Впечатления украинца от поездки в Мордор Москву

Давно уже необходимо было съездить по делам в страну северных «братьев». В прошлый раз был там в апреле – вволю наелся общением с «орками». Поэтому откладывал сколько мог. В конце же пришлось. Утешил себя тем, что буду Штирлицем среди наци – наблюдать. Причем, что важно, наблюдать за знакомыми, за людьми, которых давно знаю – так лучше видна эволюция их взглядов. 

По опыту знал, что убеждать бесполезно, поэтому лучше сдержу себя и просто буду накапливать информацию. А потом все опишу. Что и делаю сейчас:

У вагоні потягу "Київ-Москва" їхав у купе з уманським заробітчанином і двома пенсіонерами-москвичами родом з України. Заробітчанин хвалився, що йому добре платять на будівництві підмосковної дачі якомусь грошовитому столичному пузаню і показував "патент", що дозволяє йому скільки завгодно перетинати кордон туди-сюди. Спочатку вони говорили про дрібниці, потім перейшли до політики. І полилось з обох боків:

– Так то ж Америка всьо заварила, шоб Росії нагадить. От шо тому Обамі не хватало? – Рішив власть в мірє захватить? А ми ж всігда з Росієй жили дружно, от нашо було всі ці Майдани затівать?

Хахли з малоросами знайшли спільну мову…

На вокзалі в Москві зійшов з тяжким почуттям. У свій час довго жив у Мордорі, але зараз особливо гостро відчув, яке все чуже, холодне, вороже, нелюдське. Ось ідуть люди – на перший погляд звичайні, ведуть дітей, про щось між собою мирно розмовляють, навіть посміхаються, але по досвіду знав: спробуй заговорити про Україну – таке лайно поллється – задихнешся від смороду. Так і було майже у 100% випадків.

Безліч машин з колорадськими стрічками в салонах. Від цього пересмикувало і хотілось швиргонути цеглину чи хоча б плюнути їм у вітрове скло. Мабуть, таку ж реакцію викликали у цивілізованих народів свастики під час другої світової.

Колишній сусід, слюсар, суб`єкт досить недалекий, зустрів запитанням:

– Ну что там происходит? – расскажи. Долго еще этот ПоТрошенко будет народ истреблять?! Никак не нажрется!

Я вже знав, що пояснювати щось марно – проігнорував, перевів на інше – запитав, як вони тут живуть. Він почав жалітися на важке життя, на щоденне подорожчання:

– Ну, санкции санкциями, но это ж не из-за санкций – чиновники все мутят! Нам все хуже, а сами вона какие котеджи строят! Путина на них нет!

(практично ніхто з "критиків" на Путіна не гнав – навіть високих посадовців винують, але Путін… То святе).

Сусідка, викладачка англійської мови, все розпитувала:

– Зачем этот Правый Сектор развязал гражданскую войну? И что же теперь будет с Украиной?

Інша сусідка, бабуся, чіплялася:

– Скажите, а что, правда этот Порошенко такой фашист? Ну что он творит?! Ведь нельзя же так… Я уже телевизор боюсь смотреть – одни оторванные головы, руки и ноги.

Порадив обом взагалі телевізор не дивитись (сам, до речі, так і не вмикав його там. У попередній приїзд спробував було – з`явилось нав`язливе бажання голосно матюкатися, розбити екран чи прямо зараз влаштувати теракт).

Мадам, з якою колись займався психологічною корекцією, ще в попередню нашу квітневу зустріч довірливо так, "під великим секретом" повідала:

– У нас один знакомый, журналист, был в Киеве. Ну, под прикрытием. Так он рассказывал про ужасы, которые там видел, про фашистов на этом их Майдане…

Я її тоді перервав, сказавши, що сам там був, причому, без будь-якого "прикрытия", і Майдан той не "их", а мій, і ніякого фашизму я там не бачив, а бачив героїзм і самопожертву. У відповідь – ступор і круглі перелякані очі.

Інший колишній знайомий, бізнесмен, зателефонував мені тоді зразу ж після мого приїзду для того, щоб нетерпляче задати питання: "Ну как там в Киеве? Победим мы америкосов или они нас?". Що на таке відповіси? Бачачи тоді таку реакцію майже всіх і переконавшись, що дискусії марні, я виробив універсальну формулу відповіді на їх чіпляння – відповідав: "Вам лучше этого не знать, потому что это нарушит ваш психологический комфорт". Як не дивно, фраза працювала безвідмовно – зразу ж відчіплювались.

А у цей приїзд ситуація помінялась до гіршого (кисельовщина в дії): запитання стали більш агресивними і здебільшого риторичними. Тобто мої відповіді і пояснення не вимагались – не виїжджаючи з Мордору, вони краще мене знали, що робиться на моїй батьківщині, а на мої намагання заперечити відповідали, що я зомбований бандерівською пропагандою. Мадам зі знайомим "журналістом під прикриттям" мені сказала, що не розуміє, чому я маю туди вертатись:

– Зачем Вам в этот рассадник фашизма? Забирайте родных и переезжайте в Россию!

Ага, щас…

А той самий бізнесмен почав дивуватись:

– Почему Украинцы не открестятся от Бандеры и его зверств? И что они нашли в этой Европе и Пиндосии? – там же все скоро накроется медным тазом, а Россия все равно станет мировым лидером.

Сваритись, переконувати, чи дискутувати не став – просто поставив на них хреста. Хоча не завжди вдавалось стримуватись – зазвичай з тими, з ким були більш-менш нормальні відношення, кого вважав адекватними і здатними сприймати аргументи, іноді зривався на безнадійну дискусію. Потім завжди жалів.

Дуже адекватна на перший погляд колишня сослуживиця взялась мене переконувати:

– Это Запад хочет разжечь войну на Украине и втянуть в нее Россию. Но Путин как человек разумный никогда не начнет войну против братского народа.

А коли я заперечив, що війна вже йде, захоплено українські території, гинуть люди, і якщо Путін дійсно такий "разумный человек", то чому досі йде "на поводу у коварного Запада", не відмовиться виконувати його підступні накази і не виведе війська й зброю з братньої України, зловтішно скинула маску:

– А не надо было дружить с американцами!

Я запитав, чи можна, щоб ми самі, без її дозволу вирішували, з ким нам дружити? На тому й розсталися. Зараз на її сторінці в інтернеті красується девіз: "Мои кумиры: Путин, Говорухин, Михалков".

Ще один знайомий переконував мене, що вся справа в тому, що "на Украине запрещают русский язык". Коли я попросив аргументувати, в чому полягають "запреты", якщо у нас є тисячі російських шкіл чи класів, купа російськомовних радіо і телепередач (в тому числі найпопулярніша програма Шустер Live), транслюються кілька російських телеканалів, російськомовної літератури в кіосках і на прилавках чи не більше, ніж україномовної, а сайт Верховної Ради на трьох мовах – українській, російській, англійській? І чи йому говорити про лінгвоцид, якщо у Росії, де проживає кілька мільйонів українців, нуль українських державних шкіл, нуль україномовних радію і телепередач, жодного українського телеканалу і спробуй знайти пресу українською? Отримав унікальну відповідь (причому, без стьобу, на повному серйозі):

– То, что в России нет ваших школ и телевидения – ничего страшного, а вот то, что на Украине недостаточно русских школ – это фашизм.

Розмовляти не стало про що…

Колишня моя студентка з двома з половиною вищими освітами (дві є, третю одержує), що має захмарно оплачувану московську роботу і хизується своєю креативністю й аналітичними здібностями, теж почала мені впарювати про "репрессии против русских на Украине". На моє прохання конкретизувати – про які репресії мова водила у повітрі руками і белькотала щось незрозуміле, врешті все звелося до того, що "это же всем известно". Я знизав плечима і попросив, щоб обов`язково сповістила мені, коли щось конкретне стане "ізвєстно" саме їй.

А потім ця особа взялася мені розказувати про "америкосовскую агрессию против России":

– Все расширяются со своим НАТО – лезут к границам России. Вот сейчас на Украине поставят свои ракеты – в 20 минутах досягаемости от обеих столиц. Не-на-ви-жу!

Доводила, що "никакой российской агрессии нет, у вас там идет гражданская, националистическая война". І зловтішно так:

– Что, америкосы плохо помогают? Что ж так? А ведь это они все заварили – сами же проговорились, что потратили на Украину 5 миллиардов долларов. И что, нужен вам был этот ваш Майдан? На фоне того, что сейчас происходит, Янукович с его золотым унитазом – просто плюшевый зайчик.

Мені стало гидко до блювоти, і на цьому наше спілкування закінчилось.

Посидів у дивному Мордорському інтернеті. В Україні брехлива фашистська київська хунта жорстоко і підступно надає вільний доступ до будь-яких інтернет-ресурсів, а у справедливій, ні разу не зомбуючій антифашистській Росії при намаганні зайти на деякі сайти вискакує ось таке:

Колишній колега по роботі психотерапевт Андрій від початку нашого Майдану відмовчувався, ні про що не питав і сам не коментував, а коли у Скайпі ненароком вийшли на українські події, сказав, що не хоче про страшну тему, бо він "за мир", а мене просив "беречь себя". Цього разу маску скинув. Заходжу – читає в інтернеті про "русссскую вєсну". Далі сам розмову завів:

– Нет, я все могу понять, но детей-то зачем убивать?! Ваши же Донецк постоянно обстреливают! Зачем они вообще туда полезли – с танками, с пулеметами? Зачем?! Люди же просто свободы захотели. – Андрей, скажи: а ты точно так же реагировал, когда ваши каратели, посланные московской хунтой, истребляли женщин и детей в Грозном? Они же просто свободы захотели! А когда в Беслане подорвали спортзал, уничтожив 30 террористов, а заодно три сотни детей, тоже так же возмущался? – Ну что ты сравниваешь? Это ж совсем другое! (а на обличчі блудлива така посмішка, що видає: в глибині душі розуміє, але не визнає, бо то "укропы", а то руссские. Русссским можна все. Просто тому, що руссскіє. Вища раса).

Заходить Оля, дебела матрона, теж колишня сослуживиця:

– Да, снарядами людей просто в клочья разносят! Вчера показывали. А женщину как насиловали? Это ж просто…. – Да-да, знаю, – кажу, – пенсионерку, эпилептичку, а весь автобус смотрел… А мальчика иисусоподобного, в трусиках распяли на доске объявлений…

Вона невпевнено:

– А маму евонную привязали к танку и по площади таскали… – Точно. Причем, по площади Ленина, которой в Славянске нет. Ну, фашисты, что с них возьмешь?

Вона замовкає, смутно підозрюючи, що стібусь, а потім, поглядаючи на Андрія:

– Ну, вообще-то наши тоже привирают немного… Но их пропаганда! – Это ж вообще ни в какие ворота! – Они ж говорят, что там наши войска на Донбассе! Представляешь, Андрей? – Да как же не представлять, – кажу, – Конечно там они есть. – Да лаааадно тебе… – Ага, еще скажи, что оружия там россиянского нет. Прут бронетехнику составами через неконтролируемую границу… – Да непра-а-а-вда это… – Так когда ваши бандеровцы туда поперли танками, – підхоплює Андрій, – люди вообще безоружными их встречали. Стрелков вернулся в Россию с двумя ружьями. Ну сейчас-то, наверное, что-то уже есть. Но танки составами и российская армия – вранье это. Да если б наши войска там были, то давно б уже Киев был бы взят, а твоя мама расплачивалась бы рублями вместо ваших этих гривен. И вообще: скоро ваших этих бандеровских западенцев выпрут с Донбасса, и все сразу прекратится.

Я спробував було щось доводити, бачу – безнадійно: начитаний чувак з вищою освітою, впевнений у своєму високому інтелекті, абсолютно переконаний, що "воду на Украине мутят несколько тысяч бандеровцев из Львова при поддержке америкосов", і варто тільки цих галичан виперти з Донбасу, зразу ж запанує мир. Причому "руссскій мир".

– Ваша эта Украина скоро вообще рассыплется – свет отключают, репрессии идут, народ беднеет, газа и нефти вообще нет… – Поговорим через два-три года. Когда на месте вашей России будет несколько новых стран, неопасных больше для мира. – Каких новых стран? (розгублено так). – Ну, какая-нибудь Сибирская Демократическая Республика, Поволжская, Дальневосточная… – Да ладно тебе, Россия никуда не денется, у нас нефти, газа, золота и алмазов полно, а вот ваши нищие бандерлоги исчезнут.

Нафта й газ – то національний фетиш, предмет захмарної гордості. Доводити щось безнадійно. Бідні шведи, данці, швейцарці не підозрюють, які вони нещасні голодранці без газу і нафти. Мабуть, тільки через це нерозуміння живуть на порядок заможніше багатих росіян.

А Андрій заводить улюблену мантру всіх мордорців:

– Вот зачем ваша власть поперла туда танками и начала детей убивать? Вот и отгребла по-полной – напоролась на сопротивление опоченцев. А надо было все лишь навсего не запрещать им русский язык. – Андрей, а ты там был, на Добассе? Своими глазами видел запрещение русского языка? – Не был, но и так знаю.

Ноу комментс…

Знову Оля включається:

– А тебе не страшно туда возвращаться? Там же эти, с нашивками, Правый Сектор которые… – И что в них страшного? У вас страшнее.

Оля не зрозуміла…

– Но ведь ты же наш, русский, зачем тебе туда ехать?

У мене від такої заяви щелепа відвисла. Поки думав, як жорсткіше відповісти, вклинився Андрій:

– Да какой он русский? – Он бандеровец! Ты что, не знаешь? – Он же во Львове учился. А все, кто во Львове поживет, становятся бандеровцами. – Спасибо, – кажу, – Андрей! Именно это я и хотел сказать. Я не ваш. Никакой ни разу не русский. Я укроп. И сторонник Правого Сектора.

Оля в ступорі… Андрій спробував перевести розмову у мирне русло і почав розказувати про те, як їздив на Сочинську Олімпіаду. Про те, як "показали всему миру, кто мы есть, подняли престиж страны, я впервые начал гордиться своим народом и увидел, что Россия действительно поднимается с колен"…

– Ага, а через пару месяцев весь этот престиж засунули в задницу – про Олимпиаду вашу никто уже и не вспоминает, а сами вы стали мировым изгоем…

Одним словом, не вийшла у нас розмова. Я вже не став йому казати про те, що спробував було глянути на відкриття тієї їхньої Олімпіади, але мені те олімпійське "вставание росссиян с колен" здалося таким дрібним на тлі наших епохальних майданівських подій, які перевернули не тільки долю країни, долю Європи, але й, як зараз видно, долю світу, включно з їхнім Мордором. А ті їхні лазерні картинки і танці на стадіоні такими нікчемними виглядали порівняно з героїзмом наших людей на Майдані, де все – на піку: життя і смерть, любов і ненависть, людяність і ницість, самопожертва і зрадництво, що не зміг те їхнє Сочі дивитись – вимкнув телевізора.

Трохи відпочив душею зі старим знайомим – давнім ненависником Путіна і його дій щодо України. Правда, він рідкісний унікум, виключення з усіх правил, до того ж – тільки наполовину росіянин. До речі, мама його – теж виключення з правил. Зв`язала мені у подарунок чудового шарфа з верблюжої шерсті – жовто-блакитного, чим мене дуже розчулила:

Дуже здивувала ще одна моя колишня студентка. Сама завела розмову про наші події – я сказав, що не налаштований зараз про це говорити. На що мені відповіла:

– А что там говорить? И так все ясно, что наши там творят. Я сейчас на работе сама стараюсь эту тему не затрагивать, потому что сразу начинаем ругаться.

Чесно, не чекав…

Зате ще один знайомий… Таке враження, що я був присутній на поступовому загниванні і розкладі людської душі. Отже, історія одніє смерті. Смерті душі:

Знайомтесь: Сергій, у минулому лікар, зараз художник і поет, романтик, пропагандист теорії про вічне життя – через ряд відроджень з втратою колишнього его" і надбанням нового. Автор романтичних пейзажів з альтернативної реальності, крайній пацифіст і гуманіст (колись сказав мені, що якби був вибір – кому вмерти: йому, чи його коту, то, не вагаючись, запропонував би своє життя в обмін на котове). Початок наших майданівських подій він навіть прокоментував

– Народ всегда прав. А народная революция – дело священное.

Я йому з Майдану тоді зателефонував, запросив у Київ, пообіцяв зустріти й поселити – щоб своїми очима революцію побачив, коли ще така можливість буде? Він відмовився – сказав, що кота ні з ким лишити.

Знав би я, яким він стане менш ніж за рік…

Еволюція (швидше інволюція) його поглядів йшла поступово і спочатку не дуже швидко. Коли я ще у свій квітневий приїзд, показував йому фото майданівських касок, розписаних візерунками і квітами, ангелами, пейзажами і біблійними сценами, розгублено так запитав:

– А где же свастики и надписи "режь москалей"?

Потім зателефонував мені і повідав, що йому його знайомий з Харкова написав, що "в украинских частях появились какие-то новые подразделения в черной форме. Общаются по-английски. Явно америкосы. Представляешь?". Явно розраховував на мою солідарність і обурення залученням "піндосів". Я його розчарував: обурення не виказав, а відповів, що не вірю цій інформації – якби це була правда, то це дуже допомогло б моїй країні, але не з нашим українським щастям.

Потім Сірожа сів на улюбленого мордорівського "коника":

– Мне позвонил мой знакомый из Харькова. Ну, тот самый, я тебе рассказывал. Сказал, что в Харькове не дай бог заговорить по-русски. За одно только русское слово могут вытащить из маршрутки и запинать до полусмерти.

Я сказав, що такої маячні давно не чув і що не розумію, як у людей, що живуть в Україні, може вистачати совісті транслювати таку цинічну і грубу брехню. Сірожа мені тоді явно не повірив…

А у цей приїзд зомбовірус вже повністю оволодів його мозком. Риторика змінилась повністю: народ, який "всегда прав", перетворився на фашистів, а душителі "священного дела революции" – на героїв. Зустрів мене радо, почастував кавою. І сказав, що я приїхав з Третього Рейху…

На мій здивований погляд пояснив, що у Третьому Рейху найбільша концентрація геббельсівської пропаганди була у столиці – Берліні, а у сучасній фашистській Україні найбільша концентрація геббельсівської пропаганди теж у столицы – в Києві (лишилось незрозумілим, де саме він тут у Мордорі стикався з бандерівською пропагандою – комп`ютером користуватися не вміє, про інтернет хіба що чув, українських теле-радіо передач чи друкованої продукції там і близько немає, в Україні ні разу не був. Ще й з такою інтенсивною укропропагандою зіткнувся, що зразу зрозумів – чистий Геббельс! Дуже інтригувало, де він зміг знайти таку дієву й інтенсивну українську державну пропаганду? Бо я не зміг: за моїми власними спостереженнями, української державної пропаганди сьогодні не існує – лише поодинокі блогери в інтернеті, та ще декілька недержавних сайтів намагаються протистояти потужному потокові державної російської пропаганди).

А Сірожа, як і всі мордорці, почав мені доводити, що "никаких наших войск" на Донбассе нет:

– А знаешь почему? Потому что во времена Чечни и Афгана, "двухсотые" шли оттуда потоком. А сейчас – нет. Вообще нет, понимаешь?

Ага, Сірожа, так тобі Путя і відзвітував про "двохсоті", які звідти йдуть. Художники – люди наївні. Але у деякі історичні моменти наївність межує якщо не зі злочином, то зі співучастю у злочині.

А він почав мені впарювати, що "на этой войне гибнут простые люди, а наживаются политики и миллионеры. Вот как этот ваш ПоТрошенко".

– А Путина ты относишь к этой категории – политиков и миллионеров, наживающихся на войне?

– Нет, Путин – это другое!

– Какое ж другое, если политическая власть у него абсолютная, а финансовое состояние такое, что Порошенко против него – побирающийся бомж против директора успешного банка?

– Ну, Путин продвинутый человек. Он духовными практиками занимается, восточной философией интересуется. И он стратег. Он же всех обставил! Ты ж видел, как он Крым вернул?

– Без единого выстрела! Это ж теперь войдет во все мировые учебники по стратегии! И главное: ваши все Потрошенки и Яйценюхи сосут у америкосов. А Путин сам по себе. Никому не подчиняется. Уважаю его!

– Ну да, как Гитлер был сам по себе. Тоже восточной философией интересовался. И тоже вся Германия его уважала. И обожала. – Ну, ты не равняй только. У нас невозможно обожествление фашистских символов. – Да? А флажок-то ваш трехцветный – фашистский символ РОА Власова.

– Ну, не надо: российский триколор был намного раньше Власова, и не вина флага, что Власов его себе взял. – Ну так и свастика была намного раньше Гитлера. И не вина свастики, что Гитлер ее себе взял.

– Что ты мне пытаешься доказать?! Это ж несравнимо! Со свастикой у нас никто на улицу не выходит!

– Да ты что? Ты правда не видел в Москве "Русского марша" со свастиками? А хочешь на улице, недалеко отсюда покажу свастику на стене, и надписи: "Черноту вон из России! Россия для русских"?

– Ладно, не хочу я об этом говорить! Во всяком случае, у нас не пропагандируется гомосятина и извращения эти все.

– Что, правда?! Кстати, ты не читал интервью Людмилы Путиной газете "Гардиан" о Вовиных невинных хобби? Наизусть повторю: "Последние несколько лет наш брак держался только на угрозах. Я думаю, что политическое нагрузки и тотальное недоверие ко всем повлияла на Володину психику. Кабаева – ширма для общества. Я не понимала, почему Володя в каждую поездку забирал с собой собаку (Конни). Последней каплей стали их с Конни странные совместные приемы ванной. В медицине у этого есть название, но я боюсь произносить его вслух"

– Не хочу я это слушать! Это все неправда!

– Ну да, про бога нельзя так говорить…

– Да при чем тут бог?! Почему я должен ей верить? Может и не было никакого интервью и никакой газеты Гардиан. А может и Людмилы Путиной не было? Знаешь, как в индийской философии: все только видимость, Майя, а каков мир в реальности никто не знает. Может и тебя сейчас рядом со мной нет. И меня тоже.

– Во как ты в кусты побежал прятаться. Ну так может и Путина нет?

– Может и нет.

– Ну так может нет и никаких бандеровских фашистов, которые маленьких детей распинают?

Деякий час мовчимо. Потім він запитує:

– А как народ на Украине относится к Порошенке?

– Да ругают его все за мягкотелость, за неспособность дать адекватный отпор, за бесконечные договоры и перемирия (которые Россия все равно нарушает, а наши ребята из-за этого гибнут), вместо реальных силовых действий против агрессора. В общем – недостаточно тверд, "ни рыба, ни мясо".

Сірожа явно розчарований – він чекав, що українці обурені жорстокістю й агресивним фашизмом ПоТрошенка і вимагають від нього припинити геноцид – вбивати, катувати, розпинати і творити злочини проти людства.

Як же ви, Мордорські зомбувальники і зомбі, дістали своїми казками про "кієвскую хунту"! Ви ще справжньої хунти не бачили. Краще моліться, щоб вона дійсно не прийшла – замість тих безхребетних і безпорадних ботанів, що зараз у нашій владі. А то людям вже несила бачити їхню пасивність і режими припинення вогню у відповідь на вашу нахабну агресію й жорстокість, давно вже в суспільстві запит на хунту. Ось тоді, зайчики, будете ви возити свої "двохсоті" не в фурах з гуманітарними конвоями, а потягами. А може й у ваших прикордонних областях почнеться таке, що ви заварили на нашому Донбасі.

А я запитую у Сірожі:

– А не задумывался, почему на территории, контролируемой фашистской киевской хунтой, спокойная мирная жизнь, а там, где типа ополченцы, поддерживаемые Путиным, – кровь, трупы и разруха? И почему так получилось, что за 23 года после распада СССР Украина не вела ни одной войны, а Россия вела их пять (Приднестровье, Абхазия и т..д.), и после этого украинцы – фашисты, а россияне – миролюбцы?

– Не хочу я это вранье слушать!

– Какое вранье? Это факты! Что, не было войск генерала Лебедя в Приднестровье? Не было ваших в Абхазии, Чечне, Северной Осетии, Грузии?

– А что оставалось делать? Не Россия напала, а на нее напали, вот и получили ответку.

– Какие ж вы бедные! То Чечня на вас танки двинет, то Грузия нападет, то Молдавия.

– Да, так и было.

– Ага, и Украина сейчас на вас напала. А перед этим в 1968 на вас напала Чехословакия, в 1956 – Венгрия. В 1940 на вас напали прибалтийские народы, в сентябре 1939 – Польша, а в конце 1939 – Финляндия. В 1920 опять Польша напала, а в 1918 – опять Украина…

– Слушай, зачем ты мне все это говоришь? Я против войны, я не могу видеть жестокости, не могу видеть, что люди не меняются, это все так далеко о того, зачем мы пришли в этот мир…

– Красиво, но по Станиславскому НЕ ВЕРЮ! Даже если б ты действительно такую нейтрально-отстраненную позицию занимал, то не обвинял бы одну сторону, а другую, во главе с вашим кремлевским опарышем, всячески не выгораживал бы и не поддерживал. Слушай, давай начистоту: если уж у тебя нет возможности разобраться в ситуации и нет сил не любить Путина, то хотя бы не поддерживай его так явно и побудь в стороне от того, что сейчас происходит в Украине.

– А я не только в стороне не буду, я, если понадобится, сам поеду Донбасс от ваших защищать.

АБЗАЦ! Вже не здивуюсь, якщо справді поїде колишній поет і пейзажист, а нині імперський романтик Сірожа на окупований Донбас (подивитися на український Майдан у свій час кіт завадив, приїхати вбивати українців кіт вже не завадить). Не впевнений, що гарно вправляється зі зброєю, але згадає свої хірургічні навички – зможе полонених українців допитувати, очі їм ложкою виймати, голови живим відрізати.

Отримає погоняло "Хірург". І прийде день, коли в інтернеті з`явиться фото: наш "гуманіст" у заплямованому кров`ю халаті стоїть поряд з татуйованими бандюками на тлі розчленованих трупів наших солдатиків, з головою "укропа" в одній руці і його очними яблуками на нервах – в іншій. І підпис: "Моторола, Бес, Чепушило, Ржавый, Сопля, Глист, Упырь и Хирург- лучшие люди Новороссии!".

Який все таки епохальний психологічний експеримент провів кремлівський карлик! Кілька місяців – і з людей спали маски, сповзла облуда, виявивши хто є хто насправді у цьому житті. І дивним чином розвиднілось: той, хто нічим не виділявся, раптом виявився справжньою людиною зі стрижнем, зі здоровою сильною душею, готовим відстоювати правду і добро. А той, хто був на виду і навіть вважався вільнодумцем і радикалом, виявився боягузливим хробаком чи безмозклим зомбаком з атрофованою совістю і смердючою продажною душею.

"Ітогі падвєдьом" (©): у цей приїзд я втратив майже всіх своїх мордорівських знайомих і тих, кого вважав мало не друзями. Розстались без скандалів, але відносно декого маю мстиві плани дати "на доріжку" смачного копняка по інтернету. Не за себе – за Україну.

Страшенно втомився морально у цей приїзд – ніяк не міг дочекатись, коли ж поїду додому. Так, там війна, смерті, нелегке життя, але ж там таке повітря свободи, такі надії, такі можливості, більшість з яких залежать тільки від нас самих, а не від "баріна". І вповні зрозуміти це зможе лише той, хто на тиждень-другий приїде в Мордор і відчує це. По контрасту.

Коли їхав назад, то перетнувши кордон, побачивши нашу рідну землю, наших людей, жовто-сині прапори на будинках, таке відчув… Щось защеміло в грудях і мало не сльози на очах. Не міг від вікна відірватись – все дивився й дивився. Не передати…

ВИСНОВКИ, ЯКІ ЗРОБИВ:

1) Незважаючи на те, що російським матерям з окупованої України пішли тіла їхніх дітей у цинках, незважаючи на санкції і падіння рівня життя, ніякого очікуваного багатьма прозріння мордорців не настало (рідкісні поодинокі випадки, які були такими і до санкцій, не рахую).

2) Навпаки – стають все більш неадекватними, відходять від реальності і починають жити у придуманому, деформованому світі. Схоже на незворотній розпад особистості при психічних захворюваннях. Або на розпад особистості алкоголіка.

3) І як безнадійно лікувати алкоголіка, коли він цього сам не бажає, так само безнадійно лікувати зомбованого мордорця. Аргументи безсилі, бо ж "обмануть меня нетрудно – я сам обманываться рад". Будь-які факти про реальний стан речей обрушують їхню картину світу, де Мордор – то сама доброта і любов, де їхня "голубоглазая Рассія" – непримиренний борець з фашизмом, несправедливістю і збоченнями, "страдаліца" за світове зло, месія, що несе у світ духовність і щастя, богообрана земля, непереможна і незламна, її всі гноблять і оббріхують, "но ми всьо равно пабєдім!". А ти їм факти наведеш і розкажеш, що їхня кроткая Рассєюшка – то насправді смердюча зубаста потвора, яка пожирає чужих і свох дітей і тягне світ до ядерної прірви? І що вони з тією правдою робитимуть? Вона їм треба? До останнього будуть чіплятись за те, що єдине наповнює сенсом їхнє життя.

4) Тому дискутувати, аргументувати, наводити факти – невірна, абсолютно безнадійна тактика. Більш того, сам факт дискутування з ними, аргументування, наведення фактів сприймається ними як слабкість і доказ власної правоти – типу "они оправдываются, значит неправы".

5) Найкраща тактика – презирливе насміхання, стьоб і ржач над їхніми божками і "духовними скрєпами". Причому, робити це треба з "позиції зверху" – приблизно так, як мудрий дорослий поблажливо посміхається над лепетом нерозумної дитини. Можна навіть їх пожаліти, можна щиро висловити їм своє співчуття за те, що вони опинилися в такій глибокій дупі. Можна співчутливо запитати, чи не можемо хоч чимось їм допомогти ("бо ж браття все таки!").

Такого відношення мордорці просто не здатні витерпіти: це єдине, що пробиває їхні захисні психологічні бар`єри і вражає у саме ватне серце. Вони до такого не звикли, такого вони не чекали, відбувається збій програми: "Как это, хохлы нас жалеют?! Нас, суперлюдей?! Не может быть!". А далі їхня месіанська самовпевненість репається з голосним тріском: "Нет, это мне кажется, сейчас ущипну себя и все исчезнет… Это что же, над нами стебутся? Что же это? Как же это?…". І світ їхній розбивається на друзки…

Автор: vlas_45, forum.durdom.in.ua 

Tweet