«Спадщина в законі»: як розпродати Батьківщину. Частина 2

Подвійні стандарти в Міністерстві культури України у сфері охорони культурної спадщини мають зовнішньо начебто законний вигляд та підтримуються керівництвом Міністерства. Так само зручно, як було у «совку»: декларували одне, а на партійних пленумах та зборах, начебто від громадської позиції, приймали стратегічні рішення, які оберігали вище керівництво та надавали йому можливості свавільно керувати.

(Перша частина тут: http://cripo.com.ua/index.php?sect_id=5&aid=89142)

Про створення Громадських рад при органах виконавчої влади з метою  забезпечення участі громадськості  у формуванні та реалізації державної політики  відомо українцям з Постанови Кабінету Міністрів № 996 від 03.11. 2010 р.

При Громадській раді Мінкультури створено Комісію з питань охорони культурної спадщини, яка має  громадську і правову платформу у виконанні рішень Комісії та її експертної групи, але … Але  думки та висновки  експертів цієї комісії Громадської ради, керівництво Мінкультури не влаштовують.

Відмова Мінкультури, як центрального органу виконавчої влади, розробити та затвердити порядок надання дозвільних документів, передбачених статтею   6-1 Закону України «Про охорону культурної спадщини», вже п’ять років надає можливість тіньових доходів, верхівці айсбергу під назвою «сфера охорони культурної спадщини». Не має Порядку – дій на користь своєї кишені, але так, щоб за це не відповідати перед Законом.

Отже, відповідальність у сфері охорони культурної спадщини, Наказом Мінкультури було покладено на громадсько-наукову думку, а саме на  Науково-методичну раду з питань охорони культурної спадщини Міністерства культури України, мовляв, як наукова громадськість вирішить, так і буде.

Так усупереч вимогам Постанови 996 від 03.11. 2010р., Мінкультури створює кишенькову Науково-методичну раду, яка діє паралельно Громадській раді, з метою заплутати та паралізувати Порядок надання дозвільних документів, який законодавець прописав у Законі.

Законодавча відповідальність передбачена статтею 298 Кримінального Кодексу України, у зв’язку відсутності нормативно-правових актів, зникає. Є колективна думка, а Міністерство приймає рішення, яке йому «рекомендує» Науково-методична рада, яка діє на громадських засадах під керівництвом профільного заступника Міністра. Красиво: і я не я, і хата не моя.

Мінкультури безвідповідально керується думкою  Науково-методичної ради з питань охорони культурної спадщини, яка утворена за її власним Наказом і «фільтрує» самих членів  Науково-методичної ради. Така собі  культурна панщина.

За яким принципом утворюється Список членів Науково-методичної ради, відомо Міністру, його помічникам та заступникам, а особливо керівнику Відділу організаційного та інформаційно-аналітичного забезпечення роботи Міністра, до діяльності начальника якого, ми повернемося нижче.

У Положенні про Науково-методичну раду з питань охорони культурної спадщини Міністерства культури України значиться: «У своїй діяльності Науково-методична рада керується законодавством України, в тому числі цим Положенням».

Так, статтею 7 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено що: «Для розгляду  наукових  рекомендацій  та  пропозицій  щодо

розроблення   основних   напрямів   розвитку   охорони  культурної спадщини,  обговорення найважливіших програм,  проектів  з  питань охорони культурної спадщини  центральні органи виконавчої влади, що забезпечують  формування  та  реалізують державну політику у сфері охорони  культурної  спадщини,  орган  виконавчої влади Автономної Республіки  Крим  створюють  науково-методичні  ради  з  провідних учених  і  висококваліфікованих фахівців-практиків». 

Тобто, питання, які може розглядати Науково-методична рада, обмежені самим Положенням про цю раду, а саме: ОХОРОНА КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ! 

Нажаль спеціалісти та вчені цієї ради у більшості випадків розглядають проекти реконструкції традиційного історичного характеру середовища та нового будівництва в історичних населених місцях, занесених до Списку історичних населених місць України. 

Саме нове будівництво це і є основа основ у знищенні традиційного характеру середовища історичних населених пунктів України і це є основним завданням Мінрегіону відповідно до Положення. 

Для довідки: відповідно термінології Закону України «Про охорону культурної спадщини», традиційний характер   середовища  це історично  успадкований вигляд  та  об’ємно-просторова  структура  історичного  населеного місця. Яка мова може бути у збереженні об’ємно-просторової структури при здійсненні нового будівництва в історичному середовищі? 

Напевно може, але це завдання, відповідно до Положення і є основним завданням Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України. 

Порушення законодавства та самого Положення про Науково-методичну раду дуже зручне для керівництва Мінкультури з причини винекнення «продукту», який можна продати, прийнявши рішення на користь «уполотнєнія» за допомогою забудовників або ні, в залежності від того,  купуємо, чи продаємо. При всьому цьому,  зовнішнє це виглядає дуже культурно: нічого не продається, а тільки «погоджується», враховуючи думку науково-методичної ради та  фахівців, які діють на громадських засадах за «згодою». 

Науково-методична рада, про яку йдеться мова, відповідно діючої Постанови Кабінету Міністрів 996 від 3.11. 2010 р. та свого Положення є експертним, дорадчо-консультативним органом при Міністерстві культури України, формування якого відноситься до повноважень відповідної комісії Громадської ради при Мінкультури. Нажаль, фахівці Міністерства, фахово в цьому питанні розібратися не хочуть. Та їм і не потрібно, як то кажуть на російській мові: «разделяй и властвуй». 

Амбіційні бажання кулуарно-методично узгоджувати рішення «з верхів», перемагає професійні обов’язки та «здоровий» глузд під керівництвом голови ради, Кота Сергія Івановича. Де які люди шуткують: Кіт – це справжня домашня тварина, їсть з рук хазяїна не багато і гордо гуляє сам по собі. Іноді ловить мишей і повертається до хазяїна із трофеєм. 

З метою впорядкування дій інститутів громадського суспільства, до яких відноситься Науково-методична рада, на законодавчому рівні  розроблено та затверджено низку нормативно-правових актів, у результаті яких було сформовано такий механізм взаємодії влади і громади, як консультації з громадськістю, та створено консультативно-дорадчі органи, до складу яких можуть входити представники громадськості (громадські, благодійні, релігійні організації, профспілки, експерти, науковці та громадські діячі тощо).

Зовнішньо це було зроблено під наглядом Ігоря Лихового, на громадському обговорені  історико-архетекрного опорного плану м. Києва. Громадськість могла висловитися, але права у голосуванні не мала, тобто, думка громадськості не врахована. Знову таки, ознаки виконання  Закону присутні, але, певно, з ознакою шахрайських дій не на користь збереження культурної спадщини.

Міністр культури, його профільний заступник І.Ліховий  не побажали виконувати нормативно-правові акти, а побажали зробити так,  щоб Науково-методична рада діяла окремо від Громадської ради та інститутів громадськості взагалі. Міністерство, у найкращих традиціях «совка», розводить руками, мовляв: що ми можемо зробити, це громадська думка фахівців та громадськості, і вказує у бік Науково-методичної ради, або Громадської ради.

У цей час усі рішення на користь збереження  культурної спадщини, прийняті  Комісією з питань охорони культурної спадщини при Громадській раді  Міністерства, залишають без розгляду, а рішення Науково-методичної ради, приймаються на «УРА!». Приймаються на «УРА!» тому, що все було узгоджено заздалегідь при умові отримання бонусу (хабара). Так і саме так, хабара, тому що забезпечення діяльності науково-методичної ради, здійснюється за рахунок бюджетних коштів (або не здійснюється).

Пересмикування норм законодавства, прийняття кулуарних рішень та ігнорування сучасних нормативно-правових актів у наш «комерційно-капіталістичний» час вигідно тим, хто стоїть за кермом цього процесу з метою отримання неправомірної вигоди, тобто прямих корупційних дій у сфері охорони культурної спадщини. Згадайте гру у наперстки, грають начебто удвох, у всіх інших свої ролі: «маяків», «верхового», «розумників», «биків», «випадкових» та «лохів»  на користь «кручу-верчу…».

На сайті Мінкультури, у розділі про консультативно-дорадчі органи, Громадська рада та її експертно-консультативні підрозділи – відсутні, Міністерство «тупо» не бачить участь громадськості у процесі державного управління відповідно до вимог законодавства.

Не будемо описувати всі деталі корупційних схем щодо погодження нових проектів будівництва та реконструкції пам’яток  на території історичних ареалів та інших охоронних зон  історичних-населених місць, але шляхи пошуку «погоджень» у старих структурах Міністерства привели від звісного Якова Діхтяря,  який зараз очолює Управління охорони нерухомої культурної спадщини та заповідників, того самого Діхтяря, який стояв у витоках розробки та втілення у життя шахрайсько-корупційних-наперсткових схем, до нового  персонажу «приближеного»  –  Сиротенко Сергія Володимировича.

Аналізуючи проблему корупції в Мінкультури, натрапив на статтю «Коррупция в ГАСКе, или «Дракон умер! Да здравствует новый дракон?»  (раджу прочитати), зрозумів що з приходом  Міністра  В’ячеслава Кириленка також нічого не змінилося і у сфері охорони культурної спадщини. Міністру, знову таки вдалося, у обмежений термін, сформувати команду організаційно-корупційної роботи Міністерства, яка здібна вирішити не тільки всі методично-наукові питання і «проблеми» забудовника,  але і народити  нові  відносини у хабарницьких  «питаннях» із забудовниками, з причини того, що старі вмерли. Мова йдеться про заміни «верхових», «низових»,  «маяків» та «підставних лохів».

Мова йдеться про Відділ організаційного та інформаційно-аналітичного забезпечення роботи Міністра, який очолює Сиротенко Сергій Володимирович.

Усі переговори щодо тіньового фінансового забезпечення діяльності Міністра, під грифом «дуже таємно», веде саме він! Суми забезпечення визначаються цифрами від тисяч до десятків тисяч у номіналі іноземної валюти.

Чому саме Сиротенку  Міністр доручив цю важливу для нього справу? Мабуть тільки тому, що Сиротенко Сергій Володимирович багато років, майже постійно при всіх скликаннях Верховної Ради   був помічником Кириленка В’ячеслава Анатолійовича як Народного депутата України. Він, мабуть, не просто так зарекомендував себе на посаду начальника Відділу організаційного та інформаційно-аналітичного забезпечення роботи Міністра, а за всі ті «труди», які здійснив Кириленко на посаді Голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності щодо  державної політики у сфері охорони культурної спадщини. Так би мовити «сладки плоды за все труды».

Громадськість з самого початку стала цікавитися цією діяльністю… З того часу інституцію громадськості, яка діє в межах компетенції Міністерства, поділили на дві групи: одна, яка діє відповідно до нормативно-правових актів Кабінету Міністрів та законів України, друга: це кишенькова, яка діє за наказом Мінкультури та вказівки окремих керівників, які забезпечують діяльність Міністра.

Така діє СХЕМА МЕТОДИЧНОГО тіньового фінансового забезпечення діяльності Міністра  культури України та його профільного заступника у сфері охорони культурної спадщини.


P.S. Під час  проведення цього короткого дослідження стали відомі факти «подвійного»  хабарництва, яке характеризується як здирництво з боку «персони», яка забезпечує безкарну діяльність міністра в отриманні так званих бонусів.

Так, Замовник, він же  забудовник (представник «лохів» за дорученням) звернувся до «персони», яка забезпечує діяльність Міністра, і передав авансом «бонус» за вирішення питання. Під час отримання підписаних документів, «персона» починає вимагати ще таку ж суму «бонусу» з причини  ускладнення  тих чи інших «важливих» причин, а щоб все було «шито-крито», треба платити…, Забудовники збентежені,  але що робити – платять, бо знають що підписаний документ надає їм право на зміну традиційного характеру середовища. До речі, це дуже зручно Мінрегіону бо знімає з нього відповідальність за невиконання своїх обов’язків у збереженні традиційного характеру середовища. 

Насправді всі ці «схеми», з причини відсутності нормативно-правових актів, які повинно було розробити Мінкультури, вводять у залежність бізнес  забудовника від чиновників, які постійно змінюють правила «гри» на користь хабара та здирництва.  З одного боку органи виконавчої влади начебто прислуховуються до обуреної громадськості, яка захищає культурне надбання, і намагається тлумачити забудовникам, що вони органи нічого не можуть для них зробити, з іншого, ті ж самі органи охорони культурної спадщини, які нічого не можуть зробити, в решті решт, за гроші роблять велику послугу, погоджують проекти містобудівних та архітектурних перетворень.

Забудовник та інвестори опинилися в ситуації залежності від постійної зміни правил гри, за вимогою чиновників під час відсутності Порядку, передбаченого статтею 6-1 Закону України «Про охорону культурної спадщини», який на рівні законодавчого акту повинно було розробити, погодити саме Мінкультури, але не розробило, а постійно  розказує свій «порядок» отримання «бонусу».


P.P.S.

У розіграші «наперсткових» схем немає випадкових   учасників, хоча за жаргоном вони є «випадкові».

Так, серед «випадкових» «гравців» присутня заступник керівника науково-методичної ради Пламеницька Ольга Анатоліївна,  в.о. директора інституту пам’ятко-охоронних досліджень Міністерства культури України, яка ще є звісним плагіатором на ниві наукових досліджень (прохання не плутати з дружиною Міністра культури України)… Але це інша  історія про плагіат та «концы в воду» соратника Пламеницької по філії інституту з досліджень підводної спадщини – Воронова С.О.  

Автор: голова правління Громадської спілки «Культурна держава» Чуріков Юрій Ігорович. Березень 2016 року, для «УК»

You may also like...