Терроризм по-советски: документы из архива ЦК – как КГБ «наследил» в Европе, Южной Америке и Востоке

После распада СССР российская власть допустила несколько роковых для дальнейшей судьбы империи ошибок. Во-первых, позволила (пусть на время) ничем, кроме денег, не ограниченную свободу слова. Во-вторых, при подготовке дела «КПСС против Ельцина» в Конституционном суде РФ (июль-октябрь 1992 года) привлекла в числе официальных экспертов и Владимира Буковского, одного из самых непримиримых диссидентов. 

Документи з архіву ЦК

Після розпаду СРСР російська влада припустилася кількох фатальних для подальшої долі імперії помилок. По-перше, дозволила (бодай на якийсь час) нічим, крім грошей, не обмежену свободу слова. По-друге, при підготовці справи «КПРС проти Єльцина» в Конституційному суді РФ (липень-жовтень 1992 року) залучила в числі офіційних експертів й Владіміра Буковського, одного з найбільш непримиренних дисидентів

Той одержав доступ до цілком таємних документів ЦК КПРС, до так званої «особливої папки» (насправді це десятки тисяч документів різного ґатунку). І використав повною мірою технічну перевагу «загниваючого капіталізму»: привіз із собою з Великої Британії, де з 1976 року перебував у вимушеній еміграції, невідомий тоді на постсовєтських просторах портативний сканер. І скопіював під час роботи в архіві буквально на очах нічого не розуміючих чекістів сотні документів.

Ясна річ, до найбільших совєтських таємниць Буковського не допустили. Але і скопійованого вистачило, щоби документально підтвердити злочинну діяльність КПРС. В електронному вигляді ці документи зібрані у так званому «Совєтському архіві», де з ними може ознайомитися будь-який охочий. А серед цих цілком таємних документів чимало таких, які розповідають про підтримку Москвою (КПРС та її «бойовим загоном» – КДБ) різного роду відверто терористичних та бойових комуністичних організацій буквально по всьому світу.

От, скажімо, рішення політбюро ЦК КПРС № П 136/53 від 5 травня 1974 року про надання «спецдопомоги» Італійській компартії, згідно з яким 19 італійських «друзів» (так вони звалися в офіційних документах) пройдуть різного роду спеціальну підготовку під орудою КҐБ і міжнародного відділу ЦК. У числі цих 19-ти – двоє майбутніх фахівців зі зміни зовнішності. Цікаво дуже, навіщо легальній парламентській партії такі фахівці? 17 січня 1979 року – постанова секретаріату ЦК про спецпідготовку ще 15 італійських комуністів…

А перед тим – рішення політбюро ЦК від 3 серпня 1970 року про підготовку радистів Італійської компартії та про встановлення зв’язку відповідної структури ЦК ІКП з КДБ СРСР; а на додачу – про передачу італійським товаришам п’яти радіостанцій «Селенга» та двох прийомних пристроїв із запасів МВС Болгарії. Іншими словами, крім усього іншого, маємо зайвий доказ, кому насправді належала влада у «незалежних» країнах комуністичного табору…

Якщо численна і впливова ІКП зброю для своїх «спецфахівців», очевидно, діставала сама, то про кіпрських «друзів» у цьому плані дбав ЦК КПРС. Скажімо, постановою секретаріату ЦК № СТ 10-53 РС від 19 липня 1971 року КДБ «доручено нелегально доставити і конспіративно передати кіпрським друзям партію стрілецької зброї і боєприпасів до неї» – сотню пістолетів «Вальтер». Інші постанова секретаріату ЦК – від 14 квітня 1980 року – передбачає підготовку двох кіпріотів-спеціалістів із підслуховування.

Ясна річ, за рахунок коштів КПРС. У постанові секретаріату ЦК CT85/15 від 18 травня 1988 року (перебудова – у розпалі!) йдеться про спецпідготовку кількох грецьких і турецьких комуністів Кіпру. І, нарешті, 22 червня 1989 року – ще одна постанова секретаріату ЦК – також про спецпідготовку кіпрських комуністів, але масштаби тепер скромніші – тільки двоє осіб.

Дуже цікавим є документ міжнародного відділу ЦК щодо відмови у проханні генсека Робітничої партії Ірландії(вона ж «Офіційна Шин Фейн» зі своїм бойовим крилом у вигляді частини нелегальної Ірландської республіканської армії) про спецпідготовку п’яти осіб від 6 січня 1989 року – мовляв, наша міжнародна репутація може постраждати через виток інформації, тому будемо й далі дружити з цією партією, але без підготовки бойовиків.

А до цього документу додана доповідна голови КҐБ Крючкова, яка починається зі слів: «Генеральний секретар ЦК Ірландської робітничої партії тов.. Шон Ґарланд звернувся до резидента КҐБ у Дубліні, який підтримує з ним довірчі стосунки…». Крючков, на відміну від ЦК, вважав за можливе допомогти ірландським товаришам (читай – ІРА), бо їм, мовляв, треба «зміцнити партійні лави» (як це робили ірландські терористи і скількох «ненадійних» партійців «зачистили, а писав у попередній статті). З документів зрозуміло, що у минулі роки така спецпідготовка бойовиків ІРА була звичною справою.

Але прямо про терор у знайдених Буковським документах ЦК КПРС та КДБ, присвячених відносинам із європейськими «друзями», не йдеться. А от там, де говориться про допомогу «друзям» з Близького Сходу та Латинської Америки, речі названі своїми іменами. Показовою у цьому сенсі є доповідна генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву від голови КҐБ Юрія Андропова від 23 квітня 1974 року. У ній ідеться про зустріч резидента КДБ у Лівані з членом політбюро Народного фронту визволення Палестини (того самого, який тісно співпрацював із західнонімецькими та японськими «червоноармійцями») Хаддадом. На цій зустрічі Хаддат «у довірчій бесіді виклав перспективну програму диверсійно-терористичної діяльності НФВП».

У ній, серед іншого, ішлося про «здійснення акцій проти американського й ізраїльського персоналу у третіх країнах», «проведення диверсійно-терористичних акцій на території Ізраїлю», «організацію диверсійних акцій проти алмазного тресту, основні капітали якого належать ізраїльським, англійським, бельгійським та західнонімецьким компаніям», «завдання ударів про великих нафтосховищах у різних районах світу (Саудівська Аравія, Перська затока, Гонконг тощо), знищення танкерів і супертанкерів, акції проти американських й ізраїльських представників в Ірані, Греції, Ефіопії, Кенії» тощо.

Андропов, виклавши все це, пропонує: «позитивно поставитись» до питання про надання допомоги НФВП у здійсненні його програми воістину всесвітнього терору, звичайно ж, «з дотриманням необхідної конспірації» та «з урахуванням інтересів Совєтського Союзу і запобіганням збитків національним інтересам нашої країни». Хіба могло політбюро ЦК КПРС відмовити палестинським друзям? Але водночас КҐБ застосував належні засоби впливу на Хаддада, щоби той не розпиляв сили, а «переніс центр ваги» терактів на території Ізраїлю, про що йдеться в іншій доповідній Андропова – від 10 січня 1975 року.

Для цього палестинським бойовикам додали ще «воєнно-технічних засобів» і надали їм можливість отримувати «політичну, воєнно-стратегічну й оперативну інформацію». Є серед документів і такий, що при відчиняє завісу таємниці над словосполученням «спецзасоби». Це – рішення політбюро ЦК від 21 червня 1983 року, в якому йдеться про таємну доставку з Сирії до Тунісу (де тоді була розташована штаб-квартира палестинського лідера Ясира Арафата) двох торпедних катерів – за рахунок, звісна річ, совєтського бюджету.

Чимало в «Совєтському архіві» документів, присвячених спецпідготовці бойовиків Ліванської компартії. Як можна зрозуміти з тексту цих документів, СРСР постачав «ліванським друзям» артилерію, танки, протитанкові ракети, а не лише автомати й пістолети. От, скажімо, 20 квітня 1985 року (документ № 318/5/0219) міністр оборони маршал Соколов звертається до політбюро ЦК КПРС: керівник Ліванської компартії Жорж Хауї просить щороку готувати у совєтських військових навчальних закладах по 170 партійних активістів, але це забагато – вистачить 60 осіб щорічно, хай навчаються «експлуатації, застосуванню і ремонту поставлених ЛКП озброєння та військової техніки».

І, ясна річ, як і в інших випадках, «навчання активістів ЛКП доцільно здійснювати, як і раніше, за рахунок Совєтської Сторони» (саме так, обидва слова – з великої літери). Але ж у Лівані, крім комуністів, є й інші «друзі» – Прогресивно-соціалістична партія. Її теж не забували. Так, у постанові секретаріату ЦК КПРС від 18 січня 1989 року зазначено: щороку по 20 активістів цієї партії проходитимуть спеціальну військову підготовку в СРСР, куди їх привозитимуть літаки «Аерофлоту»…

До багато яких країн Совєтський Союз, не криючись, постачав стрілецьку зброю та військову техніку власного виробництва. Але там, де йшлося про таємні операції, про «диверсійно-терористичну діяльність», як вона звалася у цілком таємних документах, там використовувалася зброя західного виробництва – мовляв, ми тут ні при чому, це трофеї борців за соціальну та національну свободу.

У цьому плані цікавий документ №3240-А від 31 грудня 1975 року, підписаний головою КДБ Юрієм Андроповим (справжні чекісти навіть у переддень Нового року невтомно поборюють світовий імперіалізм!), де йдеться про успішні переговори з відповідним відомством комуністичного В’єтнаму стосовно одержання 10 тисяч американських автоматичних гвинтівок (якраз у травні того року в’єтнамські комуністи встановили контроль над усією країною і захопили багатющі трофеї) та 10 мільйонів патронів до них.

А починається цей документ так: «За дорученням ЦК КПРС Комітет держбезпеки допомагає окремим зарубіжним компартіям і представникам національно-визвольного руху в забезпеченні їх сучасною зброєю виробництва капіталістичних держав». Ясна річ, гвинтівки й набої були отримані, але цього виявилося замало. Й от перед нами – постанова секретаріату ЦК № СТ2255 від 20 серпня 1980 року, в якому сказано: «Задовольнити прохання керівництва Компартії Сальвадору і доручити Міністерству цивільної авіації забезпечити у вересні-жовтні транспортування партії стрілецької зброї та боєприпасів західного виробництва вагою 60-80 тонн із м. Ханоя до м. Гавани для передачі через кубинських товаришів сальвадорським друзям».

Знов-таки, все – за совєтські гроші. І тут постає цікаве запитання: а чого критися, якщо йдеться про благородну справу боротьби за народні права? Хай сальвадорські комуністи бігають собі лісами і горами з АКМ, знаменита-бо марка, а боєприпаси неважко постачати їм у достатній кількості через Кубу та Нікарагуа… Але – ні. Совєтський Союз тут ні при чому, він тільки морально підтримує борців за свободу, це тільки кляті імперіалісти всюди свою зброю постачають, а ми мирні люди!

Звичайно, у Латинській Америці у другій половині ХХ століття вистачало диктаторських режимів, з якими опозиції нерідко доводилося боротися за допомогою зброї. Але ж документи «Совєтського архіву» засвідчують, що в СРСР проходили спецпідготовку бойовики не тільки нелегальних, а й цілком легальних і начебто законослухняних компартій, і то у великій кількості – десятки осіб. Але з усіх подібних вирізняється постанова секретаріату № СТ 225/5 від 20 серпня 1980 року (якраз під час Московської Олімпіади) про «проходження спеціальної підготовки (мінно-підривна справа, здійснення диверсійних акцій») 15-ма чилійськими комуністами. Чи треба нагадувати, що від підкладеної бойовиками вибухівки, навіть якщо йдеться про боротьбу з деспотичним режимом, найчастіше гинуть (інколи масово) невинні люди?

Впадає в очі, що ще в 1990 році, коли вже була скасована сакраментальна 6-та стаття Конституції СРСР щодо керівної ролі партії, секретаріат ЦК спокійно продовжував видавати директиви про спецпідготовку активістів тих чи інших компартій, яка проводилася, як і весь час, за гроші «приймаючої сторони» – тільки й різниці, що тепер перевезення і проживання бойовиків здійснювалося не за бюджетні, а за компартійні гроші, а от підготовка в структурах КҐБ – за гроші совєтських громадян, але без їхнього відома. У зв’язку із цими фінансовими «дрібничками» виникає закономірне запитання: а як звуться під оглядом правових норм професійно вишколені на базах іншої держави і за її гроші персони, котрі займаються диверсійно-терористичною діяльністю (знов-таки, з використанням зброї і спорядження, наданих їм із-за кордону) на своїй батьківщині?

Борцями за свободу чи міжнародними найманцями-терористами? Звісно, серед тих, хто проходив спецпідготовку в СРСР і діяв совєтською «спецтехнікою», було чимало щирих людей, котрим здавалося – саме вони несуть щастя і свободу своїм народам. Але чи не були вони тими, кого ще Ленін називав «корисними ідіотами», тобто знаряддями боротьби Кремля за домінування у світі, в даному разі – диверсійно-терористичними засобами? І чи завершилася практика спецпідготовки і постачання бойових груп «іноземних друзів» чекістами після падіння СРСР?

Автор: Сергій Грабовський, ТИЖДЕНЬ