Смертная казнь: выпустить пар, но не решить проблему. Хорошо, что у нас не расстреливают

Инциденты вроде изнасилования в Николаеве возвращают украинцев к дискуссии о введении смертной казни. Любимый аргумент ее сторонников: если такое надругательство совершили над вашими близкими, вы бы тоже забыли о гуманистических идеалах и требовали казни обидчиков. Эмоционально аргумент сильный, но морально устаревший лет на пятьдесят.

Якщо не більше. В часі майже збіглися дві великі кримінальні драми: затримання так званих «миколаївських ґвалтівників» і страта двох білоруських громадян, яких звинуватили в організації терактів у мінському метро.

Автор: Костянтин Воздвиженський, ТЕКСТИ

Українські прибічники білоруських порядків підняли галас: от нам би таку владу, яка поставила б мерзотників до стінки і застосувала «вищу міру соціального захисту» (так називали страту в перші роки радянської влади сумнозвісні чекісти).

Як виходить з оприлюднених матеріалів миколаївського слідства, доведення провини наших співвітчизників виглядає справою скоріше технічною, а от справа «мінських терористів» — заплутана і викликає масу запитань, як в світової спільноти, так і в мислячих білорусів. Але останніх вже немає в живих, а на життя миколаївських катів наша держава не зазіхатиме в жодному разі. Поміняти б їх місцями?! Пофантазували і годі.

Якби зараз партія що при владі наважилася на хвилі обурення свавіллям мажорів, звірячими зґвалтуваннями у Миколаєві і Криму внести у свою програму пункт про відновленням смертної кари, то як знати, можливо це стало би «золотим ключиком» для підняття невисокого нині рейтингу регіоналів. «Ми за страту негідників, тому що справедливі», — таке гасло знайшло б підтримку у масах. Не хочеться вірити, що таке можливо. Але комуністи, члени більшості, уже внесли відповідний законопроект.

Влітку минулого року, коли суспільство не було збурене трагедіями на кшталт миколаївської, Research&Branding Group опитала українців про їхнє ставлення до смертної кари: 45% були за, при чому на електоральній «вотчині» Партії регіонів цей показник становив понад 50%.

Олег Алкаев — единственный человек на постсоветском пространстве, который не скрывает, что на протяжении 10 лет работал палачом. На его счету более 130 казненных. Правда, собственноручно на курок он не нажал ни разу. Алкаев являлся руководителем расстрельной бригады.

Об убийстве — профессионально: интервью с исполнителем смертных приговоров в Беларуси

Однак, українська громадська думка примхлива: процедуру позбавлення життя за рішенням суду у нас підтримує ледь не половина населення, тоді як довіряють судовій гілці влади – лише 8%(соціологічна група «Рейтинг», грудень 2011-го). Тобто виходить, що вирішувати питання життя і смерті ми готові доручити інституту, якому самі не довіряємо. Очевидно, через хибну впевненість кожного, що особисто його це ніколи не торкнеться.

Якщо продовжити розмову про довіру українців до різних суспільних інститутів, то варто згадати, що в нашій країні традиційно високим є авторитет церкві (за даними Research&Branding Group на березень 2012-го, 67% довіряють Церкві). Усі християнські конфесії, а саме вони домінують в нашій країні, є противниками смертної кари.

Якщо українці майже не довіряють судам, міліції і прокуратурі, то мали б зважати на думку шанованої ними є Церкви, яка вбачає своєю функцією утвердження високих моральних норм і милосердя поміж громадянами. Релігійні діячі зараз активно виступають проти такої "смертної кари" як аборт, прирівнюючи його до вбивства.

Але чимало вірян, схоже, більше тяжіють до кримінальної хроніки з ТБ, аніж до слова Божого, то ж готові підтримати антилюдяні закони, спрямовані на легітимізацію страт.

На що смертна кара перетвориться на практиці, уявити неважко: ми приєднуємося до Білорусі в переліку європейських ізгоїв, корумповані українські судді стають значно багатшими(«відмазка» від страти стане улюбленою і надприбутковою справою кожного хабарника у мантії), під розстрільну статтю вкупі з відвертими негідниками можуть потрапити невинні люди: в українській пенітенціарній практиці непоодинокими є випадки, коли громадяни ставали жертвами суддівських помилок і «мотали» чималі терміни, хоч і не робили злочинів. Вартість таких «помилок» у країні, де повернулися до смертної кари, важко уявити.

Існує ілюзія, що в країнах, де страти легітимізовані, злочинність є нижчою і з мораллю краще, ніж у «ліберальному світі».

В Ірані жінку можуть забити камінням за подружню зраду, в Північній Кореї – публічно розстріляти банду підлітків, що наважилися на рекет щодо базарних торгівців. В атмосфері тотального страху злочинність збавляє оберти, але таке суспільство є злочинним саме по собі і кожен лояльний його член стає співучасником державного терору (вихідцям з СРСР це не треба довго пояснювати).

До речі, про СРСР: маніяк Чикатило виріс в країні, де смертна кара практикувалася досить широко, але це жодним чином не зупинило його. Не забудьмо і той факт, що в тоталітарних суспільствах на «чорнуху» діє жорстка цензура: радянським громадянам не повідомляли по телебаченню про зґвалтування і вибрики мажорів, але це не означає, що їх не було.

Загалом, за даними видання The Foreign Policy, п’ятірка світових лідерів з виконання смертних вироків виглядає так:

  1. Китай (статистика щодо смертних вироків там є державною таємницею, під «вишку» там можна потрапити за корупцію і розкрадання в особливо великих розмірах, опозиціонери стверджують, що «смертників» розбирають на органи і продають ),
  2. Іран (255 страт за 2010 рік і 360 за перше півріччя 2011-го року, тут можуть стратити і за богохульство),
  3. КНДР (приблизно 60 страчених на рік, тут досі публічно розстрілюють «ворогів народу»),
  4. Ємен (53 приведених у виконання страт, тамтешнє правосуддя не церемониться зокрема з гомосексуалістами і не зважає на психічне здоров’я підсудного) 
  5. США (у 16 штатах смертної кари немає, ще у 7 майже не застосовують, однак у 2010-му тут стратили 46 людей, у 2011-му — 35).

Прибічники розстрілів особливо люблять кивати на США: ну якщо, мовляв, в такій демократичній країні є смертна кара, то нам і тим більше варто її відновити. А як що до ефективності? У Штатах, де вбивці і ґвалтівники й досі можуть потрапити на електричний стілець, показники злочинності, м’яко кажучи, не взірцеві: там на 100 тис. населення припадає 6 убивств, тоді як, наприклад, у Франції, яка вже давно відмовилася від гільйотини, цей показник становить 1,7, у Великій Британії – 1,4. В Україні цей показник становить близько 5, тобто навіть менше, ніж у Сполучених Штатах, хоча й до Європи ще далеко.

Статистика злочинності в Україні теж вельми цікава: якщо з обліком вбивств схибити складно, то «не помітити» зґвалтування значно легше. Якщо взяти той таки індекс злочинності, то у США та 100 тис населення припадає 92 зґвалтування, у Франції -14, у Росії -6, в Україні – 1,4.

От би тут квасним патріотам підняти чарку за високу моральність слов’янства вмілому і українців зокрема, повагу до жінки в нашому суспільстві, але… сувора наука криміналістика вчить, що моральний поріг для скоєння сексуального насильства є нижчим, ніж у вбивства, отже в будь-якому суспільстві посягань на жіночу честь в рази більше, ніж на життя.

Як засвідчують дані правозахисних організацій у Росії, лише 12% зґвалтованих звертаються із заявами до правоохоронних органів. Отже, реальна кількість сексуальних злочинів в Україні ймовірно у 10 разів перевищує показники міліцейських звітів.

Запровадження смертної кари жодним чином не вплине на цю ситуацію: навпаки, ґвалтівники, якщо усвідомлюватимуть, що їм загрожує смертна кара, будуть докладати ще більших зусиль до того, або відкупитись від жертви, або, навпаки, залякати її. Виходить, що питання не стільки в суворості закону державного, скільки в суспільній моралі.

Є суто психологічні речі: багатьом жінкам легше замовчати факт сексуального насильства, аніж детально переповісти це спочатку слідчому, потім судді у присутності злочинця… Такого роду «гальма» спрацьовуються в усіх суспільствах.

Але є й наші «національні особливості»: врахуємо низький культурний рівень наших міліціонерів, яким і куди простіші речі буває важко розповісти, зважаючи на цинізм і специфічне почуття гумору наших правоохоронців, нашу «містечковість», де всі про всіх знають(а не знають, то добрешуть), безкарність мажорів, які ладні відкупитись як від жертви, так і від прокурора, залишки патріархальної свідомості у вигляді цькування жертв сексуального насильства (не так вдяглася, не з тим пішла, сама винна).

На виході маємо: «собі дорожче» і невелику офіційну статистику зґвалтувань в країні.

Щоб бодай трохи здолати ці ганебні ознаки відсталої країни, потрібна реформа правоохоронної і судової системи, довіра до яких має зрости у рази.

Пересічна американка шукатиме захисту у суді за найменшої спроби сексуальних домагань, українка ж навіть після групового зґвалтування не завжди наважиться написати заяву у міліції. А якщо серед кривдників – місцевий мажор, то просто побоїться.

Масове збурення у Миколаєві сталося тому, що люди не довіряють міліції і судам, тож намагаються і доступний спосіб боротися за справедливість: громадський контроль зменшує ризик того, що справу «спустять на гальмах».

Громадянське суспільство – більш досконалий інструмент, ніж розстрільні коридори і електричні стільці. Якщо в кожному подібному до миколаївського інциденту спільнота ставатиме на захист громадян, то люди матимуть віру у справедливий(під тиском громадськості) суд.

І ще одним кроком щодо поліпшення криміногенної ситуації в країні має стати… боротьба з алкоголізмом

Коли дивишся кримінальну хроніку, то помічаєш, як часто найчорніші злочини кояться саме на п’яну голову. Той таки миколаївський інцидент, можливо, й не набув би такої потворної форми, якби його учасники не зловживали оковитою. Алкоголь знижує моральний поріг – це медичний факт. Саме в середовищі українських пияків сьогодні фіксуються навіть факти канібалізму, вбивства і зґвалтування «під градусом» трапляються чи не щодня, діти в родинах алкозалежних потерпають від насильства і голоду.

Прийняти закон про смертну кару і налагодити конвеєр державного вбивства, звичайно, легше, ніж реформувати правоохоронну систему за досвідом Грузії чи запровадити ефективну(не для галочки) антиалкогольну кампанію за взірцем скандинавських країн.

А керувати п’яним електоратом, що тішиться смертним вирокам і вірить у «залізного господаря», легше, ніж вести діалог з громадянським суспільством.

Читайте также: