Україна: пільги чиновників і депутатів — мародерство

Система пільг в Україні давно є недієвою і потребує реформування. Але її перетворення в останню чергу має зачепити соціально незахищені верстви населення: спершу відмовитися від привілеїв повинні представники влади.

На прохання мережевого видання ««Остров»» провідний експерт Центру Разумкова Павло Розенко відповів на запитання, що стосувалися соціальної політики уряду.

Павло Розенко
Павло Розенко

— Пане Павле, про те, що чинна система пільг непідйомна для держави, неефективна і вимагає перегляду, говорили давно. Влада почала вирішувати проблему шляхом скасування або самовільного урізання цих пільг — усі обурилися. Де, у такому разі, шукати середину?

Нинішня система пільг дісталася нам у спадок від Радянського Союзу. А соціальна політика Радянського Союзу полягала у тому, що люди отримували невелику заробітну плату, яка зате компенсувалася певним «соціальним пакетом».

Коли Україна стала незалежною державою, ми, на жаль, не здійснили переходу до європейської соціальної політики, в якій на першому місці стоїть гідний рівень зарплат. Ми «вдосконалювали» радянську систему: коло пільговиків збільшувався, кількість пільг зростала, а зарплати залишалися низькими.

Таким чином, сьогодні в Україні, при мізерних заробітних платах, налічується понад 350 категорій пільговиків і більше 800 видів різних пільг, компенсацій і соціальних виплат. Для того, щоб ця система працювала, щоб в повному обсязі виконувалися всі існуючі в нашій державі закони, потрібно, за різними оцінками, 180–190 мільярдів гривень щорічно.

На сьогодні держава виділяє на систему соціального захисту близько 30–40 мільярдів. 150 мільярдів, що залишились — це скорочення, обмеження, невиплати, які й стають причинами масових судових розглядів. Практика обмеження пільг почалася десь з 2000 року. Тоді Верховна Рада взяла на себе відповідальність встановлювати розмір пільг в законі про держбюджет в залежності від фінансового стану держави.

Останнім значущим законом, який різко розширював коло пільговиків, став закон про дітей війни, який був ухвалений у 2004 році. І коли сьогодні Президент України говорить про те, що система пільг нам дісталася від попередньої влади, то це, м’яко кажучи, не зовсім так, адже протягом 2005–2010 років не було прийнято жодного закону, який би істотно розширював коло пільговиків або збільшував розміри пільг. А за закон про дітей війни дружно голосували Партія регіонів, Аграрна партія Литвина, комуністи, — саме ті, хто сьогодні входить до парламентської більшості. Тому ті сентенції, які виголошує Віктор Федорович, потрібно адресувати, в першу чергу, членам цих фракцій.

У 2005–2007 роках, у відповідь на заклики політиків, пільговики почали масово звертатися до судів, відстоюючи свої права, зафіксовані у законах України, а не у державному бюджеті. Та й народні депутати зверталися до Конституційного суду з питанням про скасування певних норм у законі України про державний бюджет, які обмежували пільги. І Конституційний суд неодноразово ухвалював рішення на користь пільговиків. До речі, ініціювали ці конституційні подання в основному члени Партії регіонів. І під час виборчих компаній активно закликали пільговиків до подальших судових процесів саме представники тодішньої опозиції. Вони самі спровокували цю лавину, яка сьогодні їх же і накрила.

Але, прийшовши до влади, ця команда почала говорити, що рішення судів були неправильні, і вона не збирається їх виконувати. І це при тому, що на всіх рівнях чиновники декларують верховенство права в Україні і переконують світ у чесності українського правосуддя.

Протестні акції, які сьогодні відбуваються в Україні, — природна реакція суспільства на такі непрофесійні, некомпетентні й відверто провокаційні заяви окремих членів нашого уряду, а також на недостовірну інформацію, яка постійно звучить з вуст деяких членів уряду.

Коли почалися бунти «чорнобильців» і «афганців», міністри почали називати величезні суми пенсій, які ті нібито отримують. Насправді у чорнобильців немає таких пенсій. Сьогодні тільки незначний відсоток чорнобильців отримує близько чотирьох-п’яти тисяч гривень. Це учасники ліквідації наслідків аварії, що мали на той час досить високі заробітні плати, з першим ступенем інвалідності. В середньому ж чорнобильці отримують 1600–2300 гривень.

Нещодавно з’явилася нова дезінформація. Знову називаються фантастичні розміри підвищень пенсій чорнобильців, які нібито передбачені новою постановою Кабміну. Але якщо уважно вивчити цей документ, стає зрозуміло, що пенсії і компенсації збільшаться всього на 3–15 відсотків. Це буде всього лише їхня індексація на рівень інфляції. Реально пенсія збільшиться, знову ж, тільки для учасників ліквідації, інвалідів першої групи, що мали високі заробітні плати. І люди розуміють, що їх укотре раз намагаються обдурити.

Нарешті, уряд не дає відповіді на питання, чи будуть виконуватися рішення судів. Схоже, що не будуть. Багато з тих, хто сьогодні голодує, виграли суди і вже кілька років отримували пенсію відповідно до рішень судів. З вересня-жовтня ці рішення перестали виконуватися. На якій підставі? Що, були якісь інші судові рішення? Кажуть, є вказівка ??від Кабінету міністрів: не виконувати. Але немає такого правового механізму — скасування судового рішення за вказівкою міністра. Рішення суду може скасувати тільки інше рішення суду. Складається нісенітне становище, коли людям говорять про підвищення їхніх пенсій, а насправді їх скорочують.

— 1600–2300 гривень — це середня пенсія тих чорнобильців, які не зверталися в суди?

Це те, що отримують люди згідно урядових постанов. І їх справедливо обурюють заяви про те, що чорнобильці відсуджують собі пенсії в 25–30 тисяч гривень, — про це говорили і Азаров, і президент. У мене складається враження, що хтось свідомо дезінформує президента і прем’єра, щоб вони публічно говорили дурниці. Максимальний розмір пенсії, який може сьогодні відсудити чорнобилець, — 5–7 тисяч гривень. Не може бути сьогодні у чорнобильців пенсій в 25 тисяч! Вони можуть відсудити компенсацію за попередні періоди неповної виплати їм пенсій. Але це буде разова, а не щомісячна пенсійна виплата.

Хтось може сказати, що сім тисяч — це теж багато, при середній пенсії в Україні на рівні 1300 гривень. Але колишнім депутатам Пенсійний фонд платить пенсії по 15 тисяч гривень, а є чиновники, які отримують і по 20, по 30 тисяч гривень. Так, тим, хто ще не вийшов на пенсію, вона буде обмежена вісьмома тисячами гривень.

Таким чином, для колишніх чиновників в держави є можливість платити такі високі пенсії. А для тих, хто реально втратив здоров’я, і для кого висока пенсія не стільки привілей, скільки компенсація, грошей немає. У діях уряду очевидні елементи соціальної несправедливості.

Це називається подвійними стандартами. Тим чиновникам, які отримують сьогодні пенсії в 12, 15, 18, 20 тисяч гривень, уряд не може обмежити ці виплати, а ось чорнобильцям, які отримували по чотири, п’ять, шість тисяч, — може.

Але, вибачте, якщо держава хоче щось змінити, вона має як мінімум звернутися до суду і виграти судовий процес. А вийшло, що людина, пройшовши всі кола пекла, вигравши у влади всі судові процеси, витративши на це кілька років, і відстоявши таким чином свою пенсію, сьогодні через якісь вказівки чиновника знову змушена щось опротестовувати.

— Управління Пенсійного фонду в регіонах уже отримали вказівки оскаржити раніше ухвалені судові рішення щодо виплат чорнобильцям. Але ж термін подання апеляцій на них вже давно минув?

Як правило, люди, які відсудили сьогодні великі пенсії, пройшли всі судові інстанції — з першого разу Пенсійний фонд ніколи не виконує рішення судів. Але рішення судів, які вже вступили в законну силу, Пенсійний фонд зобов’язаний виконувати. Ніяких апеляцій на них бути вже не може. Можуть бути апеляції тільки на рішення судів, ухвалені в першій інстанції. І це право держави і право Пенсійного фонду України — оскаржити ці рішення.

Ми ж не сумніваємося, наприклад, що через якийсь час матимемо рішення суду, що вступило в законну силу, щодо Юлії Тимошенко. За логікою уряду, Азаров разом з Тігіпком, після всіх цих процесів, повинні вийти на прес-конференцію і сказати, що суд у нас корумпований, вони не визнають його рішення, не будуть його виконувати, і випускають Тимошенко на свободу. Хотілося б на це подивитися.

Але в реальності ми прекрасно бачимо, що всі рішення, які приймаються на користь влади, виконуються блискавично і в повному обсязі. В інших же випадках чиновники дозволяють собі публічно дискутувати з судами і не виконувати їхніх рішень.

— У Пенсійного фонду є реальні правові підстави оскаржити перерахунок пенсій пільговикам? Які аргументи Пенсійного фонду?

Всі доплати до пенсій розраховуються залежно від прожиткового мінімуму або мінімальної заробітної плати. І сьогодні головний аргумент Пенсійного фонду — що це не ті розміри, які чітко фіксуються в державному бюджеті України, а ті, які сам на свій розсуд визначає Кабінет міністрів. Нібито Кабмін сам повинен визначати розмір тих соціальних стандартів, від яких вираховуються пенсії та доплати. І під це нібито навіть є рішення Конституційного суду.

Абсолютна більшість судів говорить про те, що така логіка Пенсійного фонду помилкова, і що сьогодні єдиний стандарт прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати встановлюється законом України про державний бюджет на відповідний рік.

— Таким чином, ми маємо ситуацію, коли забезпечувати всі існуючі пільги держава об’єктивно не може, але є закони, які зобов’язують її це робити. Як же діяти державі?

Хочемо ми цього, чи ні, але Україна повинна піти на серйозну реформу системи пільг. Але не за рахунок чорнобильців, афганців, одиноких матерів та інших «надбагатих» за версією нинішнього уряду категорій населення. Реформу системи пільг влада повинна почати з себе.

Пільги для чиновників, для народних депутатів сьогодні повинні бути скасовані, тому що в ситуації, в якій сьогодні знаходиться Україна, існування таких привілеїв можна прирівняти до мародерства. На цьому не вдасться суттєво заощадити, але це задасть принципи соціальної справедливості. А це хороша база для проведення будь-яких реформ.

Звичайно, це не все. З наявних на сьогодні 350 видів пільг більше двох третин — понад 220 видів — це пільги за професійною ознакою. Україна повинна від них відмовитися. Пільги повинні залишитися тільки для малозабезпечених верств населення, для тих, хто не може працювати. А працююча людина має отримувати нормальну і гідну його праці зарплату, а не подачку від держави.

— Адресність пільг, скорочення пільг чиновникам — це ж не дасть реальної економії коштів держбюджету, це швидше політичні кроки…

Згоден, це в першу чергу політичні рішення, але скорочення пільг за професійною ознакою — це ще й реальне скорочення державних зобов’язань. А підвищення заробітної плати відразу дає підвищення відрахувань до Пенсійного фонду. Таким чином ми частково вирішуємо і проблему дефіциту Пенсійного фонду.

Після зростання заробітних плат у державному секторі завжди ростуть заробітні плати в інших сегментах економіки. Крім того, ми відмовляємося від корупційної системи бартеру, взаємозаліків. Адже сьогодні люди отримують пільги не у грошовій формі. А якщо ми даємо на руки людині гроші, і вона вже сама платить за проїзд у громадському транспорті та послуги ЖКГ, вже ці живі гроші йдуть на відповідні підприємства.

— Ви раніше говорили, що існуюча система пільг — це наслідок соціальної політики СРСР, де всі повинні були бути однаково бідними. Складається враження, що в сучасній українській політиці пільги — це вже потужний механізм корупції, і тому серед чиновників дуже мало людей, які насправді хочуть змінити цю систему.

Насправді — так, в системі пільг, особливо — безготівкових, закладено дуже багато інтересів. Наприклад, багато транспортників скаржаться, що їм виділяється недостатньо коштів на перевезення пасажирів пільгових категорій, але при цьому ніхто з них не виступає за скасування системи таких пільг чи за монетизацію пільг.

У нас був експеримент — ми перевіряли автотранспортні підприємства: скільки вони перевозять пільговиків і скільки вони реально отримують грошей. Деякі автотранспортні підприємства у своїх звітах показували, що вони перевозять близько 90 відсотків пільговиків. Це були не просто підприємства комунального транспорту, це були маршрутні таксі… Це ж очевидне приховування реальних доходів. І вони ще розраховували на компенсацію за перевезення такого числа пільговиків.

— У 2005–2010 роках робилися спроби реформування системи пільг?

Звичайно. Але потрібно розуміти кон’юнктуру 2005–2010 років. По-перше, часта зміна урядів. По-друге, перманентні виборчі кампанії. Війна всіх проти всіх: президента проти уряду, уряду проти Верховної Ради, Верховної Ради проти президента і уряду… У жодного з урядів протягом цих років не було стійкої більшості у Верховній Раді. Адже реформи — це завжди зміни законодавства, і без сприяння парламенту вони неможливі.

І мене зараз дуже дивує, що за ті останні два неповних роки, що нинішній уряд має стійку більшість у Верховній Раді, не було проведено жодної професійної, повноцінної і системної реформи, в тому числі в соціальній сфері. Хоча проблеми продовжують накопичуватися. Таке враження, що деякі міністри працюють за принципом «нам би ще день простояти, та ніч протриматися, а після нас — хоч потоп».

— У вас є пояснення, чому, всупереч деклараціям, не проводяться нормальні реформи?

Я чим далі, тим більше стверджуюсь у думці, що до керівництва урядом і, зокрема, соціальною сферою, прийшли абсолютно випадкові люди. Кожним своїм законопроектом або рішенням Кабмін розписується у повній безпорадності і непрофесіоналізмі. Це в мені говорить не якась особиста образа. З органів влади за ці два роки насправді вичистили безліч професіоналів, висококласних фахівців.

Сьогодні ми бачимо відверту кризу продуктивних ідей, серйозних і комплексних рішень. Мало того, що до влади прийшли непрофесіонали, ці люди ще й нікого не хочуть слухати. Я розумію — складно дискутувати з простим народом. Але нинішні чиновники не звертають ніякої уваги навіть на думки та пропозиції вчених, провідних експертів. Зараз збудований паркан між вищим ешелоном влади та громадянським суспільством, яке могло б давати цьому уряду нові, прогресивні ідеї.

Немає діалогу і немає навіть бажання з боку уряду цей діалог вести. Це добре показало прийняття так званої «пенсійної реформи». За півтора року, що велися розмови про неї, з ініціативи влади не було проведено жодного «круглого столу», куди б запросили всіх експертів, незалежно від їхніх переконань, де вони могли б запропонувати та обговорити ідеї та напрацювання влади. Небажання слухати і чути — ось основна біда нинішньої влади.

— І ось сьогодні ми маємо єдину централізовану владу, яка могла б ефективно проводити реформи, якщо б хотіла. І маємо країну, в якій буквально кожна сфера вимагає якнайшвидшого реформування. Президент оголошує 21 напрям реформ. При цьому фактично нічого не відбувається.

Що насправді мене дивує… Всі ж знають, що потрібно робити. Президент, зокрема, в своїй програмі реформ все чітко прописав. Пріоритети визначені, і їх не так уже й багато. Чому доcі не була реалізована жодна із запланованих реформ у соціальній сфері? І чому на це ніяк не реагує президент?

Я наведу конкретний приклад. Одним з перших указів нинішнього президента був указ «Про невідкладні заходи з подолання бідності в Україні». Ще в лютому 2010 року він зобов’язав уряд за три місяці розробити Державну програму з подолання бідності. Це могла б бути базова програма з проведення всіх соціальних реформ в країні, тому що проблема бідності — це проблема зайнятості, оплати праці, пенсій, тих же пільг.

Ми незабаром святкуватимемо дворіччя цього указу, а програма досі не подана на затвердження до Верховної Ради. Указ президента фактично проігнорований, але найголовніше — немає ніякої реакції від самого президента на грубе невиконання його указу.

Влада дуже пишається тим, що вона монолітна і централізована, вважає це своїм великим досягненням. Але чому радіти, якщо вона фактично не діє? Держава поступово перетворюється на анархічну систему, де кожен чиновник будь-якого рівня керується лише власними інтересами.

Знаючи досить жорсткий характер Януковича, я не розумію, чому він дозволяє уряду, окремим міністрам, яких сам призначив і може сьогодні ж звільнити, елементарно не виконувати його доручення і укази. Хіба зможе бути така влада ефективною?

Читайте также: