Дати хабар в Україні легше, швидше і простіше, ніж отримати щось належне по закону

Торік на Івано-Франківщині засуджено за хабарництво 16 посадовців. Судами розглянуто половину з усіх прийнятих до провадження кримінальних справ, порушених проти хабарників. Найсуворіший вирок оголошено сільському голові приміського села Чернієва Богданові Грейді — вісім років позбавлення волі за хабар на суму 50 тисяч євро. Такою є видима верхівка корупційного айсберга, підводна частина якого приховує всі ті незлічені хабарі, підкупи, мзду та могоричі, якими повсякчас і щоденно постачають своїх чиновників галичани.

Чому кількість судових вироків не відповідає масштабам поширення в Україні корупції? В який спосіб створюються умови для хабарництва серед державних службовців? Чому підкуп чиновника вважається найефективнішим способом вирішення цілком законних вимог та потреб? Чому в суспільстві немає навіть морального осуду хабарників? Допомогти розібратися в підводних течіях української боротьби із корупцією погодився голова Апеляційного суду в Івано-Франківській області, заслужений юрист України, члени Ради суддів Павло Олександрович Гвоздик.

Дати хабар легше, швидше і простіше, ніж отримати щось належне по закону. Така диявольська хитрість. Спокуса заплатити за те, щоб усе в стосунках з держустановами вирішилося просто і без проблем, супроводжує кожного від народження аж до смерті. Починаючи від пологового будинку, де хабарі медсестрам та лікарям важко відрізнити від вияву вдячності за догляд за новонародженим, і закінчуючи цвинтарем, де неофіційна плата за сухішу діляночку для могилки зливається зі зрозумілою турботою про поховання померлого. Поміж тим – неймовірно широкий спектр оплачених послуг, які мали б надаватися посадовими особами, котрі перебувають на державній службі, без жодної мзди.

Неосудний хабар

“В суспільстві засудження хабарництва немає, – визнає голова Апеляційного суду в Івано-Франківській області Павло Гвоздик. – Викликати суспільне невдоволення можуть тільки такі випадки, як дії голови Львівського апеляційного адміністративного суду (щодо судді Ігоря Зварича Генпрокуратура порушила кримінальну справу за фактом одержання хабара в особливо великих розмірах – авт.). Але це незадоволення має неконструктивний характер. Ті люди, які давали хабарі, вони так і продовжують їх давати. Як правило, це взаємовигідний процес”.

Найчастіше хабарі дають тільки для того, щоб спростити собі життя в стосунках з державними установами і позбутися зайвої бюрократичної тяганини. Якщо побори чиновників не є непосильними, то заради економії часу та нервів люди без внутрішнього спротиву погоджуються з додатковою платою. Спалахи обурення стаються тільки тоді, коли сума стає непідйомною. Тоді й з’являються заяви до правоохоронних органів, збираються всім райвідділом гроші на хабар, мітяться купюри і проводиться захоплення “на гарячому”. Не дивно, що в переліку найбільших українських хабарів, опублікованому торік МВС, фігурують шестизначні суми. Це свідчить не тільки про те, що сума хабарів останнім часом зросла (у зв’язку з кризою, скажімо), але й про те, що менші хабарі чиновникам платити у нас все-таки ще погоджуються.

Як вважає Павло Гвоздик, ще однією передумовою для процвітання корупціонерів є загальна правова неосвіченість населення. “Рівень правової допомоги, на мій погляд, є дуже низьким, відсутній механізм інформування населення про те, як діють ті чи інші закони, – розповідав Павло Олександрович. – Ми бачимо, що законодавство міняється, часом складно розібратися юристам, і ніхто не займається тим, щоб донести це до людей”.

Відсутність належних правових знань та вкорінена традиція шукати виходи на потрібних людей породжують когорту сумнівних юристів, яких часом можна побачити в коридорах судів різних рівнів. Користуючись можливістю займатися адвокатського діяльністю, не маючи при цьому навіть відповідного офісу, та вільним доступом до суддівських кабінетів, такі особи, буває, пропонують клієнтам залагодити з суддею питання вирішення спору на їхню користь за певну мзду.

“Виявляються факти, коли вони обіцяють клієнтам вирішити питання, беруть під це діло гроші, заходять в кабінет до судді, три хвилини про щось поговорять, виходять і кажуть: ми все залагодили, – розповідав Павло Гвоздик. – А далі п’ятдесят на п’ятдесят: якщо справу виграли, то добре, а як ні… Бувають і такі, що гроші не повертають, мовляв, я віддав, ідіть до судді – питайте”.

Мовчання чиновників

На думку Павла Гвоздика, стримати корупцію в Україні можна було б, встановивши для чиновників чіткі правила проходження державної служби. Система заохочень для держслужбовців повинна працювати на те, щоб стимулювати їх позитивну поведінку. Робота, яку доручила виконувати держава, має бути гідно винагороджена, а з правового поля, в якому працюють державні службовці, слід усунути надто великий простір для маневру.

Дивно, але тепер певною мірою сама держава створює для чиновників сприятливі умови для хабарництва. Державний службовець наділений такими повноваженнями, які дозволяють йому діяти на власний розсуд: дати, скажімо, дозвіл чи погодження або не дати. А якщо дати, то скільки б це мало коштувати.

“Необхідно створити такий механізм, який не дозволив би чиновникові говорити “ні” там, де він має сказати “так”, – вважає голова Апеляційного суду. – Але в нас буває й гірше: чиновник не дає ніякої відповіді і тим самим відбирає можливість оскаржити негативне рішення. Місцеві ради, буває, місяцями не вирішують питань громадян, разом з тим ми бачимо, що хтось там все-таки прослизає і отримує потрібні рішення. Можливо, треба запровадити такий спосіб: звернення, на яке державна установа не надала ніякої відповіді, коли минає відведений на його розгляд термін, автоматично вважається задоволеним?

Люди ж сьогодні дають хабар за ті питання, які мусять вирішуватися в правовому полі”.

На думку Павла Гвоздика, успішно боротися з корупцією можна шляхом жорстких, майже репресивних заходів, десь так, як це було із рекетом на початку дев’яностих років. Тоді в суспільстві не бачили іншого способу повернути позичені гроші, ніж найняти для вибивання боргів авторитетних хлопців, які за свої послуги брали невеликий процент. Нині ж рекетирські бригади вважаються кримінальним архаїзмом, а громадяни призвичаїлися з’ясовувати свої майнові суперечки через суд. Питання врегулювалося. Навіть близькі родичі уже почали оформлювати свої фінансові стосунки бодай через розписки.

Одним із заходів для викорінення передумов для хабарництва повинен був стати прийнятий ще десять років тому Закон про корупцію. Проте дотепер його застосування носить лише декларативний характер, а звинувачення в корупційних діях не завжди є підставою навіть для звільнення з роботи. Таке звинувачення не закриває також шлях для подальшого проходження державної служби.

Принаймні, в івано-франківському міськвиконкомі дотепер працює посадовець, який свого часу був визнаний винним у корупції: випустив календарики із зображенням одного колишнього мера за бюджетні гроші. Зрештою, в перші роки після прийняття антикорупційного закону заповзяті франківські правоохоронці накосили стільки протоколів про корупцію, що це змусило вжахнутися тодішнього голову ОДА Михайла Вишиванюка: третє місце в Україні!

“Тоді з’ясувалося, що такий показник з’явився за рахунок того, що деякі керівники підрозділів плодили штучні справи, – пригадував Павло Гвоздик. – Притягали до відповідальності секретарів сільських рад, які одночасно були, скажімо, страховими агентами. Хіба це корупція? Це порушення правил сумісності. Але це не та продажність державного апарату, про яку йде мова. Треба встановити більш жорсткі визначення корупційних дій і передбачити за них суворішу відповідальність”.

Удар по низах

Як і колишня антикорупційна війна, теперішні кампанії боротьби з хабарництвом б’ють по чиновниках найнижчого рангу. Як свідчать матеріали минулорічних справ, порушених за хабарництво, корупція в органах влади у нашій області закінчується на рівні сільських голів. Зокрема, до переліку найбільших в Україні хабарників, опублікованого торік МВС, потрапило аж три війти та один арбітражний керуючий.

Як запевняє голова Апеляційного суду Павло Гвоздик, розмови про поблажливе ставлення до хабарників з боку суддів — вигадки. “Ті справи, що доходять до нас, фактично всі закінчуються аж ніяк не умовними вироками, – говорить він. – Щоб ефективно розкривати резонансні злочини, потрібен ефективний оперативний та слідчий апарат. Суд в цьому ланцюгу займає останнє місце”.
Треба сказати, що саме за результатами роботи суду видно справжній масштаб проведеної боротьби із хабарництвом. На жаль, голосні звинувачення високопосадовців у корупції, які найчастіше лунають в час політичних баталій, ще ніколи не мали свого логічного завершення у залі судових засідань. Хоча саме до них прикута найбільша увага суспільства.

Так склалося, що мільйонні хабарі, які отримує високопосадовець, на загал викликають більше обурення, ніж буденна необхідність відкупитися від штрафу, підкинувши даішникові якихось 50-100 гривень. Щоправда, суспільний інтерес до таких резонансних справ містить у собі ще й чисто людський елемент заздрощів (які суми брав!) та зловтіхи (все-таки попався!).

Разом з тим, за перебігом гучних корупційних скандалів, які здебільшого закінчуються нічим, також пильно стежать рядові нечисті на руку чиновники, дивлячись на те, що відбувається, очима дитини, яка, підглянувши, чим вночі займаються батьки, не розуміє, чому ці люди забороняють їй колупатися в носі…

Богдан Скаврон, Justus

Читайте также: