15 років боролася з системою тернополянка яка шукала в судах справедливості після ДТП, в який загинув її чоловік та дві доньки

23 липня минає 15 років, відколи у ДТП на Одещині загинули рідні тернополянки Світлани Дідух. Цього дня родина поверталася до Тернополя з відпочинку на морі в Коблево. Чоловікові пані Світлани Ігореві було 42 роки, донькам Лілі і Олені – 13 і 11. Жінка отримала в цій аварії численні травми і навіть не змогла бути на похороні, адже лежала у реанімації.

Довгих 15 років жінка зі своїм адвокатом боролися за те, щоб до відповідальності притягнули винуватця аварії, який всякими способами намагався уникнути правосуддя. «Судовий репортер» розказує історію боротьби цієї мужньої жінки.

Поки тривало слідство і суди обвинувачений встиг вийти з-під варти під заставу, виїхати за-кордон і навіть отримати німецьке громадянство. А також домігся додаткового розслідування справи, двічі оскаржував вирок суду першої інстанції в апеляційному суді, висловлював недовіру українській правоохоронній системі та судам, заявляв про порушення права на захист. Врешті 3 червня цього року крапку у цій справі поставив Верховний суд, який залишив скаргу засудженого без задоволення. 

Дмитро Тихомиров отримав  8 років позбавлення волі із забороною керувати транспортним засобом на три роки, а внесену заставу у розмірі 20 тис грн звернено у користь держави.

– Але це ще не кінець, зараз нас цікавить як це рішення Верховного суду будуть виконувати, адже засуджений перебуває за кордоном, – пояснює адвокат потерпілої Юрій Дацюк, який вів цю справу з 2008 року.

Кожне свято, кожний день народження я на кладовищі

Адвокат і потерпіла Світлана Дідух розповідають подробиці та хронологію судової тяганини тривалістю 15 років. Вони проїхали тисячі кілометрів на судові засідання, назбирали томи скарг, звернень та клопотань, які їм довелося писати у різні інстанції у боротьбі за справедливість. За цей час в Україні змінилося 4 президенти, до адміністрації яких потерпіла неодноразово писала звернення з проханням допомогти.

–  Куди я тільки не зверталася, і до уповноваженого з прав людини, і до генпрокуратури. Відповідь отримувала стандартну: “Ваше звернення прийнято до уваги”. Вони не відмовляли, але нічого не робили. Це були просто відписки, – каже Світлана Дідух. – Ви уявляєте – троє загинули людей, а суди 15 років не могли притягнути винного до відповідальності. Я не могла зрозуміти в чому справа, чому все так довго тягнеться.

Світлана Дідух відкриває фотоальбом з останніми світлинами своїх рідних. На фотографіях доньки та чоловік на фоні морський краєвидів – усміхнені та щасливі.

– Це любительські фото, тоді ще не було таких крутих фотоапаратів, як зараз. Ось мій Ігор, це Ліля, це Оленка, – показує жінка, ледь стримуючи сльози. –  Чоловік працював на митниці, діти вчилися в третій школі в Тернополі. Ліля закінчила 8 клас, Оленка –  5. Вчилися на відмінно, досі зберігаю їхні грамоти.

Після важкої втрати пані Світлана довго не могла отямитися і пережити горе, кілька місяців пролежала у лікарні з численними травмами. Від трагедії захворіла на цукровий діабет, гіпертонію, отримала третю групу інвалідності.

– До аварії я була здорова і щаслива, – каже тернополянка і просить її не фотографувати. – Я зараз я живу минулим, бо майбутнього у мене нема. Кожне свято, кожний день народження я на кладовищі.

Вийшов під заставу і поїхав у Німеччину

23 липня 2006 року на дорозі Київ-Одеса «Жигулям», якими керував Ігор Дідух, на зустрічну смугу виїхав водій автомобіля SAAB Дмитро Тихоміров, який їхав із Німеччини зі своїми друзями на відпочинок до бабусі в Одесу. За версією водія, у задню частину його авто стукнулася інша машина, що і стало причиною виїзду на зустрічну. Поки тривало розслідування, підозрюваний перебував на підписці про невиїзд.  Вироком від 20 травня 2008 року Любашівський районний суд Одеської області засудив Тихомірова до 7  років і 6 місяців позбавлення волі із забороною керувати авто на 3 роки, а запобіжний захід змінив  на тримання під вартою.

Але Тихоміров оскаржив цей вирок і 9 вересня 2008-го апеляційний суд Одеської області скасував його та повернув справу на додаткове розслідування, а запобіжний захід змінив із тримання під вартою на заставу у 20 тис. грн.

Рішення ухвалила колегія у складі судді Олександра Джулая (головуючий), Валентини Неделько і Василя Фаріни. На сьогодні всі троє у відставці. Джулай протримався на посаді найдовше і донедавна був заступником голови Одеського апеляційного суду. Його звільнили у кінці травня цього року за власною заявою.

– Як можна було при трьох загиблих таке робити? – обурюється адвокат потерпілої Юрій Дацюк. – Тихоміров сплатив заставу, вийшов на волю і, перебуваючи під слідством, виїхав за кордон. А в лютому 2009 року, незважаючи на те що втік, не зважаючи на те, що скоїв в Україні, отримав німецьке громадянство.

Як йдеться в ухвалі Верховного суду, під час додаткового розслідування, яке тривало з 22 жовтня 2008 року до 29 травня 2009-го, Тихоміров декілька разів покидав місце проживання в Одесі. За інформацією державної прикордонної служби України, з 15 вересня 2008 року по 1 лютого 2009 року він 4 рази виїжджав за кордон. Коли розслідування завершили, захисники обвинуваченого клопотали про закриття справи у зв’язку з відсутністю складу злочину, однак слідчий відмовив. 29 травня 2009 травня прокурор повторно затвердив обвинувальний висновок і справу направили на розгляд до Любашівського райсуду.

Після цього обвинувачений висловив недовіру судді Любашівського райсуду, яка була підлеглою голови суду, який раніше виніс обвинувальний вирок. Апеляційний суд пішов назустріч – була змінена підсудність і справу віддали до Ананьївського районного суду.

Після цього Тихоміров на виклики суду більше не з’являвся, а повістки поверталися із приміткою «за зазначеною адресою не проживає». Захисник повідомив, що на території Одеської області підсудний не перебуває і місцезнаходження клієнта йому невідоме. Ухвалою суду від 2 грудня 2009-го Тихомірова оголосили в розшук і заочно змінили запобіжний захід на тримання під вартою . Згодом – 17 березня 2010 року до суду надійшла заява підсудного, в якій він просив направити кримінальну справу для розгляду за місцем його проживання у Федеративній Республіці Німеччина з огляду на недовіру правоохоронним органам України. Також до заяви було долучено копію паспорта громадянина цієї держави, виданого 16 лютого 2009 року, та документи про реєстрацію.

Ананьївський районний суд Одеської області 27 квітня 2010 року ініціював звернення з клопотанням до компетентного органу Федеративної республіки Німеччина про передачу справи. Ананьївський  суд пропонував вирішити питання, аби Тихомірова судили в Німеччині за тамтешніми законами за злочин, скоєний на території України. Німецьке Федеральне управління юстиції приймати справу Тихомірова відмовилося у зв’язку з закінченням строків давності, що передбачені німецьким кримінальним законодавством.

Це були 9 років знущань

У квітні 2014-го Ананьївський суд закрив справу про Тихомірова на підставі п. 12 ч. 1 ст. 6 КПК України в редакції 1960 року – справа підлягає закриттю стосовно злочину, щодо якого не отримано згоди держави, яка видала особу.

Мається на увазі, що держава видає особу для притягнення до відповідальності за конкретний злочин і саме за цей злочин її потім можна буде судити. Так-от Тихомірова Німеччина в Україну не видавала взагалі. Тому справу проти нього не мали права закривати з цієї причини.

У грудні 2016-го, тобто через понад два роки, Апеляційний суд Одеської області рішення про закриття справи скасував і повернув її для нового розгляду в Ананьївський суд.

5 квітня 2017-го Ананьївський суд в особі судді Желяскова повернув справу прокурору для додаткового розслідування. Суд вирішив, що через 8 років (розслідування офіційно закінчилося у 2009-му) слідчий не виконав вимог щодо повідомлення потерпілої та її представника про закінчення досудового слідства і їх права ознайомитися з матеріалами справи. Щодо обвинуваченого, то йому нібито не пред’явили додаткових матеріалів слідства.

Апеляційний суд назвав ці причини формальними, оскільки навіть, якщо за ці 8 років потерпіла та обвинувачений все ще не бачили матеріалів справи (коли навіть вирок у справі вже був, але його скасували і справу слухали повторно), то суд до початку розгляду міг надати обвинуваченому, потерпілому та іншим заінтересованим особам можливість ознайомитись з матеріалами кримінальної справи.

Зрештою, апеляційний суд скерував справу до Любашівського суду, який за 10 років до того вже виносив вирок Тихомірову.

Адвокат Тихомірова намагався протестувати і заявив відвід всьому складу суду.

На його думку, Любашівський суд не може об’єктивно розглядати справу, оскільки у 2008 році голова Любашівського райсуду виніс обвинувальний вирок щодо Тихомірова. Тому підлеглих цього судді захист вважав упередженими.

Один раз Апеляційний суд Одеської області вже пішов на це. Через 9 років подібний фокус не вдався. Суд роз’яснив, що підстав для відводу нема (перелік підстав є прописаний у законі і там немає такої умови, як ухвалення вироку у справі головою суду — ред.). Крім того, відвід заявляється конкретному судді чи колегії суддів, але законодавством не передбачено заявлення відводу усім суддям місцевого суду.

– Верховний суд у всьому розібрався, в ухвалі описав хронологію подій, але про беззаконня, які творилися в Ананьївському суді, опустив. Ми оскаржували все через апеляційний суд, зверталися до Верховного суду, щоб забрали справу з Одеської області в Тернопільську, звідки потерпіла, – каже адвокат потерпілої Юрій Дацюк.

– Ми зробили все для того, щоб Ананьївський суд був позбавлений можливості розглядати цю справу. Ми писали у всі інстанції. Бо це було просто знущання і над загиблими, і над потерпілою, і над законом. Ви собі уявіть, коли ми приїжджаємо на розгляд справи, а нам кажуть: «Їдьте додому, засідання не буде». Це ж 700 кілометрів в одну сторону. Справу неодноразово закривали, відновлювали, закривали, відновлювали. А підсудний жодного разу не був на засіданні. Судді і захист настільки скрупульозно оберігали права підсудного, що просто забули про права потерпілої. Це були 9 років знущань. Чого вони тільки не видумували, щоб затягнути справу. До того ж ніхто не поставив питання про екстрадицію. Є ж Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції, Генпрокуратура… – розповідає Дацюк.

Тільки у 2018 році рішенням Одеського апеляційного суду справу з Ананьївського районного суду забрали.  

20 січня 2020 року Любашівський райсуд вже вдруге виніс вирок і засудив Тихомірова до 8 років позбавлення волі, а запобіжний захід у вигляді застави змінив на тримання під вартою, а внесені 20 тисяч грн застави звернув у дохід держави.

Та була принципова відмінність – цього разу Тихомірова судили заочно. Жодного разу на засідання він не з’явився. Хоча і встановлено, що Тихоміров громадянин Німеччини і відома його адреса в місті Кельн, що підтверджується посвідченням особи та довідкою про прописку, які обвинувачений направив до суду. Саме за цією адресою його повідомляли про день час, та місце судових засідань. Обвинувачений листом із Кельна поінформував суд про бажання взяти участь у процесі, але пояснив, що прибути не може у зв’язку із складною фінансовою ситуацією.

«У матеріалах справи є беззаперечні докази, на підставі яких можна дійти однозначного висновку, що підсудний обізнаний про кримінальну справу відносно нього, перебуває за межами України, а саме м.Кельн (Німеччина). При цьому він укладав та розривав угоди із захисниками, що теж свідчить про його обізнаність про рух кримінальної справи», – йдеться у вироку суду.

Відтак справу слухали за відсутності обвинуваченого. Таке допускається, коли особа перебуває за межами України і ухиляється від явки до суду.

У Верховному суді просив відеоконференцію

Вину в інкримінованому йому злочині Тихоміров не визнав. Не погодившись із вироком Любашівського суду, він його оскаржив. Однак 16 грудня 2020 року Одеський апеляційний суд вирок місцевого суду залишив без змін.  Відтак засуджений подав касацію у Верховний суд.

Він просив скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до першої інстанції. Зазначав про порушення його права на захист внаслідок здійснення судочинства українською мовою, якою він не володіє, та незалучення перекладача та ін. Чоловік стверджував, що не отримав копії обвинувального висновку та не ознайомився зі змістом пред’явленого йому обвинувачення. Вважає, що на час постановлення вироку місцевого суду минули строки давності, а тому суд повинен був звільнити його від кримінальної відповідальності.

Тихоміров вважає, що суд не взяв до уваги та належно не оцінив показань свідків та висновків експертних досліджень, які, на його думку, повністю спростовують обвинувачення.

– До Верховного суду почали приходити клопотанням за клопотаннями. Причому вони приходили у притаманному стилі: зранку в день розгляду справи або увечері перед тим, тобто саме тоді, коли я виїжджав з Тернополя до Києва, – пригадує адвокат Юрій Дацюк. – Суд це зрозумів і зробив належні правові висновки. Тоді Тихоміров вдався до іншого – виявив бажання взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Я був шокований. Це було чергове  затягування часу, щоб справу закрили за терміном давності, адже в липні минає 15 років. Але їх намагання потягнути час до 23 липня були марні. Тому що строк давнини зупинився 20 січня 2020 року, відколи в дію вступив вирок Любашівського районного суду.

Врешті на відеоконференції у Верховному суді Тихоміров так і не з’явився.

Учасники процесу можуть брати участь у засіданнях по відеозв’язку лише за наявності технічної можливості у відповідних судах, державних органах чи установах.

– Суд це все роз’яснив і надав підсудному місяць часу для підготовки, – каже адвокат Юрій Дацюк. – Проте організувати відеоконференцію Тихоміров та його захист не змогли.

Зрештою, 3 червня 2021 року Верховний суд залишив вирок у силі.

– Я зробила все, що могла. Хочу довести цю справу до кінця, хочу щоб він сидів за те, що відібрав життя моїх найрідніших, – каже Світлана Дідух.

Зараз потерпілу та її адвоката цікавить, як будуть виконувати рішення суду, адже Тихоміров все ще перебуває за межами країни.

– Вирок суду з 3 червня цього року вступив у законну силу і тепер засуджений не може вільно пересуватися, – каже адвокат Юрій Дацюк. – Верховний суд зараз має вирішити питання про виконання цього вироку – зокрема,  звертатися до німецьких органів з проханням про екстрадицію. Ми зі своєї сторони будемо ставити питання про законність набуття Тихоміровим німецького громадянства, адже він порушив запобіжний захід і втік з України, коли перебував під слідством. Якщо німецьке громадянство скасують, тоді він буде змушений повернутися назад в Україну. Також працюємо над тим, щоб потерпілій було відшкодовано моральні та матеріальні збитки.

Заявляє про дискримінацію за мовною ознакою

До слова, вже після винесення ухвали Дмитро Тихоміров 7 червня цього року надіслав вимогу у Верховний суд (копію цього листа надав адвокат Дацюк – ред.). У своїй вимозі засуджений заявляє про порушення його права на захист та дискримінацію за мовною ознакою, адже він не володіє українською мовою. Разом з тим зазначає, що мовляв, після Революції гідності його колишній адвокат вирішив, що буде більш правильним перекладати його клопотання та інші документи на українську мову.

«Я просто ставил подпись под документами после его устного перевода на русский язык», – пише Тихоміров.

Він стверджує, що неодноразово просив вести засідання російською та вказував, що потребує перекладача.

«Я уважаю украинский язык, но я на нем не говорю и не понимаю сложных юридических терминов… Это просто дичайшее нарушение моих прав человека, так как я на всех уровнях досудебного і судебного разбирательств требовал ведение на русском языке, так как этим языком я владею на достаточном уровне. Я обязательно буду обращаться в Европейский суд по правам человека», – пообіцяв засуджений.

Проте, як зазначає в ухвалі Верховний суд, підсудний від явки у судові засідання систематично ухилявся та, будучи обізнаний про мову ведення процесу, під час листування із судом клопотань про переклад документів, аж до ухвалення 20 січня 2020 року вироку Любашівським районним судом Одеської області, не заявляв. Враховуючи, що розгляд справи проводився без обвинуваченого, то суд не мав підстав та необхідності залучити перекладача за власною ініціативою.

Крім цього, місцевий суд відмовив останньому у задоволенні клопотання про переклад вироку. Верховний суд не вважає це порушенням. Із листів підсудного вбачалося, що він достатньо володів мовою, якою проходило судочинство, а тому передумови для перекладу судового рішення не було.

До слова, минулого тижня Тернопіль сколихнула новина про резонансну аварію, яка сталася 8 жовтня 2005 року,  – через 15 років до поліції Тернополя з повинною прийшов чоловік, який на смерть збив двох дівчат і втік. Підозрюваний вже під вартою. Наразі триває слідство. Чи закриють справу за терміном давності – вирішить суд.

Автор: Євгенія Цебрій;у «Судовий репортер»