Подружні вбивства у середовищі волинської шляхти: «У ліжку з ворогом»?

Насильство, зокрема його найтяжчі наслідки – убивства, потрапили в поле уваги соціальних істориків в 70-і роки XX ст.[1]. За цей час напрацьовано величезний масив досліджень, навіть обраховано частотність цього злочину в Західній Європі від пізнього середньовіччя до сьогодні та проаналізовано його динаміку[2].

Зміни в підходах до міжперсонального насильства упродовж ранньомодерного часу, від толерування його спільнотами як невід’ємної частини повсякдення до поступового витіснення на маргінес, зокрема і через активне державне регулювання як суспільно небезпечної поведінки, зачіпало й родинні взаємини. Однак у цій сфері насильство належало до (квазі)легітимних засобів підтримання патріархальних ієрархій на рівні права і культури. Тому природа насильства і його живучість донині залишається широко дебатованою темою в рамках різних історіографічних напрямків[3].

Дослідники родини наголошують на існуванні потенційного конфлікту в подружніх взаєминах, який присутній незалежно від часу і простору. Модифікації концепту «війни статей», що постав у рамках другої хвилі фемінізму, широко використовують як методологічний інструментарій, зокрема при дослідженні історії убивств чоловіка дружиною. Загалом позбавлення життя подружнього партнера розглядаєтсья як вивільнення жінки з-під патріархальної влади та досягнення нею крайньої суб’єктності через дисгресію і насильство. Адже подружжя мислилося одним тілом і його практично одноосібно репрезентував чоловік, тож лише з його зникненням жінка з’являється в публічному просторі – в позиції вдови або злочинниці. Через убивство дружина стверджує своє право на зміну ситуації і цим порушує усталені культурні конструкції щодо неї як істоти пасивної і нездатної на активні дії[4].

Владне домінування чоловіка над дружиною (реальне і символічне) закріплює за кожним із подружжя гендерно обумовлений спосіб убивства чи його описування. Так традиційно уважалося, що чоловік скоював убивство дружини без наміру убити, а через перевищення своєї фізичної сили в процесі квазілегітимних «дисциплінарних» практик. Відсутність наміру підтверджувала зазвичай і передісторія – тривала фізична наруга над жінкою, що до певного часу мала легші наслідки. Натомість за дружиною-убивцею було зарезервовано інший сюжет: жінка фізично слабка та підпорядкована волі сильнішого партнера, відповідно, вона не чинить опору насильству відкрито, а накопичує злість і вдається до жорстокої помсти, виношуючи підступні плани.

Дослідниця ранньомодерної літератури і пов’язаних із нею культурних явищ Френсіс Долан зауважує: попри те, що кількість дружин – убивць своїх чоловіків – була приблизно вдвічі (за деякими підрахунками втричі) меншою, ніж чоловіків – убивць своїх дружин, популярна англійська література створює враження, що чоловіки постійно перебувають під загрозою нападу з боку прихованого ворога у власному домі[5]. Живучість цього сюжету дослідниця демонструє на низці фільмів кінця XX ст., фабула яких вибудовується навколо спланованого дружиною вбивства чоловіка[6].

Історії жінок-убивць, що значною мірою формуються за рахунок літературних топосів, у багатьох випадках мають мало спільного з реальною картиною. Ба більше, ретельніше дослідження таких випадків у ранномодерний час на різних теренах часто демонструє як безпідставність звинувачень, так і розмаїття причин та обставин убивств. Власне, це змушує дослідників відмовлятися від жорсткої бінарної опозиції в підходах до жіночого і чоловічого насильства, натомість звертати увагу на широкий діапазон подібностей[7].

Тож на прикладі низки історій, що походять з актового матеріалу Волинського воєводства, спробую проаналізувати такі питання: хто виступав зі звинуваченням дружини; якою була риторика обвинувачення; чи були в ній присутні стереотипні деталі; чи можна говорити про опис цих звинувачень як гендерно обумовлений; як відбувався перебіг процесу та яким у підсумку був його фінал. Очевидно, в поле уваги потрапить і питання підпорядкованості дружини чоловікові, а також тих ресурсів, які перерозподіляли владу в родині.

Дружина як жертва

Уважається, що більшості подружніх убивств передує тривала історія насильства над дружинами з боку чоловіка. Тож коротко зупинюся на цій проблемі. Одразу зауважу, що визначити ставлення до фізичного насильства у шляхетській родині досить тяжко. Низка згадок про нього в актових книгах не дає підстав для однозначних висновків, натомість непрямі свідчення радше дозволяють говорити, що брутальне поводження чоловіка з дружиною не толерувалося. Адже сімейна незгода могла призвести до погіршення репутації шляхтича серед загалу, а в окремих випадках загрожувала сепарацією та/чи розлученням і, в підсумку, майновими втратами для чоловіка[8].

Звинувачення дружин у вбивстві своїх чоловіків зустрічаються частіше, аніж згадки про смерть дружин в результаті фізичного насильства подружнього партнера. Так, скажімо, 23 березня 1560 р. Михайло Привередовський заявив перед луцькими замковими урядниками про вбивство сестри Овдоті її чоловіком Семеном Єло-Букоємським. Він вказував на попереднє «непристойне», не таке, як  «на закон светыи малженскии належит», поводження Семена з дружиною: чоловік «ее бивал и окрутные раны задавал, и тым ее здоровя немало нарушовал». Тож несподівану смерть Овдоті брат пов’язав саме з насильством Семена, про що нібито свідчили синці та рани на тілі жінки. Схоже, однак, що родичі небіжчиці користалися чутками, адже на момент їхнього приїзду виявилося, що Овдотю вже поховали, а чоловік заборонив розкопувати могилу, щоб зацікавлені особи могли оглянути тіло[9].

Про аналогічну історію вбивства Яном Мироєвським дружини Раїни Павлівни Визгердівни-Заболоцької довідуємося зі скарги її брата Антона Заболоцького, внесеної 13 червня 1583 р. до луцького ґроду. В ній говориться, що Мироєвський, служебник луцького біскупа Вікторина Вербицького, особа неосіла на Волині (що було підкреслено у скарзі), взявши за дружину з «дому» «отца моего уцътивого» Антонову сестру, незважаючи на її «учтиве» з ним співжиття «и на дом ее уцътивыи», її «безвинне, непристойне», жорстоко б’є і мордує[10].

Тож у результаті побоїв вона померла, що засвідчив возний 10 липня, зокрема повідомивши, що сама небіжчиця вказала на свого чоловіка як на вбивцю. Після поховальних церемоній Мироєвський з’явився у Заболотцях, маєтку колишнього тестя, де просив його вибачити і не ославлювати перед людьми, позаяк йому «теперъ и самому того жал»[11]. Зауважу, що за сприйняття злочину як приватної кривди потерпілого, вина тривала доти, поки кривдник не «спокутував» її через виплату відшкодування і публічну демонстрацію упокорення (добровільне ув’язнення і перепрошення скривдженого). Мировицькому домовитися не вдалося, тож справа продовжилася на луцьких ґродських рочках 5 грудня.

До суду прибув біскупський урядник Петро Добронизький і взяв оскарженого на поруки в 400 копах, заявивши, що той – служебник біскупа[12]. Отож надійною групою підтримки для Мироєвського виявився його пан – біскуп Вікторин Вербицький – та його служебницьке коло. На цьому сліди історії уриваються; скоріш за все, вона була вирішена, як десятки інших історій, пов’язаних із вбивствами – через приятельське єднання, яке дозволяло і кривдникові, і постраждалим, існувати в досить тісній шляхетській спільноті.

Для нас важливим у цих скаргах є той факт, що насильство чоловіка щодо дружини сприймалося як образа для її кровних родичів. Брат убитої Антон Визнерд підкреслював у своїй скарзі, що Мироєвський бив дружину, «не пометаючи на уцътивое ее заховане в стане малъженскомъ и на дом ее уцътивыи». Ще одна промовиста деталь Визгердової заяви – акцент на невмотивованості побиття, відсутності вини дружини.

C.Амусен зауважує, що в ранньомодерному суспільстві існувала моральна економіка насильства, зокрема і в межах родини. Фізичне «дисциплінування» допускалося, однак обов’язково у відповідь на негідний вчинок дружини, й мало провадитися в певному діапазоні допустимого. Безпідставне і надмірне насильство, побиття з гніву, що призводило до серйозних травм, засуджували[13].

Про сприйняття невмотивованого насильства щодо дружини як девіантної поведінки засвідчує і фрагмент дарчого запису, даного ще одним волинським шляхтичем Яном Монтовтом своїй новонародженій дочці, де він визнає, що поводився зі своєю дружиною не так, «яко на поцтивую панюю з народу зацного пристоитъ» – «колъко разовъ безвинне, с пъянства своего о горло мало не приправилъ»[14]. Контроль за насильством в родині в ранньомодерний час з боку спільноти (сусідів, родичів, приятелів) міг бути сильнішим, аніж в наш час, де приватність родинного життя належить до суспільних цінностей. Тож тогочасне насильство зазвичай оприявнювалося і ставало предметом переговорів між різними групами[15].

Утім, окрім стереотипних випадків убивств чоловіками дружин через перевищення фізичного насильство, маємо випадок оскарження чоловіка у підступному намірі позбавити дружину життя з метою заволодіти її маєтністю. 2 березня 1585 р. Федора Янівна Гулевичівна, вдова Павла Бранського, у другому шлюбі Янова Напольська скаржилася на чоловіка, який упродовж тривалого часу виявляв до неї «великую незычливост и подступок», зокрема, пробував викрасти її майнові документи.

Також по від’їзді чоловіка до Варшави до Федори приїхав приятель і сусід та переповів їй чутки, що Напольський мав намір зібрати в Бузькому повіті, де мешкали його брати, собі помічників та з ними таємно повернутися на Волинь, аби дружині «зелживость, деспектъ и змазу дому [її] вделатъ», тобто брехливо зганьбити її та через неї увесь її рід. Для цього Напольський таємно залишив свого слугу Зарубу шпигувати за дружиною. Справді, невдовзі Федорі повідомили піддані, що бачили її чоловіка з озброєними вершниками в Бранах. Жінка послала по брата Миколая Гулевича, а також – до луцького ґроду з проханням надати їй возного, який би міг певний час мешкати у її дворі та в разі потреби офіційно засвідчити перебіг подій[16].

3 березня сусід Федори Напольської Адам Рудавський, власник частини Бран, скаржився про наїзд Яна Напольського на маєток приблизно з двадцятьма «лотрами»[17]. Сусід Федори Войтех Хмелевський (можливо він був анонімним приятелем, який перший повідомив Федору про підступні наміри чоловіка) 4 березня у присутності возного Станіслава Коломийського розповів, що слуга Напольського Заруба був 27 лютого на світанку в Бранах, де підмовляв Федориного кухаря Лаврина перейти на службу до Напольських. Під страхом тортур Лаврин зізнався, що на Різдво у 1584 році Напольський пропонував йому вкинути отруту в горщик з рибою, однак він відмовився[18]. Кухар також повідомив, що у планах підступного чоловіка було вбити Рудавського, а дружину знеславити.

Спроби Федори Напольської з допомогою брата, сусідів і приятелів убезпечити себе від підступів чоловіка, який до того ж був служебником луцького старости кн. Олександра Пронського, не вдалися[19]. Ян Напольський  ув’язнив дружину, а його брат Андрій спробував отримати Брани, які нібито Федора дала йому під заставу певної суми грошей. Однак 12 і 14 жовтня того ж 1585 р. луцький войський Ян Жоравницький і Миколай Гулевич визнали, що Напольська перебуває в ув’язненні свого чоловіка і не могла ані грошей брати, ані засвідчувати заставних актів[20].

На початку 1586 р. Федора Напольська у володимирському ґроді особисто визнала, що Ян Напольський її, «верную жону», зненавидів, бив та вимагав, аби вона маєток першого чоловіка переписала на нього, тим самим скривдивши дітей від першого шлюбу. А коли не зміг добитися свого, то почав спустошувати маєток та розтринькувати її гроші, відібрав у неї дітей та віддав їх чужим людям, врешті, посадив її «в тяжкое везене» і упродовж тривалого часу морив голодом.

Їй вдалося втекти до брата Миколая Гулевича, який відправив сестру на її ж прохання до «старших» приятелів. Федора пробувала подати скаргу до луцького ґроду, однак староста, прочитавши її листа, відмовився його вписувати до судових книг, а віддав його до рук самого Яна Напольського[21]. Врешті, Федорі вдалося добути «глейт» (поза сумнівом, з допомогою родичів), за яким король узяв її в опіку, щоб вона могла безборонно провадити всі свої спрви у суді та безпечно пересуватися по території Польської Корони[22].

У даній справі від початку домінантна позиція в родині належала жінці як представниці доброго волинського роду Гулевичів та власниці маєтку по смерті першого чоловіка Павла Бранського. Натомість її другий чоловік Ян Напольський був на Волині неосілим чужинцем, тобто особою, що не мала нерухомості та не була вмонтована в шляхетську корпорацію. Тож і спроби Напольського змінити ситуацію на свою користь набирають форм, властивих зазвичай для спротиву залежної особи: він діє підступно, не зупиняється перед викраденням документів (крадіжка уважалася ганебним переступом), намагається отруїти дружину.

Отрута сприймалася як жіноча зброя, зокрема й через те, що була пов’язана з приготуванням їжі. Утім, очевидно, що так звані чоловічі чи жіночі стратегії насильства були обумовлені домінантною або ж залежною позицією особи, що вдавалася до нього. А позаяк жінка перебувала зазвичай у становищі контрольованого суб’єкта, а в деяких випадках і ця суб’єктність була суттєво обмежена, то й форми її спротиву були визначені саме цими диспозиціями. 

Перевага Яна Напольського натомість полягала у його становищі служебника луцького старости, відповідно, у Федори та її приятелів/родичів звужувалися можливості для судового захисту. Недаремно інформація про ув’язення пані Напольської та королівський ґлейт були вписані до володимирських ґродських книг, хоч маєток Брани входив до Луцького повіту, а подружжя Напольських, відповідно, були луцькими повітниками. Чоловік міг використати фізичну силу, що було легітимізоване узвичаєною підпорядкованістю йому дружини, зокрема, практично безкарно її ув’язнити. Звернімо увагу, що родичі знали про позбавлення Федори свободи, а при цьому, схоже, визволити її не могли. До того ж між братами Гулевичами не було єдності, про що згадується у скарзі Федори на брата Михайла, який допомагав Янові Напольському заволодіти її майном[23].

Тож цілком очевидно, що становище жінки та її безпека в подружньому зв’язку значною мірою залежала від становища в шляхетській корпорації її батьківської родини та наявності розгалуженої мережі родичів і приятелів, готових виступити на її захист. Важили і вибудувані самою жінкою комунікації. Звернімо увагу на присутність сусідів/приятелів, які виступають головними інформаторами Федори Гулевичівни у її конфлікті з чоловіком.

Прикметно, що Адам Рудавський – ще одна планована жертва Яна Напольського – теж був слугою луцького старости, однак, схоже, на певному етапі розірвав стосунки з кн. Пронським. Цілком імовірно, що підступний чоловік саме його або підозрював у ближчих, аніж просто сусідські, стосунках зі своєю дружиною, або ж обрав його на кандидата-коханця у вибудовуваній історії «обелженя» дружини. Для нас, проте, важливо, що у мережах жіночих зв’язків, які забезпечували підтримку в різних життєвих колізіях, важливе місце посідають саме чоловіки.          

«У ліжку з ворогом»?

Ставлення в ранньомодерний час до убивства чоловіка дружиною чи не найяскравіше засвідчене в англійському праві, де цей злочин класифікується  як зрада (treason). Поняття зрада обіймало також убивство слугою господаря і, що важливо, спробу завдати шкоди монархові та його честі (образа королівського маєстату)[24].

З часом перші два види злочину отримали назву «малої» зради (нас цікавитимуть саме вони), на відміну від «великої» зради, яка була спрямована проти короля. Ці дії вважалися особливо тяжкими та небезпечними через природу зв’язку між злочинцем і жертвою – їх вчиняли ієрархічно підпорядковані особи, чиє становище зобов’язувало до вірності і послуху. У випадку подружнього зв’язку вірність забезпечувалася присягою під час шлюбу. У випадку стосунків «пан-слуга» – ритуалом прийняття на службу, який містив клятву вірності[25].

Патримоніальна влада монарха і патріархальна влада володаря дому/домогосподартва мали спільну природу, яка описувалася діадою «опіка-служба»/«милість-вірність». Недаремно для обґрунтування влади монарха в другій половині XVII ст. англійська політична думка звертається до природи подружнього зв’язку, пропонуючи його розглядати не як органічний стан відпочаткової нерівності статей, а як результат договору, в якому жінка добровільно зрікалася своєї свободи і віддавала себе у владу чоловікові. Тож замах дружини на життя чоловіка, а чи інші форми спротиву підривали чоловічу владу і в підсумку, як уважалося, могли завдати шкоди функціонуванню держави[26].

У Литовському статуті поняття «зрада» фігурує у двох видах злочинів, що порушували базові принципи, на яких трималася владна ієрархія: 1) образа королівського маєстату/зрада Речі Посполитої; 2) убивство пана слугою. ІІІ ЛС передбачав для зрадливого слуги не просто смертну кару, а ганебну страту – четвертування, зокрема й через родинний характер порушеного зв’язку. Така ж відплата чекала й на вбивцю батьків чи подружнього партнера.

За ІІ ЛС (1566), якби один із подружжя, «з ненависті та немилості», під час родинного конфлікту («будучи в ростырку»), іншого вбив чи отруїв, тоді сини чи родичі мали ініціювати судову справу. Якби кревні з якихось причин того не вчинили, тоді сам уряд мав провести слідство, опитавши найближчих сусідів і тих, хто міг би знати про обставини убивства. Звернімо увагу на цей факт, адже він засвідчує вагу подібних справ у соціумі, де злочин зазвичай розглядався як приватна «кривда» потерпілого, а правосуддя загалом зводилося до утвердження «справедливості» – відшкодування втрат, яке задовольняло скривдженого. Факт злочину у випадку судового провадження через урядників мусили доводити присягою семеро шляхтичів, яких обирали судді (розд. 11, арт. 10).

Кара за вбивство подружнього партнера передбачалася така, як і для вбивці батьків – «ганебна» смерть, що супроводжувалася втратою честі: спочатку злочинця мали возити по ринку і кліщами нівечити його тіло, а потому всадити у шкіряний міх разом із собакою, куркою, вужем і котом і втопити у найглибшому місці. Таким же чином мали бути покарані і помічники вбивці (розд. 11, арт. 16).

ІІІ ЛС (1588) передбачав, що діти або близькі родичі одразу по вбивстві зобов’язані були оповісти про злочин найближчим сусідам, а потім заявити про нього у ґроді. Порядок доведення дещо змінювався, порівняно з приписами ІІ ЛС: доводити вбивство ініціатори процесу мали присягою «самотреть», тобто родич із двома сусідами-шляхтичами, або, якщо не було шляхтичів, готових присягнути – зі слугами і челяддю (чотири особи/«самопять»).

Якщо родичі й близькі відмовлялися від обвинувачення убивці, тоді до справи долучався ґродський суд. Важлива деталь, якої не існувало у ІІ ЛС, полягала в тому, що за відсутності в обвинувачів потрібної кількості свідків, готових присягою підтверджувати скаргу, обвинувачений звільнявся від підозри не автоматично, а після присяги про непричетність до вбивства разом зі свідками (в такій же кількості, яка передбачалася для обвинувача) (розд. 11, арт. 6). Карати убивцю належало так, як і за вбивство батьків (ІІІ ЛС, розд. 11, арт. 7).

Утім, аналіз ставлення до вбивств у ранньомодерному соціумі Волині та їх класифікації дозволяють твердити, що криманільним злочином, за який була передбачена смертна кара, уважалося дише вбивство з умислом, що діялося потаємно, без попередження жертви[27]. Очевидно, що найважливішою обтяжувальною обставиною у звинуваченні котрогось із подружжя у намірі вбити партнера мало бути конфліктне співжиття, яке вважали мотивом.

Таке вбивство передбачало існування у вбивці прихованих намірів, які він таємно реалізовував, скажімо, у випадку отруєння. На позір виглядає, що правова норма стосувалася обох членів подружжя, незалежно від статі; найімовірніше, це мали на увазі й самі законодавці. Однак варто нагадати, що потаємність дій зазвичай пов’язана із підпорядкованим становищем підозрюваного, а тому саме жінка в разі смерті чоловіка за нез’ясованих/сумнівних обставин ставала об’єктом звинувачень.  

Тож звернімо увагу на ті справи, де дружину обвинувачували у спробі позбавити життя подружнього партнера (два випадки) або у здійсненні підступних намірів (шість випадків). Найраніша з них датована 1573 р., а найпізніша – 1621. Лише в одному випадку маємо обвинувальний вирок, який може засвідчити вину жінки[28].

Ще в одній історії причетність дружини до смерті чоловіка підтвердив слуга, який нібито за намовою своєї господині убив її чоловіка Яна Русецького. Слуга в підсумку втік, що, цілком можливо, позбавило потенційних обвинувачів головного свідка, який міг підтвердити вину дружини (подальша доля жінки і перебіг справи невідомі)[29]. Інші шість випадків закінчилися цілком щасливо для обвинувачених, за винятком Ганни Монтовтівни, яка розплатилася за неправдиве оскарження з боку чоловіка 14 роками домашнього ув’язнення та каліцтвом, хоч у підсумку і довела безпідставність звинувачень (про що — далі).

Смерті чоловіка чи оскарженню дружини в спробі здійснити вбивство передував родинний конфлікт, про який або сповіщалося в скаргах, або його існування можна припустити за непрямими деталями. Однак в жодному випадку фізичне насильство чоловіка не оприявнюється. Це не означає, що його не існувало, однак очевидно – воно не сприймалося як достатньо легітимний для спільноти спосіб дисциплінування дружини, що додавав шляхтичеві доброї слави. А тому якщо в основі подружнього конфлікту й лежало насильство з боку чоловіка, про нього обвинувачі воліли не згадувати.

Нема в скаргах і спроб продемонструвати родичами чоловіка/чоловіком його влади над дружиною. Натомість про чоловіка говорилося як про особу «безпечну», що не сподівалася нічого злого, бо нікому не заподіяла лихого, а усіляко намагалася зберегти мир в родині. Призвідницею негараздів зазвичай оголошувалася саме дружина, яка, «маючи злое мешканье здавна з мужем своим» /«забувши про страх Божий і не бажаючи зі мною учтиво жити, як інші дружини зі своїми чоловіками мешкають»[30], безпричинно на різний спосіб демонструє чоловікові свої «яд і ненависть».

Ба більше, в кількох випадках вона свавільно, без його на те згоди, покидає дім, забравши речі, та подовгу мешкає у батьків/братів. У відповідь на багаторазові прохання чоловіка повернутися Катерина Харленська (з Монвидів Дорогостайських) чинить на нього і його здоров’я «похвалки і погрозки», тобто  погрожує мститися, як це традиційно відбувалося в разі конфлікту між шляхтичами[31]. А Настася Охлоповська (з Ощовських), почала з чоловіком  «ненависное и незычливое, и не такъ, яко на малжонку пристояло, мешкане мети, не маючи ку нему правого и сердечного умыслу и малжонского захованя», а потому зосередила свої зусилля «ку розорваню мешканя малжонского и ку роспусту», тобто на розлучення[32]. У підсумку така дружина спрямовувала свій умисл «ку якому злому и ганебному его, мужа своего, замордованю», яке кваліфікувалося як «зрада». Адже дії жінки «зневажували і ламали віру», скріплену шлюбною присягою[33].

На перший погляд, скарги на дружин – убивць своїх чоловіків – містять гендерно обумовлені моменти, однак порівняння їх з аналогічними актами, де в кримінальному (умисному) убивстві звинувачувалися чоловіки-шляхтичі, засвідчує їхню тотожність. Спільним є зображення небіжчика як мирної відкритої особи, що не мала підстав сподіватися на чиїсь ворожі почуття, натомість супротивник діяв підступно, з умислом убити, вдавався до хитрощів та використовував помічників. Тож у даному разі, найочевидніше, дослідник має справу з писарськими кліше, загальними для звинувачень у тяжких злочинах. Жінка підступна, але такою ж мірою, як і ворог-шляхтич.

У трьох випадках зазначено, що жінка вдавалася до отрути. Використання отрути чи чарів, яке зазвичай пов’язують зі статтю, водночас є й соціальним маркером, що вказував на підпорядкованість особи. До цих засобів удаються, зокрема, чоловіки-слуги[34].  

Прикметно, що жінка постає у скаргах як особа з власною суб’єктністю: вона вирішує, де і з ким їй краще мешкати, та вдається до свавільних дій. А Катерина Харленська погрожує чоловікові помстою. Утім, такий опис міг засвідчувати не стільки реальний стан справ, скільки мав підкреслити невластиву для жінки поведінку, нехтування норм, спрямованих на гармонійне співіснування подружжя. Однак самі ці норми не оприявнюються. У скаргах практично відсутня апеляція до порушення дружиною своїми діями усталеної патріархальної ієрархії стосунків, за винятком хіба згадки, що вона надовго без дозволу чоловіка полишила дім.

У цьому разі, проте, його влада перетинається і вступає в конфлікт із владою інших чоловіків – членів родини дружини. Помічниками у її злочинних діях (реальних чи приписаних) є брати (чотири випадки) і батьки (три випадки), які підтримували жінку під час конфлікту, приймали в себе упродовж тривалого часу, надавали раду та ставали на захист у судовому просторі і поза ним в разі звинувачень.

Поле подружньої взаємодії включало в себе ширше родинне коло, тож у конфліктних ситуаціях чоловік у своєму намаганні «дисциплінувати» дружину мусив опинятися віч-на-віч не з нею, а з її представниками і заступниками, паритетними йому за гендерною позицією. Відповідно, традиційна влада чоловіка над жінкою утверджувалася чи відновлювалася через його конкуренцію і компроміси з іншими чоловіками, які могли виявитися сильнішими і фізично, і за своїм символічним капіталом у спільноті, і за доступом до владних ресурсів.

Традиційно інструментом у руках зрадливої дружини оголошувалися слуги і челядь (5 випадків) – союзники господині в її родинних негараздах. Дослідники ранньомодерної літератури зауважують, що такий фабульний хід мав утвердити читача у її підступності, використанні зваби і підкупу. Укладачі скарг, які теж конструювали (більшою чи меншою мірою) свій наратив за певними схемами і за допомогою усталених кліше, могли користуватися такими ж інтенціями[35].А проте очевидно, що йшлося не лише про риторику, а й про реальну конкуренцію між подружжям за підлеглих членів «дому» – як спільноти людей під одним дахом.

Залежне становище челяді та слуг не заважало їм в разі конфлікту зайняти певну позицію щодо одного із подружжя та перетворити життя іншого на пекло. А це означає, що баланс сил в родині був заданий відпочатково лише на рівні суспільних настанов і преференцій, натомість реальні диспозиції чоловіка і дружини зазнавали змін в залежності від індивідуальних потреб і можливостей, досягнутих компромісів в результаті перегляду відносин чи відкритої конфронтації з невідомими наслідками.  Очевидно, що й заданість гендерних позицій не була сталою, а залежала від правового регулювання становища жінки, її майнового забезпечення, станової належності та можливості розлучення в тому разі, коли матримоніальний розрахунок виявлявся невдалим.

Врешті, навряд чи коректно говорити про відпочаткову імпліцитну ворожість між чоловіком і дружиною, натомість подружні конфлікти набирали особливо гострих форм через тісний зв’язок між ними, сильну емоційну заангажованість кожної зі сторін у такі стосунки, співіснування як життєвий проект, що міг обернутися крахом. У цьому контексті варто звернути увагу на деякі особливості взаємовідносин між паном і слугою, зокрема, на спроби слуги їх розірвати. Відповідний матеріал фіксує значну кількість випадків, де ображений на пана слуга, замість полишити службу, вдається до планування вбивства господаря. Показовим є і постійне втручання посередників, своєрідних «кризових менеджерів», у конфлікт пана зі слугою та спроби полагодити його так, щоб репутація пана не постраждала.

Цілком очевидно, що в разі подружніх негараздів першими «коригуючими» поведінку чоловіка заходами мали бути переговори з ним родичів і приятелів дружини, які зазвичай не потрапляли на сторінки судових книг. Проте згадки про участь таких груп підтримки в полагодженні стосунків подружжя регулярно зустрічаються у скаргах чи інших актах, де йшлося про конфлікт в родині. Так, скажімо, Іван Болобан-Осекровський, намагаючись нормалізувати стосунки з дружиною Ганною зі Стакорських, яка вигнала його зі свого маєтку, «забувши про свою присягу, вчинену на подружній зв’язок», а також привласнила чоловікові речі, посилає до неї своїх приятелів, аби вони з’ясували причину її поведінки та спробували переконати повернутися до подружнього життя з Іваном[36].

Манон ван дер Хейден підрахувала, що серед звернень до громадських судів голландських міст, які мали на меті коригувати поведінку членів міських спільнот, 25% становлять скарги заміжніх жінок на насильство своїх чоловіків, натомість аналогічних справ у звичайних кримінальних судах, що накладали покарання згідно з правовими приписами, міститься лише 6%[37]. Це дозволяє говорити, що суд був зазвичай останньою інстанцією, коли спроби дружини вплинути на чоловіка через тиск спільноти були вичерпані. Очевидно, що далеко не скрізь існували подібні інституції громадського контролю, які можуть оприявнити багато сторін подружнього життя. Однак очевидно й те, що в ранньомодерний час практично повсюди існували хоч і неформальні, але дієві системи дисциплінування, якими були родинні чи приятельські мережі.

Утім, якщо чоловік систематично кривдив дружину, а та була з якихось причин позбавлена опікунчої підтримки родичів, а чи вона була недостатньо дієвою, то подружні стосунки справді могли перетворитися на війну, що велася і в символічній площині. Звернімо увагу на відмову Дороти Терлецької з Шидловських присягою підтвердити своє звинувачення слуги Яна Ценковського в «зрадливому» убивстві її чоловіка. Дорота пояснила, що Федір Терлецький викрав її від батьків і силою змусив вийти за нього заміж[38]. Тож жінка задекларувала відмову від подружнього зв’язку з убитим ціною «головщизни» – матеріального відшкодування за вбивство. 

Автор: Наталя Старченко– історикиня, доктор історичних наук, “Україна Модерна”


Наталя Старченко– історикиня, доктор історичних наук, наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України та Інституту історії України НАН України, одна із редакторів альманаху соціальної історії "Соціум". Наукові інтереси охоплюють: історію шляхти Волині та Наддніпрянщини XVI- сер. XVII ст., шляхетський етос, гендерні проблеми, функціонування судової системи на цих теренах, історію парламентаризму Речі Посполитої, зокрема в період безкоролів’їв. У 2014 році опублікувала монографію "Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині. Друга половина XVI — початок XVII ст.". Авторка близько 80 наукових статей. Живе і працює у Києві. 


[1] Увага до конфліктних аспектів функціонування родини з’являється приблизно в той же період. Див. одну із перших робіт, присвячених подружнім убивствам: Sharpe J.A. Domestic Homicide in Early Modern England // The Historical Journal, 24, I (1981), pp. 29-48.
[2] Див. огляд: Roth R. Homicide in Early Modern England 1549-1800: the Need for a Quantitative Synthesis // Crime, History and Societies, 2001, vol. 5, No 2, pp. 33-67. MC Manon R., Eibach J., Roth R. Making Sense of Violence? Reflections on the History of Interpersonal Violence in Europe // Ibidem, 2013, vol. 17, No 2, pp. 5-26.
[3] Див., скажімо, огляд низки тем з тематики домашнього насильства у вступній статті Маріанни Муравйової до спеціального випуску часопису «The History of Family»: Muravyeva M. ‘A king in his own household’: domestic discipline and family violence in early modern Europe reconsidered // The History of Family, 2013, vol. 18, No 3, pp. 227-237. У тому ж номері див. статтю, в якій переосмислюється вплив так званого «цивілізаційного підходу» у ставленні до подружнього насильства та патріархального домінування: Baylie J., Giese L. Marital cruelty: reconsidering lay attitudes in England, c. 1580 to 1850 // Ibidem, pp. 289-305. Див. також: Hardwick J. Early modern perspectives on the long history of domestic violence: The case of seventeenth-century France // Journal of Modern History, 2006, vol. 78 (1), pp. 1-36.
[4] Див., скажімо, аналіз традиційних описів дружин – убивць своїх чоловіків – в популярній англійській літературі ранньомодерного часу у відповідному розділі монографії Френсіс Долан: Dolan F. Dangerous Familiars. Representations of Domestic Crime in England, 1550-1700, Cornell University Press, 1994, pp. 20-58. Ibidem. Home rebels and house-traitors: murderous wives in early modern England // Yale Journal of Law and the Humanities, 1992, 4 (1), pp. 1-31. 
[5] Dolan F. Dangerous Familiars…, pp. 25-26.
[6] Ibidem, pp. 67-68.
[7] Dean T. Domestic violence in late-medieval Bologna // Renaissance Studias, 2004, vol. 18, No. 4 (December), pp. 529-530. Ibidem. Theft and gender in late medieval Bologna // Gender and History, 2008, vol. 20 (2), p. 412.
[8] Про можливі причини обмеження насильства в шляхетській родині див.: Старченко Н. Джерела свідчать»: кілька зауваг про дослідження становища шляхтянки в ранньомодерному соціумі Волині // Український археографічний щорічник. Нова серія, 2016, вип. 19-20б т. 21, с. 242-247.   
[9] Центральний державний історичний архів Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАК України), ф. 25, оп. 1, спр. 1, арк. 164 зв.
[10] Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 460, арк. 654 зв.-655.
[11] Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 30, арк. 14-15.
[12] Там само, арк. 696-698.
[13] Amussen S. Being Stirred to much Unquietness: Violence and Domestic Violence // Journal of Women’s History, 1994, Nо 6, pp. 73-75. 
[14] Архив Юго–Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов (Далі – АЮЗР), К., 1909, ч. 8, т. ІІІ: Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-Западной Руси в XVI–XVII вв., с. 20.
[15] Про насильство в родині як справу публічну та про «приватизацію» родинної сфери в другій половині XVIII ст. див.: Hardwick J. Early modern perspectives on the long history of domestic violence…, pp. 19, 35.
[16] ЦДІАК, ф. 25, оп.1, спр. 34, арк. 183-184 зв.
[17] Там само, арк. 184 зв.-185.
[18] Там само, арк. 186-188 зв.
[19] Там само, арк. 303-307 зв., 645 зв.-646.
[20] Там само, ф.  26, оп. 1, спр. 5, арк. 635 зв.; Ф. 25, оп. 1, спр. 34, арк. 1172 зв.-1173 зв.
[21] Там само, ф. 28, оп. 1, спр. 19, арк. 82-82 зв.
[22] Там само, арк. 379 зв. – 380 зв. 383-383 зв.
[23] Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 34, арк. 645 зв.-646.
[24] Про поняття «зради» в англійському праві, яке поширювалося і на спроби вбити слугою пана чи дружиною чоловіка див.: Baran K. Dzieje przestępstw politycznych w Anglii między średniowieczem a współczesnością. Kraków, 2000, s. 48-63.  Про правові приписи та їх дискурсивні інтерпретації в ранньомодерній Англії див.: Dolan F. Dangerous Familiars. Representations of Domestic Crime in England…, pp. 21-31. 
[25] Про ритуал вступу на службу, який побутував на Волині і містив «шлюб» – обіцянку дотримуватися домовленостей, скріплену подаванням руки і клятвою, див.: Старченко Н. Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині. Друга половина XVI – початок XVII століття. К, 2014, с. 98-99. 
[26] Muravyeva M. ‘A king in his own household’…, pр. 231-233.
[27] Старченко Н. Честь, кров і риторика…, с. 238-245.
[28] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 494-520 (справа про звинувачення Гелени з Монвидів Дорогостайської в убивстві чоловіка Щасного Харленського).
[29] ЦДІАК, спр. 70, оп. 1, арк. 680-681; 873-874. Моя вдячність Михайлові Довбищенку, який звернув мою увагу на цю справу.
[30] ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 124, арк. 669 зв.: «ktora zapomniawszy boiazni Bozey y ucsciwe nie chcąc zyc ze mną, iako ynne ucsciwe małzonki z małzonkami swemi mieszkaią». Моя вдячність Ігореві Тесленку, який звернув мою увагу на цю справу.
[31] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 497-498.
[32] Там само, с. 368.
[33] Там само, с. 518.
[34] Див., скажімо: ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 27, арк. 102 – 105 (108-111 – подвійна нумерація).
[35] Dean T. Domestic violence in late-medieval Bologna…, p. 533-534.
[36] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 451-452
[37] (Van der) Heijden M. Women, Violence and Urban Juscice in Holland c. 1600-1838 // Crime, History and Societies, 2013, vol. 17, No 2, p. 71-100.
[38] ЦДІАК, ф. 25, спр. 123, арк. 820 зв.-821 зв.

Читайте также: