гадають, що сьогодні в черговий раз утне тьотя з зав’язаними очима.

Якось невдовзі після відзначення 5-ї річниці Конституції України та оголошення початку малої судової реформи один з авторів нововведень до Цивільного процесуального кодексу Віктор Шишкін зустрічався з юридичною громадськістю. І чи не перше запитання, яке правники поставили народному депутатові, стосувалося внесення змін до порядку відводу суддів. Раніше якщо сторона в цивільній справі мала обґрунтовані сумніви щодо неупередженості судді, то відвід такому судді розглядав голова суду й у випадку його задоволення передавав справу на розгляд іншому судді. Але внаслідок реформування ЦПК сталося так, що тепер у разі оголошення стороною відводу, розглядати його буде не голова, а сам суддя, недовіра якому висловлена. Ясна річ, що жоден жрець Феміди ніколи не визнає, та ще й на папері, себе необ’єктивним та упередженим, а це не тільки робить неможливим усунення від справи “зацікавленого” судді, але й відкриває шлях до відвертих зловживань з боку носіїв правосуддя. І тому присутніх на тій зустрічі цікавило, як могло трапитися, що депутати практично підтримали подібні новації. Шишкін лише розводив руками: “Розумієте, зміни до процесуального кодексу писалися нами з розрахунку на чесних суддів”. Але оскільки жоден юридичний вуз доки не приступив до випуску фахівців за спеціальністю “чесний суддя”, спробуємо розібратися, а чи існує в нашій країні правосуддя взагалі.

Кому потрібне правосуддя?

Не буде перебільшенням сказати, що правосуддя в Україні не має не тільки фактично, але й формально. Причому, складається враження, що воно не потрібно в цій країні нікому – ані владі, ані опозиції. Судіть самі: відповідно до Закону України “Про судоустрій” система судів загальної юрисдикції є п’яти ланковою й складається з місцевих судів, апеляційних судів та Апеляційного суду України, Касаційного суду України, вищих спеціалізованих судів, Верховного суду України. Але народні обранці, проголосувавши в лютому 2002 року за саме таку судову систему, не тільки не подумали, навіщо потрібні такі складнощі, але й не замислилися, а де ж брати гроші на утримання усіх цих судів. Попри те, що в остаточному вигляді п’ятиступенева судова гілка влади мала запрацювати з 1 січня 2003 року, в країні досі немає ані Апеляційного суду, ані Касаційного суду, ані вищих спеціалізованих судів, окрім Господарського. До того ж 16 грудня 2003 року рішенням Конституційного суду положення Закону України “Про судоустрій” щодо утворення Касаційного суду визнано таким, що суперечить Конституції України. Наші співчуття Голові Апеляційного суду Чернігівської області Володимиру Литвиненку, який вже пройшов співбесіду в Адміністрації Президента й ось-ось мав бути призначений керівником цієї антиконституційної установи.

Через все це будь-яке судове рішення, що виносять українські суди, ось вже рік є незаконним, оскільки прийнято поза межами встановленої законом судової системи. Що ж стосується Верховного Суду України, який начебто існує, то насправді його повноваження скінчилися ще два роки тому відповідно до статті 12 Перехідних Положень Конституції України, яка гласить: “Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до статті 125 цієї Конституції, але не довше ніж п’ять років”. За перебігом п’яти років з дня прийняття Конституції Вищий арбітражний суд, як і належить, був розформований. Тим не менш судді Верховного Суду України, начебто нічого й не трапилося, продовжують ходити на роботу, розглядають справи і навіть обрали собі нового Голову – ясна річ, також незаконно.

А судді хто?

Стаття 128 Конституції України встановлює, що “Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом”. Але ніякого закону, який би встановлював порядок обрання Голови ВСУ, народні обранці ухвалити так і не спромоглися. А тому нехай нинішній Голова Верховного Суду України Василь Тимофійович Маляренко не ображається, але жодних законних підстав перебувати в кабінеті Голови Верховного Суду в нього не має. До того ж є ще один нюанс, який примушує сумніватися в легітимності Голови Верховного Суду України – балотуючись минулої осені на пост керівника вищої судової інстанції, він ще не був обраним суддею.

Подібно до булгаковської осетрини, українські судді бувають двох сортів – призначені на посаду та обрані на посаду. Якщо громадянин України, який має відповідну фахову підготовку, стаж роботи в галузі права не менше трьох років, володіє державною мовою, проживає в Україні не менше десяти років та досягнув двадцятип’ятирічного віку бажає стати суддею, він має звернутися до найближчої кваліфікаційної комісії суддів, скласти відповідні іспити, написати реферат з правових питань та предстати перед ясні очі членів Вищої ради юстиції. У випадку, якщо ВРЮ підтримає кандидатуру такого громадянина, він буде призначений на посаду судді Указом Президента України строком на п’ять років. Ці п’ять років є свого роду “випробним терміном”, по закінченні якого суддя (якщо, звісно, не попадеться на хабарі або не випустить з тюрми якого-небудь опозиціонера) буде рекомендований Вищою кваліфікаційною комісією суддів Верховній Раді України (є й така) для обрання на посаду судді безстроково.

Коли минулого року посада Голови Верховного Суду України стала вакантною через вихід на пенсію Віталія Бойка, законні шанси Василя Маляренка посісти його місце дорівнювали нулю – не тільки внаслідок нелегітимності самої вищої судової інстанції та відсутності закону, який би визначав процедуру виборів Голови ВСУ, але ще й тому, що у Василя Тимофійовича на той момент не скінчилася “випробна п’ятирічка” і він ще не був обраний на суддівську посаду (це відбулося тільки 22 травня 2003 року). Після цього всім суддям ВСУ, які брали участь у виборах нового Голови, підвищили зарплатню вдвічі, а Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу за фактом начебто погроз, які начебто мали місце на адресу Василя Тимофійовича. До речі, хоча давно збігли всі мислимі строки досудового слідства, досі немає жодної інформації про результати тієї кримінальної справи. Якщо злочинців так і не знайшли, то чому не зроблено організаційних висновків щодо тих працівників Генпрокуратури, які не можуть належним чином захистити символ українського правосуддя, яким, безсумнівно, є Голова ВСУ? А якщо заява пана Маляренка про погрози була завідомо неправдивою, то чому Голова Верховного Суду України досі не притягнутий за це до відповідальності?

Але принаймні, ніхто не ставить під сумнів той факт, що Василь Маляренко є суддею та має право відправляти судочинство. Чого не можна сказати про його колегу, Голову Вищого господарського суду України Дмитра Притику. Жоден довідник з офіційною біографією Дмитра Микитовича не містить вказівки на те, щоби він коли-небудь отримував суддівське звання. І в цьому немає нічого дивного, оскільки до 1991 року Д.Притика працював у Державному арбітражі Української СРСР, а арбітри в колишньому Союзі суддями не вважалися й, відповідно, не обиралися. У 1991 році у зв’язку зі створенням Вищого арбітражного суду України Верховна Рада обрала пана Притику Головою цього суду. І хоча прийнятий тоді Закон “Про арбітражний суд” передбачав чіткий порядок призначення суддів, Д.Притика документів на призначення не подав, очевидно аби не привертати уваги до того дивного факту, що крісло Голови ВАСУ України він посів задовго до того створення цієї установи. Як таке могло трапитися ніхто толком пояснити досі не може. Але факт залишається фактом: Закон “Про Арбітражний суд”, згідно з яким був утворений Вищий арбітражний суд, набув чинності 4 червня 1991 року, а Головний державний арбітр Української РСР Дмитро Притика був обраний Головою ще неіснуючого на той момент Вищого арбітражного суду 28 лютого 1991 року постановою Верховної Ради №800-ХІІ. Ясна річ, що легітимність такого обрання на неіснуючу посаду дорівнює нулю. Не кажучи вже про те, що ніде й ніколи в жодному документі не йшлося про те, щоби надати Притиці повноважень носія правосуддя.

У червні 2001 року Арбітражний суд України зник, а на його місці було створено Господарський суд України, як один зі спеціалізованих судів, передбачених Конституцією. І в кріслі Голови Вищого господарського суду знову опинився Дмитро Притика попри те, що стаття 41 Закону України “Про судоустрій” чітко зазначає: “Голова вищого спеціалізованого суду призначається на посаду з числа суддів даного суду”. Можливо, Дмитро Микитович був обраний суддею якоюсь таємною постановою Верховної Ради, яка йшла з грифом “не для друку”? Але в такому випадку, чому про те, що він нарешті став носієм правосуддя та набув право відправляти судочинство мовчить його біографія? І як бути з тими рішеннями, які виносив спочатку Вищий арбітражний суд, а згодом – Вищий господарський суд України під головуванням людини, яка не є суддею?

Хлопчик, дівчинка – яка різниця?

Закономірне запитання – а що з цього приводу думає Вища рада юстиції? Виявляється, українська Феміда давно живе за принципом “хлопчик, дівчинка – яка різниця?”. Ну не є Голова вищого спеціалізованого суду суддею – то й що з того? На доказ цього приводимо витяг з рішення Вищої ради юстиції від 12 червня 2003 року, яка розглянула запит народного депутата Юрія Кармазина щодо незаконного перебування Д.Притики на посаді Голови Вищого господарського суду:

“Твердження народного депутата України щодо неправомірного перебування Притики Д.М. на посаді судді Вищого господарського суду України спростовується системним аналізом нормативних актів, що врегульовують діяльність судової влади. Відповідно до ч.3 ст.20 Закону України “Про арбітражний суд” Голова Вищого арбітражного суду України мав статус арбітра. Отже, за змістом зазначеної правової норми, обрання особи Головою Вищого арбітражного суду України автоматично надало їй статус арбітра. Внесеними Законом України від 20.02.97 № 96/97-ВР змінами до Закону України “Про арбітражний суд” арбітри були визнані суддями арбітражних судів. Частиною 2 п.12 “Перехідних положень” Конституції України визнані повноваження суддів, обраних чи призначених до набуття чинності новою Конституцією України, до закінчення терміну на який їх було обрано чи призначено. Таке саме правило встановлено пп.8 п.3 “Прикінцевих та перехідних положень” Закону України “Про судоустрій України”. Таким чином, безстроково обраний суддя здійснюватиме свої повноваження безстроково”

Тобто, Ю.Кармазин ставить питання про те, що ніколи в своєму житті Д.Притика присяги судді не складав, а йому у відповідь – про якийсь там “системний аналіз нормативних актів”. Як, питається, обрання Д.Притики Головою Вищого арбітражного суду могло надати йому статус арбітра, якщо це обрання відбулося в лютому 1991 року, коли ніяких арбітрів, як, власне, і Закону України “Про арбітражний суд” ще не існувало? Як взагалі можна було додуматися, що призначення людини на суто адміністративну посаду, якою є посада голови будь якого суду, автоматично робить ту людину носієм правосуддя? Те, що Голова ВАСУ за законом мав статус арбітра означало лише те, що на цю посаду можна було призначити не будь-кого, а тільки одного з арбітрів ВАСУ, тобто людину, яка була обрана арбітром відповідно до Закону “Про арбітражний суд”. А Притика арбітром ніколи не обирався і саме тому його перебування на чолі Вищого арбітражного суду було з самого початку незаконним.

Більше того, у червні 1996 року була прийнята нова Конституція України, відповідно до якої всі судді зобов’язані були прийняти присягу судді України та пройти процедуру затвердження у Верховній Раді. Д.Притика цього також не зробив, на відміну від того ж В.Маляренка. Останній підкорився вимогам Конституції та, маючи на той момент вже чималий суддівський досвід і стаж роботи у ВСУ, був спочатку затверджений Указом Президента України на п’ятирічний термін – як того й вимагає нова Конституція, потім склав присягу судді і лише після завершення “п’ятирічки” пройшов процедуру затвердження у Верховній Раді в травні 2003 року вже будучи Головою ВСУ. Але Вища рада юстиції не вбачає нічого дивного в тому, що правосуддя в господарських справах відправляє людина, яка присягу судді досі не склала. Можливо, подібне сталося тому, що на чолі самої ВРЮ “на громадських засадах” перебуває Голова морської партії України Сергій Ківалов, якому ця посада заборонена законодавчо?..

Взагалі-то кажучи, коли влітку 2001 року С.Ківалов ставав на чолі Вищої ради юстиції, ніхто й гадки не мав, що він буде керувати цим конституційним органом “за сумісництвом” чи “на громадських засадах”. До того ж, на той момент пан Ківалов був народним депутатом і президентом Одеської національної академії й тому ніяк не міг йти на державну службу до ВРЮ, але з огляду на те, що його депутатські повноваження мали ось-ось закінчитися, ніхто проти сумісництва (яке офіційною мовою зветься “корупцією”) не заперечував. Однак коли Ківалов був знову обраний народним депутатом, у квітні 2002 року постало очевидне питання – або він відмовляється від депутатського мандату, або складає з себе повноваження Голови Вищої ради юстиції. Та замість цього С.Ківалов попрохався покерувати цим державним органом “на громадських засадах” до вересня 2002 року, доки він визначиться, де йому краще бути. Але минув вже вересень 2003 року, а Ківалов все не визначиться. Точніше, він вирішив, що буде й надалі працювати у ВРЮ та одночасно засідати в парламенті, оскільки вважає свою роботу на чолі Вищої ради юстиції виконанням громадського обов’язку. Спроба Голови Верховної Ради України В.Литвина позбавити Ківалова депутатського мандату в судовому порядку зазнала, ясна річ, поразки, оскільки суддя (повністю залежний від ВРЮ, де розглядаються питання дисциплінарних стягнень) виніс рішення, що ситуація, коли народний депутат додатково очолює що-небудь на громадських засадах, не є порушенням закону. Але справа якраз полягає в тім, що державний орган на громадських засадах очолювати не можна – то є вимога Закону України “Про боротьбу з корупцією”. Всі апеляції колег до совісті Сергія Васильовича та цитування йому Закону України “Про Вищу раду юстиції”, де сказано, що “голова, заступник голови, секретарі секцій Вищої ради юстиції працюють на постійній основі” успіху не мали, а тому підстави вважати, що Вища Рада юстиції діє легітимно – геть відсутні. Через це всі судді, призначені протягом двох останніх років, на подання ВРЮ, підписані С.Ківаловим, насправді не мають права відправляти судочинства, а винесені ними рішення є незаконними.

Що спільного між прокурорами та адвокатами?

Як бачимо, за останні кілька років у країні під виглядом правосуддя було сформовано вертикаль з нелегітимних суддів, які готові винести будь-яке рішення, аби й надалі перебувати на своїх “хлібних” посадах. А в нагороду за це з боку прокуратури закривають очі на те, що в суддівських кабінетах рясним цвітом квітне корупція та хабарництво. Втім, не треба думати, що в самих прокурорських працівників є будь-які повноваження здійснювати нагляд за дотриманням законів, проводити досудове слідство чи підтримувати в судах обвинувачення. Відповідно до ст. 46 Закону України “Про прокуратуру”, який набрав чинності 1 грудня 1991 року, особи, вперше призначені на посади помічників прокурорів, прокурорів управлінь, слідчих прокуратури приймають Присягу працівника прокуратури, затверджену Верховною Радою України. За ті дванадцять років, що збігли з моменту вступу в силу цієї статті, колишні слідчі вже встигли побувати прокурорами, але Присягу працівника прокуратури так і не склали через відсутність останньої. Тому абсолютно всі постанови, які виносили за цей період слідчі прокуратури (про порушення кримінальних справ, обрання запобіжних заходів, накладання арешту на майно тощо) є нечинними, оскільки ухвалювалися не уповноваженими на це особами. Для недовірливих наводимо лист з Генеральної прокуратури, отриманий профільним Комітетом Верховної Ради.

Генеральна прокуратура України

03.04.2003 №05/1-400 вих 03

Верховна Рада України

Комітет з питань правової політики

Ваше звернення щодо присяги працівника прокуратури України, що надійшло з Комітету з питань правової політики Верховної Ради України, розглянуто.

Відповідно до ст. 46 Закону України “Про прокуратуру”, який набрав чинності з 01.12.91, особи, вперше призначені на посади помічників прокурорів, прокурорів управлінь, слідчих прокуратури приймають “Присягу працівника прокуратури”, Текст присяги затверджується Верховною Радою України.

У зв’язку з прийняттям цього Закону Генеральною прокуратурою України було підготовлено і подано до Верховної Ради текст такої присяги. Постановою Президії Верховної Ради України від 9 грудня 1991 року №1948-ХІІ текст присяги та проект постанови про його затвердження переданий на розгляд до Верховної Ради України, але розглянутий і затверджений не був.

Після цього, починаючи з 1991 року текст присяги працівника прокуратури неодноразово включався до проектів змін і доповнень до Закону України “Про прокуратуру, у точу числі до його нових редакцій.

Так, зокрема, його включено до статті 60 проекту нової редакції Зазначеного Закону, який виносився на розгляд парламенту 14 липня 2000року.

На сьогодні змін та доповнень до Закону України “Про прокуратуру” ще не прийнято.

Начальник Головного управління Кадрового забезпечення В.Остапчук

Але пані Тимошенко, очевидно, не сильно хвилює, наскільки законно вона перебувала за ґратами, принаймні фракція БЮТ у парламенті жодного разу не порушувала питання нелегітимності прокурорських працівників.

Чому у такому випадку мовчать адвокати, чому не вимагають скасувати постанови та обвинувальні висновки, складені працівниками прокуратури, які не мають не це законних повноважень?

далі буде

Володимир БОЙКО

You may also like...