Будні українських бомжів

Бомжі, жебраки, бездомні і фріки. Яка між ними різниця? Часто люди вважають сміттям усіх, кому не вдалося пристосуватися до життя — незалежно від причин і мотивів. І тим більше, не налаштовані ритися в смітті, намагатися його зрозуміти, чи шукати в ньому скарбів.

 Для того, щоб визначити ставлення людей до бездомних, мені навіть не довелося виходити з дому. Коли мої родичі дізнались, що збираюсь спілкуватись з «бомжами», я почула приблизно таке: «Та ти що! І не думай туди їхати! В них у половини — туберкульоз! І вони усі брешуть, ніхто тобі правди не скаже. Вони самі вибрали таке життя».

Тож у мене одразу з’явилось мінімум три теми до з’ясування: наскільки часто бездомні хворіють на туберкульоз, чи розказують вони правду про своє життя, і чи вони самі вибрали такий шлях. Я далека від того, щоб жаліти їх: хоча б тому, що вони люди, а не котики і собачки, у кожного є голова на плечах, у кожного якась окрема життєва історія. Хтось, може й справді винен сам у тому, що ночує у підвалі — бо для нього пріоритетно пити горілку. Інші ж цілком могли постраждати внаслідок квартирних махінацій — причому, не обов’язково з вини аферистів, а просто з волі «добрих» родичів.

Два роки тому зусиллями кількох людей «бомж», яке традиційно розшифровують як «без определённого места жительства», набуло нового значення. «Без ознак мистецького життя» — так називається проект, що вже два роки успішно діє на сторінках журналу «Просто неба». В рамках проекту відомі письменники фотографуються в образі бездомних.

І проект, і журнал «Просто неба» — результат ініціативи львівської громадської організації «Оселя», яка працює над ресоціалізацією бездомних, надає їм притулок і можливість працювати, а також розвозить гарячу їжу і створює пункти, де можна зігрітись, переночувати, помитись. Щоб отримати відповіді на запитання, які мене цікавили, я звернулась до керівника спільноти Олесі Саноцької та працівника спільноти, керівника проекту журналу «Просто неба» Мар’яни Сохи.

Яка прослідковується взаємозалежність між бездомними та жебраками?

Приблизно 20% є жебраками. І переважно цим займаються вже старші люди. Та ми не ділимо людей на категорії: хто до нас звертається з проблемою, той отримує допомогу. Коли до нас приходять на роздачу їжі — ми не з’ясовуємо, бездомна людина, чи безробітна, чи ще щось. До нас може звернутись будь-яка людина, яка потребує допомоги.

Проблему бездомності ми розглядаємо не тільки, як проблему зовнішню. Бо втратити житло може кожен з нас, і причин є безліч: фінансове становище, розлучення, втрата роботи. Але ми маємо до кого звернутись, в нас є рідні, близькі, сусіди. Тобто, людина, в якої все в порядку, починає боротися за своє існування, не боїться звернутись по допомогу. Тому ми розглядаємо проблему бездомності як внутрішню проблему, внутрішній надлом, відсутність волі до життя.

Які найбільш поширені причини того, що стається цей надлом?

Наскільки ми визначили, більшість цих людей походять з неблагополучних сімей. Типова картина — сирота або з неповної сім’ї, вихованець дитячого будинку або інтернату, далі він йде в якесь училище (бо в університет такі діти не вступають) і потрапляє в відповідне середовище, підтримки батьків не має. Якщо дитина зі звичайної сім’ї потрапляє в міліцію, то це може мати різні наслідки, але якщо він має підтримку батьків, то швидко вийде. А сирота може потрапити в тюрму, а це накладає певний відбиток.

Наскільки важко бездомній людині виробити документи?

Зараз легше, ніж раніше, бо з 2006 року діє закон про реєстрацію людини за переважним місцем перебування. З 2007 року діє центр обліку бездомних, і якщо людина говорить, що вона на даний момент перебуває у Львові, то може зареєструватись, не маючи квадратних метрів. Це дуже великий крок вперед, бо до того часу людини без житла просто не існувало.

Утім, процес вироблення документів все одно є важким. Якщо місце останньої прописки було, наприклад, в Росії, або паспорт ще радянський, то треба доводити громадянство. Бувають випадки, коли таких людей депортують, навіть якщо вони прожили тут вже багато років. Так само люди, які виходять з місць позбавлення волі — практично усі виходять без документів. Ніхто не може пояснити, чому це є так, і де губляться їхні документи.

Чи є установа, що слідкує за епідемією туберкульозу серед бездомних? Чи лікують їх від цієї хвороби?

Щоб отримати право переночувати у нічліжці, людина має пред’явити рентген. Нічліжки мають спеціальне направлення в поліклініку, де роблять безкоштовну флюорографію. Якщо хвороба виявлена, то та ж поліклініка має давати направлення на лікування або на дообстеження.

Якщо дали направлення на дообстеження, то в нічліжку таку людину вже не беруть. І весь той час, що вона проходить дообстеження, вона мусить жити десь на вулиці. Краще і гуманніше було б, якби існував ізолятор для таких хворих.

Після виявлення хвороби направляють в сихівську пульмонологічну лікарню. Людей з хронічною формою, переважно, направляють в тубдиспансер в Тулиголово у Львівській області. Ліків там зазвичай бракує, також там погано слідкують за тим, щоб хворі не заражали інших. Наприклад, коли хворому потрібно виробити інвалідність — його можуть направити з відкритою формою туберкульозу до Львова за якоюсь довідкою. Або виганяють за п’янку. З одного боку — це ніби й правильно, адже людина порушує норми. З іншого боку, потрібно виробити якісь інші механізми — напевне, має бути соціальний працівник чи психолог, який би працював з такими людьми. Але не виганяти на вулицю, щоб вони там помирали — і, до того ж, заражали інших.

Як ви вважаєте, алкоголізм — це причина чи наслідок того, що людина опиняється на вулиці?

І причина, і наслідок — це як зачароване коло. По-перше, в нашому суспільстві багато людей хворі на алкоголізм, навіть серед тих, які мають роботу. Це хвороба, що спершу відбирає вільний час, потім друзів і близьких, і в останню чергу — роботу. Багато людей через це втрачають житло, а коли вони опиняються на вулиці, алкогольну залежність тільки посилюється. Та навіть якщо такої проблеми не було, то вона з’являється, бо в середовищі бездомних обов’язково п’ють. Дослідження показують, що майже половина бездомних отримали залежність від алкоголю вже після того, як опинились на вулиці. Часто вони починають пити, щоб зігрітися, щоб підтримати компанію, і щоб вирішити свої психологічні проблеми.

В Європі бездомність інколи є виявом нонконформізму, способом вираження протесту. Чи є люди в Україні з такою мотивацією бездомності?

Зазвичай психологи кажуть, що таке виправдання бездомності є просто способом психологічного захисту. Напевне, є люди, що мають подібний спосіб життя — живуть у сквотах чи братських квартирах, але віднести їх до тих бездомних, з якими ми працюємо, не можна. Ці категорії треба розрізняти. Філософ Григорій Сковорода жив на вулиці, але в нього для цього були глибинні підстави. Є дуже мало людей, які добровільно вибирають такий спосіб життя і він їх не гнітить, а навпаки, приносить певний душевний спокій.

Чи існують люди, яким подобається жити на вулиці?

Якщо мені говорять, що людині подобається жити на вулиці — я у це не вірю. Переважно, причиною такої ситуації є глибинна психологічна травма, трагедія. Людина не може визнати, що пережила поразку, що її життя є надломаним і не має змісту. І щоб про це не думати, вона починає пити.

Крім того, на вулиці формується специфічна субкультура. Усі люди мають потребу належати до якоїсь соціальної групи. А в тій групі вже своя відповідна сформована культура: вживати разом алкоголь, разом добувати їжу, і так далі. І людина просто стає частиною цієї специфічної вуличної групи.

Під час нашої розмови у спільноті перебував Емануель де Фалуа, керівник спільноти "Емаус" у Швейцарії. Тож я задала одне питання йому.

Як виглядає ситуація з бездомністю у інших країнах? Чи є відмінності між українським та європейським бездомним?

У Швейцарії інша ситуація з бездомними — там просто нема людей, які живуть на вулиці не з власної волі. Держава надає таким людям соціальний захист, житло. Однак, незважаючи на це, Швейцарія посідає друге місце у світі за статистикою самогубств — бо люди мають забезпечення усіх матеріальні потреб, та не можуть віднайти цінностей в житті, почуваються покинутими. Тому багато людей обирають життя в спільноті, щоб не почуватись самотніми, а потрібними. Для них спільнота перетворюється на сім`ю, де з’являються близькі люди, стосунки, яких у них не було, і відчуття змістовності свого життя у допомозі іншим.

Закінчивши розмову з Олесею і Мар’яною, я вирішила поговорити з мешканцями спільноти, щоб почути їхні життєві історії. Як виявилось, ніхто з цих людей про своє минуле говорити не хоче — переважно, вони соромляться його. Розповідають здебільшого про своє теперішнє життя — хтось готує їжу для спільноти, хтось щось майструє, потім ці речі продаються у магазині, що створений при «Оселі». Відповіді були різні, але ніхто не розповідав неймовірних історій, не пишався своїм способом існування, і нікому він не подобався. Я не закликаю оселяти в себе бездомних чи всім стати волонтерами, але варто просто пам’ятати, що життя може не скластись в кожного, а сила волі, щоб протистояти життєвим обставинам, на жаль, є не у всіх.

Статистика: хто такий середньостатистичний бездомний

Стать і вік

Більшість бездомних (70 %) — це чоловіки (така статистика простежується не лише у Львові та Україні, але й у цілому світі). Переважно, це особи працездатного віку від 30-49 років (54,5%). Старші люди віком від 50 років складають 38 %, молоді — лише 7,5%.

Освіта

Більшість опитаних має середню спеціальну — 39%, або середню освіту 28%. З вищою освітою — 17,5% опитаних

Сімейний стан

Більшість бездомних розлучені — 56%, або неодружені — 19%. Одружених — 15%, ще 9% — вдови або вдівці. Тільки незначна частина респондентів проживає у громадянському шлюбі.

Заробіток

На проживання більшість безпритульних заробляє за допомогою збору вторинних ресурсів (52%). Серед інших джерел заробітку респонденти назвали будівництво та вантажні роботи — 27%, жебракування — 10,5 %, пенсію — 11%. Щоденний заробіток 64% складає від 5 до 20 грн.

Де ночують бездомні та безпритульні

Більшість безпритульних та бездомних влітку ночують на вулиці — 27%. Така сама кількість — у друзів, знайомих, родичів. 12,5% — у під’їздах і підвалах. На вокзалах ночує 9% бездомних, ще 8% — на дачах, у закинутих будівлях — 6,5, у лікарнях — 5.5.%, на горищах 5%, у електричках 2.5%

Статистика надана ГО «ND народна допомога»

Майже кожен коли-небудь мав справу з бездомними, тут кілька історій, які я почула від різних людей у процесі збору матеріалу. Деякі з них смішні, деякі сумні, але вони описують бездомних людей такими, які вони є насправді — без прикрас, але й без цинізму.

«У меня знакомый по университету еще в девяностых как-то ходил жить к бомжам, говорил, что изучает их. Ну, они жили в теплотрассе возле студгородка БГУ: почти семья, два человека и собака. Он когда пришёл, они не удивились, сказали «во, студенты уже к нам идут, у нас сытнее, чем у студентов». Ну потом они его учили — какие картонки подбирать, чтоб теплее было, и что на газетах, где много краски типографской, тоже тепло спать.

Потом он чернила (дешевого вина принёс) и один из них, напившись, тайно объявил, что он президент всех бомжей Беларуси. А похож он был на писателя Исаака Бабеля. На следующий день они подрались из-за того, что другой припрятал трохи чернила (уже новую бутылку) и «бабель» его розочкой хотел пырнуть, но мой знакомый разнял. Я последний раз этого знакомого видел в 2001 году. Он говорил, что родители живут на севере России, не помогают ему и у него периодически деньги заканчивались. Подозреваю, что он жил там из-за материальных проблем, но всем говорил, что их быт изучал».

Влад, історик з Білорусі


Під час наметового містечка у 2006 році, яке ми організували для допомоги безпритульним, до нас приїхав головний лікар — для того, щоб перевірити роботу інших медичних працівників. І тут побачив серед бездомних одного, який був сліпим, старша людина — й лікар впізнав друга свого батька. Він колись був також лікарем, займав високу посаду, потім розлучився з жінкою, поїхав на заробітки у Москву, а потім про нього нічого не було чути. Цей лікар забрав його, і він лежав в лікарні, доки той не зробив йому усі документи, інвалідність і допоміг з житлом.

Олеся, керівник спільноти «Оселя»


«Є в мене такий знайомий Володя, він зараз бомжує. За спеціальністю він авіаконструктор, працював усе життя на заводі на дуже відповідальній посаді. Потім почав пити, розлучився з жінкою… Коли його питають, чому він так живе, той відповідає цитатою Омара Хаяма: «Уж лучше голодай, чем что попало есть, и лучше будь один, чем вместе с кем попало». Правда, автором цитати чомусь вважає Конфуція».

Жанна, працівник освіти


 Автор: Інна Анісімова, Инфопорн

Читайте также: