Лекція для хоружівського селюка Ющенка про Київ. І ультиматум Президентові

Лекція для хоружівського селюка Ющенка про Київ. І ультиматум Президентовіп. В.ЮЩЕНКУ

ГОЛОВІ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

п. А.ЯЦЕНЮКУ

ПРЕМ’ЄР-МІНІСТРОВІ УКРАЇНИ

п. Ю.ТИМОШЕНКО

Звернутися до вас спонукало нас глибоке занепокоєння й обурення з приводу того, у який спосіб здійснюється забудова столиці України м. Києва.

За часи свого існування Київ неодноразово піддавався цілеспрямованій, заздалегідь спланованій руйнації та спотворенню. 1169-го року таке вчинив князь Андрій Боголюбський, 1240-го місто зазнало страшних втрат під час окупації татаро-монгольською ордою. Проте з цього, 1240-го, року й до тридцятих років ХХ-го століття (тобто протягом практично семисот років) цілеспрямованого руйнування й спотворення Київ не зазнавав. Адже за такі не можна визнати ані пожежі, що час від часу спалахували в місті й завдавали йому чималої шкоди (бо немає жодних доказів того, що підпали робилися навмисне), ані навіть обстріл Києва частинами Червоної Армії, яка була послана урядом більшовицької Росії для придушення Української Народної Республіки.

Системне, цілеспрямоване нищення й спотворення історичного обличчя міста (тобто принципове, докорінне змінювання його) розпочалося у тридцяті роки ХХ-го століття, коли більшовики поставили за мету «преобразовать город церквей и монастырей в социалистический город фабрик и заводов». У ті роки були знищені 52 окремі культові споруди й цілі культові комплекси. Саме тоді в архітектурне обличчя Києва були внесені перші принципові, докорінні зміни. І цей процес, попри те, що культових споруд більше не руйнують, триває й до сьогоднішнього дня.

Слід зазначити, що цивільних споруд у довоєнні роки було зруйновано відносно небагато. Але серед знищених – садиби князів Урусових та родини Бунге, ще 1919-го – поляками будинок генерал-губернатора, споруджений у 1830-му, тощо. Масове нищення цивільних споруд розпочалося 1941-го року, коли, відступаючи з Києва, частини Червоної Армії заклали вибухові пристрої у величезну кількість будівель. І ми, учасники бойових дій та їхні нащадки, маємо дякувати німецьким саперам, яким вдалося частину тих пристроїв знешкодити, тобто врятувати частину тих будівель, які, за вказівкою влади, мали бути стерті з лиця землі. Що стосується культових споруд, то за час війни їх було знищено три…

Після війни постало питання, яким бути Києву. І якщо поляки історичні центри Варшави (Старе място) й Гданська камінь до каменя відродили у довоєнному вигляді, то у Києві переважну більшість зруйнованих у роки війни будинків визнали як такі, що не підлягають відбудові. Відповідати на запитання «Чому?» тогочасна влада вважала як таке, що нижче її гідності. Точнісінько так само, як нинішня вважає за таке, що нижче її гідності, реагувати на звернення громадян, занепокоєних тим, що коїться з містом.

У повоєнні часи не те що не відбудовували, як поляки, зруйнованих споруд, а й нищили ті, що вціліли. З площі, яка зараз має назву Європейська, зникли Будинок Слов’янського хору (комуністи знесли будівлю, у якій 1919-го року відбувся Установчий з’їзд комсомолу України) – на тому місці зараз незграбний готель «Дніпро». На тій же площі припинив існування і готель «Європейський», завдяки чому звільнилося місце для зведення «храму» керманича жовтневого перевороту й першої у світі соціалістичної тюрми народів. Цей будинок, що за своєю архітектурою не має анічогісінького спільного з українською, зараз чомусь назвали Українським. Та саме такі будівлі дуже полюбляє нинішня українська (чи й справді українська?) влада, розкошуючи у будинку Центрального комітету Комуністичної партії України й приводячи усілякі заходи у псевдоУкраїнському домі. Коли дивишся на ці будинки та ще й на той, у якому зараз розміщується Міністерство закордонних справ, а в недалекому минулому – Київський міськком КПУ (цей будинок був споруджений на місці знищеної у 30-ті роки Трьохсвятительської Василівської церкви, зведеної у ХІІІ столітті на честь князя Володимира Хрестителя – його церковне ім’я було Василь), то з глибин пам’яті мимовільно виринає рядок з поеми співця революції Володимира Маяковського: «Я себя под Лениным чищу!»

Майдан Незалежності, мабуть, єдиний у світі центральний столичний майдан, з якого влада свідомо, цілеспрямовано прибрала геть усе, що залишили пращури (у тому числі – будівлі міської думи та губернського дворянського зібрання). Натомість звела школу комунізму – Будинок профспілок (це «преподобний» Владімір Ільїч казав: «Профсоюзы – это школа коммунизма»). За двома ознаками – прибиранням спадку, залишеного предками, й за абсурдністю, недолугістю архітектурного вирішення – майдан Незалежності слід зареєструвати у Книзі рекордів Гіннеса.

З приводу будинків, зведених замість зруйнованих на непарному боці Хрещатика між вул. Архітектора Городецького та Бессарабкою, час від часу точаться дискусії: чим вони є – видатним архітектурним ансамблем чи недолугим рядком «пряничкових» будинків? Зі свого боку ми вважаємо саму постановку подібного питання аморальною. Це те саме, що замалювати частину полотна якогось живописця (до того ж, у центрі полотна), намалювати щось інше, що навіть не гармонує з рештою зображеного, й питати: коли картина була краща – до того, як її домалювали, чи після того? Особливо огидно виглядає тут ділянка Хрещатика між вул. Б.Хмельницького та бульваром Т.Шевченка: по один бік вулиці – затишні київські будинки XIX століття (на цей квартал вже неодноразово зазіхала влада, намагаючись його знищити й звести хмарочоси), по інший – стилістично абсолютно не сумісні з ними величезні її антиподи. Це ніщо інше, як типова радянська гігантоманія, яка у найбільш рафінованому вигляді представлена велетенським будинком №25 на пагорбі навпроти вул. Б.Хмельницького, будинком й досі увінчаним шпилем із п’ятикутною зіркою! А неподалік й до сьогодні шлях до комунізму вказує Ільїч! Цілковита гармонія та ідилія! І в це в незалежній Україні!

До речі, чому вулиця, що простяглася від Театру ім. І.Франка до Хрещатика, носить ім’я Городецького? Адже її від початку й до кінця у стилі віденського модерну спроектували два австрійські архітектори – Брадтман та Шлейфер (вони ж не винні, що злочинна влада спотворила й цей архітектурний шедевр). Ось їхніми іменами й слід назвати цю вулицю. А ім’я В.Городецького присвоїти вулиці Банковій, на якій розташований найоригінальніший його витвір – Будинок з химерами.

Спочатку поміж старими будинками нові намагались будувати таким чином, щоб останні не дуже впадали в око: хоча вони стилістично й не гармонували з оточуючими, проте не вирізнялися серед них ані висотою, ані довжиною (прикладом такого може слугувати будинок №І4 по вул. Великій Житомирській). Проте з часом хам нахабнішав і нахабнішав: навпроти Оперного театру зводять довжелезний й у рази півтора вищий за театр житловий монстр. Театр перестає бути домінантною спорудою Театральної площі, а хам йде у наступ, як мовиться, широким фронтом: недолугі нові будинки, які зводили поміж старими й на місцях старих, що руйнували, почали з’являтися на кожному кроці. Друга, хрущовська, хвиля боротьби з «опієм для народу» змела ще 35 культових споруд міста й ще більше спотворила чарівне й неповторне обличчя стародавнього Києва.

Останнім часом, за влади незалежної України й до того ж – помаранчевої, становище не лише не поліпшилося, а й катастрофічно погіршилося: знищені військовий телеграф та ще одна споруда старої Київської фортеці, нижня брама Києво-Печерської Лаври, шість з тринадцяти будинків у Святошині, що мають історичну цінність, та багато-багато іншого. На сподівання киян на те, що горезвісний житловий монстр навпроти Національної опери таки демонтують, влада відповіла знесенням ще одного старого будинку, що стояв поруч, й зведенням ще одного монстра – офісного. На вулиці Пушкінській, біля Театру ім. Лесі Українки, ви не знайдете більше будинку, у якому мешкав й перекладав на українську мову Святе Письмо Іван Нечуй-Левицький. Зараз на тому місці – забігайлівка «Бергонье». Не інакше як святотатством слід розцінювати побудову церкви у вигляді Золотоординського Батиєвого намета Московського патріархату біля решток Десятинної церкви та готелю «Свята Софія» навпроти Софійського собору.

Завдяки злочинним діям влади в Києві знищені безцінні творіння таких видатних архітекторів, як Й.Старцев, С.Ковнір, І.Григорович-Барський, А.Меленський, і італійських архітекторів батька та сина Беретті, В.Ніколаєв, О.Шилле, Е.Брадтман, Г.Шлейфер, В.Городецький та інших.

Споруджені останнього часу будинки набагато об’ємніші за своїх старих «сусідів». Лише в центральній частині міста з’явилося 30 недолугих хмарочосів. Хіба будівельники те роблять? НІ! Те роблять руйнівники!

В результаті скоєного владою злочину історичний центр Києва, та й місто загалом у класичному його розумінні вже припинили існування. Шаленими темпами Київ втрачає своєрідність, унікальність, неповторність, власне те, чим й може приваблювати, зацікавлювати кожне місто, регіон, країна.

Щойно на бульварі Т. Шевченка неподалік від Володимирського собору знищена садиба родини архітекторів Беретті й почалося будівництво висотного готелю. Невдовзі на Європейській площі розпочнеться спорудження 40-поверхового монстра-готелю, а під площею – паркінг на 2000 автомобілів. Завдяки неоковирним й гігантським новобудовам спотворюється такий чарівний-куточок Києва, як Поштова площа; планується прибудова до величезного Будинку Уряду, який з Печерських пагорбів нависає торцем над Європейською площею (зокрема, над Національним художнім музеєм); у планах влади – зведення І8-поверхового житлового будинку над Аскольдовою могилою (мабуть, того, що вже сьогодні спотворює дніпровські пагорби – вул. Івана Мазепи, 9-а – замало) та п’ятизіркового готелю на місці будинків №35 та 37 по вулиці Великій Васильківській. Приклади можна ще наводити й наводити.

Останнього часу набирає обертів воістину єзуїтський спосіб отримання майданчиків для зведення хмарочосів: хмарочоси будують якомога ближче до старих будинків. Під час будівництва старі будинки руйнуються, їх мешканці отримують квартири за рахунок міського бюджету, самі будинки зносять – й майданчики для спорудження хмарочосів нуворишами готові.

Своє хиже око влада накинула й на унікальний київський шматок живої природи – Жуків острів: левову його частину вона має намір забудувати.

Нещадно винищуються кущі й дерева, невпинно зменшуються площі парків та скверів. Життя у кам’яних джунглях перетворюється для киян на справжнісіньке пекло!

Величезних втрат зазнає Київ й з археологічної точки зору: з приходом в місто нових господарів-товстосумів розпочався новий етап руйнування перлини східного слов’янства, його духовної столиці, що має стати археологічною Меккою Європи. Під удари нуворишів підпадають найцінніші з археологічної точки зору території Києва. На Звіринецьких пагорбах, місці дачної резиденції сина Ярослава Мудрого Всеволода, котеджною забудовою (більше 50-ти будинків, жоден з яких не позначений на кадастровому плані) знищені не досліжені у повному обсязі печери. Відбулося рейдерське захоплення й водночас розпродаж злочинною владою місця найбільш потенційно багатого, значущого на археологічній мапі Києва. 80% Звіринецької гори знищено, а за 20%, що залишились, йде боротьба. З боку вул. Глибочицької разом із печерами зрізаний до материка південний схил гори Щекавиці. Тепер, замість гори, – котлован, з якого мають вирости кілька висотних будинків-монстрів, які закриють літописну гору. Нищаться схили Кудрявця, Старокиївської, Володимирської, Михайлівської, Замкової гір (по останній прокладена вулиця), лівий, ніколи не досліджуваний берег літописного Скомороха та інші київські святині, знищуються забудови, які несуть національні традиції, мотиви та елементи те що притаманне саме Києву (необароко та київський модерн). Й це далеко не все… Владу не обходить, що у культурних шарах, які КРАЗами та КАМАЗами вивозяться на смітники, зберігались безліч свідчень нашого минулого, нашої історії.

Ще 18 травня 2005 р. у газеті «Культура і життя» за підписами дев’яти знаних мистецтвознавців, архітекторів, архітекторів-реставраторів на Ваше, п. Президенте, та на Ваше, п. Прем’єр-Міністр, ім’я було надруковано відкритого листа під заголовком: «Про порушення в забудові історичного центра Києва». Наведемо деякі фрагменти з нього:

«В нашому місті народився і був сформульований екологічний принцип охорони пам’яток, який вимагав безумовного збереження не тільки споруд, взятих під охорону, а і їх історичного оточення, обгрунтована принципова доцільність та допустимість відновлення споруд, визначені критерії цієї допустимості й доцільності.

На превеликий жаль, цей досвід в останні десять років повністю ігнорується київською владою. Історичний Київ почали «оновлювати»… нове покоління чиновників та проектувальників, з великими амбіціями і відсутністю поваги до своїх попередників, прагне перетворити Київ на торгівельно-розважальний та офісний заповідник, де для духовного життя не лишається місця.

Над унікальним природним феноменом – схилами київських гір – теж нависла загроза забудови. Саме ця ландшафтна компонента є найбільшою окрасою української столиці. Заводь Дніпра з багатьма островами, з придніпровськими кручами сприймається як єдина водно-паркова зона. ЮНЕСКО пропонує узяти цей неповторний комплекс під свою охорону як пам’ятку світового значення. Але замість створення необхідних умов для включення комплексу до світової спадщини київська влада надала інвесторам будівельні майданчики і зараз розробляє плани забудови Набережного шосе завдовжки 2800 м від мосту метро до Поштової площі житловими та торгівельно-розважальними спорудами».

Якщо більшовики нищили й спотворювали Київ з ідеологічних міркувань, то сучасні нувориші роблять це з інших міркувань – якомога більше напихати у свої гаманці.

Те, що коїться із забудовою Києва, – ніщо інше, як зневага до минулого, виклик йому, врешті-решт – цілковите його заперечення. Для невігласа, варвара, дикуна немає нічого святого! Місто переживає період цивілізаційної катастрофи.

Хто цим займається? Морально деградовані особи – від тих, хто дозволяє зносити старі будівлі й споруджувати на їх місці нові, від архітекторів, які ці нові споруди проектують, до тих, хто своїми руками руйнує старі споруди й зводить на їхніх місцях нові.

Відомий радянський письменник Ілля Еренбург свого часу писав: «Напередодні 1914-го року Київ нагадував Париж». Сьогоднішня міська влада будує анти-Париж.

Сучасний польський художник Валдіс Лаковські стверджує: «Ті, хто нищать пам’ятки архітектури й спотворює архітектурне середовище, що складалося впродовж віків, крадуть у народу його історію». Київська влада краде у киян та в українського народу його історію не покладаючи рук. Тобто позбавляє народ історичної пам’яті. Краде безкарно й за цілковитого потурання з боку вищого керівництва держави. Хіба не про це, Вікторе Андрійовичу, свідчить скасування Вами Вашого ж Указу про заборону висотного будівництва в центральній частині Києва?

Ми не можемо змиритися із тим, що місто, яке дало світові незліченну кількість інтелектуалів, раз-по-раз очолюють люди, рівень загальної культури яких, як кажуть у народі, нижчий за табуретку. Як і з тим, що один із цих діячів, який добряче попрацював на спотворення історичного обличчя Києва, за списками виборчого блоку НУ-НС потрапив до Верховної Рада й до того ж очолив в ній один з комітетів, а установа, яка має офіційну назву містобудівна рада, за суттю є місторуйнівною.

Шановні керманичі держави!

Наполягаємо на тому, щоб з вашого боку були зроблені наступні кроки:

1) створення експертної комісії з авторитетних фахівців – архітекторів, істориків, археологів, києвознавців. Мета діяльності – аналіз стану будівництва у місті Києві;

2) на підставі висновків комісії, про яку йдеться у п. 1., усім особам, причетним до спотворення історичного обличчя Києва, заборонити займатися на території України будь-якою діяльністю, пов’язаною із будівництвом та архітектурою. У тих випадках, коли комісія дійде висновку, що у діях певних посадових осіб може міститися склад злочину, матеріали направляти до прокуратури;

3) обговорити стан справ із будівництвом у м. Києві на пленарному засіданні Верховної Ради України та на засіданні Кабінету Міністрів України;

4) негайно призупинити будівельні роботи на усій території міста Києва (будівельникам надати відпустки) й через деякий час продовжити їх лише на тих об’єктах, на яких це можна буде робити а дозволів міської влади. Дозволи ж міської влади мають грунтуватися виключно на висновках комісії;

5) стратегічним курсом у забудові Києва має бути повернення місту його історичного обличчя. Для цього комісії разом із громадськістю необхідно скласти перелік тих втрачених споруд, які доцільно й можливо відродити. Під контролем комісії й професійної громадськості скласти новий Генеральний план забудови Києва, який би враховував зазначену вище вимогу – повернення місту його історичного обличчя, й здійснювати будівництво в Києві виключно у відповідності до цього плану.

В разі ухвалення пропонованого нами стратегічного курсу у забудові Києва на повернення місту його історичного обличчя ми готові запропонувати шляхи його реалізації без використання державних коштів, тобто не закладаючи на цю справу жодної копійки у Держбюджеті.

Якщо на наше звернення ми не отримаємо відповіді або відповідь не задовольнятиме нас, нам не залишиться нічого іншого, як звернутися по допомогу до ЮНЕСКО й з пропозицією до УЕФА не проводити Чемпіонат Європи з футболу 2012 року в Україні.

Навряд чи це допоможе Україні приєднатися до ПДЧ в НАТО у грудні ц.р.

ЗВЕРНЕННЯ ПРИЙНЯТЕ НА ЗАСІДАННІ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. С.ПОДОЛИНСЬКОГО 17 КВІТНЯ 2008 РОКУ.

ЗВЕРНЕННЯ НАДРУКОВАНЕ В ГАЗЕТІ «ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА» 12 ЧЕРВНЯ 2008 РОКУ.

Голова Правління Товарства

д.е.н., професор В.О. Шевчук

Головуючий на засіданні

публіцист, баготорічний

в’язень сумління В.В. Овсієнко

Текст Звернення підготував

пенсіонер, колишній журналіст

та екскурсовод Ю. М. Стадніченко

ЗВЕРНЕННЯ ПІДТРИМАЛИ:

Скрипник Г.А., академік НАНУ, директор Інституту мистецтвознавства фольклористики та етнології ім. М.Рильського

Дмитро Степовик, доктор мистецтвознавства, професор, ІМФЕ ім. М.Рильського

Гончаренко М.З., архітектор, ІМФЕ ім. М.Рильського

Тригубова Т.О., ст. наук. співробітник, ІМФЕ ім. М.Рильського

Лосєв І.В., к.ф.н., завідуючий відділом Інституту філософії НАНУ

Олійник Б.І., поет, голова правління Українського Фонду культури

Жадько В.О., д.ф.н., професор, зав. кафедри журналістики Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова

Кочержинський Ю.О., д.т.н., голова Українознавчого клубу «Спадщина» будинку вчених НАНУ

Березанський Ю.М., академік НАНУ, Інститут математики НАНУ

Самойленко А.М., академік НАНУ, директор Інституту математики НАНУ

Отрощенко В.В., д.і.н., професор, Інститут археології НАНУ