Надто особисті справи

Якщо ви – журналіст, ви ризикуєте отримати по голові в темному провулку, а потім довго чекати порушення кримінальної справи. Щоб знати, як правильно діяти й до кого звертатися по допомогу, прочитайте цю статтю.

Подробиці розгляду справи стрингера УНІАН Віталія Данильченка «Телекритика» вивчає вже 14 місяців. Тоді фотограф на завдання інформагентства знімав рейдерське захоплення заводу «Таврія» в Новій Каховці. За кадри з сутичками між охороною заводу і рейдерами кореспондент заплатив власним здоров’ям: під час зйомки ударів зазнала не лише його камера. Через наслідки черепно-мозкової травми щопівроку він має проходити курс лікування. 

Нині справа Данильченка застрягла між Апеляційним судом Херсонської області та Новокаховським міським судом. У серпні фотограф програв суд за статтею 171 Кримінального кодексу- «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів», нападника засудили за 125-ю статтею (завдання тілесних ушкоджень). Після цього справу передали до Апеляційного суду, який мав розглянути її до 1 грудня 2010 року. Причина, через яку справу повернули до Нової Каховки – «помилка судді». Якщо усунення цієї помилки затягнеться, оскарження справи можуть відкласти ще на 3 місяці.

За останній два роки під час виконання своїх обов’язків у регіонах постраждав не лише Віталій Данильченко. В березні минулого року головному редактору «Коломийського вісника» Василю Дем’яніву нападники проламали череп та зламали ногу. У квітні 2010 року в Нововолинську засновник і директор Львівського підприємства «Радіоорганізація "Львівська жінка"» Ігор Желізко отримав понад десять ударів ножем у живіт і спину. В серпні цього року в Харкові зник головний редактор інформаційної газети «Новый стиль» Василь Климентьєв. У всіх перелічених випадках було порушено кримінальні справи, що потонули в судах.

Проблема ідентифікації 

У практиці юриста Інституту масової інформації Романа Головенка не раз траплялися випадки, коли місцеві адвокати чи юристи замість 171-ї пропонували інкримінувати нападникові хуліганство: в такому випадку ймовірність притягти винного до відповідальності набагато більша. Успішних процесів, порушених за статтею про перешкоджання професійній діяльності ЗМІ, в Україні вкрай мало. Серед винятків – газета «Перехрестя» (Шостка), що в 2003 році позивалася до голови місцевого РАЦСу. Тоді вперше в Україні за 171-ю статтею було винесено рішення суду на користь ЗМІ. У жовтні минулого року в Києві суд визнав перешкоджанням професійній діяльності напад на журналістів «Закритої зони».

У випадку з Віталієм Данильченком справу за фактом перешкоджання професійній діяльності було порушено не відразу. Спочатку він узагалі не знав, із чого почати: «Коли я потрапив до лікарні, сусідами по відділенню нейрохірургії виявилися рейдери, які під час інциденту були на "Таврії". Бачив, що на вході до лікарні виставили пост міліції, який перевіряв усіх, хто приходив мене відвідувати. У рейдерів відібрали телефони. Вони мені демонстрували залишки шроту в тілах. А лікарі відмовлялися втручатися, казали: "Поїдете додому, там вам шріт і витягатимуть"».

Спостерігаючи ці події, Данильченко вирішив подати заяву в міліцію і, як виявилося пізніше, склав її не собі на користь. «Наприклад, не вказав, що йдеться про 171-ю статтю. Я навіть номера її не знав на той час», – пригадує Данильченко. В міліції прийняли пояснення фотографа і пізніше порушили справу за 125-ю статтею – завдання тілесних ушкоджень. При цьому у відділку не врахували зазначених Данильченком фактів. «Віталію не лише перешкоджали фотографувати, його били гумовою палицею в присутності свідків (зі свідчень охоронця – ліхтариком) – це "хуліганка"», – коментуєправозахисник Олег Мартиненко, який представляє інтереси фотографа в суді.

Фотограф УНІАН – перший представник ЗМІ, якого захищає майор міліції на пенсії, каховський Коррадо Каттані, що справою честі вважає боротьбу з корупціонерами. «У 2004 році проти мене самого відкривали дві кримінальні справи за те, що я намагався притягти до відповідальності члена організованої злочинної групи. Тоді здобув практику, кращу за досвід будь-якого адвоката, – розповідає пан Мартиненко. – Крім того, коли працював дільничним, займався дослідчою перевіркою, під час якої вирішується, чи порушувати кримінальну справу».

Перед тим, як справу було порушено за 171-ю статтею, під час прес-конференції в місті Донецьку екс-міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко розповів журналістам, що особисто переговорив із прокурором і справу в Новій Каховці «порушили» все ж за перешкоджання професійній діяльності. Як саме йому допоміг колишній міністр, Віталій Данильченко не пригадує. «Консультації мені надавав Роман Головенко та Асоціація медіаюристів, заяви допомагав складати Олег Мартиненко», – перелічує фотограф. Сам Мартиненко теж достеменно не зрозумів, у чому полягала участь колишнього міністра: «171-ша стаття підслідча прокуратурі. Як Луценко міг давати обіцянки за прокурорів? Він не мав посадових повноважень вплинути на це». Він уважає, що тут мало значення лише те, що Віталій подав окрему заяву про злочин у перешкоджанні журналістської діяльності. За 10 днів після прийняття заяви прокуратура порушила справу за 171-ю статтею.

Однак покарав суд винного за 125-ю. Обвинувачуваного Геннадія Багуманова засудили до штрафу в розмірі 50 неоподаткованих мінімумів (850 грн). «У випадку зі 171-ю статтею йдеться про авторитет "Таврії". Рішення про перешкоджання журналістській діяльності виглядає політично, тому й не хочуть давати справі хід», – коментує Мартиненко.

Фотоапарат Данильченку повернули: після того, як під час однієї з прес-конференцій за участі директора ОАО «Агропромислова фірма "Таврія"» Олександра Сидоренка керівник фотослужби УНІАН Ірина Тимофеєва запитала в нього про камеру в присутності журналістів. «У відповідь директор сказав, що питання про це давно вирішено і зі мною ведуться переговори. А вона відповіла: "Віталію ніхто не телефонував". Після цього завод надав мені нову техніку», – розповідає Данильченко. За його словами, пізніше керівництво фірми зв’язувалося з ним – мовляв, камеру він отримав, тож «Таврію» нехай залишить у спокої. Втім, у Данильченка інші наміри. 

«Я хочу, щоб Багуманова за судили за 171-ю статтею. Нехай він сплатить штраф, але не треба робити з мене ідіота й казати, що я був там як обиватель і постраждав через бажання повитріщатися на все це. Я там працював за редакційним завданням, і прокуратура мала це довести. Але не видно було, що вона намагалася», – каже фотограф. Також він сподівається через суд отримати компенсацію витрат на лікування і заподіяні йому моральні збитки.

У справі «Таврії» фотограф обстоює не лише власні інтереси. Під час прес-конференцій Данильченко ставить питання керівництву Херсонської області щодо того, чи буде встановлено та покарано винних в інциденті на коньячному заводі. Така ж позиція і в Мартиненка: «Справу щодо Віталія нам вдалося порушити, тут заступилися його колеги і громадськість. А тяжкі злочини, частину з яких йому вдалося зафіксувати на фото, в суд так і не передано. Там були розбиті камінням автобуси, один із водіїв постраждав, там картеччю в людей стріляли – і тиша, всі мовчать, немає жодної кримінальної справи».

Рішенням суду за 171-ю статтею у справі Данильченка правозахисник невдоволений. Сам фотограф нарікає, що головна обставина, яка цікавила суддю Новокаховського міського суду Дмитра Червоненка під час розгляду справи, – чи був на фотографі бейдж. За словами Данильченка, картку разом із шнурком він поклав до кишені, щоби під час зйомки його не задушили.

ТК намагалася взяти коментар у адвоката обвинувачуваного Володимира Кузнєцова. Він відмовився говорити про перебіг засідань, пославшись на те, що вирок не вступив у законну силу. Зв’язатися з суддею Дмитром Червоненком за телефоном його приймальні в суді не вдалося.

На думку Романа Головенка, в тому, що розгляд справи Данильченка затягується, можуть бути й об’єктивні причини – наприклад, велика завантаженість судді. Також юриста ІМІ не дивує, що Червоненко ставив чимало запитань щодо бейджа. «В наших судах не обкатана подібна практика – інкримінувати 171-шу статтю в таких випадках, чи не інкримінувати. Всі сумніви в кримінальному процесі виносяться на користь підсудного, і тут він стверджує, що не знав, що перед ним журналіст, – каже Роман Головенко. – Якби Данильченко був одягнений у жилет із розпізнавальними знаками, то було б важче довести: нападник не знав, що перед ним журналіст».

З іншого боку, те, що Віталій вирушив на небезпечну зйомку без жилета з написом «Преса», Романа Головенка не засмучує: за його словами, «маркованих» журналістів під час інциденту можуть бити цілеспрямовано і сильніше, ніж звичайних громадян. «Умотивованість розпізнавальних знаків ЗМІ – складне питання, над яким іще доведеться багато працювати. Окремий суд це не вирішує, тут є потреба журналістській спільноті зібратися і врахувати всі критерії», – впевнений юрист ІМІ.

Тупий предмет 

Не має сподівань, що суд знайде і покарає винних, головред «Коломийського вісника» Василь Дем’янів. Після проведеної лікарями трепанації черепа він не розраховує на відмінне самопочуття, а після кількох засідань, де розглядається його справа, – на справедливість. На його думку, головною перешкодою для судового процесу є недбало проведене досудове слідство та небажання розглядати справу за 4-ю частиною 144-ї статті (знаряддя злочину).

Нагадаємо, напад на пана Дем’яніва було вчинено ввечері 25 березня біля його будинку. Невідомі побили його, коли журналіст припарковував авто.

«Я перебував у лікарні, коли міліція оголосила, що відкрито кримінальну справу, – розповідає Василь Дем`янів. – Вони розглядали декілька версій, я розповідав їм про подробиці нападу. Та коли я дізнався, що керівник міліції оголосив на всю країну, що я впізнав підозрюваних, закрався перший сумнів, наскільки професійно ведеться розслідування. Адже я не міг впізнати зловмисників, я їх просто не бачив – лише силуети». 

Після того редактор зауважив, що міліція не провела ні відтворення на місці події, ні очної ставки.«Міліція намагалася якомога швидше спихнути цю справу в суд, що вони успішно зробили. Опитування (свідків. – ТК) вели поверхово. 12 липня, коли мені зняли гіпс із ноги, на нозі лишилися сліди (від тупого предмету, що був знаряддя нападу. – ТК). Я просив представників міліції зняти побої, але вони не могли цього зробити, бо квапилися. Міліція навіть не розглядала знаряддя скоєння злочину, хоче це є ключовим моментом, про це навіть із фільмів відомо», – пояснює пан Де’мянів. 

Нині справа редактора «Коломийського вісника» становить кілька томів. За словами пана Дем’яніва, її розглядають за всіма статтями, крім, 171-ї: ст. 296 ч. 4 (хуліганство), ст. 121 ч. 2 (умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також із метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або що спричинило смерть потерпілого), ст. 185 ч. 2 (крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб).

Вбачаючи в нападі на редактора хуліганські мотиви з метою заволодіння його телефоном, міліція відпрацьовує побутову версію. «Про 171-шу статтю не йдеться, адже я перебував не в редакції, а повертався з роботи додому. І цього не враховано», – каже журналіст. За його версіями, на нього могли напасти «через речі, що пов’язані з засновництвом газети, з приміщенням, з матеріалами у газеті – щодо міської господарки, дерибану парку місцевими ділками, наведення певного порядку на торговиці…».

Розгляд справи Василя Дем’яніва його самого на оптимістичні висновки не надихає. «Це вже 4-те чи 5-те засідання Коломийського районного суду. Підозрювані проходять по трьох епізодах, один з яких – замах на моє життя. Один із них після явки з повинною на судді відмовився від показань, сказав, що ці речі були зроблені під тиском міліції. Нині йде опитування свідків, суд їх заслуховує. І так виглядає, що моя справа стане мильною бульбашкою і буде відправлена на дослідування. Я не впізнав цих людей. А вони наполягають, що не винні». 

Інтереси журналіста захищає місцевий адвокат. «Перед початком судових засідань я хотів узяти професіонала з кримінальних справ. Але вже перше засідання показало, що якихось моментів, де є потреба у фаховому криміналісті, не буде – тут усе явно. Він знадобиться хіба що потім, коли на дослідуванні міліція проводитиме цю справу в управління внутрішніх справ. А нинішній адвокат схиляється до думки, що слідство міліції було проведено поверхово, заради галочки», – каже пан Дем’янів.

Набагато більше захистом професійних прав пана Дем’яніва переймається Комітет захисту українських журналістів, заснований однокурсником редактора Миколою Закалюжним.

«Ця ідея і народилася після того, як було здійснено замах на Василя Дем’яніва, – розповідає пан Закалюжний. – Емоції, які я пережив, неможливо описати. Таку ж реакцію це викликало і в інших людей, які його знають та навчалися з ним. Постало два питання – або боятися і втікати, або реагувати. Ми обрали другий шлях». 

Члени Комітету організовували збір коштів, щоб допомогти його родині, пікетували Кабмін і Верховну Раду, робили заяви для ЗМІ. «У випадку і з Василем Дем’янівим, і щодо Ігоря Желізка та решти колег ми робимо все для розголосу порушення їхніх прав та намагаємося впливати на органи влади», – зазначає засновник комітету, до складу якого входять Василь Дем’янів (Коломия), Ігор Желізко (Нововолинськ), Надія Вірна (Чернівці), Петро Матвієнко (Харків) та Галина Оcадча (Львів). Однак ані заяви, ані пікети не привели до зрушень у справі Василя Дем’яніва.

Регіони потребують роз’яснень 

Не кожен із кореспондентів може дозволити собі кваліфікованого адвоката, але найбільша проблема в тому, що представники ЗМІ «на місцях» уявлення не мають, що можуть отримати правову й фінансову підтримку з Києва.

Роман Головенко розповів, що ІМІ готовий консультувати юристів та адвокатів із регіонів, але вони телефонують рідко. «До нас звертаються нечасто, – розповідає пан Головенко. – Консультації надають два юристи, і гаряча лінія не перевантажена». 

Крім того, власні гарячі лінії мають Асоціація мовників та Асоціація медіаюристів. Щодо останньої, то, як свідчить приклад із підтримкою правозахисника Олега Мартненка, фінансування не виключене. «Асоціація надавала методичну допомогу юридичну і сплачувала послуги представника інтересів Віталія Данильченка у цій справі за рахунок ґранту міжнародного фонду "Відродження"», – розповіла ТК президент Асоціації медіаюристів Тетяна Котюжинська.

Також регіональні журналісти можуть приєднуватися чи розраховувати на правову підтримку таких громадських організацій, як Комітет захисту журналістів. Щоправда, бажання інформувати про напади журналістів мають не всі медіа. «В новинах українських телеканалів замовчується інформація щодо порушень прав журналістів. Коли організовували прес-конференцію за участі Желізка і Дем’яніва, представники більшості телекомпаній на запрошення на конференцію відповідали нам, що це не їхній формат, – дивується Микола Закалюжний. – Із часу зникнення Климентьєва інформація на телеканалах проходить вибіркова. Ми знаємо, як бюрократи реагують на журналістів чи як виривають у них мікрофони, і про це потрібно говорити. Але в той же час ніхто не повідомляє, що журналісту проламали череп, що журналіст зник, дуже важлива для суспільства інформація не подається! Ми знаємо про побиття російського журналіста, і багато ЗМІ інформували про пікет. Але замах на Василя Дем’яніва було здійснено приблизно в такій же ситуації, хотілося б більше уваги ЗМІ».

За словами голови Комітету захисту журналістів, нині ЗМІ замало повідомляють про тиск на заступника зниклого головного редактора газети «Новый стиль» Петра Матвієнка. «Він пробував самотужки організувати прес-конференцію в Харкові, але одному це складно зробити. І він став членом Комітету. Ми об’єдналися, щоб допомагати один одному вирішувати проблеми, і вважаємо, що маємо виступати єдиним фронтом із медіапрофспілкою», – пояснює Микола Закалюжний.

Куди звернутися у випадку перешкоджання професійній діяльності:

Автор:  Олена Коркодим, Київ, Телекритика