Бандити Івано-Франківська: родом з вісімдесятих

Тьорки, стрєлки, сходки, базар, криша, потянія — не дивно, що тепер уже ці слова зрозумілі усім без перекладу, вони в повсякденній лексиці політиків та бізнесменів; їх значення відомі навіть дошкільнятам. «Я поїду на розбори восьморков, восьморков,

Розберуся та й поїду за своєю тьолков»

(Коломийка кінця 80-х у виконанні «Братів Гадюкіних»)

Якось, декларуючи твердість своєї позиції у вирішенні певних бізнесових питань, франківський мер у розмові з репортером «Галицьких контрактів» зауважив, що в часи свого підприємництва він пережив наїзди усіх місцевих рекетирських бригад. Невдовзі після того в телевізійному ефірі один з депутатів міської ради звинуватив мера у замовленні вбивства.

Ці твердження промовлялися цілком спокійно, ніби йшлося про зовсім буденні речі. Та й, зрештою, громадськість від почутого не зворохобилася, сприймаючи все як поточні новини. Просто так склалося, що найбільш соціально активне покоління 30-40-річних виросло в атмосфері повсюдного бандитизму. А це наклало відбиток на весь теперішній спосіб життя і сприйняття світу.

Двадцять років тому не конче було належати до кримінальної бригади чи стати жертвою рекету, щоб відчути той оповитий крутою романтикою кримінальний дух, що супроводжував суспільні зміни часів перестройки та розвалу Радянського Союзу. Тьорки, стрєлки, сходки, базар, криша, потянія — не дивно, що тепер уже ці слова зрозумілі усім без перекладу, вони в повсякденній лексиці політиків та бізнесменів, їх значення відомі навіть дошкільнятам.

«Ви зауважили, що жодне з цих слів не має загальновживаного українського відповідника? — відзначив, спілкуючись з репортером «ГК», колишній слідчий Управління боротьби з організованою злочинністю (УБОЗ) Володимир Бандура. — Тому що зі Сходу це все до нас прийшло, від північного сусіда, а не з Сицилії чи Америки».

До початку 90-х, коли на теренах колишнього Союзу почався час чорного переділу сфер впливу між кримінальними угрупованнями, бандитизму на Галичині майже не було. Принаймні на Івано-Франківщині кримінальні справи за статтею «бандитизм» порушували вкрай неохоче. Річ у тім, що востаннє бандитами на Західній Україні радянська влада називала в 40-50-ті роки загони УПА та оунівські боївки. Тому інформація про нову появу галицьких банд неодмінно асоціювалася б із відродженням національно-визвольного руху. Найчастіше злочини, які скоювали озброєні бандити, слідчими кваліфікувалися як групові розбої.

Долари в піаніно

Колишній офіцер УБОЗу Володимир Бандура пригадував, що йому вперше довелося розслідувати справу про бандитизм лише на початку 90-х, коли четверо озброєних молодих хлопців увірвалися до помешкання на вулиці Дзержинського (тепер — Мазепи) в Івано-Франківську з помповою рушницею. Бандити, якими керував тоді ще зовсім юний кримінальний лідер на прізвисько Кубік, погрожуючи зброєю, заволоділи металевим сейфом, в якому була фантастична на той час сума — 60 тисяч доларів.

«Це була дуже велика сума, в той час у Івано-Франківську мало хто мав такі гроші, — розповідав слідчий. — Долари господарі помешкання отримали від родички, яка працювала десь у Африці».

На початку 90-х ще не було такого масового заробітчанства, як тепер, тож про грошові перекази з-за кордону швидко дізналися охочі до чужого багатства. Банда довго готувалася до викрадення бажаного сейфу, розробляючи різні варіанти проникнення у квартиру. Хлопці намагалися зіпсувати дверний замок, вливши туди сірчаної кислоти. Примірялися залізти у вікно, спустившись із даху. Врешті-решт обрали стиль, запозичений, мабуть, з якогось із популярних в той час бойовиків, які тоді часто переглядали у численних напівлегальних відеосалонах. Бандити одягли маски, взяли рушницю і нахабно увірвалися до квартири.

Сейф винесли із помешкання в звичайній господарській сумці- «кравчучці». Оскільки досвідченого «медвежатника» в банді не було, металеву скриню ламали на березі Бистриці каменюками. Кубік взяв собі левову пайку здобичі. І по-лицарськи передав частину грошей своїй дівчині. А та знайшла для доларів досить дивний сховок: поклала вдома під кришку піаніно.

Коли мама тієї дівчини сіла за інструмент пограти Шопена, то видобути звуки з піаніно їй не вдалося. Жінка заглянула під кришку й оніміла… Невдовзі про знайдені гроші стало відомо міліції, через подругу вийшли на Кубіка та його спільників, так цей клубок і розплутався.

Часи і звичаї

Зрозуміло, що стійкі злочинні групи, які, власне, й називаються бандами, не могли існувати лише від випадку до випадку, чекаючи на якісь подарунки долі чи вишукуючи підпільних мільйонерів. Перші рекетирські бригади жили за рахунок постійного джерела прибутків, тероризуючи перших радянських комерсантів, які ще за часів Радянського Союзу вдавалися до забороненої тоді індивідуальної підприємницької діяльності.

В 70-80-х роках таких людей називали «цеховиками», бо найчастіше вони організовували підпільні цехи з виготовлення якоїсь дефіцитної у той час продукції. Умільці бралися за все, що користувалося попитом: від дешевих робочих рукавиць до дорогих хутряних шуб.

Виробництво хутряних виробів у підпільних кушнірських цехах у Тисмениці було поставлене на потік ще задовго до перестройки і перших кооперативів. Звідси ж вирушали у світи і перші човники, які возили тисменицькі шуби на продаж до Києва, Москви і навіть до Польщі. Кажуть, що під час однієї з міліцейських облав місцева річка Ворона потемніла від шкурок, які майстри повикидали, щоб не попастися в руки міліції. З того хутра можна було б пошити не одну норкову шубу чи ондатрову шапку.

Після перестройки, а особливо за незалежної України більша частина тіньового бізнесу швидко легалізувалася, створюючи перші кооперативи. Рекетирські бригади стали брати данину з нових комерсантів теж майже цілком офіційно. Кримінальна криша стала обов’язковою умовою ведення вдалого бізнесу. Кмітливіші комерсанти переймали бандитські звички, щоб протистояти бєзпредєлу, спілкувалися тим же сленгом, хизувалися випадковими чи навіть вигаданими відсидками чи судимостями, здебільшого, за хуліганство. Разом із тим, наживши певний капітал, кримінальні лідери почали вкладати гроші в цілком легальні сфери бізнесу, вони фігурували серед засновників перших приватних фірм в Івано-Франківську. З такого середовища викристалізувався образ «нового українця» — напівкримінальника, напівкомерсанта. Усі ці люди дбали про авторитет для себе та про нових бійців для своїх бригад, створюючи напівлегальні гуртки бойових мистецтв чи фінансово підтримуючи цілком офіційні секції боксу, вільної боротьби чи дзюдо.

На початку 90-х більшість рекетирських бригад формувалася із спортсменів, звідси й типовий вигляд тодішнього бригадного бійця: спортивні штани, кросівки, шкіряна куртка, наголо вибрита голова і своєрідні жести, так звана розпальцовка. Образ доповнював золотий ланцюг на шиї та перстень-шайба, який при потребі замінював кастет. Смокінгами кримінальних лідерів та авторитетів були малинові піджаки. Джип «Черокі» особливо вирізняв крутого пацана серед бандитів середньої руки, що перебивалися на «вісімках» та «дев’ятках». Довгими вечорами, які навіть за тодішньої відсутності нічних клубів, бувало, тривали аж до ранку, ці люди збиралися в певних ресторанчиках чи кафе, над якими, зазвичай, хтось з компанії тримав кришу.

«Улюбленими місцями відпочинку таких людей в Івано-Франківську були заклади у парковій зоні, — розповідав Володимир Бандура. — Були знамениті «Доміно», «Глобус», «Фаворит». Там вони сиділи і пили тоннами чай, 8-9 чоловік, пачка «Мальборо» на столі і постійні тьорки на різні теми».

Вибухи в «Лагуні»

Оскільки тодішні бандитські угруповання не мали чіткої спеціалізації в сферах інтересів, а займалися всім, з чого можна отримати прибуток, нерідко між ними виникали конфлікти. Якщо суперечку не вдавалося вирішити на сходці авторитетів, призначалися стрєлки. Улюбленими місцями братви для проведення таких переговорів була приміська зона Івано-Франківська: біля Загвіздя, в напрямку Побережжя (там, де тепер кафе «Шершень), у Вікторівському лісі, в лісосмузі біля Чернієва.

«У нас під час таких стрєлок не лилися ріки крові, як це було на Сході України чи десь у Росії, — пригадував Володимир Бандура. — Тоді й зброї серйозної на руках було небагато, переважали дерев’яні битки, ланцюги, обмотані ізоляційною стрічкою, рідко траплявся якийсь пугач чи помпова рушниця. Вогнепальну зброю чи вибухівку застосовували не проти особи, а щоб продемонструвати свою силу. Показовий для Франківська випадок: якось в лісі біля Чернієва для залякування одному чоловікові бандити просто відрізали вухо».

Першим серйозним з’ясуванням стосунків стали вибухи в кафе «Лагуна» на вулиці Набережній. Січневого вечора хтось вкинув туди дві протипіхотні гранати, пролунали постріли, кулі посікли картини на стінах. Жертв не було, але вперше розбори відбувалися безпосередньо у місті. Правоохоронцям було відомо про конфлікт інтересів Долара та Загура, який міг призвести до цього інциденту, але зібрати достатньо доказів і довести справу до логічного завершення, встановивши винуватців вибухів у «Лагуні», так і не вдалося.

«Ці люди вважали, що державні органи, міліція не повинні втручатися в їхні справи, вони відмовлялися від свідчень, бо здати когось зі свого кола суперечило кодексу їхньої честі, — розповідав колишній слідчий. — На контакт не йшли навіть потерпілі, які часто самі займалися протиправним бізнесом. Хіба з реанімації могло привести когось у міліцію почуття справедливої помсти».

Щоб добувати потрібну для розслідування таких справ інформацію, співробітники новоствореного Управління боротьби з організованою злочинністю бувало застосовували жорсткі методі, які межували з порушенням прав людини. Але це була справжня боротьба. В коридорах відділу боротьби з бандитизмом могли годинами лежати лицем до землі затримані, над якими стояв спецназівець з автоматом, поки хтось з них не виявляв бажання заговорити. Розкручувати справи доводилося, йдучи від слабкої ланки: ламали когось із учасників злочинного формування, на якого був достовірний компромат. Часом потрібні свідчення буквально вибивалися.

Якийсь час на початку 90-х така специфічна робота УБОЗу давала свій результат. Кримінальні лідери з інших областей навіть відмовлялися втручатися у місцеві конфлікти чи зазіхати на долю в Івано-Франківську, називаючи місто Івано-Ментовськом.

Але влітку 1995 року перший серйозний міжрегіональний конфлікт призвів до першого в місті замовленого вбивства. Від кулі найманого вбивці загинув, мабуть, найвідоміший місцевий авторитет на прізвисько Сюся. Та це вже тема для окремої історії.

Богдан Скаврон, Галицкий корреспондент

Читайте также: