Борщагівка: місця та люди в радіусі будинку номер Ікс

«Борщаговка», «Борщага», «Борщаговочка», просто «Борщагівка» – так давно звикли називати в народі цю київську «оазу». «Рай» робітничих хрущоб і перших «хмародряпів» часів застою. До речі, нічого «лахати» – «Борщага» потрохи окультурюється, тут дедалі більшає всяких «хайратих-волосатих», «інтєлів», «неформально прикинутих», тощо. 

«Гомосєки», як кажуть у тому-таки народі, сюди, щоправда, ще не потикаються, або принаймні відверто себе не показують; проте Борщагу вже давно не порівняти з Троєщиною. Символічно, що між цими двома славнозвісними околицями Києва досі курсує автобус – «на базарчик, прикупитися». Такий собі відгомін минулого, в якому ще «при Даніличі» все було в порядку й «соблюдалісь понятія».

Біля під’їзду

Хоча у принципі місце досі ще те. Ось вона – розтрощена стара добра лавочка під будинком №Х, де раніше засідав один із комітетів «бубушкіних мереж» (тепер бідолашним треба чимчикувати на «засідання» аж до іншого під’їзду), ось вони – чарівні графіті на майданчику для дітей із захопливим змістом, якими завжди любуєшся з вікна: «Вова – лох! Тєбє пі…ц» або: «Не мочітєсь возлє гаражей!», ось і бухий «коріш», що мочиться в щілині між гаражами, поки його герл-френд притримує рукою його-таки «причандалля», ось вони – «малолєточки» «в міні» прогулюють уроки за «пивком» на тому ж майданчику, ось один із «чуваків», що крутяться біля під’їзду.

Біля під’їзду

— Дєржи амфітамін, папробуй! – пропонує він.

— Я не вживаю.

— А что ти употрєбляєш?

— Нічого.

— Так пара уже начінать, парєнь!

Борщагівка… А що, власне, про неї розказувать? Зникає разом зі старими трамвайними коліями, які міняють на нові, по яких загуркотять новенькі трамваї, якщо до того часу не розкрадуть усі виділені на це кошти.

Генделик та Вітя

Неподалік від будинку Х – генделик під відкритим небом. Бородатий Вітьок – один із його «завсігдатєлів». Тіло вкрите тату, тільки не «блатними», а модними – усілякі змії, кельтські символи, інша хрінота.

Вітя спивається, показує вдома фотки, на яких він зі своїми мажорними друзями в Криму. «Вот я! Вот я! А вот здесь видишь какой!» – тикає він тремтячим пальцем, ніби намагаючись реабілітуватися за підпухле й неголене обличчя. На журнальному столику у Віті – ганджобас, розсипаний на розстелених газетах, ще не перетертий. Трава, як виявляється, нікудишня, не потягне й на «двоєчку». Але Вітя пригощає, удає, що його «пре».

І нащо це йому? Мабуть, усе те саме бажання реабілітуватися, мовляв: «не хрон я, і молодість моя – не позаду».

Максим

Неподалік від ганделика біля будинку Х – кіоск, там також – гаряча розчинна кава й «капучіно». Біля кіоску зазвичай крутиться Максим – жебрає, підбирає пляшки, лузає «сємки». Худющий хлопчик із величезними синцями під очима.

Від Максима за кілька метрів «штиняє» клеєм. Малий нюхає стабільно. Ще його можна застати біля кіосків на колишній зупинці «Гната Юри» по колії третього трамваю. Якийсь «гоп» лупить хлопця ногою у груди кілька разів підряд. Поки Максим ковтає сльози, перехожі – хто швидко, хто просто байдуже – з кислими мінами простують далі – «на базар скуплятися, у магазин затаритися».

Базар

Базарчик на Колібрісі

Базарчик на Колібрісі – від будинку №Х всього за сто-двісті метрів. Зручно. Улітку азербайджанці торгують кавунами. При Данілічі вантажнику могли заплатити п’ять гривень за годину. Зараз – десятку. Кавуни летять з рук до рук, зрідка якийсь гепає об асфальт, репається, бризкає липкими рожевими згустками та коричневими зернятами – смуглий господар у чорних турецьких штанах тільки байдуже махає рукою.

Неподалік від азербайджанців закутані в хустини колоритні таджички, одягнені заледве не в національні халати, торгують сухофруктами, прянощами. «Бєженци ми, із Таджикістана, – розповідає розкоса жіночка, насипаючи в целофанові пакетики інжир та фініки. – Уже нєсколько лєт здєсь жівьом»

Прикметно, що дорогою до базарчику вже не зустрінеш стихійних ринків – селян із дешевими овочами та м’ясом. Зник і кіоск із чебуреками, які не то варилися, не то смажилися в киплячій олії, що шкварчала й бризкала в усібіч на очах у покупців. Тільки генделик під мостом і далі збирає за високими масними столиками п’яничок. Навіть «закусь» тут досі та сама – крабові палички, огірки, дехто розмажорюється на копчену курку або «бутіки» з «голландським» і «сирокопченою».

Усе для народу

Фото: Дмитрий Никоноров

Шлях від цього генделика через базарчик логічно має привести любителя «злачних тусовок» до «Борщаговського майдану» перед кінотеатром «Лейпциг». «Ненапряжний музончик», «казіно», «кафешки» «Генацвалє» і «Пальміра» (прямо над міні-водоймою, в якій раніше плавали карпи з карасями та стояли пластмасові динозаври»), столики, палаточки й «доміки», щоб попити пивка влітку. Усе для народу – усе зашибісь.

— Прізємляйтєсь дєвчьоначкі, у нагах правди нєту, — пригощає хтось поруч дам «Чернігівським» або «Оболонським» на розлив із фісташками й кальмарами в яскравих пакетиках.

Хоча далі розмова заходить у трохи несподіване «річище»:

— Вот ти кто по прафєсіі?

— Швєя.

— І ти чьо, так хочешь швєєй усю жизнь і пражить?

До слова, «Лейпциг» нещодавно запрацював, отже, в Україні – «лад і спокій». А борщагівські кавалєри, попри всякі економічні кризи, завжди знаходять «найдцять» гривень, щоб зводити в кіно свою – чи то на добу, чи то на все життя – супутницю.

Мережа бабусь

Біля того-таки кіно на Борщагівці вже давно, мов із-під землі, повиростали гіганти «Квадрату», «Сільпо» та «Великої кишені», рідний фаст-фуд «Швидко». Показово, що в «Сільпо» можна зустріти й контингент «бабушкіних мереж». Отож – недорого.

Узагалі, «бабушкіна мережа» – тема для аналізу на цілу статтю. Структура, котра живе за своїми законами, знає останні міські новини швидше за мера, а якщо мати в ній надійних «шпіонів», то в Києві можна чудово прохарчуватися не дорожче, ніж у провінції, за гривень від сили шістсот на особу.

Там «картошечку» на машині підвезли, розвантажують, а там – «бурячки з морковкою». Там «сільодка», а там – «мінтай», там – «хек», а в «Сільпо» «завоз» іще якоїсь рибки, що одразу назви й не вимовиш. На «Дачну» можна з’їздити за «сосісками», на «Виноградар» – за «подсолнєчним маслом».

Небіжка Людмила Василівна з будинку Х – колись одна з найпомітніших фігур структури бабусь на Борщагівці. От що тільки погано в цій структурі – «лічні», без усяких там лікарських наглядів рекомендації щодо вживання ліків.

Мабуть, через ці рекомендації Людмили Василівни й не стало. Досі пам’ятаю, як вона просила допомогти поділити ножичком невідомі таблетки на чотири частини.

Залишилася, щоправда, її подруга баба Катя, але в тієї – багато «врагів», які хочуть одібрати квартиру. Баба Катя щоночі молиться так, що не можливо заснути. Попервах здається, буцімто це вона сама з собою розмовляє. Як переповідала «бабушка» Люда, тій начебто загрожує якийсь єврей-алкоголік.

Скін-стайл

Народна форма антисемітизму, до слова, так і знаходить на Борщазі своє втілення. Та цікаві тут не старанно затерті муніципалітетом антисемітські гасла чи графіті шибениць із зіркою Давида в петлі. Цікаво, що сам робочий клас кинувся з гоп-стайлу – в скін-стайл. Здається, після однієї з чергових провокаційних акцій на 14 жовтня в Києві МВС назвало приголомшливу цифру скіно та інших «агресивних» правих радикалів у столиці мовляв, 10 000!

Воно, звісно, будь ця цифра справжньою, то вже, очевидно, ми стали б свідками штурму ВР. Утім, те, що скін-рух таки став популярнішим за цей час серед колишньої гоп-молоді, у тім числі на Борщагівці – ніде правди таїти.

Юні нащадки робітничого класу вряди-годи знаходять нових кумирів: замість кримінальних авторитетів – політиків, а чорні куртки з ботами під сині джинси здаються не менш стильними, ніж спортивні костюми. Окрім того, голова – незмінно лиса. Зрештою, хай собі грається дітлашня, аби мєнти не загребли.

Парубки в кашкетах

Борщагівські мєнти, як і всюди по околицях Києва, зрештою й по Україні, часто скидаються на типових сільських заробітчан. Тільки-що одягнених у форму. Утім, потрібно пильнувати. Певна річ, публіка така, що може вчепитися до будь-кого та з будь-якої причини. Незаконний «шмон» когось на вулиці – і досі звичне діло.

Пояснення прості: схожий на наркомана, підозрілий, словом.

— Шо за таблєткі?

— Та от, проти голови, та пройдімо в аптеку – вам підтвердять.

— Счас тобі в другому місці підтвердять. Ану пішли!

Неприємно, що стражі закону такими методами вже полюють і на простих хлопчаків:

— Іди сюда! Нашо тобі цей ключ? Давай сюда!

Звісно, нормальному підліткові, а то й дорослому, гайковий ключ на Борщагівці іноді буває просто життєво необхідний. Щоправда, навряд чи зменшиться кількість злочинів у районі, коли це елементарне знаряддя захисту відберуть у якогось шкільного «самурая». Поки в нього-таки тим часом хтось «скомуниздить» і ноутбук, і мобільного в напрочуд вишуканий спосіб: тероризуючи в ліфті десь на поверсі дев’ятому тією-таки «мєнтовською корочкою», тільки цього разу – липовою.

Тут розмовляють українською

Зрештою, як уже згадувалося, пролетарські тенденції на Борщагівці поступово мінімалізуються й написано це все зовсім не для того, аби відлякувати потенційних інтелігентних квартирантів загалом зручного спального району, не такого далекого до центру. Навпаки – нехай селяться, окультурюють її й дедалі.

Тим паче, що на Борщагівці, далебі, приємно, на відміну від усяких «снобських» кварталів – українською тут, здається, розмовляє щонайменше двадцять відсотків населення, попри згаданих у статті російськомовних персонажів. Селяни з прилеглих районів Київщини почуваються все розкутішими, мігранти із Заходу – і поготів, інтелігенція в пошуках дешевого жила – тим паче.

Усе частіше можна спостерігати картини, коли жваві малюки звертаються зразковою українською до своїх російськомовних мам, цілком природно спілкуються нею між собою з україномовними ровесниками на дитячих майданчиках.

Південної Борщаговки ми тут щоправда не описували, але то вже «тєма для особого разгавора», «іначого». Узагалі ж і там не варто шукати одних страхіть.

Олесь Кульчинський, Київ, zaua

Читайте также: