Право кожного на власну істину або Інквізиція по-українськи

Жагучий супротивник релігійної нетерпимості, Вольтер, писав у VIII сторіччі: «Я не схвалюю того, що ви говорите, але я до останнього подиху буду боротися за Ваше право висловлювати свою думку».

Толерантність є основою демократичного суспільства. Толерантність, по суті – це визнання за будь-ким права вірити інакше, мати інші погляди, відмінні від власних (політичні, релігійні… будь-які інші), право на власну істину. Відсутність толерантності – це хрестові походи середньовіччя, це расизм на початку минулого сторіччя, це нацизм гітлерівської Німеччини, це теракт 11 вересня 2001 року, це насильство й катування над послідовниками Фа-Лунь-Гун у Китаї сьогодні… Чи варто продовжувати?

Коли ж справа стосується релігії, ця сфера взагалі викликає панічний жах. Складно судити те, що не зрозуміло. А якщо брати до уваги, що сучасні засоби масової інформації, у пошуках цікавої теми, часто-густо попадаються на яскравий ярлик, під назвою «секта», то стає зрозуміло, як з’являється в країні релігійний екстремізм, «полювання на відьом» та «інквізиція». Дуже легко грати на почуттях людей, страшним незрозумілим словом «секта». Кому в Україні це вигідно? Складно відповісти на це питання однозначно, адже хто пройде повз таку чудово розрекламовану зброю, при меті – прибрати з державної посади конкурента? За останні пару років ми не один раз чули галас: «владу в Україні захопили сектанти!!!», який, до речі, доносився в основному з Росії. На щастя ми ще не вподібнилися остаточно нашому великому північному сусідові, де процвітають відомі антикультисти – сівачі жаху серед населення й ворожнечі серед релігійних організацій. Мотив антисектанського руху в Росії гранично ясний навіть для абсолютно неосвіченої людини – це інструмент боротьби за духовну монополію, а аж ніяк не засіб викорінювання духовної небезпеки. Чим же керуються «специ», виявляючи небезпечні секти? Відповідь на це питання міститься в їхньому списку. До нього входять практично всі відомі нові релігійні рухи. Проблема відбору, таким чином, відпадає сама собою. Але якщо подивитися на останні 5000 років історії людства, то можна помітити, що «нові релігійні рухи» з різною частотою й періодичністю виникали по всій планеті постійно. Звичайно ж, сьогодні вже важко згадати, як було прийняте православ’я на Русі в 988 році… В 988 році, якщо вірити літописцям, київський князь Володимир Святославович хрестив Русь. Як оповідає древній літописець, у Київ часто приїжджали мудрі законники з різних місць і схиляли Володимира до прийняття віри своєї. Німці розповідали про латинську віру, хазари – про іудаїзм. Пожалували й булгари маго-метанської віри із пропозицією: “Увіруй у наш закон і поклонися Магомету. “Яка ж віра ваша?”- поцікавився Володимир.-“Віруємо Богові, і вчить нас Магомет робити обрізання, не їсти свинини, не пити вина.” – “Русі веселощі пити велять, не можемо без того бути!”- відповів їм князь. Щоб зрозуміти, який народ гідніше поклоняється Божеству, відправив Володимир в різні землі 10 мужів, тямущих і добрих. Побувавши скрізь, посли вибрали візантійське православ’я. Перший масовий акт хрещення відбувся, зрозуміло, у Києві – киян хрестили в Дніпрі, язичницьке капище, споруджене на Старокиївській горі в 980 році, було зруйноване, а ідол бога Перуна скинутий у річку. Про те, як народ біг течією Дніпра з криками «Видубай!» (тобто спливай), звичайно ж, рідко де можна почути.

Україна – найбільш демократична країна з усіх пострадянських. Але якщо ми хочемо досягти миру й мати його, ми мусимо базувати свої погляди й формувати згоду не на поглядах однієї певної релігії й не на користь якої-небудь певної релігії, а на користь кожної окремої людини й при цьому в інтересах усього суспільства.

Будь-яке демократичне суспільство будує взаємини між громадянами на правах людини. Так, наприклад, існує право на свободу совісті й віросповідання, відображене як у Конституції України (стаття 35), так і в Загальній Декларації прав людини (стаття 18). І це право означає, що людина за своїм вибором може вірити в Христа, Магомета, Будду, Діда Мороза, «зубну фею», у себе особисто… або ні в що, а так само змінювати власні погляди протягом життя. Тепер давайте розглянемо таку ситуацію: якщо людина вірить в «зубну фею» і при цьому є гарним політиком, погляди й дії якого підтримує більшість населення країни, чи може її віра бути причиною того, щоб вона не займала керівну посаду в країні? Це риторичне питання. Але сьогодні ми дуже часто можемо спостерігати такі порушення права людини на віросповідання. Засновник релігії Саєнтології, Л. Рон Хаббард говорив: «Права людини повинні стати реальністю, а не мрією ідеалістів». І тут складно з ним не погодитися. Коли права людини існують тільки на папері, а в дійсності відбувається прямо протилежне, то спокій у країні ми теж матимемо лише на словах.

В релігії, як і в любові – насильно милий не будеш, а тому людство продовжує вести пошук істини, створюючи нові релігії й релігійні течії.

Саме тому Комітет ООН з прав людини встановив міжнародні стандарти, зазначивши, що «терміни «віра» і «релігія» повинні розглядатися в широкому розумінні цього слова», і що релігійна свобода «не обмежується застосуванням лише до традиційних релігій…» Комітет «із заклопотаністю ставитися до тенденції дискримінації стосовно будь-якої релігії або віросповідання з будь-якої причини, у тому числі й тому, що вона з’явилася нещодавно або являє собою релігійну меншість, що може стати приводом для ворожості з боку домінуючого релігійного співтовариства».

Безумовно, не можна сказати, що державі необхідно закрити очі на все й не діяти навіть тоді, коли люди волають про порушення прав людини, якщо ми маємо справу з релігією. Але зробимо акцент на тому, що це справа саме ДЕРЖАВИ, а не охоронців порядку Російської православної Церкви або інших «незалежних» експертів. Чому? А уявіть собі, що Ви продаєте який-небудь товар, а якість продукту приходить перевіряти Ваш конкурент. Яку експертизу Ви при цьому одержите? І чи можна вважати її неупередженою?

Більше того, якщо держава не буде приділяти належної уваги порушенню прав людини в релігійному середовищі, то хто тоді буде боротися з такими порушеннями в «традиційних» Церквах? А досвід показує, що така необхідність існує. Яскравий приклад сказаному – історія “монастирського свавілля”, описаного “Орловським меридіаном” наприкінці 2000 р. у зв’язку зі справою послушниці Шамординскої жіночої обителі Ніни Дев’яткіної. Найжорстокіше відношення ігумені Нікони до черниць і послушниць, трудотерапія, доведення постом до голодної смерті, систематичне “промивання мозків” практично беззахисних насельниць – все це приклад сугубо “тоталітарного” відношення до віруючих. Описаний випадок, на жаль, не одиничний, тому, як мені здається, сьогодні й настав час визнати, що деструкція – це проблема не єдиних тільки “нетрадиційних релігійних рухів”.

Безумовно, не можна судити про цілий релігійний рух по одному випадку або одному порушенню в одній Церкві або представництві. Але давайте будемо чесними до кінця: судити як «традиційні» так і «нетрадиційні», як численні так і нечисленні, як домінуючі, так і не домінуючої релігії необхідно за однаковими критеріями, з рівним підходом. Мартін Лютер Кінг, молодший, говорив: “Несправедливість будь-де є загрозою справедливості всюди”. Ідея справедливості, рівності й толерантності не є новою, але, на жаль, людська пам’ять буває занадто коротка. От лише деякі з тих борців за толерантність, чия думка зупиняла кровопролиття й війни:

Далай Лама: “Терпимість не є справою релігій – це справа людства, це не розкіш, це необхідність для збереження нашого спокою й здорового глузду, це життєво необхідно для виживання людства”.

Моханді К. Ганді: “Відмова від використання насильницьких методів – найбільша сила в арсеналі людства. Це могутніше наймогутнішої зброї знищення, яку винайшов людський розум”.

Так, сьогодні Україна – найдемократичніша держава з усіх пострадянських, але якщо зараз ми не зробимо основою спілкування толерантність, що визнає право кожного на власну істину, то іншого шансу в нас може і не бути…

Богдан Петрусенко