Терроризм без прикрас: «красные самураи» Японии

Воистину – Восток имеет свою специфику. И немалую. Даже такая страна как полностью интегрированная в западную систему Япония. Поэтому не удивительно, что данные о Японской Красной армии (она же Japanese Red Army, JRA, 日本 赤 军, Nihon Sekigun) весьма противоречивы и расплывчаты – в отличие от данных об аналогичных европейских террористических леворадикальных группировках.

 З іншого боку, інформації достатньо для того, щоби простежити шлях японських «червоноармійців» й окреслити основні ідеологеми, якими вони керувалися у своїй боротьбі зі «світовим імперіалізмом».

Як і їхні «комбатанти» у Європі, японські ультраліві терористи розпочинають свою активну діяльність наприкінці 1960-х. JRA була заснована на базі студентської організації «Зенгакурен», яка стала головним організатором студентських заворушень у Токіо в 1968 році.

А ще «революційні студенти» бавилися нападами на добре вдягнених однолітків та кидали пляшки з «коктейлем Молотова» у «буржуйські» жилі помешкання. Але захотілося більшого, масштаб Японії став надто малим. І виникла організація, яка носила назву «Комуністична ліга – Фракція Червоної армії» (Sekigun-ha), пізніше – після об’єднання в 1971 році з іншою «червоноармійською» структурою – вона взяла свою відому всьому західному світу назву.

Мета JRA корелювала з цілями подібних європейських організацій розпочати революцію в Японії, де буде створено «чистий» соціалізм, без «буржуазних» домішок, як в СРСР, і спровокувати світову революційну війну. Один із перших лідерів Sekigun-haТакая Сіомі писав: «Революції виникають не з революційної боротьби мас, але є результатом збройного насильства». Іншими словами, з нічим не обмеженого терору. А в ухваленій на установчому з’їзді декларації говорилося: «Ми повинні висадити в повітря Пентагон, Головне поліцейське управління й Управління національної оборони Японії.

Ми повинні змести буржуазію з лиця Землі». Ворогами революції «червоноармійці» Японії вважали світовий імперіалізм, Ізраїль і сіонізм, антиарабські рухи як такі, радянський ревізіонізм тощо. Одне слово, противників чимало, тому й воювати слід по-справжньому. Збройна боротьба має пройти кілька етапів: спершу – невеликі групи активістів, потім – створення масових Червоних армій Африки, Латинської Америки, Японії та Кореї, об’єднання їх у Всесвітню Червону Армію, після цього створення «Всесвітньої революційної партії» та «Світового революційного фронту», і, як наслідок – доведення до перемоги світової революції.

На першому етапі, набуваючи досвід, «самураї-червоноармійці» грабували банки та супермаркети, різними шляхами озброювалися, проходили вишкіл у лісових таборах. Тобто робили те саме, що і їхні «комбатанти» у Європі. Далі пішли також стандартні акції: напади на поліцейські дільниці, захоплення готелів, посольств, установ, викрадення літаків і викрадення людей (навіть у Європі задля одержання викупу «червоноармійці» не раз викрадали японських бізнесменів), вбивства «свиней у мундирах» і «зрадників революції».

В останньому японці виявилися «передовиками»: тільки під час «польових навчань» у лютому 1972 року в префектурі Гумма 14 були страчені 14 членів організації – за недостатню відданість справі революції та боротьби з імперіалізмом. Загалом для японських «червоноармійців» притаманні були беззаперечне підпорядкування керівництву і надзвичайно жорсткі заходи безпеки – від їхніх рук загинули десятки запідозрених у неблагонадійності.

Але ще перед тим неабияке відлуння на Далекому Сході мала перша масштабна акція організації – викрадення пасажирського літака компанії Japan Airlines 31 березня 1970 року. Дев’ятеро терористів домоглися перельоту літака до Пхеньяну, щоправда, перед тим випустивши заручників. Літак був подарований «великому вождеві» Кім Ір Сену на його день народження, в обмін терористи одержали в Північній Кореї політичний притулок.

Утім, успішний період діяльності організації на території Японії тривав лише кілька років. Сили безпеки Японії діяли дуже жорстко і навіть жорстоко – але ефективно. Скажімо, коли JRA захопила віллу із відпочивальниками на фешенебельному курорті Каруїдзава, то поліція не пішла на жодні перемовини, пожертвувала заручниками, проте захопила 17 терористів на чолі з тодішнім лідером організації Цунео Морі (пізніше він вкоротив собі віку у токійській в’язниці).

Та ще перед цим нападом Морі встановив зв’язки із палестинськими ліворадикалами, і, найшвидше, – зі спецслужбами комуністичних держав. Отож близько півсотні уцілілих терористів (а «зачистка» по Японії пройшла широкомасштабна, за ґратами опинилися сотні членів організації і співчуваючих) перебазувалися до Лівану, де й розташувалася штаб-квартира JRA. Відтоді про деякі свої операції вона сповіщала як про проведені «Арабською Червоною армією», хоча ця «арабська армія» і складалася із самих японців…

30 травня 1972 року в аеропорті Лод (Ізраїль) «червоноармійці» здійснили першу широкомасштабну операцію на Близькому Сході. Коли митник зупинив трьох низькорослих усміхнених японців, які прибули паризьким рейсом, ті вихопили з сумок АК-47 і відкрили вогонь з вигуками: «Кеса банзай!» – «Хай живе комунізм!». Було вбито 26 осіб, з них – 20 поліцейських та митників, поранення одержали 72 людини, в основному пасажири та обслуга аеропорту.

Коли патронів не залишилося, двоє терористів – Такесі Окудайра і Ясуюкі Ясуда – підірвали себе гранатою; важко поранений Кодзо Окамото потрапив до в’язниці, де перебував до 1985 року, коли був обміняний на ізраїльських солдатів, котрі потрапили до рук палестинців під час інтифади. А на чолі організації постала вдова Такесі Окудайра Фусако Сигенобу (вона ж «Міріам», вона ж «товариш Шаміля»). Дочка професора, інтелектуалка, свого часу вона з відзнакою закінчила університет Мейдзі, проте вирішила стати на шлях боротьби зі «світовою буржуазією», і передусім – зі «світовим сіонізмом».

Ось далеко не повна хроніка акцій організації після перебазування її штаб-квартири на Близький Схід, затим – після початку в Лівані громадянської війни – до Парижу і після успішної протидії з боку французьких спецслужб – до Індонезії, Сінгапуру, Малайзії:

Липень, 1973 рік: захоплення пасажирського літака в небі над Нідерландами і політ на ньому до Лівії.

Січень-лютий, 1974 рік: диверсія проти заводу Shellв Сінгапурі і захоплення п’яти заручників; одночасна атака на японське посольство у Кувейті, здійснене, як це нерідко робила JRA, під іменем іншої терористичної групи.

Вересень, 1974 рік: напад на французьке посольство в Гаазі (Нідерланди), де було захоплено 11 заручників.

Серпень, 1975 рік: десятеро бойовиків JRA захоплюють заручників у посольстві США в Куала-Лумпурі. Заручники були обміняні на п’ятірку заарештованих терористів, які разом із нападниками на літаку дісталися до Лівії.

Вересень-жовтень, 1977 рік: захоплені в Бомбеї на борту літака 159 заручників обміняні на шістьох заарештованих в Японії терористів і шість мільйонів доларів. Терористи втекли після посадки літака в Алжирі, очевидно, за допомоги палестинців.

Грудень, 1977 рік: над Малайзією при спробі захоплення його терористами розбивається пасажирський літак, гине 93 пасажири і 7 членів екіпажу.

Після цього активність організації відчутно спадає, тим більше, що проти неї ведуть боротьбу спецслужби цілої низки країн; але після перебудови своєї діяльності JRA знов активізується, виступаючи часом під іменем «Антиімперіалістичних інтернаціональних бригад» чи інших ліворадикальних організацій.

Отже:

Січень, 1986 рік: JRA закликає інших терористів-ліворадикалів до атак на державний апарат та імператорську сім’ю Японії.

Травень, 1986 рік: обстріл з мінометів японського, американського та канадського посольств у Джакарті (Індонезія).

Червень, 1987 рік: одночасні диверсії проти посольств США та Великої Британії в Римі. Використовувалися ракети і вибухівка.

Листопад, 1987 рік: член керівництва JRA Осаму Маруока заарештований в Токіо. Імовірно, Маруока займався організацією філій JRA в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Перед цим Маруока разом із філіппінськими партизанами-маоїстами та групою новачків-«червоноармійців» взяв у заручники керівника місцевої філії компанії «Міцуї». Викуп склав 250 млн. ієн, але незабаром бази JRA на Філіппінах були розкриті поліцією, а самі бойовики заарештовані.

Квітень, 1988 рік: спроба одночасного проведення диверсій у Нью-Джерсі і Неаполі. У США був арештований з вибухівкою бойовик Їу Кікумура; в Італії операція була для терористів більш вдала – під час вибуху біля клубу американських службовців вбито п’ятеро людей.

Липень, 1988 рік: напад на американське посольство в Мадриді.

Далі активність JRA знову спадає, що дивовижним чином збігається із кризою і розпадом комуністичного блоку (хоча досі документами доведено її зв’язок лише із спецслужбами Румунії). «Червоноармійці Японії» знову з’являється у новинах у другій половині 1990-х, коли при переході кордону між Камбоджею і В’єтнамом поблизу від районів, контрольованих «червоними кхмерами», був затриманий Есімі Танака – учасник викрадення літака в 1970 році. У нього були вилучені північнокорейський паспорт і більше мільйона доларів фальшивими 100-доларовими купюрами, техніка підробки яких виявилася філігранною і відрізнити від справжніх їх було практично неможливо.

На допитах Танка заявляв, що він північнокорейський громадянин і вимагав негайної зустрічі з послом. Невдовзі у столиці Перу Лімі була затримана з фальшивим паспортом філіппінським Кадзуе Іосімура, учасниця нападу на французьке посольство в Гаазі в 1974 році. У неї були вилучені агітаційні матеріали місцевої терористично-комуністичної організації «Сендеро Луміносо». Що ж, не дивно: «Ми свідомо відмовляємося від національної обмеженості, насильно прориваючись через державні кордони, ми робимо кроки на шляху зближення пролетаріату різних країн», – говорилося ще в перших програмних документах NihonSekigun.

І знову тиша – аж до 2000 року, коли в Осаці була заарештована Фусако Сигенобу, незмінний керівник JRA з 1972 року. Шість років тягнулося слідство та судовий процес, і врешті-решт вона була засуджена до 20 років ув’язнення за звинуваченням в організації нападу на французьке посольство в Гаазі в 1974 році, захоплення заручників і спробу скоєння вбивства (тоді під час операції зі звільнення заручників одержали поранення троє поліцейських).

Чи припинилася на цьому діяльність JRA? Невідомо; принаймні, 11 вересня 2001 року саме вона взяла на себе відповідальність за атаку на Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку; цілком можливо, що хтось із уцілілих «червоноармійців» консультував ісламістів щодо тактико-технічних нюансів цієї атаки. І того ж року JRA офіційно заявила про саморозпуск; але ми пам’ятаємо про її схильність діяти під іншими назвами, аж до екзотичних. Принаймні, відомо, що нині частина бойовиків NihonSekigunодержала політичний притулок і живе у КНДР та Сирії; дехто донедавна жив і в Лівані.

Якою була чисельність JRA впродовж її активної діяльності? Одна експерти називають цифру у 50 членів та 100 співчуваючих, інші говорять про 300-400 бойовиків, 2000 членів організації, кілька тисяч резервістів. Принаймні, ця організація змогла поширити свою діяльність на чимало країн: США, Японія, Іспанія, Італія, Франція, Нідерланди, Ліван, Сирія, Ізраїль, Філіппіни, Сінгапур, Малайзія, Індія… Список навряд чи повний, оскільки, як уже говорилося, JRA нерідко виступала під іншими назвами, але діяла тими ж методами.

Цікаво, що виступаючи від імені «світового пролетаріату», NihonSekigunза своїм людським складом являла собою парадоксальне поєднання вихідців із еліти, з високоосвічених прошарків Японії, з японськими ж люмпенами. Логіка революції, нічого не скажеш…

І ще одна важлива річ. Важливою складовою діяльності JRA на Близькому Сході стало інформаційне забезпечення своїх акцій. Тому організація створила власну кіностудію «Вакамацу Продакшн», яка належала одному з «червоноармійців» на ім’я Кодзі Вакамацу. Ця студія, з одного боку, слугувала «дахом», під яким здійснювалося перекидання основних сил «Червоної армії» до Лівану і накопичення фінансових ресурсів. Вона слугувала і гарним прикриттям того, що відбувалося у тренувальних таборах: мовляв, ми кіно про війну знімаємо.

З іншого боку, ця студія знімала й фільми агітаційно-пропагандистського характеру, такі, як «Червона Армія – НФОП. Маніфест боротьби за світову революцію». Робив це професійний режисер Масао Адаті на професійному ж обладнанні; потім під його командою був сформований спеціальний «бойовий загін», який займався прокатом цього фільму в країнах Європи та Японії. Пізніше цьому «загону» доручили всі функції PR– поширення у мас-медіа коментарів, заяв і декларацій тощо – і він став називатися «Інформаційний центр світової революції».

…Згаданий Кодзі Вакамацу у 2007 році зняв і випустив у світ художню стрічку про Японську Червону армію; вона одержала цілу низку призів на авторитетних міжнародних фестивалях, у тому числі й Берлінському (2008 рік), а сам режисер так висловив своє кредо: «Коли моя дочка вчилася в школі, я відправив її на навчання у США, у Вісконсін. За три роки вона повернулася зовсім американізованою, повною всіма цими абсурдними егоцентристскими уявленнями про індивідуальність. Я засмутився і послав її в Бейрут до партизанів [бойовиків «Хезболли» -Ред.].

Я хотів, щоб її там перевиховали. Вона провела там чотири роки, миючись під старою нафтової вишкою і перучи свій одяг вручну. Я сказав їй, щоб вона ніколи більше не поверталася до Японії. Я також попросив партизан не відсилати її назад… Спочатку вона мене по-справжньому зненавиділа, але трохи пізніше вона запропонувала своїй молодшій сестрі приєднатися до неї… Партизани добрі, згуртовані і піклуються про свої загони. Це гарне навчання».

То чи справді на початку 2000-х закінчилася історія найпотужніших ліворадикальних терористичних організацій розвинених країн? Чи за певних обставин ця історія може отримати продовження?

Автор: Сергій Грабовський,  «Український тиждень»