Смертельна «Точка». 10 років тому ракета влучила у житловий будинок у Броварах

Рівно десять років тому, 20 квітня, на Гончарівському полігоні в Чернігівській області військові проводили навчання і запустили ракету класу «земля–земля» «Точка–У». Вона «подужала» замість запланованих 30 кілометрів 90 і вразила дев’ятиповерхівку в Броварах: загинуло троє людей, п’ятеро отримали важкі травми, оселі 16 родин на вулиці Незалежності, 3 були зруйновані. Свою ж провину Міноборони України довго визнавати не хотіло… 

«Я була, як викинута на берег риба»

Броварчанка Людмила Михайлівна повз свій колишній будинок намагається не ходити. «У мене одразу починається істерика… — тремтячим голосом каже жінка. — Намагаюся навіть не дивитися у той бік — це ж травма на все життя…» Зрозуміти пані Людмилу можна — десять років тому через ту фатальну ракету вона втратила маму. «У той день я їздила з сином до Києва, оформляти документи в педінститут, удома були мама з дочкою, — згадує Людмила Михайлівна. — Коли сталася трагедія, мама саме була у ванній, а Катя (їй тоді 14 років було) вийшла на кухню…

Ракета влучила прямо у ванну… Дочка вибігла, у чому була, на вулицю… А маму я вже більше не бачила… Ми ж із сином поверталися з Києва. Я дивлюся, а біля нашого дому величезна хмара людей. Як побачила наш понівечений «стояк» — у мене все обірвалося всередині… Я відчула зразу, що трапилося щось непоправне… Зразу кинулася до рятувальників, благала пустити всередину… до мене підбігла дочка… Про те, що моя мама загинула, я дізналася лише наступного ранку… Цей був страшний шок. У мене був таке відчуття, що я — риба, і мене викинули на берег…»

Разом із 63–річною Зінаїдою Матвіївною загинуло ще двоє мешканців. Сусіди їх добре знали, досі пам’ятають — усі ж разом працювали, отримували квартири, жили дуже дружно. «Володя Сірик працював у нашому цеху на порошковому заводі, а з Зіною Бірюковою ми разом із Уралу приїхали, — згадує Олександр Павлович, — та й Раю ми добре знали». Ще п’ятеро мешканців отримали серйозні ушкодження. Дружина загиблого Володимира Сірика Віта — провалилася у «шахту», утворену від ракети, сильно травмувала ноги — досі пересувається на милицях…

Згадувати той страшний день та загибель сусідів не всім мешканцям хочеться. «Розумію, що це ваша робота — про таке питати, — але, вибачте, я не можу… — благально говорить літня жіночка, відкриваючи двері злощасного під’їзду. — Як тільки згадаю — одразу п’ю валокардін. Таке не забувається!..»

«Із майна врятував тільки шубу»

Місцеві чоловіки — нервами міцніші: ставши у коло під будинком, відновлюють, на прохання «УМ» події того дня. «Нам подзвонили на роботу, на завод, і сказали, що немає вже нашого будинку — вибухнув, — згадує Олександр Валентинович. — Що там і як — ніхто не знав. Ми всі бігли сюди, як «сумашедші». І я біг. Де там?! Летів!»

«А я був якраз на дачі й полов полуниці, чую — вибух (а це, до речі, за 25 кілометрів від дому!), — зауважує Олександр Павлович. — Тут прибігає Вітя Новосьол: каже, всьо, Саша, наш будинок вибухнув! Я бігом на велосипеда — і сюди. А сам про одне переживаю: у мене ж син з онуком удома. Все, думаю, загинули!» Олександру Павловичу пощастило: його під’їзд ракета не зачепила, рідні не постраждали. «Син у той час телевізор дивився, аж тут онук забігає до нього в кімнату, каже: тато, що це? Так трусонуло — я аж із табуретки впав… Вони одразу на вулицю вибігли… А в першому під’їзді в сусіда якраз онук на унітазі сидів: як трусонуло, його банками засипало, тріщина у стіні пішла…»

Іван Андрійович, мешканець із сусіднього з постраждалим під’їзду, теж на момент вибуху був удома: «Я якраз із дачі приїхав, а в нас опалення відключили, то я собі воду ставив грітися на плиту. Тільки відро підняв — як рвоне! — я аж присів, і відро мало не впустив.. То в чому був (а був–то роздягнений!) чимдуж вискочив. А там вже — міліція, пожежники… І назад не пускають — навіть одягнутися!»

Едуарду Олександровичу пощастило менше: його квартира на 8–му поверсі перетворилася на прірву — ракета якраз пройшла через його «стояк». Зять, який тоді спав удома після зміни, врятувався завдяки щасливій випадковості. «Я якраз копав грядки у сестри, біля вокзалу, — картоплю саджати збиралися, — згадує чоловік. — І тут глухий такий звук, наче вибух. Я підняв голову, подивився на масив — наче нічого особливого. Та й копаю собі далі. Коли це через хвилин 20 біжить мій зять Віталик і махає в паніці руками: «Тату, нашої квартири немає. Все, що вціліло, — документи».

Він дивом врятувався: у цей час спав на дивані, на нього впала шафа і перекрила стінку. Далі вже, за тим диваном і шафою, нічого не було — діра! Якби не той диван, то Віталика там би розчавило, і він би полетів униз… А так він скотився, переповз на цілу частину кімнати, забрав документи — і по мене. Я ж, як був на городі, так і побіг додому. А біля будинку вже стільки людей — міліція, пожежники, швидка — не пройти. Попросив я міліціонера пустити, вмовляв — той змилувався. Значить, побіг я… Сходи були цілі. А ось починаючи з третього поверху і до мого восьмого — провалля: двері вибиті, квартир нема, речі всюди валяються. Доходжу я до своєї квартири: а від неї тільки шмаття.

Доньчина шуба — вона її тільки нову купила! — аж на сходовому майданчику валяється. У моїй квартирі — «омон», усі плити зсунуті, доньчиної кімнати взагалі не було. І запах… пороху чи що… Забрав я цю шубу (бо більше нічого не вціліло), покликав ще кота (він, до речі, з’явився лише на третій день)… «Господи, — думаю, — що ж тут сталося?»…

«Військові казали: це була міна з пісочниці»

Спершу всі мешканці були переконані: рвонув газовий балон. «На другому поверсі ремонт робили, працювали зварювальники, то на них і подумали — що в них балон вибухнув. Цих хлопців, закривавлених, вивели у наручниках», — згадує Олександр Павлович. Згодом, як переконують мешканці, військові начебто намагалися усіх запевнити, що викопали міну в пісочниці — «обдурити нас хотіли». «Пожежники як приїхали, по драбині залізли у квартиру, то казали, що всередині щось «тікало». А то будильник був», — переповідають місцеві легенди броварчани.

«А я, значить, Едіка запитую: що ж ти там бачив, коли у свою квартиру ходив, — пригадує Олександр Павлович. — Він і каже: бачив дірку — наскрізну. Це точно не міна — щось зверху пройшло, через усі поверхи. Наступного дня повитягували уламки — стало зрозуміло, що то не газ і не міна».

Зрозуміло, щоправда, було далеко не всім: Міноборони спершу усіляко спростовувало зв’язок між навчаннями в Гончаровську й руйнуванням будинку в Броварах. У міліції навіть опрацьовували провідну версію — «навмисно спричинений вибух». Військові ж стверджували, що ракета влучила за 30 кілометрів від місця пуску, відхилившись від цiлi лише на 8 метрів. До речі, ракетна бригада, котра виконувала стрільби в Гончаровську, за підсумками перевірки 1999 року, була визнана кращою в Сухопутних військах країни. Сам запуск ракети знімали на камери журналісти, а причетних до нього військовиків командування тоді навіть нагородило годинниками.

Але, зрештою, правда випливла: у житловий будинок у Броварах таки поцілили військові — це мусило визнати Міноборони. 20 квітня, о 15:07, під час оперативно–тактичних навчань на Гончарівському полігоні було здійснено запуск ракети «Точка–У» — вона влучила у будинок через дві хвилини після старту. У Міноборони згодом скажуть, що ракета «Точка–У», яка до цього часу вважалася однією з найнадійніших зразків озброєнь, після двох вибухів газогенераторів (з невідомих причин) стала некерованою (причому причетність людського фактора до відмови ракети «Точка–У», за словами тодішнього міністра Олександра Кузьмука, малоймовірна). Командувач ракетними військами й артилерією Збройних сил України Володимир Терещенко потім, відповідаючи на питання журналістів, чому протягом 4 днів після трагедії Міноборони не визнавало своєї провини, скаже: «Було багато сумнівів. Ця зброя — найсучасніша з того, що має Україна. Ті, хто експлуатував цей ракетний комплекс, більше, ніж у себе, вірили в його надійність».

Після трагедії Володимира Терещенка й офіцера групи бойової підготовки полковника Георгія Корнєєва відправили у відставку, а першого заступника командувача військами Північного оперкомандування генерал–лейтенанта понизили на посаді.

До речі, сам Олександр Кузьмук у відставку тоді не подав: сказав, що «нечесно робити рекламно–благородний жест і кидати свої війська, своїх підлеглих». Щоправда, Кузьмуку таки довелося звільнитися через півтора року — після других невдалих навчань, коли українські військові збили над Чорним морем російський пасажирський літак. Кузьмука відтоді політичні опоненти будуть називати «не генералом, а збитим льотчиком». І власне, через ці трагедії Олександр Кузьмук, кажуть, так і не отримав посаду міністра оборони в уряді Азарова.

Росіяни радили «списати» ракети

Саме технічні «особливості» ракети досі лишаються єдиною версією причин трагедії. Сергій Згурець, керівник дослідницьких програм Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, зазначає «УМ»: із російського боку були застереження, що цю партію ракет не можна використовувати. Дійшли ці застереження до української сторони пізніше, ніж потрібно, чи просто були проігноровані — досі не відомо. «Ця партія ракет мала певні «нюанси» у двигунах, пов’язані зі станом палива. Ці недоліки могли спричинити непрогнозовану поведінку ракет. Що, власне, і відбулося», — каже Сергій Згурець.

Відкидати ймовірність того, що подібна катастрофа ніколи не повториться, не можна — переконаний колишній міністр Анатолій Гриценко: «Там, де є техніка і людський фактор, ніхто вам, крім Бога, не дасть гарантії, що нічого не станеться. Але військове керівництво має робити все можливе, аби подбати про безпеку людей під час військових навчань».

У броварській історії (хоча про неї вже успішно й забули) не всі крапки над «і» розставлені. Але нам не звикати до напіврозслідуваних НП. «У Скнилівській трагедії, в історії з російським літаком ТУ–154 над Чорним морем, у який також улучила українська ракета, — невже є чітка відповідь на питання: що ж таки трапилося і хто точно винен? — зауважує Сергій Згурець. — У броварській трагедії також багато відкритих питань».

«Я не можу звикнути до цієї квартири»

Постраждалі від військової ракети броварчани отримали від Міноборони грошове відшкодування матеріальних та моральних збитків (правда, лише після того, як почали судитися з військовими). Більшість постраждалих оперативно відселили до нового будинку на вулиці Грушевського. А зруйнований під’їзд військові повністю відновили, посилили стіни, зробили у квартирах ремонт — там живуть люди. Але мешканці впевнені: адекватну відповідальність за загублені долі ніхто не поніс. «Виплатили нам гроші, вселили в цю квартиру–напівфабрикат, — каже Людмила Михайлівна, — стелі тут сиплються, а на ремонт грошей у нас немає. Я не хотіла трикімнатну квартиру — я за неї під час опалювального сезону плачу 700 гривень. Така велика площа нам із дітьми не потрібна була».

Досі не може звикнути до нової квартири й Едуард Олександрович: «Уже ось десять років тут живу — не звикну. Там усе рідне таке було, всі сусіди — свої, заводчани, друзі…» Пом’янути їх Едуард Олександрович традиційно збирається і сьогодні: «У ці скорботні дні ми обов’язково ходимо на кладовище. Підемо й цього року…»

Марина Ткачук, УМ

Читайте также: