Галичина: кривавий слід відморозків

Початок 90-х років породив нову генерацію бандитів, не переобтяжених моральними нормами. Якщо серед так званих бригадних ще існувала якась видимість дисципліни і субординації, то молоді відморозки не зважали ні на суспільні закони, ні на авторитет визнаних кримінальних лідерів. Саме на їхніх руках кров багатьох замордованих жертв в Івано-Франківську. Деякі жорстокі убивства, скоєні в середині 90-х, ще й дотепер залишаються нерозкритими. Якщо коня довго тримати в узді, а потім раптом відпустити, то він обов’язково понесе свого вершника, — міркував у розмові з репортером «ГК» колишній слідчий Управління боротьби з організованою злочинністю (УБОЗ) Володимир Бандура. — Так сталося і під час тодішніх демократичних змін у суспільстві, з’явилася воля, яка асоціювалася із вседозволеністю, у вільні голови молодих людей приходили аж надто вільні думки».

Впродовж 1994-го року в Івано-Франківську було скоєно низку убивств, які викликали чимало розмов і перешіптувань. Жахливо жорстоким, незрозумілим, а тому особливо страшним, було вбивство дівчини, яка працювала в одному з перших у місті нічних кіосків.

Молоду продавчиню знайшли з перерізаним горлом в кіоску «Селена», що стояв тоді біля кінотеатру Івана Франка (тепер — кінотеатр «Люм’єр»). Убивця не забрав ні товару, ні грошей, ні золотих прикрас жертви. Тож корисливих мотивів злочину певно не було. Версія з наїздом рекетирів також видавалася малоймовірною: над кіоском тримав «кришу» відомий тоді кримінальний лідер на прізвисько Партизан, якого уже значно пізніше намагалися залякати пострілами з пістолета (після кульового поранення в п’ятку у Партизана з’явилося ще одне прізвисько — Ахілес). Коли розпочалося слідство, в місті подейкували, що нещасна дівчина просто стала небажаним свідком якихось розборок.

Ще загадковішою та не менш трагічною стала загибель 37-річного франківського бізнесмена Сергія Безусова. 9 серпня 1994 року його знайшли ледь живого на вулиці Хоткевича. Він помер в реанімації, прийшовши до тями тільки для того, щоб назвати своє ім’я і зробити останній ковток води. Спільність обох цих випадків полягає в тому, що знайти кривавих убивць правоохоронцям до цього часу не вдалося.

«Проявів злочинності тепер аж ніяк не стало менше, але тодішні убивства були особливо резонансними, особливо жорстокими і часом по-справжньому загадковими», — зауважив Володимир Бандура.

З «бандитського» Ростова — у «тихий» Франківськ

…Сергій Безусов приїхав до Івано-Франківська з міста Ростов-на-Дону, яке усі кримінальники на теренах колишнього Радянського Союзу поважали на рівні з Одесою-мамою, називаючи його «Ростов-папа». Виростаючи в доволі своєрідному середовищі цього російського міста, Сергій змалку вчився постояти за себе. Ще в юності став кандидатом у майстри спорту із боксу, самотужки переклав якийсь англомовний посібник зі східних єдиноборств і оволодів прийомами. Щоправда, спортивна кар’єра не склалася: суперник на рингу завдав Сергієві недозволеного прийому відкритою рукавичкою, шнурівка розсікла йому око, він почав втрачати зір.

Цей високий, спортивної будови і разом з тим масивний чоловік (важив 116 кілограмів) без окулярів ставав доволі безпорадним. Поза тим впевненості в своїх силах йому ніколи не бракувало. Спокійне життя в Івано-Франківську Сергія спершу трохи дивувало. Своїм ростовським друзям, які до нього приїжджали, він говорив: «Я вже два роки тут живу і ще не бачив жодної бійки…».

Здобувши економічну освіту, Безусов працював на заводі «Автоливмаш», а коли його запросили заступником директора з економіки та виробництва на новостворений «Агромаш», пообіцявши квартиру, Сергій не вагався. У сім’ї очікували поповнення — народження другого сина, тож малосімейка на вулиці Хоткевича площею 24 квадратних метри ставала затісною.

Та почалися буремні 90-ті роки: зміни форм власності підприємств, нові економічні відносини — і обіцяне соціальне житло перетворилося на міраж. Зрозумівши, що нову квартиру доведеться не одержувати, а купувати, Сергій Безусов пішов у бізнес. У селищі Брошнів він створив деревообробний кооператив «Бест», анаграмувавши у назві фірми ім’я та прізвище свого старшого сина — БЕзусова СТаса.

Бізнес або життя

Рекет у ті часи реагував на появу нових підприємств оперативніше, ніж податкова служба. Очевидно, франківському бізнесменові не забарилися зробити пропозицію щодо так званої «криші». Але платити данину кримінальникам Сергій не вважав за потрібне, гадаючи, що має достатньо сили, щоб відстояти своє право на чесний бізнес. Невідомо, наїзди яких саме бригад турбували Безусова, але з часом домашні почали зауважувати, що Сергій має якусь тривогу.

Спершу він про всяк випадок записав для дружини шифр до кодового замка на дипломаті, в якому були його заощадження, пояснивши: раптом щось зі мною станеться. А якось влітку дружина побачила у нього за поясом захований під піджаком фінський ніж. «Мені би сховати вас кудись місяців на два», — відповів він тоді на її здивований погляд. Зрештою, на час літніх канікул він відправив сім’ю — дружину і двох синів — до її батьків, які мешкали в Брошневі.

У той час Сергієві вдалася одна фінансова операція, яка не мала безпосереднього стосунку до виробничої діяльності його фірми. У Росії йому пощастило придбати дві бухти алюмінієвого дроту — надзвичайно великої цінності у той час: щоб добути його, різні злодії, ризикуючи власним життям, лазили на лінії електропередач. У Франківську цей товар Безусов перепродав за існуючою в той час схемою: меншу частку грошей покупець перерахував на Сергієву фірму, решту — з дня на день мав віддати готівкою.

8 серпня Безусов гроші таки отримав. Того вечора його бачили в компанії з якимось чоловіком у «Прикарпатському короваї» поруч із помешканням. Продавчиня запам’ятала покупця, бо розрахувався він купюрою в 200 тисяч купоно-карбованців, які тільки-но з’явилися в обігу. «У нього їх був цілий жмуток», — згадувала вона. Сергій купив пляшку горілки та якогось із тих модних тоді напоїв: чи то мартіні, чи то аморето. Обидві порожні пляшки пізніше виявилися на кухні у квартирі Безусова. В помешканні був розгардіяш, ніби Сергій покинув його поспіхом. У розкритому дипломаті залишився його паспорт, поруч лежали його окуляри…

Смерть з багатьма невідомими

Через поганий зір Сергій без окулярів був значно вразливішим. Цим, певно, і скористалися якісь невідомі відморозки. Нападників, очевидно, мало бути декілька, бо Сергій, попри все, був міцним чоловіком.

Кажуть, того вечора був виклик патрульної машини в район вулиці Хоткевича на вуличну бійку. Але патрулі не виявили побитого Сергія. Мабуть, непритомного його відтягли за кущі біля дороги, і там він приперся до стіни одного з особняків. Вранці він зібрався із силами і виповз на дорогу. Тут його і помітив водій першого ранкового автобуса, що виїхав на «восьмий» маршрут.

Швидкою допомогою Безусова доставили в реанімацію. На короткий час він прийшов до тями, сказав, що його звати Сергієм, ковтнув води і помер. Попри те, що в кишені штанів у нього була печатка фірми «Бест», а в гаманці кілька візиток на його ім’я, Сергія Безусова поховали на цвинтарі в Чукалівці як невідомого, не сповістивши про смерть близьких. Лише через десять днів вдова Беезусова дізналася про загибель чоловіка, домоглася перепоховання його тіла, а згодом і порушення кримінальної справи за спричинення тяжких побоїв, що призвели до смерті.

Таємнича записка і сни наяву

Того листопадового дня, коли Людмила Безусова, вдова загиблого бізнесмена, повернулася додому з прокуратури, де їй повідомили про порушення кримінальної справи, її чекала нова несподіванка. На кухонному столі кимсь була покладена записка з вимогою привезти кілька мільйонів купоно-карбованців (при запровадженні гривні обмін ішов 10 тисяч карбованців до 1 гривні) на кінцеву зупинку першого маршруту автобуса. Вказана у записці сума відповідала тій, яку вона нещодавно зняла з рахунку ліквідованої в зв’язку зі смертю чоловіка фірми «Бест». Їй стало насправді страшно.

Жінка спішно продала стару малосімейку і переїхала в нове помешкання в іншому районі міста. Вона перестала цікавитися тим, як іде слідство. Вирішила жити заради двох малих синів, які важко переживали втрату батька. Особливо боляче їй було чути дитячі суперечки у дворі, коли семирічний Стас доказував, що у нього так само, як в інших дітей, є тато, «тільки він — на фотографії». Тоді, прийшовши з двору додому, малий запитав іще маму: «А що краще: тато живий чи на фотографії?».

Та навіть після смерті чоловіка Людмила Беезусова ще довго відчувала його незриму, майже містичну підтримку. Коли йшла із цвинтаря додому, то їй здавалося, що поруч іде Сергій і проводжає її. Інколи їй здавалося, що він приходив і сідав біля її ліжка вночі. Вона не боялася цієї присутності, а відчувала дивний спокій.

Кілька разів він приходив уві сні, цікавився, як живе вона, як діти. Якось приснилося, що Сергій стоїть біля хати у Брошневі, у своєму улюбленому сірому костюмі, в блакитній сорочці, в руці традиційний дипломат. Запитував про старшого сина, Стаса. Людмила ж відповіла, що малий прихворів, до школи не піде, а ще — в другому класі нової школи має якісь труднощі із навчанням.

Коли після хвороби Людмила привела сина до школи, вчителька зустріла її переляканою фразою: «Мені снився ваш чоловік». І переповіла, що в ніч на суботу бачила сон, наче до класу увійшов чоловік в сірому костюмі із валізкою, вусатий, в окулярах і, назвавши учительку на ім’я, попросив її бути уважнішою до Стаса, допомогти йому, бо він здібний хлопець. А вкінці розмови попередив, що в понеділок Стас до школи не прийде, бо він захворів…

«Він допомагав мені і після смерті», — переконана вдова бізнесмена Сергія Безусова, убивць якого до цього часу так і не знайшли.

Богдан Скаврон, Галицкий корреспондент

Читайте также: