Історія бійця Віталія Овчаренка: у російській Суджі дивуються, що я донеччанин і воюю в ЗСУ

“Коли я вийшов з дебальцевського котла зрозумів остаточно — Росія буде робити все, щоб  знищити якомога більше українців. Росіяни казатимуть, що йдуть на перемовини, але продовжуватимуть атакувати. Їм також важливо показувати, що на Донеччині всі за Росію, але це не так”, — говорить громадський діяч та військовий Віталій Овчаренко.

Його псевдо “Донецьк”. З 2014 року він бореться проти окупантів та колаборантів. Навіть не сумнівається, що Донецьк обов’язково звільнять, зазначає видання “Реальна газета“. 

Віталій Овчаренко народився у місті Лиман на Донеччині. У 2005 році вступив на юрфак у Донецький національний університет ім. В. Стуса.  Ще студентом почав займатися громадською діяльністю, цікавився питаннями інформаційної безпеки та євроатлантичної співпраці. Доносив до донеччан ідеї НАТО, розповідав про альянс. Згодом вступив до донецької обласної молодіжної громадської організації  “Поштовх”.

“Це була громадська організація, яка намагалась українізувати історичний факультет, зробити студентів сходу більш проукраїнськими ніж вони були на той час. Один із засновників  “Поштовху” Юрій Матущак, на жаль, загинув при виході з Іловайська дев’ять років тому. Пригадую, ми разом у 2008 році виходили із грузинськими прапорами у Донецьку. Показували, що донеччани підтримують Грузію у війні з Росією”, — говорить Віталій.

Він зазначає, у далекому 2008 році багато донеччан перебувало під впливом ворожої пропаганди, проте ніхто не проявляв агресії. Дехто з молоді доєднувався до патріотичних акцій, присвячених річниці Голодомору чи Незалежності. Сам Віталій також був активним членом руху футбольних фанатів “Ультрас Донецького Шахтаря”.

Дебальцівський котел

Віталій був активістом донецького Євромайдану, прагнув бути в столиці, але розумів, що потрібніший в рідному місті. На початку АТО став партизанити разом із друзями проти сепаратистів. Коли це стало більш небезпечно, доєднався до добровольчого батальйону “Артемівськ”.

Рідні завжди його підтримували. Мама Віталія працювала державною службовицею в Лимані, організовувала марші вишиванок і волонтерила.

“У 2015 році я потрапив у дебальцевське оточення. Тоді 15 лютого були перемовини в Астані, де в принципі російські війська мали б зупинитися на тій лінії, де вони знаходилися. Проте вони продовжували атакувати. Я зрозумів, що Росія буде робити все що завгодно, діяти так,  аби якомога більше нас знищити. 

Мені вдалося вийти з оточення живим, щоправда, травмованим. Лікар заборонив деякий час носити та підіймати щось важке, і тому у  2017 році я звільнився з військової служби”, –  каже чоловік.

Віталій  почав знову займатись громадською роботою та ініціював перший в Україні законопроєкт про покарання в Україні колаборантів. Його зареєстрували, але як зазначає Овчаренко, тоді для його прийняття “не було політичної волі”:

“Я досі є членом ГО «Українська народна рада Донеччини, Луганщини». Вона підтримує покарання колаборантів. Однак на Донбасі є не лише колаборанти та сепаратисти. Навіть на дев’ятому році війни є значна кількість вірних Україні громадян. Вони повідомляють у подробицях про дислокації, переміщення російських військових, по позиціях яких потім прилітає”.

Підслухано у росіян

На початку повномасштабної війни проти України Віталій приєднався до неформального загону добровольців, а згодом — до однієї із бригад ЗСУ. Воював в основному на Донеччині.

Каже, що на війні його улюблене заняття — це підслуховування розмов росіян. Ось, наприклад, Лиманський напрямок. Один з російських солдатів бідкається, що минулого року було тихіше:

“Бомбят не слабо. Зашло 60 человек, осталось 20 и так постоянно. Радует только то, что большинство 300, а не 200. Но проблема в том, что не выводят, а всё дальше и дальше в жопу толкают”.

Про Суджу

Третій тиждень Віталій перебуває на Курщині, спілкується часто із місцевими. Кожен раз росіяни наголошують, що вони проти війни. На здивування військового, всі чудово знають та говорять суржиком.

“Коли я кажу,  що я з Донбасу і за Україну, то дивуються. Як це можливо, мовляв, донецькі самі  ж звернулися до Росії з проханням приєднатися? Але то таке. 

Місто як і раніше майже ціле. Лише східна і трохи центральна частина його постраждали. Проте росіяни почали справді  більше обстрілювати”, — додає Віталій.

Віталію особисто шкода тварин, яких залишили на ланцюгах.  Ще при в’їзді у Курськ він придбав корм і годував місцевих собак та котів:

“Якось запілікав детектор і ми забігли ховатись у двір, а там мала собака на ціпку знесилена. Нагодували, відпустили — так у неї є шанси вижити”.

Віталій каже, що місцеві в Суджі користуючись нагодою мародерять, і не тільки, щоб вижити, а й просто так. Наші військові постійно наголошують, що це заборонено.

На думку Віталія Курська операція важлива подія в україно-російській війні. Як історик він переконує,  що Суджа — це  запорозьке козацьке місто, яке навіть адміністративно належало до Сумського Полку. У 1897 році українською в ньому говорило 60% населення.

Автор:  Леся Родіна

Джерело: Реальна газета