Дело «Вовы Морды»: в поисках информатора милицией допрошен известный журналист

Одним из свидетелей покушения на криминального авторитета милиция сделала… редактора львовской газеты «Ратуша». У известного журналиста Николая Савельева, который написал об этом ЧП, милиция пыталась узнать, кто стрелял в «Морду» и убил «Ежика». Больше, похоже, спросить об этом милиции не у кого.

Одним із свідків замаху на кримінального авторитета міліція зробила… редактора «Ратуші»!

З диким бажанням силовиків не зробити свою роботу, а лише бурхливо зімітувати її, а потім вдало відзвітуватися, я зіштовхуюся не вперше. І не вдесяте. Але особисто для мене зразково-показовими стали події 1994-го року. Тоді, в газеті «Молода Галичина» я надрукував матеріал «Цілком таємно. Вербувати тільки патріотів».

У статті з подання втаємниченої у підводні течії спецслужб людини (імені якої я, звичайно ж, не знаю донині) я зробив порівняльний аналіз інструкції з вербування агентури, яку новітні охоронці державних секретів із СБУ просто «здули» з точно такого ж документа КГБ часів СРСР, де зокрема, цілком серйозно радили у вигляді «стукачів» вербувати лише «патріотично настроєних громадян».

Замість проаналізувати цей псевдодокумент і зробити з цього висновки, «бійці невидимого фронту» вирішили з подачі тодішнього Президента Леоніда Кучми, порушити кримінальну справу за «розголошення державної таємниці» і з’ясувати, а хто, власне, мені «злив» цю інформацію. Саме тоді я розчарувався у дієвості правоохоронної системи.

Грубі багатогодинні допити, примітивні опитування моїх приятелів і колишніх коханок, прослуховування і грубо працююча служба зовнішнього спостереження, а на виході — повний «пшик»… Але головне спецслужба зробила: вона наповнила свої папки масою непотрібних паперів, які дуже потрібні були лише для звітності перед Києвом — мовляв, подивіться, який вал роботи зроблено!

Проминуло 18 років, але, як це не прикро констатувати, ВЗАГАЛІ НІЧОГО НЕ ЗМІНИЛОСЬ…

Після замаху 24 серпня 2012 року на львівського кримінального авторитета Вову-«Морду», під час якого був убитий його водій, знаний у кримінальних колах на прізвисько «Йожик», виконуючи свої журналістські обов’язки, я зробив журналістське розслідування, в якому, базуючись на відомих мені на той момент фактах, виклав можливі версії подій, які струснули передвиборчий Львів.

Постпублікаційні події мене мало здивували: колеги з цікавістю розпитували: «Ну, як там Вова?» (нібито ми з ним давні друзі), деякі згадані в публікації особи, через напівкримінальних «жужикуватих» «дітей лейтенанта Шмідта», що пробігали поруч, зробили мені тривожних кілька зауваг-натяків, інформатори почали «бадати», як розвиваються події на сьогодні, і лише правоохоронна система проявила себе у всій красі, вкотре довівши, що імітація — це майже оргазм!

Слідчий відділу розслідувань злочинів проти життя і здоров’я особи Стрекозенко Андрій Валерійович повісткою запросив мене «як свідка для проведення слідчих дій у кримінальній справі за фактом убивства Миляна М.П і замаху на вбивство Дідуха В. С.» на вул. Степана Бандери. Повістку було надіслано за двома адресами: в село Сокільники, де я вже не прописаний і не проживаю 14 років, а також на вул. Винниченка, 6 (за місцем роботи), хоча газета «Ратуша» розташована на вул. Винниченка, 8 — серйозна структура працює серйозно.

Про всі ці нюанси я розповів панові Стрекозенку телефоном, та, схоже, це його схвилювало не дуже. Коли ж я поцікавився, а якого, власне, дива мене кличуть у міліцейську обитель, то у відповідь (хотілось би написати «неочікувано», але це буде неправда) почув: «Ну, Ви ж писали статтю про замах на «Морду?» То тепер маєте прийти і розповісти нам, звідки Ви взяли цю інформацію і хто Вам про все це розповів»…

Слуги закону — проти закону

Усі емоції, які охопили мене в той момент, я залишу для приватного спілкування з товаришами, але риторичні запитання хотілось би поставити.

Панове міліцейське начальство (бо я ніколи не повірю, що цей виклик — особиста ініціатива молодого «слідака»), ви взагалі думаєте, ЩО робите?! Журналіст — не священна корова, відмовитись від допиту він не може, але ж усі ви — сякі-такі юристи, то поцікавтеся чинним законодавством. Ви будете страшенно здивовані, але в статті 25 «Закону про інформацію» (в ред. від 13.01.11 р.) чітко сказано: «Гарантії діяльності засобів масової інформації та журналістів 3. Журналіст має право НЕ розкривати джерело інформації або інформацію, яка дозволяє встановити джерела інформації, крім випадків, коли його зобов’язано до цього рішенням суду на основі закону».

Так, панове в погонах, одне з небагатьох унікальних прав, що його мають журналісти та не мають інші громадяни, — це право зберігати в таємниці ім’я особи, яка надала інформацію. Його називають правом на захист журналістських джерел чи правом на таємницю журналістських джерел. Захист журналістських джерел (це одна з основоположних умов свободи преси) є корисним як для журналіста, що має більше можливостей отримати інформацію, так і для осіб, які передають інформацію на умовах повної конфіденційності і мають правову гарантію, що їх не «здадуть», вважає директор Інституту Медіа Права Тарас Шевченко.

Бо хто ж працюватиме зі ЗМІ, якщо вони зраджуватимуть тих, хто їм довірився (байдуже, які спонукальні мотиви в інформатора були), і називатиме всім підряд святе: прізвища, телефони, адреси чи джерела походження оприлюднених документів? Чи правоохоронцям, котрі працюють з агентурою, цього не знати? То для чого ж ви, безстрашні наші охоронці закону, самі ж цей закон і порушуєте? Вам хочеться резонансу? То дуже прошу…

Не відволікайте — ми заробляємо!

Я вже третій десяток років пишу на кримінальні теми, і останнім часом мене стало охоплювати дивне відчуття: не покидає тиха підозра, що, коли львівську міліцію відволікають на якийсь реальний злочин (вбивство, розбій, грабіж), то багато керівників починають реально нервуватися. Ви дивуєтесь? А чому?

Адже всі настільки звикли важко працювати там, де є грошові «теми», що таке розпорошення сил «на кримінал» здається звичайною витратою часу і нервів. Навіщо проводити важкі багатоходові комбінації, оперативні ігри і виснажливу роботу з агентурою, якщо можна про все випитати у підозрілого журналіста? Та й для чого відволікатись, коли поряд ходить, їздить і просто живе маса тих, хто ще не сплатив данину і повинен завжди ділитися.

З «даівцями» — через порушення правил пересування, з дільничними — через порушення правил проживання, з «вдезбезниками» і податковою — через порушення правил конвертування. Парадокс: митників утримують контрабандисти, наркомани підгодовують тих, хто з ними бореться, а повії — тих, хто цей блуд нещадно, але економно і без поспіху викорінює.

Ба, більше, силовики вже давно перейшли на грошові стосунки всередині власної системи: за посаду — плати, за звання — плати, за добру посаду — плати більше! Поговоріть із курсантами університету внутрішніх справ — відсотків 80 із них прийшли сюди для того, щоб у майбутньому грабувати тих, кого вони мали б, за логікою, оберігати. «Бабло» вже повсюдно не перемагає зло, а стає його складовою.

Вірш про міліціонера «дядю Стьопу-Вєлікана», на жаль, став байкою. Звідси у нас і «мажори», які легко відкуповуються від резонансних ДТП, і багатомільйонні розкрадання бюджетних коштів на закупівлях трамваїв і ремонтах доріг львівськими міськими чиновниками, яких покривають прокуратура, суди і міліція, і «конверти», котрі працюють ледь не відкрито під «дахом» міліції, яка, своєю чергою, отримує вказівки з Києва від тих, хто ще вчора був «каталою» і зривав шапки. А може, хтось мені назве ті десятки і сотні злодіїв, котрі мали б колоною потрапити на смердючі нари за звичайний грабіж свого народу під час підготовки до «Євро-2012»?! Бо той, хто курував це дійство, сказав: «НЕЛЬЗЯ!» (на українську він уперто переходити не хоче).

Саме тому будь-які події, що тривожать спокій цього розміреного царства корупції і кругової поруки, є для нього просто зайвими. Вся ця структура «заточена» під те, щоб заробляти, хоча комерційними є, здається, лише «Титан» і ВДСО. Чи, може, вже знайшли десятки пістолетів, АКС, снайперок і КУЛЕМЕТІВ, котрі пропали з Львівського університету внутрішніх справ? А кому це треба? Можливо, з 80-ти вбивств на замовлення, скоєних на Львівщині впродовж років незалежності, розкрито хоча б третину? Ха-ха!

А хто над цим РЕАЛЬНО і МЕТОДИЧНО працює? На моїй пам’яті спіймали вбивць кримінальних авторитетів «Фреки» і Снурніцина, а також розкрили замах на бізнесмена Романа Федишина. І все!!! Ніхто не сперечається: попри всі зауваги, реально працює кримінальний розшук, хоча і тут хлопці добре дивляться: чи не можна між походами під кулі ще й десь заробити копійчину, і спробуйте їх при валовій корупції за це засудити!

Журналісти: власні закони мовчання

Перше правило правоохоронців: папірців має бути БАГАТО! Вони, звичайно ж, нікому не потрібні, але саме вони у час всезагального і майже повного переходу міліцейської системи на госпрозрахунок стали основним показником і мірилом зробленої роботи. А ще є страх, що «постукує» хтось зі своїх, — і крота треба негайно виявити, бо своїми «зливами» в пресу він показує, що монолітність системи і її закон «омерти» — це просто міф.

Звичайно, можна завжди сказати, що, чоловіче, все одно ж суд може тебе примусити сказати те, про що ти так загадково нині мовчиш. А отут вже є нюанси. На суді є такі чарівні слова, як «забув», «не пам’ятаю», «важко згадати» тощо. Той самий медіаексперт Тарас Шевченко наводить вельми цікаві приклади ставлення до цього драстичного питання в журналістських колах США. «Журналістам часто доводилося вирішувати дилему: розкрити джерело чи потрапити за ґрати.

Почуття професійної гідності американських журналістів штовхало їх до того, що вони радше вибирали сидіти у в’язниці. Журналіст Майрон Фарбер із «Нью-Йорк Таймс» провів за ґратами 40 днів, у той же час газета сплатила 285 тисяч доларів штрафу (100 тисяч одразу плюс 5 тисяч за кожен день відмови). Журналіст Білл Фарр із «Лос Анжелес Геральд Екземінер» провів на нарах 46 днів, але його юридичні проблеми розтягнулися на цілих 10 років.

Ванессу Леджет, яка збирала матеріали про вбивство для своєї книги, протримали в криміналі аж 168 днів за відмову надати свої записи інтерв’ю, фотокартки та назвати прізвища осіб. Усі ці особи так і не видали своїх джерел, попри те, що перебували під загрозою довічного ув’язнення — їх мали тримати до того часу, доки вони не нададуть інформацію, яку вимагав суд. Однак журналісти поставили професійні стандарти вище за власну свободу, чим заслужили повагу серед своїх колег», — пише медіа-правник.

Допит: і сміх і гріх

Кабінет міського управління зустрів мене облупленими стінами і страшним смородом із вбиральні на другому поверсі (смердить у місті, то чому не має бути нічого подібного й тут?) Як я і прогнозував, слідчий Андрій Стрекозенко виявився приємним юнаком, який чудово розумів ситуацію, хоча й трохи переймався, чи я, бува, не з прихованим диктофоном.

Він чесно зізнався, що знає про «Закон про інформацію», але сам буде послуговуватися статтею 68 КПК України, в якій нема пункту, який забороняв би допитувати журналістів. Акуратно занотувавши п’ять моїх відповідей «Не пам’ятаю» та «Не пригадую», а також відмову свідчити на підставі статті 25 ЗУ «Про інформацію», слідчий поставив останнє трагікомічне питання: «Чи не знаєте прізвищ та імен осіб, які розстріляли громадянина М. Миляна і поранили громадянина В. Дідуха?» Я лише недоречно розсміявся.

Після чого міліціонер зробив відмітку на моїй повістці і з усмішкою сказав: «Ну, наразі все». Я потиснув йому руку і натякнув, що бажаючи, міг би розтягнути нашу зустріч аж до листопада, а там… «Ви маєте на увазі новий Кримінально-процесуальний кодекс?», — приємно здивував мене обізнаністю Андрій Валерійович. «Так, — усміхнувся я у відповідь, — саме його»…

Час працює на нас!

Не хотів би примушувати тих, хто дав слідчому Стрекозенкові наказ мене допитати, плакати чи каятись, але дуже хочу їх ще трохи засмутити. Як поінформував «Ратушу» керівник правових проектів Інституту масової інформації Роман Головенко, вже з листопада 2012 року в Україні набирає чинності новий Кримінально-процесуальний кодекс, згідно з п. 2 статті 65 якого: «Не можуть бути допитані як свідки: 6) журналісти — про відомості, які містять конфіденційну інформацію професійного характеру, надану за умови нерозголошення авторства або джерела інформації». Що ж ми тоді робитимемо, панове ПРАВОохоронці?

Коли я покидав стіни міського управління, черговий на «вертушці» вказав: «Розпишіться отут в журналі, а поряд напишіть: «Претензій не маю». Я поцікавився: «А можна я напишу: «Претензій не маю. Я щасливий?» — «Ні, не можна» — «А чому?» — «Не положено»…

Микола САВЕЛЬЄВ, головний редактор львівської газети «Ратуша» для «УК»

Читайте также: