Їхали на заробітки в Росію, а потрапили в рабство: «Ну і душіть мене, вже не можу з вашими коровами»
У час біометричних паспортів і майже відкритих кордонів здається, що рабство залишилось частиною історії. Однак, на сьогодні торгівля людьми – одна з найприбутковіших ланок чорного ринку після збуту наркотиків і зброї.
За останні пів року Національна поліція зареєструвала 189 злочинів торгівлі людьми, при цьому скерованих до суду кримінальних проваджень було 104, вироків – 18. Максимальний термін за торгівлю людьми – 15 років позбавлення волі. Проте варто розуміти, що не завжди на лаві підсудних перебувають кінцеві “замовники”, часто туди потрапляють місцеві вербувальники, що в результаті мало впливає на транснаціональну злочинність. Кореспондент видання LB.ua поспілкувалась з людьми, які їхали на заробітки в Росію, а потрапили в рабство.
“Ностальгія за Союзом”
“Перший і останній раз”, – відповідає Оксана (ім’я героїні змінено – LB.ua) на моє запитання, чи бувала вона на заробітках. На початку травня 2016-го вона вирішила поїхати в Москву.
– Кинулась на гарну зарплату, обіцяли тисячу доларів. Для мене це великі гроші. Пообіцяли безкоштовний проїзд, супроводження, не треба нічого самій шукати, – каже жінка. – На це і повелась, хотя розуміла, що вони наших дітей тут вбивають, а ми їдемо їх там обробляємо, но вот ця дєнєжна скрута заставила.
Оксана розповідає, що телефонувала по різним оголошенням, але їй відмовляли через вік: “Ще до 40-ка років можна роботу знайти, а мені зараз 56 і навіть прибиральницею не беруть. Я не брєзгую роботою, хоч би щось, бо нереально вижити на півтори тисячі гривень. Якась в мене ностальгія по Союзу все-таки є. Ми закінчили інститут, нам предоставили роботу, була зарплата, аванс, лікарняні, відпустка, і ми робили по вісім годин. А зараз?”.
– Я тикалась-микалась, на базарі стояла дівчина з таблицею: “Робота в Росії, пристойна зарплата”. Вона мене запевнила, що все безпечно. Я вирішила ще взяти свою племінницю, і ми поїхали. Я так собі зразу представила, що зароблю три тисячі доларів, я їх в жизні не бачила.
Оксані пообіцяли, що в Москві вона торгуватиме цитрусовими на базарі.
– Коли ми приїхали, нас дійсно зустрів на вокзалі чоловік, вибачте, що так кажу, “чурка”. Такий з улибочкою був до тих пір, поки не дала паспорт, – зітхає. – Я все розуміла, але як я не дам паспорт, якщо він каже, що мені ваші дані потрібні. І вже той паспорт одразу поклав у шухляду, мовляв, ви кудись втечете або вкрадете товар. У той момент мені це здалось чисто по-людськи як страховка.
Сучасне рабство (modern slavery) передбачає трудову експлуатацію: примусову працю на фермах або роботу по дому (прибирання і тд), сексуальну експлуатацію (порнографію, примусове одруження чи вагітність), залучення до жебрацтва, втягнення в злочинну діяльність, вилучення органів, проведення дослідів над людиною без її згоди.
Через три дні, згадує Оксана, чоловік сказав, що жінки мають допомогти його другу, і відвіз їх у Балашиху Московської області: “Він привіз нас на склади – на першому треба було фасувати насіння в маленькі пакетики. А потім нас завезли на склад, де побутова хімія, то вже був жах. Все треба було сортувати, перепаковувати. Ні рукавичок, ні респіраторів, нічого не дали, “повиїдало” нігті, почалась сильна висипка та алергія. Кричали та штовхали з матами, постійно повторювали: “Ты приехала сюда работать, хохлушка”.
Жили жінки на тій же території, де розташовані склади, в маленьких кімнатах. Надія називає їх бараками, там не було ні води, ні опалення.
– Кругом ржавчина, там крани ще такі біленькі старі, як за Радянського союзу. У нас була маленька плита, давали мівіну та чай. Вставали о 6-й ранку, а закінчували опівночі.
Інші люди, які працювали на складі, – десять жінок і чотири чоловіка – за словами Оксани, теж були з України, з Тернопільської області.
– З нами взагалі не говорили, тільки кричали, щоб швидше все пакували. Я намагалась якось по-людськи сказати, що ми з України, що в нас теж багато ваших-земляків, ми ж колись були один народ. У нас на базарі завжди усміхаються і кажуть: “Бери апельсини, бери гранати, а там агресивна звірина”.
У результаті Оксана пропрацювала на складі три місяці. В неї забрали телефон і дозволяли телефонувати рідним раз на два тижні. Під час дзвінку поруч стояв чоловік, який слідкував за розмовою. У разі спроби поскаржитись чи заплакати в слухавку залякували: “Выгоню и документы не отдам”.
– Ми стали дуже плакати і проситися, щоб нас відпустили, бо ми реально не можемо. Ті тернопільські залишились, ніхто з них не просився назад, – розповідає Оксана. – Пахали, а в результаті отримали по 800 рублів (298 гривень – LB.ua), нам віддали документи, і ми попутками почали добиратись до Москви. Моя племінниця зняла з вух золоті сережки, продали їх і так добрались додому.
По поверненню з’ясувалось, що в офісі у багатоповерхівці у Вінниці, де жінка підписувала договір перед поїздкою, живують літні люди: “Там же ж була пуста квартира, лише стіл, крісла та ноутбук, а через три місяці нам відкрили двері чужі люди, і сказали, що давно тут живуть і ніякої Каріни (яка відправляла Ольгу в Росію – LB.ua) не знають”.
– Я втратила за три місяці майже вісім кілограмів, приїхали “кістки, обтягнуті шкурою”. Чоловік навіть мене не впізнав, каже: “Ти шо, в концлагері була?”. Я відповіла: “Так, там і була, а тікати не було куди – все загороджено, забори по два метри, документів нема”.
За майже три роки після повернення Оксана жодного разу не бачила дівчини, яка допомогла їй поїхати на заробітки до Росії. У поліції, за словами жінки, відмовились допомагати, мовляв, ніхто вас туди за руку не тягнув, самі хотіли. До місцевих правозахисників звернулась не одразу, а коли побачила акцію в центрі міста, то подумала, що це обман: “Дивлюсь і сама собі кажу: “Ще один лохотрон”. Однак, жінка таки наважилась зателефонувати на гарячу лінію, а потім прийшла в офіс вінницького правозахисного центру “Джерело надії”: “Вони мені організували лікування в Києві, з психологом поспілкувалась, вивели мене зі стану депресії. Реально, жити не хотіла, була настільки приниженою та ображеною”.
Із січня до червня цього року агентство ООН з питань міграції виявило та надало допомогу 600 особам, які постраждали від торгівлі людьми та зазнали трудової і сексуальної експлуатації. Загалом за час свого існування – з 2000-го року – підтримку отримало майже 16 тисяч осіб. З 2002 року в Києві, за підтримки агентства ООН з питань міграції, також функціонує єдиний спеціалізований медичний реабілітаційний центр для осіб постраждалих від торгівлі людьми. Люди можуть перебувати в центрі два тижні, де проходять повне медичне обстеження. Сьогодні Оксана вдома випікає торти. В 2017-му команда “Джерела надії” купила їй духовку, аби жінка змогла самостійно заробляти.
– Люди до мене звертаються по принципу “радіо”. Я пробувала спочатку на базарі продавати пиріжки, але поліція ганяє, а вдома чистіше та комфортніше, – каже. – Різні замовлення: комусь на поминки, в когось день народження, ювілей, новий рік. Найпопулярніше – печені пиріжки з горохом, Празький торт і Медовик, який я називаю “Торт Нєжность”, він просто топиться в роті.
Жінка жартує, що немає поганого, що не вийде на добре: “Якби не поїхала туди, то може би до цієї пори сиділа б і страждала, жила би на свої півтори тисячі пенсії. А так ще маю курей, продам якесь яєчко та й вже на продукти є”.
“Не з доброї волі”
За даними Міжнародної організації з міграції, від торгівлі людьми з 1991-го року постраждало понад 230 тисяч українців. На журналістський запит у Міністерстві соціальної політики повідомили, що за період з 2012 по 2019 рік статус особи, яка постраждала від торгівлі людьми, встановлено 862 особам – 333 жінкам, 445 чоловікам і 84 дітям. Країни, звідки повертаються неповнолітні постраждалі, – Росія, Польща, Туреччина, Об’єднані Арабські Емірати.
Окрім держави, допомогу постраждалим від торгівлі людьми надає агентство ООН з питань міграції (МОМ) через мережу громадських організацій, які працюють по всій країні, незалежно від того, чи зверталась людина до Мінсоцполітики за встановленням офіційного статусу особи, постраждалої від торгівлі.
– Якщо проаналізуємо статистику за останні пів року, то 69% постраждалих – чоловіки, і це тенденція, яка спостерігається впродовж останніх років, – каже спеціалістка Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні Ірина Мидловець. – Переважає трудова експлуатація, це майже 94%.
Віра (ім’я героїні змінено – LB.ua) схвильовано заходить у кабінет – смуглява жінка середнього росту. Каже: “Як тільки починаю згадувати, сльози навертаються”. У 2017-му жінка вирішила поїхати на заробітки, теж до Москви.
– Чому саме Росія? По-перше, мова. По-друге – не так далеко, зі словом “за кордон” асоціації, що це важко та страшно. Я ще народилась, коли був СРСР, і ніяких перепон ні в спілкуванні, ні в поїздках не було, – додає Віра.
Про те, що саме спонукало поїхати, жінка говорить не охоче: “Не з доброї волі, склалась така скрутна ситуація в житті”, – зітхає. Вони з чоловіком винаймають житло, купили техніку – холодильник і пральну машинку, за яку мали сплачувати кредит – 430 гривень у місяць.
– Я працювала продавцем, але точка закрилась, почала шукати роботу, а ніхто не бере, бо возраст 55 років. Стояла в центрі зайнятості, але переступити через себе й бути прибиральницею не готова. Знайома сказала, що знайшла оголошення в інтернеті про роботу в Москві, я сказала, що хочу теж.
Вірі обіцяли роботу домогосподарки з зарплатою 600-800 доларів у місяць і проживання в елітній московській сім’ї. Із обов’язків – прання, прибирання, закупівля та приготування їжі, похід в аптеку.
– Ми перерахували на банківську картку по 100 доларів (гроші жінка позичила – LB.ua), як завдаток за дорогу. Після того жінка на ім’я Міла розповіла, що їхня компанія розташована в Києві, нас зустріне на вокзалі її колега, яка разом з нами поїде в Москву.
Потяг довіз жінок на Київський вокзал у Москві, на календарі закінчувався серпень. З собою Віра взяла тисячу гривень і хатній одяг: “Нас зустріла жінка Аліна, посадила в бус і так доїхали до гуртожитка, в якому ніби-то проживають заробітчани. Сказали, що по нас приїдуть і розвезуть по домівках. У тому гуртожитку ми прожили тижні, бачили, як інших людей забирали – на стройку чи ремонтні роботи. Принаймні, так нам розповідали інші, ми чекали своїх. Коли по нас приїхали, то дуже зраділи, бо гроші вже закінчувались”.
Жінок, за спогадами Віри, привезли під високий паркан, біля воріт стояло багато охорони, великі ангари, а по самій території бігали собаки.
– Нас завели до директора, де ми би мали дізнатись, що робитимемо. Він попросив документи і телефони. Дівчина, яка приїхала з нами, відмовилась, він її сильно вдарив по обличчю, – згадує. – Коли інша жінка почала захищати, їй теж дали ляпаса. Тоді я зрозуміла, що нас обманули і тікати нікуди.
Першою роботою Віри було розбирання ангару, завалененого продуктами: “Там були якісь гнилі овочі, фрукти, крупи, побутова хімія. Виглядало як велика помийка. Все це треба було вичистити, вимити та побілити вапном. Ніякого змінного одягу чи рукавичок нам не видали, в чому приїхали – в тому працювали та спали”.
Їжі не давали, вони харчувались тим, що знаходили серед гнилого. Згодом Віру перевели на інший склад, де потрібно було сортувати овочі – картоплю, буряк, моркву, цибулю – та вантажити їх у ящики на продаж.
– Все було насипом, якщо покладеш овоч якийсь підгнилий, то ящик перевертали і треба було робити все спочатку, – каже. – Працювали від ранку і до ночі, поки не зробиш, наступного дня все починалось заново. Нас штовхали, били, повторювали, що ми “хохли” і маємо працювати швидко.
У Віри почалась висипка та алергія по всьому тілу, кашель та задишка. Ліків не видавали, рятуватись доводилось чаєм або ж просто гарячою водою: “Заробітчани, такі як я, це не люди. Вони з собаками краще обходились, чим з нами. Вони собак годують, підбирають їм корм, розчісують шерсть, вимивають, гладять. Людини просто не існує, тебе розтоптали, ноги витерли, а коли не можеш виконувати своєї роботи – тебе викидають. Були моменти, коли машинально виконувала роботу, а в голові було просто пусто, аж страшно. Робилась невидимою, щоб розчинитись і ніхто мене не бачив”.
Наприкінці листопада Віру та її двох напарниць відвезли на вокзал, віддали паспорти та телефони, дали 3000 рублів і сказали забути все, що відбулось.
– “То було не з тобою, то була не ти” – емоційно каже. – Наголосили, щоб ніхто не думав скаржитись в поліцію, бо можуть постраждати рідні. У той день, коли нас вивозили, бачила, як привезли нових жінок. Ми не пересіклись, напевне, в них такий метод роботи – одні заходять, інші виходять, щоб один одному нічого не розповідали. На таможній нас ніхто нічого не питав, та і в нас було по одній маленькій сумці.
Віра пригадує, що по поверненню додому нікому не розповідала, що насправді відбулось. Чоловіку сказала, що просто обманули, в деталі не вдалась, бо було соромно: “Мені здавалось, що кожен на вулиці знає мою історію і сміється”. Коли на вулиці дали флаєр з поясненням, що таке “торгівля людьми”, вона не одразу зрозуміла, як це може її стосуватись.
– Я сіла на лавку і зрозуміла, що це ж насправді я. Там були номери, довго вагалась, чи варто дзвонити, чоловік переконував, що це нікому не потрібно. А потім подумала, мене ж ніхто не бачить, чому не спробувати. В результаті, мене тут врятували, надали психологічну допомогу, ходила на тренінги, іншим розповідаю, що таке торгівля людьми.
З жінкою, яка “відправила” на заробітки в Москву, зв’язатись і зустрітись не вдалось. Ні пошта, ні мобільний телефон не відповідав. Сьогодні Віра готується до переїзду з чоловіком у село, її самопочуття покращилось: “Я не хотіла жити, але зараз є нова ціль – осісти, мати своє господарство, колись вміла в’язати, треба зайнятись цим знову”.
“Назад в рабство или в Украину?”
Високий худий чоловік ледь пересувається лікарнею, декілька днів тому йому ампутували великий палець на правій нозі. Валерію Соломенцеву 34-ри і він три з половиною роки провів у робочому рабстві в Криму.
– Мене виховала бабуся, але в 2015 вона померла. Батька давно не стало, а мати залишила в дитинстві, сусіди казали, що бачили її на вокзалі, але то було більше десяти років тому, я не знаю, що з нею, – скупо розповідає. – Двокімнатну квартиру в центрі Вінниці бабуся переписала на мене. Я ніколи не мав стабільної роботи, тому погодився поїхати на заробітки в Росію, як мені сказали.
Поїхати чоловіку запропонував чоловік на ім’я Андрій – знайомий сусіда з будинку, де проживав Валерій з бабусею. Спочатку Андрій брав Валеру з собою по місту, щоб той допомагав встановлювати домофони в міських будинках. Згодом сказав, що готовий у Валерія винаймати квартиру й сплачувати комунальні, поки той допомагатиме його дядькові. Як з’ясувалось, в Криму.
– Андрій відвіз мене туди (в Крим – LB.ua) машиною, познайомив, дядько спілкувався ввічливо, виглядало все нормально. Ніби Україна, але на той момент Росія, я не знав про це. На вулиці було літо, я охороняв поля в дядька, а потім десь восени він відвіз мене до свого друга – Олександра Бортнікова. З розмови виявилось, що Бортніков батько Андрія, який мене з Вінниці і привіз у Крим.
За словами Валери, йому пояснили, що в Олександра Бортнікова велике господарство, – понад 30 корів, а його пастух захворів і треба підмінити, поки шукатимуть нового. Паспорт і телефон у хлопця забрали, мовляв, щоб той нічого не вкрав. В анексованому Криму сам Бортніков – депутат окупаційної влади в сільській раді Джанкойського району. Валера працював і проживав у його будинку в селі Рубинівка, яке входить до складу Кондратіївського сільського поселення.
– На початку все було ніби добре, вони мене годували, кожен вечір наливали горілки, згадує. – Він був таким хорошим хазяїном, обіцяв, що заплатить, а потім все началось похуже – почали голос піднімати, за кадик брав і починав душити. Я казав: “Ну і душіть, я вже не можу з вашими коровами”. Сміявся з мене, що я нікуди не поїду, а якщо він захоче, то може мене-хохла і пристрелити. І що якщо я кудись тікатиму, то 20 років просиджу в російській тюрмі.
Жив Валерій у маленькій кімнаті, яку називає “собачою конурою”, душ і туалет був на вулиці – тим, що в хаті, не дозволяли користуватись. Згодом його перестали годувати – “пив до 8-ми літрів води, щоб перебити голод, їжу брав у худоби”. В селі, за словами чоловіка, Бортнікова всі боялись, тому не поспішали допомагати, але часто запитували про те, як йому працюється.
– Я думав навіть повішатись між коровами, але потім подумав: “Чого я маю то робити?”. Влітку 2018-го пробував втекти, пішов до кордону. Жінка, яку я побачив на зупинці, сказала що десь ще вісім кілометрів залишається. Я розповів їй свою історію, вона порадила вернутись і забрати паспорт, бо мене не випустять, – згадує.
Через рік чоловіку таки вдалось отримати назад свій паспорт – Валера випросив його у доньки Бортнікова, – Люби, – під час чергової гулянки. “Бери паспорт и п…й на четыре стороны” – сказала йому жінка. Грошей йому за роботу ніхто не дав, однак місцеві трактористи, з якими вже подружився Валерій, зібрали йому в дорогу їжу та 4 тисячі рублів: “Він (Олександр – LB.ua) нічого не міг мені зробити, бо сильно захворів і був у інвалідному візку. Швидко його скосило, кажуть, рак по мужскому. Є Бог на небі”.
– Один відвіз мене до границі, ця жінка (російська прикордонниця – LB.ua) дивилась мене і на фото в паспорті, лінійку представляла до лоба, не одразу повірила, що це я. Я їй розказав свою історію, вона каже мені: “Идите”. Питаю куди, а вона поняла і каже: “Ну куда вы хотите: в рабство или на Украину?”. Я так зрадів, що забув пакет з їжею, правда, його мені одразу винесли.
Про перетин так званого кордону чоловік говорить коротко: “Коли дізнався, що на волі, то побіг просто. А там з почув, як з гумором кажуть: “Громадяни-українці, пред’являйте свої паспорти”.
Вдома на нього чекав неприємний “сюрприз” – квартиру встигли двічі перепродати, а самого Валерія оголосили безвісти зниклим. За словами чоловіка, двері йому відчинили лише раз – молодий хлопець сказав, що квартиру купив офіційно і нічого не знає про те, хто жив до нього. Замок у квартиру поміняли, світло всередині горить не часто. Сьогодні Валерію ніде жити, влітку ночував у своєму під’їзді, зараз перебуває в реабілітаційному центрі. У Міністерстві соціальної політики йому відмовили в статусі “постраждалого від торгівлі людьми”. У поліції відкрили кримінальне провадження про шахрайство (за фактом перепродажу житла).
Загалом, в Україні працює Національний механізм взаємодії суб’єктів, який здійснює заходи у сфері протидії торгівлі людьми, національним координатором є Міністерство соціальної політики. Найцікавіше, що в українському законодавстві розділяється поняття “потерпілий” від торгівлі людьми та “постраждалий”. Статус особи постраждалої від торгівлі людьми видає Мінсоцполітики; документи для його отримання заповнюються у районних/обласних адміністраціях. Статус “постраждалого” передбачає одноразову фінансову допомогу – майже 5 тисяч гривень, а також додатковий пакет “реінтеграційної” допомоги – працівники центру соціальних служб складають план подальших дій і тоді вже з людиною працюють відповідно до її потреб – від відновлення документів до надання психологічної чи юридичної підтримки.
– Обідно дуже, бо бабуся чесно заробила на квартиру, а зараз її забрали і ще й сміються, що в дурака. Вона в гробу перевертається, а мені боляче, – зітхає Валера. – Ніколи не розумів як це боляче розповідати щось, ти ж просто язиком крутиш. А зараз знаю – згадуєш, починаєш розказувати, і кожного разу стає ще важче.
Tweet