10 лет в бункере. Один день из жизни пары львовских бомжей

Вадим и Наталья живут без крыши над головой десять лет. Вечером, когда Вадим трезвый, читают вместе книги в бункере, где нашли приют. Несмотря на холод и антисанитарию, они могли бы быть счастливыми супругами, если бы не страсть Вадима. Вот как выглядит один день из супругов львовских бездомных…

"Коли є гроші, тоді й вихідний"

Суботній ранок. Парк в околицях львівської Цитаделі. Дорогою до бункера Вадим розповідає історію цієї місцини: мовляв, під час нацистської окупації тут було ґетто, а ще піч, у якій спалювали людей. Бункер начебто теж залишився від нацистів. Навряд чи це правда.

— Тут ми живемо вже десять років. Заходь, поглянь, як живемо. Тільки не побуди наших сусідів. Вітя, не переживай, — звертається він до чоловіка, який, скулившись, лежить у кінці коридору. — То журналіст, не поліція.

Приміщення, в якому ночують Вадим із Наталею, важко назвати кімнатою. Це радше карцер – бетонні стіни, на підлозі купа одягу, що слугує подружжю за ліжко. Поміж ганчір’ям чимало порожніх пляшок від горілки. Судячи з запаху, тут частіше випивають, ніж прибирають.

Раз на тиждень, за словами Вадима, вони їздять до "Оселі" — організації, що опікується безхатченками. Там можна помитись і прибратись. На побут чоловік не нарікає: тут краще, ніж на вокзалі, де живе більшість бездомних.

— Мені там однієї ночі вистачило. Там тепло, але той галас — той поїзд відправляється, той прибуває. Міліція там, цигани. Спати незручно, ноги не витягнеш, а тут є ковдра, матрац. Хоч прописані ми в "Оселі". Скоро туди повернемося. Там мене і похрестили. Я хрестився заради документів. Історія з моїми радянськими документами сумна: одного разу я заснув з сигаретою в зубах і пропалив сорочку — а в ній були документи.

З "Оселі" Вадим мусив піти — там заборонено вживати алкоголь.

— Вадік, а який сьогодні день? — запитує Наталя, щойно вийшовши з бункера.

Їй близько сорока п’яти, на ній чорний шкіряний плащ, із-під якого визирає червона плетена сукня. Довкола шиї біла хустка, що пасує до білих чобіт. Жінка має густе кучеряве волосся золотавого кольору. Часто всміхається, хоча її темно-зелені очі залишаються сумними. На вулицю її вигнала рідна сестра, продавши квартиру. Перший чоловік помер. Наталя досі мріє всиновити вірменську дитину, адже сама наполовину вірменка.

— Сьогодні субота, зараз будемо йти до євангелістів у Порохову Вежу. Там файно годують, і добавку можна брати, — підійшовши до Наталі, Вадим цілує жінку в губи.

Він молодший за неї на сім років, хоча щетина його старить. На Вадимові темно-сірі чоботи, сірі джинси та теплий светр. Невдовзі він одягає чорну балонову куртку та синю спортивну шапку; каже, що не любить мерзнути.

Про день Наталя запитала не просто так: подружжя має свій календар. Вихідні в ньому ті дні, коли є гроші.

— Якщо є гроші, ти сам собі хазяїн. Не треба думати, де їжу шукати. От учора пішов на вулицю Банківську, купив на сто гривень вареників — ото був вихідний! Коли гроші, то справжнє свято. Я розпалюю вогонь, ми собі сидимо ввечері.

Вадим розповідає, що в неділю завжди ходить до церкви:

— Люблю ходити до Собору Святого Юра. Поки Наталя спить, я йду на літургію. Зазвичай на 7 ранку: помолюся, поставлю свічку за здоров’я, за упокій душі родичів і якось легше на душі стає. А потім ми з Наталочкою їдемо в церкву до корейців. Там є пастор Лі. На 11 годину служіння, а потім їсти дають. Також в них є реабілітаційний центр. Живеш в ньому 2 роки, десь поблизу Львова: поле, свині, і Біблія. Я хотів туди поїхати, але мене пастор не бере через те, що я татарин.

Поки Наталя вдягає нашийник на маленьку руду собаку, Вадим складає в чорний пакет із написом Boss потерті штани для Наталі, щоб вона не замерзла, і собачий корм. Серед найнеобхіднішого є і книжка Дарії Донцової. Але Вадим читає не лише російські детективи.

— Недавно Гете в лікарні читав. З українського останнє, що читав — "Кайдашева сім’я" і "Захар Беркут". Знайшов на смітнику.

Часом і сам купує книжки на ринку біля пам’ятника Федорову. Каже, що має знайомих, які пропонують книжки даром, але брати не хоче:

— Вони ж там стоять за копійку. Мені совість не дозволить просто так узяти.

"Чоловік має знайти їсти і жінку нагодувати"

Минаємо крамницю. Затримавши погляд на вітрині, Вадим важко зітхає.

— Я вже місяць не п’ю. Цироз печінки. Та й Наталочці обіцяв не пити. Вона в мене алкоголю не вживає. Моя Наталя — то супер, — з гордістю обіймає дружину і веде далі: — Якщо її хтось хоч пальцем зачепить, я готовий за неї життя віддати. Часто на мене свариться, але справедливо.

— Розкажи, як ми познайомились, — пропонує Наталя, ніжно дивлячись на Вадима.

— Щойно "Оселя" відкрилася, нам дали завдання запрошувати людей купатися. Наталя сиділа на Підвальній. Я підійшов і запитав: "Прошу пані, не хочете покупатися?". Так і познайомилися. Я зрозумів, що це та жінка, про яку я хочу дбати.

Через те, що Вадим пив його невдовзі попросили покинути "Оселю", і Наталя пішла за ним.

— Відтоді ми завжди разом. Моя Наталя — супер. Коли мене підрізали, я тиждень пролежав в реанімації, а Наталя приносила гроші мені на лікування.

Вадим шукає склотару, макулатуру, будь-що, що можна здати, й несе до пункту прийому. Часом працює вантажником — можна заробити 50 гривень і поїсти. Але жебрати, каже, він не любить:

— Я не розумію, як то стояти молодому біля церкви і просити. Та йди працюй! Я вважаю, що чоловік має вміти знайти як поїсти і ще дружину нагодувати.

Він каже, що мріє мати інструмент, щоб робити дерев’яні вироби і на цьому заробляти:

— Я раз прийшов на цех, а мені кажуть: купіть інструмент. А він коштує вісім тисяч гривень. Звідки в мене такі гроші? А так я би нарди робив, ікони, меблі.

Вадим розповідає про себе різне. Каже, що за походженням кримський татарин, мав велику родину, батьки повмирали, воював в Афганістані, вчився в цирковому училищі, а 10 січня святкуватиме ювілей — 50 років.

— Вадіку тридцять п’ять, — повідомить мені згодом його батько, добре знайомий львів’янам пан Володимир — вусань, що продає журнал "Просто неба" в середмісті. — Крім школи, він ніде не вчився. Йому б лише напитися. Я взагалі його за сина не вважаю.

Прийшовши на трамвайну зупинку, Вадим підходить до кіоску з фастфудом.

— Тут, щоб перекусити нам двом треба 50 гривень. Якщо є гроші, то ми тут і снідаємо, і обідаємо, і вечеряємо. Коли грошей немає, то ця пані може дати нам поїсти і чай безкоштовно, а я потім віддаю.

Продавчиня визирає і з усмішкою підтверджує слова Вадима:

— Так, даю їм інколи поїсти. Але як Вадим п’яний просить, то ні, бо потім забуває гроші повернути.

Поки чекаємо на трамвай, Вадим проситься в аптеку — купити ліки від серця. В аптекарки в білому халаті просить:

— Як завжди — настоянку глоду.

Зачинивши за собою двері аптеки, відразу відкриває пляшку й випиває настоянку. З очей течуть сльози. Обличчя вмить стає червоним. Вадим тремтить.

"Мусор, мусор, ты наш брат"

— Якби ти з нами хоч одну ніч поспав, ти б потім цілий день у теплій ванні сидів, щоб відігрітися, — виправдовується Вадим. — Знаєш, як я взимку сплю? Закутуюся в усе, що маю, і випиваю пляшку. Але я вже справді давно не пив. Я чого сьогодні п’ю? Бо вчора з’їв баночку грибів і живіт у мене дуже болить… Горілка все як рукою знімає!

У парку біля Порохової Вежі вже утворилася черга. З колонок лунає християнська музика. Молоді люди роблять хот-доги й наливають чай. Тридцятирічний чоловік із мікрофоном у руках розповідає євангельські притчі. Ще один молодик роздає всім охочим книги про те, як позбутись розмаїтих залежностей.

Чоловік у чорному шкіряному пальті ледь тримається на ногах від сп’яніння. Жінка в зеленій куртці спить на лавці, так і не дочекавшись харчів.

Вадим, ігноруючи чергу, підходить до волонтерів, вітається й отримує три порції: для Наталі, для себе і для мене. Хот-дог смачний, хоч і холодний.

— Ці проповідники — колишні наркомани, — пояснює Вадим, сходивши по добавку для Наталі. Показує на чоловіка з мікрофоном. — Он Володя, ми з ним разом у тюрмі сиділи. А зараз проповідник. Я й сам колись сидів на наркотиках. Підсів в тюрмі. Нам там міліція все продавала — наркотики, горілку, проституток. Гроші в мене на це все були — я ікони з дерева робив, та й жінка привозила пару гривень. Коли кинув наркотики — підсів на горілку. Так вона мене по світу і водить.

Про тюрму також вигадка: Вадим не сидів. А ось про горілку, схоже, правда.

У сквері неподалік Вадим зустрічає іншого знайомого, дає йому купюру й отримує пляшку горілки. Спорожнивши її, поки жінка не бачить, закусює сосискою, від якої щойно відмовилась собака. Рушаємо далі.

Біля пожежної частини Наталя зупиняється біля одного зі сміттєвих контейнерів.

— Вадік, дістань мені цей ремінь. Він майже новий, а з мене штани весь час злітають. Той шнурок уже дістав, — каже вона.

Вадим витягає зі смітника широкий коричневий пасок.

— Будеш у мене тепер модніша.

Вадим запевняє, що у смітнику часто знаходить багато смачної їжі:

— От недавно знайшли 10 ящиків копчених курячих лапок. Я біля пам’ятника Федорову по 10 гривень продавав. Потім за ці гроші собі ліки купував і трохи борги віддав. А два тижні тому я знайшов 2 банки червоної ікри. Та я різне знаходив : телефони, ланцюжки, гроші. Собаку нашу, Раду, теж знайшов на смітнику. Їх було дев’ятеро щенят, я всіх урятував. Один пес поїхав в Польщу. Якась полячка підійшла до мене і запитує: пан продає? То я їй продав за 5 євро і сказав: dziękuję.

Наступна зупинка — вулиця Друкарська, де можна зустріти багато туристів. Вадим веселим тоном починає розповідати вірша власного авторства:

Мусор, мусор, ты наш брат,

Мы, бомжи, к тебе с приветом!

Мусор песенки поёт

И подарки раздаёт.

Кому чё, кому ничё,

Кому хрен через плечо,

Есть и кислое вино:

Вам, бомжам, пойдёт оно.

Помітивши арабів, що фотографуються, підходить і починає говорити мовою, схожою на арабську. Один із іноземців дає Вадимові двадцять гривень.

Наступна вулиця — Краківська.

— Дай Боже! Що шукаєте? — запитує Вадим у туристів, які не можуть знайти "Криївку". Показавши дорогу, отримує винагороду.

До інших туристів Вадим підходить із побажаннями:

— Добрий день, молодята! Як вам Львів? Бажаю вам гарних пригод, щастя, радості, миру над головою! Не пожалійте кілька гривень!

Кава з молоком

Зібравши з півсотні гривень, Вадим веде нас до Домініканського собору. Там на нього чекає посередник від Ореста Білого — людини, відомої в центрі Львова всім любителям дешевої випивки. Півлітра горілки у Ореста коштують 20 гривень.

— Ти маєш? — запитує Вадим чоловіка в чорній куртці й дає 20 за ще одну пляшку.

Цього разу сховатись від Наталі не вдається.

— Паразит! Я йду від тебе, — кричить вона, втікаючи вулицею Федорова. Вадим на мить ховає руку з пляшкою за спину.

— Наталочко, вернися! Я тобі кави з молоком куплю! — побачивши, що Наталя й не думає повертатись, відкорковує пляшку й випиває залпом.

Наталя біжить до воріт поблизу кав’ярні "Золотий дукат", де за металевими ворітьми жінки порпаються у смітниках. Тут її знаходить Вадим і простягає п’ять гривень. Жінка б’є чоловіка кулаком.

— Ходімо, купимо тобі кави.

— Я не хочу тих грошей. І бачити тебе не хочу. Пішов ти.

— Чого ти мене б’єш?

— А що, не можна? — веселішає Наталя, цілуючи чоловіка.

Вадим розповідає, що смітники на Федорова — улюблене місце бездомних. Вони називають його "дешевим рестораном", адже сюди викидають недоїдки з модних закладів львівського середмістя. Повечерявши, Вадим піднімає з землі недопалок і затягується.

Сутеніє, починається мжичка. Ми втретє повертаємось до Домініканського собору. Всі лавки зайняті бездомними. Вадим підходить до нетверезої жінки в брудному одязі:

— Є?

Жінка бере двадцятку і простягає Вадимові вже третю за день пляшку. Він миттю відкорковує її й починає пити, наче спраглий у спеку. Не допивши пару ковтків, чоловік вертається до Наталі, що п’є на лавці каву з молоком. Намагається пригостити горілкою.

— Я не п’ю тієї гидоти, — обурено відмовляється жінка.

Вадим сідає поруч. Його починає трясти.

— Вже гарячка хапає. Бач, як кидає ним, — розпачливо каже Наталя.

— Шо ти тут розлігся? Тут люди до церкви йдуть, — свариться чоловік, який раніше продавав Вадимові горілку — той самий Орест Білий. — Наталя, забирай того дебіла до Порохової, хай там спить скільки хоче. — Він бере Вадима за ноги й скидає з лавки.

— Вадік, ти мене чуєш? Ідемо на Порохову і там ляжеш, — умовляє дружина. Коли Вадим нарешті підводиться, вона закидає його руку собі на плече й веде, наче пораненого.

— О Господи, за що мені таке горе? Що я маю з ним робити? Він тут замерзне на лавці. Не буду чекати, поки він прокинеться. До сьомої посиджу й піду до бункера спати. Будити його нема сенсу. В нього біла гарячка: почне йти — ноги не понесуть, упаде на дорогу під машину. Його вже не раз машина збивала, коли напивався. Треба швидку викликати, нехай везе до наркології, — нарікає Наталя.

Поки чекаємо на швидку допомогу, вона розповідає, як минулого вівторка студенти дали йому 20 гривень, і він купив собі настоянку глоду.

— Це ж отрута! Гірке жахливо. Зміїний яд. Я вилила, то він собі на п’ять гривень купив мурашиного спирту.

Тим часом Вадим очуняв. Розплющивши очі, намагається обійняти кохану.

— Не трогай мене, — пручається Наталя, відштовхуючи чоловіка.

— Наталочко-о-о-о, — белькоче п’яний, силкуючись покласти жінці голову на плече.

— Ну, відстань! Ти ж знаєш, що я того не люблю, — кричить Наталя, відсуваючись на край лавки.

В її родині ніхто не мав проблем з алкоголем. Як зарадити Вадимовій залежності, вона не знає. Намагалась покинути чоловіка, але він щоразу її знаходив.

– І мучуся з ним, і шкода його: вдень, коли тверезий, він ніжний. Дбає про мене, завжди їсти принесе, щось вдягнутися. А потім напивається і вночі перетворюється на сатану. Випускає кігті, як вампір, посмішка до вух, зіниці розширюються, — розповідає Наталя, виймаючи з Вадимової кишені гривні.

Пояснює:

— В лікарні заберуть гроші. Вони завжди забирають. Краще я собі візьму, куплю кави з молоком… 

Автор: Петро Ткачишин,  УП.Життя 

Читайте также: