«Справедливість є, і за неї варто боротися»… З українськими суддями і прокурорами?

Шановна редакціє! Я постійно слідкую за публікаціями на сайті «Україна Кримінальна» щодо діяльності наших «правоохоронних» органів та «справедливого» судочинства. Думаю, моя історія також зацікавить вас.

Я отримав посвідчення водія ще у 1986 році, і за весь водійський стаж лише один раз мене оштрафували за перевищення швидкості.

13 серпня 2008 року близько першої години ночі мені подзвонив товариш і попросив забрати його зі ставка за містом, тому що не міг викликати таксі. Приїхавши на ставок, поки товариш збирався – я вирішив скупатися. Але тільки-но зайшов у воду – розрізав ногу уламком пляшки, причому розріз був глибокий. У товариша, який відпочивав на ставку, була горілка – рану нею знезаразили, забинтували, але кров продовжувала йти, тому відразу поїхали до лікарні. По дорозі я зупинився, щоб висадити товариша біля його будинку, і ось тут почалося…

Позаду нас зупинився автомобіль, з нього вийшов працівник ДАІ, підійшов до мого автомобіля і звинуватив мене в тому, що я не зупинився на його вимогу. Потім, забравши моє водійське посвідчення, сказав, що я п’яний, наказав пересісти на пасажирське сидіння, сам сів за кермо і поїхав у райвідділ міліції. На мої прохання доставити мене в лікарню він не реагував. Приїхавши до райвідділу, забрав ключі від автомобіля і сказав мені іти додому, а зранку прийти в райвідділ. Я з мобільного викликав швидку допомогу прямо до райвідділу, де лікар зупинив кровотечу та обробив рану.

Вранці, коли я прийшов до райвідділу, вже інший інспектор віддав мені ключі від автомобіля та сказав, що посвідчення я зможу забрати 15 серпня в суді. Знаючи, що ні в чому не винен, я вирішив не суперечатися з ДАІшниками і понадіявся на наше правосуддя. Пізніше зрозумів, що дуже помилився. І причин цьому кілька. По-перше – цього тижня у ДАІшників було відпрацювання нашого району, і їм потрібен був показник, по-друге – я сам у минулому працівник міліції, і у моєму водійському посвідченні фото у формі, тому «показник» вони хотіли зробити подвійний.

Перед судовим засіданням я взяв довідку зі швидкої про час, місце та причину надання мені лікарської допомоги. Прийшовши до суду, попросив інспектора хоча б показати мені адмінпротокол. Він витягнув з пачки протоколів мій і здалеку мені його показав. Але в мене непоганий зір, і я побачив у цьому "витворі мистецтва" ДАІшників чиєюсь лівою рукою від мого імені написане пояснення, що я відмовляюсь від проходження медичного огляду та поставлені «мої» підписи. Коли я зауважив інспектору, що пояснення і підписи підроблені, він порадив мені не казати цього судді, бо замість штрафу мене позбавлять права керування автомобілем.

Суддя дуже кудись поспішав. Тому, коли на його запитання – чи я погоджуюсь з протоколом – я відповів, що моє пояснення і підписи там підроблені, та я клопочуся про виклик свідків і приєднання до справи довідки зі швидкої – дуже обурився (забираю дорогоцінний суддівський час!), але призначив нове засідання на 18 серпня.

Перед засіданням 18 серпня я власноручно написав судді заяву про ознайомлення з матеріалами справи та отримання копій. Ознайомитися він мені дозволив, а от копій робити не дозволив. При ознайомленні з протоколом я зауважив ще кілька цікавих фактів. Протокол нібито складався 13.08.08 о 3-00 на місці зупинки автомобіля, і в ньому було записано, що я о 2-50 у нетверезому стані керував автомобілем і категорично відмовився від проходження медогляду. Хоча у довідці зі швидкої та у журналі викликів було вказано, що о 2-52 мені надавали допомогу вже біля райвідділу міліції. Відстань між цими пунктами близько 5 кілометрів. Як я міг одночасно бути в двох місцях – незрозуміло. Понятими в протоколі записані два працівники міліції, які нібито були присутні на місці пригоди.

Суддя вислухав працівника, який складав протокол, одного з понятих (другий чомусь захворів), мого товариша, якого я також запросив як свідка, всі мої зауваження щодо нестиковок у протоколі, пішов у нарадчу кімнату і через 2-3 хвилини оголосив постанову (мабуть, вже була готова). Чесно кажучи, ця постанова мене спантеличила – позбавити права керування всіма видами транспортних засобів на 1 рік. Хотів перепитати суддю, чи можна мені керувати велосипедом, але стримався від сарказму.

Коли через 2 дні я отримав постанову на руки, то ще більше оторопів від цього зразка юридичної безграмотності та фальсифікації того, що говорилося в суді. Ось деякі «перли»:

«… довідка № 17 від 15.08.08 взагалі не приймається до уваги, так як вона протирічить показам свідків», тобто в нашій країні навіть повне алібі, підтверджене незацікавленими особами, може бути спростоване показами трьох міліціонерів, яким потрібен показник;

«… позбавити права керування всіма видами транспортних засобів терміном на один рік» – цікаво, як можна позбавити людину права, якого в неї немає (я мав право керувати лише транспортними засобами категорії «В»); крім того виходить, що я тепер не маю права керувати ні велосипедом, ні інвалідною коляскою (не дай Бог), ні навіть гужовим транспортом.

Про те, що протокол сфальсифікований (це можна було побачити навіть неозброєним оком, порівнявши мій почерк на заяві про ознайомлення зі справою і в протоколі) – в постанові взагалі ні слова. А те, що пояснював мій свідок, взагалі перекручене і записано, що «… свідок правопорушника підтвердив покази працівників міліції». Мій товариш, побачивши, що він нібито свідчив проти мене – взагалі виразив своє ставлення до суду «непечатними виразами».

Я все ще мав надію на правосуддя, і тому 26 серпня особисто привіз в апеляційний суд скаргу на вищезазначену постанову. В порушення ст.292 адмінкодексу відповідь мені була надана лише 17 вересня. І, читаючи цю відповідь, в мене склалося враження, що її писав не суддя, а просто секретарка переписала слово в слово постанову районного судді. При цьому мій автомобіль перетворився із ЗАЗ-110247 у ВАЗ-3110247 (мабуть, російський автопром випустив нову модель).

Не дочекавшись правосуддя, я вирішив використати інший шлях, і 2 жовтня написав скаргу в районну прокуратуру. Не дочекавшись відповіді на протязі 30 днів, як передбачено законодавством, я ще на протязі місяця періодично відвідував прокуратуру та дзвонив туди з метою отримання відповіді на мою заяву. Щоразу у працівників прокуратури знаходилися причини, щоб не розглядати мою заяву. То не було працівника, який займався моєю заявою, то працівники міліції не виконали доручення щодо витребування копії книги реєстрації викликів швидкої допомоги, то казали, щоб я прийшов наступного дня. Я навіть сам витребував копію книги реєстрації викликів швидкої допомоги і надав у прокуратуру.

2 грудня я нарешті отримав у канцелярії прокуратури відповідь на мою заяву, яка була датована чомусь 2.11.08 р.. На моє запитання, чому відповідь датована місяцем раніше – мені пояснили, що прокуратура не може порушувати Закон «Про звернення громадян», яким визначено тридцятиденний термін для надання відповіді. У приватній розмові з помічником прокурора я зрозумів, що і прокуратура і місцева міліція і суд – взаємопов’язані, тому надіятися на правосуддя мені нічого.

Сама відповідь показує, що працівники прокуратури теж вирішили просто написати відписку. Аналізуючи відповідь прокуратури, я натрапив на цікавий факт. Виявляється, у протоколі судового засідання вказано, що адмінпротокол на мене складався на місці події, хоча у постанові судді написано, що цей протокол складався у райвідділі міліції. Але вершиною юридичної безграмотності (інакше це назвати не можна) є той факт, що у відповіді, датованій 02.11.2008 р., прокуратура, обґрунтовуючи неможливість подання протесту, посилається на Закон України № 586-VI від 24.09.08, який вступив у силу лише 17.11.08 р.

Обласна прокуратура, куди я у подальшому направив скаргу, на цей факт відреагувала тим, що на оперативній нараді прокурору району та помічнику прокурора було «вказано на недопустимість допущення аналогічних порушень в подальшому», тобто «погрозили пальчиком». На те, що у мене дружина – інвалід другої групи з дитинства за захворюванням опорно-рухового апарату, уваги не звернули.

Скарги до Генеральної прокуратури та Верховного суду мали наступне продовження: Генеральна прокуратура перенаправила скаргу знову до обласної прокуратури, яка знову дала відписку, основним "аргументом" вважаючи те, що я був присутнім на засіданні суду… Верховний суд, куди я звернувся на підставі ст.55 Конституції України, взагалі відмовив у розгляді скарги, посилаючись на Закон України № 586-VI від 24.09.08 – тобто виходить, що в Україні Конституція вже не є законодавчим актом найвищої сили.

Як казала лідер однієї нашої політичної сили: – «Справедливість є, і за неї варто боротися». Як далі боротися – я вже не знаю. Хіба що за допомогою Європейського суду з прав людини?

Віталій Семенюк, житель смт.Гранітне Малинського району Житомирської області