Балога і «братва». Від Кірча до «Гєші». «Польові дослідження» закарпатської мафії

Почему в Украине все больше «хохлов», и все меньше украинцев? Ответ на этот вопрос дает биография главы секретариата Президента Украины. И не удивляйтесь тому, что ко Дню Конституции в 2007-м своим указом В.Ющенко наградил орденом «За заслуги» гражданина Илью Токаря. Ведь он – не просто глава Мукачевского райсовета, член совета Закарпатской областной организации «НСНУ». Но и родной брат «того самого» криминального авторитета Токаря-«Геши», друга и делового партнера Виктора Балоги… …Беремо номер газети «Карпатська Україна» від 30 січня 2003 року.

На першій сторінці — гімн мукачівській фірмі «Барва», що називається «Дзвонити. Та не пустодзвонити». Читаємо:

«Василь Петьовка, Ігор Кріль, Віктор Балога — ці прізвища крутяться на вустах закарпатців не перший рік.

…Для більшості вони — обдаровані, гідні сини рідного краю, для опонентів — сильні суперники. Але важливо не це. Важливо інше: Закарпаття має своїх лідерів, які здатні подбати про край, про свій народ
».

(«Карпатська Україна», № 5 (203), 30 січня 2003 р.)

Ну, що ж… Не будемо сперечатись і вдаватися до методів «гідних синів краю», придворна преса яких настирливо створювала «образ ворога» з «генерал-губернатора» Москаля, а потім — з «партійного» губернатора Різака, навіть не пояснюючи закарпатцям, що ж такого «поганого» робили і роблять ці «вороги» для нашого Закарпаття? Давайте подивимося конкретно, яких «лідерів» має наш край в особах «гідних синів краю» В.Петьовки, В.Балоги та інших, і про що саме вони «здатні подбати»?

РОЗДІЛ І. ПЛІСЕНЬ

Мабуть, більшість наших людей ще й досі здригаються від страху, пригадуючи початок 90-х років. Колишня держава —СРСР — зникла, немов Атлантида, «однієї буремної ночі та одного нещасного дня». Нову державу, щоправда, проголосили, але то була іще не держава, а всього лише уламок імперії, що ледь-ледь тримався на бурхливих хвилях життя, немов шматок «Титаника», який залишився на поверхні жорстокого моря. Втриматися на такому уламку можливо, але плисти до берега — марна справа. Ми й трималися, хто як умів. Дехто продавав батьківське майно, меблі, бібліотеки, хати. Дехто просто зламався та пірнув на дно пляшки. Дехто звикав до злиднів, сяк-так виживаючи на зароблені копійки. А дехто швидко зметикував, що у цьому хаосі ніхто про закони не дбатиме, і швиденько почав розкрадати заводи, фабрики, колгоспи, склади… І майже всі щось намагалися продавати.

Проте покупців на «уламку», в принципі, не було: за які гроші купувати, якщо всі кругом — жеброта і злидні? І саме тоді закарпатці відчули перевагу унікального розташування нашої області. Поруч — чотири європейські держави, де на базарах радо і швидко скуповують все, що лише ми провозили через кордони: горілку, цигарки, електротовари, бензин і т.д. На базарах Кошіце, Ніредьгази, Суботіци, Сату-Маре та інших міст сусідніх держав ми тоді зустрічали знайомих і друзів більше, аніж на вулицях Ужгорода чи Мукачева. А головною темою всіх розмов стала проблема… пошуків товару. Адже з наших крамниць миттєво зникли всі запаси того непотрібу, який роками лежав на полицях. Купити звичайнісінькі гвіздки або свердла, електропраски чи лампочки можна було на базарах Угорщини або Словаччини, але не у закарпатській торгівлі. Товари просто не доходили до прилавків, бо самі ж продавці, товарознавці та інші «бійці спекулятивного фронту» самі ж вивозили їх на закордонні базари, заробляючи оті перші капітали в «зеленій» американській валюті, які згодом стануть фундаментом нинішніх бізнес-кланів.

У найвигіднішій ситуації тоді опинилися працівники колишніх гуртових торгівельних баз, де за часів радянської системи постачання роками накопичувалися скарби дефіциту. Люди старшого покоління чудово ще пам’ятають, що на цих базах навіть за «нормальних» часів можна було придбати все те, чого в магазинах ніколи навіть не бачили. А більшість таких торгівельних баз традиційно знаходилися у промислово-транспортному центрі нашої області — у Мукачеві. І саме мукачівська торгівельна мафія славилася своїми зв’язками і прихованими багатствами навіть у ті «застійні» часи, коли за «бізнесові таланти» можна було запросто «загриміти» на нари. Проте, такі випадки в Мукачеві досить рідко траплялися: торгашів завжди виручали впливові люди, яких вони запопадливо постачали будь-яким дефіцитом. Саме тоді, ще у радянські часи, зароджувалися та міцніли оті невидимі тенета, що нині перетворилися у справжнісіньке павутиння закарпатського «князівства» імперії української мафії. Зародок цього «князівства» гніздився саме у розгалуженій системі гуртово-торговельних баз, «столицею» яких на Закарпатті було саме Мукачево. І недаремно це стародавнє місто над Латорицею досить швидко, вже у середині 90-х років, стало «кримінальною столицею» Закарпаття.

І саме тут, у торгівельній системі, працювали у ті часи і брати Віктор та Іван Балоги. В цій же системі працював ще один представник цього відомого нині родинно-бізнес-політичного клану — Василь Петьовка. Система, у якій працювали ці хлопці, давала особливо щедрі можливості для «прикордонного» бізнесу. Адже тут було досхочу господарчих товарів, тобто саме таких, які розкуповувалися на базарах Угорщини, Словаччини та інших сусідніх держав особливо охоче і давали дуже щедрий доларовий «навар». Саме цей «базарний бізнес» і став початком перетворення звичайнісіньких гендлярів на «яскравих особистостей», «гідних синів» та «сильних суперників».

Отож, мушу розчарувати трубадурів з «Карпатської України» та інших «бардів» клану Балоги-Петьовки: для того, аби забирати зі свого ж складу товари, довірені тобі державою, та перепродувати їх на закордонних базарах, не потрібно було мати ані будь-яких «талантів», ані особливих «організаційних здібностей». Навіть розуму особливого не потрібно було. Потрібні були просто товари — електротовари, наприклад. А цього добра у братів Балог з Петьовкою було вдосталь. Їм навіть не потрібно було їх роздобувати по всій Україні, як іншим нашим шукачам «базарних скарбів» того часу.

Поступово обрії дрібної контрабанди братів Балог і Петьовки ширшали, багатшав асортимент. За кордон вони вже вивозили цигарки, спирт, горілку і нафтопродукти. Тоді, на початку 90-х, ще не цистернами, як нині, а всього лише каністрами. Ширшали та міцніли й зв’язки з впливовими людьми як у нас, так і у ближньому прикордонні. Адже «впливові люди», посідаючи високі посади у державних органах влади, також були не проти зайвої «зеленої» копійки (і не просто «копійки»!!!), але самі «світитися» у контрабандних аферах просто не могли. Проте вони запросто могли допомогти контрабандистському «братству» і роздобути значні партії потрібного товару для перепродажу за кордоном, і забезпечити «вікна» на митниці, і «прикрити» їх від уваги правоохоронних структур. А вдячні ділки, звісно, чесно ділилися з «впливовими» партнерами щедрими прибутками з контрабанди. Поступово ці таємні зв’язки настільки зміцніли, що один з перших керівників прокуратури Мукачівщини став фактичним, хоча й неофіційним, співвласником організованої братами Балогами та їхнім кузеном Петьовкою фірми «Рей-Промінь», зародку майбутньої «Барви». В районній прокуратурі Мукачівщини почав працювати і молодший брат Віктора Балоги — Павло. Таким чином над кланом, що ледь почав створюватися, було створено надійний прокурорський «дах». В подальшому це чимало допомогло «бізнесменам».

«Рей-Промінь» зорієнтувався, в основному, на торгівлі нафтопродуктами, хоча й не гребував цигарками та горілочкою. Однак, саме нафтопродукти найохочіше споживалися ближнім угорським ринком у будь-яких кількостях. І саме цей бізнес приносив найвищі дивіденди братам.

Але для того, аби поставити торгівлю нафтопродуктами (як «білу», так і «чорну» — контрабандну) на солідну основу потрібно було перейти до продажу не дрібних, а великих гуртових партій цього товару. А для цього, звісно, потрібні були дуже великі кошти. Де їх взяти?

Найпростіше, без зайвих формальностей, такі кошти можна було взяти не в банку, а у… кримінальному світі, де тоді, в середині 90-х, оберталося вже сотні мільйонів доларів, яких і близько не було навіть у державних скарбницях. Організована злочинність на той час вже цілком сформувалася в надрах юної України як невидима (а часом — занадто «видима») держава в державі. І на початку 90-х років уже минулого століття одним з головних «отаманів» бандитського світу в Мукачеві був такий собі Віктор Кірч, раніше неодноразово судимий. Навколо Кірча швидко згуртувалася місцева шпана, яка й сформувала перший на Закарпатті бандитський «підрозділ». «Опришки» Кірча спеціалізувались, в основному, на рекеті, розбої та інших різновидах брутального криміналу. Але «мафією» бригада Кірча ще не була. Це було суто бандитське угруповання, яке лише заважало багатьом ділкам «тіньового» бізнесу і контрабанди. Мабуть, саме тому Віктора Кірча і розстріляли на порозі власного дому досі ще невідомі убивці. А «кримінальним губернатором» Закарпаття став після цього відомий мукачівський «авторитет» кримінального світу Михайло Токар. З нього, власне, і починається «ера мафії» на Закарпатті.

Нині дехто запекло заперечує причетність «Гєші»-Токаря до кримінального світу, аргументуючи це тим, що Михайло ніколи не сидів у в’язниці і навіть не затримувався міліцією. На жаль, стверджувати подібне можуть лише ті люди, які навіть уявлення не мають про ієрархію злочинного світу.

Обов’язкові «ходки на зону», пишні кримінальні біографії з десятками судимостей, арештів та тюрем повинні мати лише короновані «злодії у законі» (яких на Закарпатті ніколи й не було), «положенці», «смотрящіє» і т.д. І ці «титули» надають своїм ватажкам виключно лише кримінальні співдружності.

А «кримінальний авторитет» — це термін не бандитський, а міліцейський. Точніше, «поліцейський», оскільки використовується не лише в Україні й Росії, але й у всіх поліях світу. Цим терміном в поліції позначають людей, які самі по собі не є кримінальниками, але користуються певним авторитетом і впливом в середовищі професійних злочинців. «Кримінальний авторитет» може взагалі ніколи в житті не «нюхати нари». Більше того, цей авторитет тим авторитетніший, чим коротші до нього руки у правоохоронних структур. Саме таким «авторитетом» і був Михайло Токар-«Гєша».

Так чи інакше, але «Гєша» став неофіційним «банкіром» братів Балог і Петьовки. За словами мукачівських підприємців, які в ті часи співробітничали з «Гєшою» та Балогами, надати фінансову підтримку братам-бізнесменам Михайлу Токарю порадив саме отой прокурорський начальник, який був і фактичним співвласником фірми «Рей-Промінь». З цих же джерел стало відомо, що покійний Михайло Токар позичив тоді братам понад 2 мільйони доларів США!!! Щоправда, інші свідки цієї історії стверджують, що сума позики була значно більшою: по 2 мільйони «зелених» кожному із братів. Але кількість позичених Балогам мільйонів, в принципі, не є «моментом істини» в історії клану.

Куди суттєвішим є питання про те, а чому, власне, «Гєша» — вельми розсудлива та обережна людина — раптом ризикнув величезною сумою грошей, вклавши їх у нафтовий бізнес мало кому відомих на ту пору ділків з контрабандистським «акцентом»? Тим паче, що торгівля нафтопродуктами, як і кожен високоприбутковий вид бізнесу, є в Україні справою надзвичайно ризикованою, пов’язаною з жорсткою конкурентною боротьбою, яка часто-густо переходить у справжні «гарячі війни» між комерційними та суто бандитськими кланами. Та й на Закарпатті у ті роки вже досить впевнено почували себе на ринку нафтопродуктів усталені та відомі фірми О. Ямалова, братів Володимира та Віктора Бедя, В.Іванова і, звісно, «Закарпатнафтопродукт». Балогівський «Промінь» в цій сфері світив не дуже яскраво.

Досвідчений ділок, Токар-«Гєша» не міг не знати і того, що прорватися до прибуткових вершин в цьому «нафтовому болоті» може лише така комерційна структура, яка має вельми потужну підтримку і «дах» в правоохоронних структурах та у кримінальних «штабах».

Хоча… В наші дивні часи, а тим паче тоді — в середині 90-х років — кримінальні «штаби» дуже часто були своєрідними філіалами правоохоронних структур, забезпечуючи їх куди більшими статками, аніж рідна держава. Але то окрема тема розмови.

Нині ж ми говоримо про те, що, вкладаючи величезні гроші у напівконтрабандне «братство» Балог і Петьовки, Михайло Токар мав бути твердо переконаний у тому, що ці гроші не стануть легкою «здобиччю» правоохоронців або бандитів з конкуруючих «бригад». Мало того, через свого молодшого брата Іллю «Гєша» стає не лише інвестором, але й співзасновником нової структури, що виникла на базі «Рей-Проміня» — ТОВ «Барва».

Отож, сам факт його »інвестицій» та співзасновництва в «Барві» уже говорить про те, що «Гєша» чудово знав про таємні, але вельми надійні зв’язки цього «братства» з впливовими людьми в правоохоронних структурах. Нам сьогодні, на жаль, залишається лише здогадуватися про те, якого саме роду зв’язки поєднували Балог та Петьовку з органами правопорядку: суто «ділові» чи, може, куди глибші й таємніші?..

Та була ще одна суттєва причина, яка спонукала мукачівського »імператора тіні» підтримати завидівських «діловарів». Ця причина називалася: Сергій Ратушняк та його «РІО-синдикат».

ДВОБІЙ: «БАЛОГАН» ПРОТИ «РІО»

Мукачево споконвіку було традиційним суперником Ужгорода в боротьбі за право бути центром нашого Закарпаття. І споконвіку це суперництво було як джерелом прогресу в економічному та громадському житті, так і гніздом головних чвар та інтриг в регіоні. В часи середньовіччя, як відомо, і мукачівці, і ужгородці частенько і за зброю хапалися: то ужгородські Другети гамселили мукачівських ратників, то мукачівські князі палили Ужгород та околиці. Давно то було…

Але раптом історія немов повернула своє колесо у зворотному напрямку. Між мукачівцями та ужгородцями справа знову дійшла до збройних сутичок. З суттєвою, щоправда, різницею: цього разу у двобої сходилися не війська шляхетних володарів, а «бики» з бандитських «бригад». І в цій «кримінальній війні» ужгородці суттєво поступались мукачівцям, «бригади» яких були більш організовані та дисципліновані, оскільки мали єдиного і визнаного всіма бандитськими ватажками лідера — «Гєшу».

Однак у 1994-97 роках силовий баланс почав змінюватись на користь ужгородців. В Ужгороді з’явився свій лідер, який мав у своїх руках не лише солідну бізнес-структуру, але й серйозну державну владу. Цим лідером був мер Ужгорода і мільйонер Сергій Ратушняк.

Зосередивши в своїх руках всю владу у місті над Ужем та всі основні важелі економіки міста, Ратушняк став саме тим «центром тяжіння», навколо якого дуже швидко згуртувався весь Ужгород. І структура Ратушняка дуже скоро стала впливовішою за кримінальне «князівство» в Мукачеві, оскільки «Гєша» не мав у своїх руках ефективних важелів державної влади та засобів масової інформації, які мав в Ужгороді Сергій Ратушняк.

Окрім того, на відміну від «Гєші», Ратушняк спирався на економічний потенціал створеного ним «РІО»-синдиката», навколо якого в Ужгороді об’єдналися майже всі бізнес-клани.

Володарі «тіні» в Мукачеві дуже швидко збагнули всі переваги такої монополізації адміністративної та економічної влади в руках однієї «сім’ї» і негайно використали «передовий досвід» Сергія Ратушняка. І прототипом «РІО»-синдикату» в Мукачеві мала стати, ясна річ, фірма «Барва», яка працювала у легальному бізнесі, хоча й за рахунок нелегального капіталу Токаря-«Гєші».

Нині можна хіба що здогадуватися, що покійний «король» Мукачева, скоріше за все, зовсім не збирався поступатися владою Віктору Балозі та Василю Петьовці, а розглядав «Барву», як свою власність і свій інструмент для створення »імперії Геші» на противагу »імперії Рати» в Ужгороді. А Балогам з Петьовкою, мабуть, він визначав ролі «канцлерів» свого майбутнього «королівства».

Так чи інакше, але «братство» розпочало свій «хрестовий похід» за владою не під керівництвом Віктора Балоги, а під командою Михайла Токаря-«Гєші».

Проте, якщо Сергій Ратушняк на момент свого прориву до влади в Ужгородській міськраді був фігурою, власне кажучи, невідомою, то Михайло Токар мав аж занадто гучну, але не дуже «презентабельну» популярність. Саме тому не можна було робити з нього «фігуру № 1» на шахівниці публічної влади. Це могло викликати протест у найрізноманітніших верств громадськості міста і області. Розумів це, судячи з усього, і сам Токар-«Гєша», а тому, мабуть, і погодився, аби на публічний «арені» виступав не він, а Віктор Балога, який повністю залежав від грошей та милості »імператора тіні». Сам «Гєша», вочевидь, був цілковито упевнений, що Балога ніколи не вийде з-під його, «гєшиного», контролю і буде слухняно виконувати все, що накаже «хазяїн». Так би воно, можливо, й було б, якби…

…Якби в ці плани «володарів тіні» не втрутилася воля третьої сили — політики. Хочемо ми того, чи не хочемо, але реалістичні політики завжди повинні враховувати в своїх діях та планах всі активні сили, що діють в тому чи іншому регіоні. А клани кримінального бізнесу в середині 90-х років були не просто «активною», але однією з головних діючих сил, хоча й «потойбічних», на території нашої області, яка стала таким собі «національним парком» транснаціональної контрабанди. І цей фактор почав втручатися у наше політичне життя, незалежно від «доброї» чи «недоброї» волі політиків та адміністраторів області.

СИЛУЕТИ В ЗАДЗЕРКАЛЛІ

Отже, десь наприкінці 1996-го чи на початку 1997-го року клан «Барви» починає свій «хрестовий похід» за владою у Мукачеві. І спочатку цей похід був не просто успішним, а майже тріумфальним: на виборах мера міста над Латорицею Віктор Балога здобуває блискучу перемогу, залишивши своїх суперників далеко позаду. Та не варто думати, що «тріумф» стався завдяки особливим політичним талантам «тріумфаторів» з «Барви».

Перш за все, гендлярі з «Барви» врахували досвід свого «заклятого друга» з Ужгорода — Сергія Ратушняка. А Ратушняк на той час вже створив свою власну політичну структуру, відому під назвою «Нове Закарпаття». Ця структура мала свою організаційну мережу, свою пресу ( газети «РІО-інформ», «Ратуша», «Корзо» та союзницьку Ратушнякові в той час газету «Срібна Земля») і свій власний актив, досить впливовий серед педагогів, медиків та інших «бюджетників» обласного центру. «Нова буржуазія» Ужгорода також вимушена була підтримувати «Нове Закарпаття», бо інакше ризикувала «нарватися» на великі проблеми. Словом, ужгородська »імперія» Ратушняка почала набирати у регіоні більшого впливу, аніж офіційні органи влади на чолі з командою тодішнього губернатора області Сергія Устича.

І саме тоді, коли Сергій Ракушняк та створена ним структура стали особливо небезпечними, на початку 1997 року з’являються вперті чутки про зближення ужгородського мера з колишнім прем’єр-міністром України і лідером партії «Громада» Павлом Лазаренком. Згодом саме з Мукачева ці чутки доводять до відома центральних органів влади уже у вигляді «достовірної інформації». Саме цей фактор і був чи не одним з головних, який сприяв блискавичній політичній кар’єрі… Віктора Балоги та його клану.

Ні, ні! Віктор Іванович не подався до «Громади» і у товаристві Павла Лазаренка взагалі «не світився». Все було саме навпаки. «Барва», керована Балогою, зробила ставку на головну політичну силу, яка тоді протистояла »імперії» Лазаренка. Цією силою була Соціал-Демократична партія України (об’єднана), що була в ті часи ЄДИНОЮ дійсно реальною, добре організованою і впливовою політичною силою не лише в Мукачеві, але й на Закарпатті в цілому. І ця сила ніколи б не дозволила підвестись на ноги будь-якому політичному конкуренту. Політика, як і бізнес, також живе за своїм головним принципом: «Конкурента не створюють, його знищують!».

Отже, будь-яка спроба створити свій власний «політбалоган» на противагу ратушняківському «Новому Закарпаттю» в Мукачеві заздалегідь була приречена на цілковиту невдачу. Крім того, самостійна гра на політичній арені вимагала чималих фінансових витрат, а витрачати свої «кревні» не те, що на «політичні забави», а навіть на серйозний бізнес, який не обіцяв миттєвих прибутків, хлопці з «Барви» не любили ніколи. А тому неважко і здогадатися, що хтось розумний все ж порадив їм не «гратися у політику», а хитромудро використати потужній політичний та організаційний потенціал СДПУ(о). Що вони з успіхом і зробили!..

Саме об’єднані соціал-демократи і перетворили навесні 1998-го року звичайнісінького гендляра В. Балогу на «політичну фігуру», яка згодом виявилася, за словами лідерів СДПУ(о), «надутим пухирем». Але цю помилку партія Віктора Медведчука зрозуміє пізніше, коли Віктор Балога, ставши уже губернатором області, «кине» соціал-демократів так само, як «кидав» всіх інших своїх партнерів та покровителів, аби не повертати борги — фінансові чи політичні.

Не відомо, щоправда, чи встиг зрозуміти свою помилку Михайло Токар-«Гєша», коли автоматні черги найманих вбивць поставили крапку на його земній біографії. Можливо, що й встиг…

«Кине» Віктор Іванович і генералів міліції Москаля та Безбородого, які свого часу уклали договір між «Барвою» та УМВС про реалізацію через цю комерційну структуру конфіскованих міліцією товарів. Саме цей «конфіскат» і перетворив «Барву» на потужного фінансового «спрута» (і не лише фінансового).

Генералу Безбородому пан Балога «віддячить» тим, що випхає його не лише з посади начальника УМВС, але й взагалі з області.

А генералу Москалю, який змінить самого ж Балогу на посаді губернатора області, клан «Барви» оголосить таку непримиренну війну, якої Закарпаття до того часу й не бачило.

Ця війна чимало сприяла тому, що столиця вирішила замінити губернатора області, сподіваючись, мабуть, на те, що повернення на Закарпаття корінного закарпатця Івана Різака покладе край політичним спекуляціям «Барви» на тему «засилля чужинців» на закарпатській землі.

Та не так сталося, як гадалося. Адже для «політиків тіні» навіть сусід буває чужішим за іноземця. А прихід на головну владну посаду у регіоні соціал-демократа Івана Різака, якого Віктор Балога у 2000 році вижив з посади першого заступника губернатора, а відтак навіть наказав охороні взагалі не пускати Різака до приміщення ОДА, викликав у клані «Барви» щось на зразок масової істерії.

Але все це буде трохи пізніше. А зараз давайте згадаємо ті перші часи владарювання клану «Барви» в Мукачеві.

(Друкується із скороченнями. Далі буде)

Олексій Романов, Світогляд

Читайте также:

Балогу — ближе к «богу». Часть 3

Балогу — ближе к «богу». Часть 2

Балогу — ближе к «богу». Часть 1

Читайте также: