Безкарність зла: як злочини СРСР часів Другої світової відгукуються сьогодні

Безкарність зла: як злочини СРСР часів Другої світової відгукуються сьогодні

Даючи оцінку діям окупаційних військ Російської Федерації, українські дідусі і бабусі, діти Другої світової війни, кажуть: росіяни гірші за нацистів. Навряд чи це хибне враження. Тоді як злочини росіян на Херсонщині, Чернігівщині, Київщині та, зокрема, у містах Буча, Ірпінь, Маріуполь можуть нагадувати катування, до яких вдавалися нацисти, водночас вони повторюють злочини чекістів. Чому це можливо? Як завжди, відповіді має історія.

У цій статті Вокс Україна розглядає злочини Російської імперії у різних її проявах. Злочини, які залишилися безкарними та призвели до ще більших злочинів.

Росія, як і СРСР, правонаступницею якого вона стала, — мілітаризована країна, з культом війни та постійно у стані загарбницьких воєн (з 1991 буквально не було жодного року, коли б Росія не воювала). Тоді як увесь світ вшановував пам’ять жертв Другої світової війни під гаслом «Ніколи знову» (Never Again), Росія, вихваляла героїчні подвиги «дідів, що воювали», хизувалася «другою» армією світу та обіцяла «Можем повторить».

Після розпаду СРСР так звана Федерація увібрала пропагандистську радянську ідею про Велику вітчизняну війну, начисто викресливши з історії внесок у знищення фашизму (нацизму) союзників, не кажучи вже про внесок народів колишніх союзних республік. В очах Росії вся слава, почесті і пам’ять належать тільки їй і нікому іншому. Водночас російська влада заборонила згадувати про роль СРСР у розв’язанні цієї війни, Сталіна як союзника та у певному сенсі «старшого брата» Гітлера.

На жаль, агресорові вдалося накинути свою інтерпретацію подій Другої Світової не лише всередині, але й за кордоном. Сьогодні, коли відкрилися звірства росіян у Бучі та інших містах, у багатьох виникло питання — чому? На нашу думку, найточніша відповідь — безкарність.

«Переможців не судять» — люблять казати росіяни, гідні носії радянського спадку. Вийшовши з Другої світової у ролі переможця, СРСР не поніс жодної відповідальності за свої злочини під час війни та раніше, у 1930х. Натомість отримав винагороду у вигляді окупаційної зони — східної частини Німеччини, й так званої «зони впливу» — східноєвропейських країн. А також «індульгенцію» на наступні війни.

Не дивно, що практично одразу після закінчення Другої світової СРСР взяв участь у війні в Індокитаї, після того — у Корейській війні, війні у В’єтнамі, низці воєн на Африканському континенті та вторгся до Афганістану. Поразка у цій війні була одним із чинників розпаду Союзу. На жаль, за результатами цієї війни жодна зі сторін не зробила належних висновків. Росія не припинила агресивну політику, а Захід зарано заспокоївся. І, сподіваючись на те, що глобалізація стане засобом поширення демократії, надто довго заплющував очі на нові злочині Росії.

Згадаймо Чечню (перша та друга війни, 1994-2009 роки), Грузію (2008 рік), Молдову (1992), Сирію (з 2015 року) та Україну (з 2014 року). Очевидно, що путін планував так само вийти неосудним переможцем і з «блискавичної спецоперації» в Україні у 2022 році. Але українці вже роблять і зроблять все можливе і надможливе, щоб цього разу росіяни не стали переможцями. І обов’язково відповіли за свої злочини.

 

ДРУЖБА З РЕЙХОМ

У Радянському Союзі та країнах СНД прийнято віддавати шану полеглим у Великій Вітчизняній війні, яка, відповідно до пропагандистських наративів, тривала з 22 червня 1941 року до 9 травня 1945 року. У розв’язанні цієї війни звинувачують нацистську Німеччину, забуваючи, що Велика Вітчизняна війна є лише частиною Другої світової війни, яку спільно розпочали Німеччина та Радянський союз, здійснивши напад на Польщу.

23 серпня 1939 року СРСР уклав союз із Німеччиною, закріпивши це Договором про ненапад, який включав у себе секретну частину —

Пакт Молотова-Ріббентропа. У Пакті Німеччина та СРСР поділили між собою територію Польщі, Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви. Радянський Союз також заявив про свої наміри приєднати Бесарабію (на той час територія Румунії, зараз частина Одеської та Чернівецької областей України, а також частина Молдови). Країни також активно взаємодіяли у торговельній сфері. Радянський союз у 1939 та 1940 роках підписав із Німеччиною дві торговельні угоди, які допомогли тій обійти британську блокаду та через СРСР отримувати зерно, нафту, чавун, фосфати, залізну руду та інші товари. Так, у Конфіденційному протоколі другої угоди був зафіксований обов’язок СРСР закуповувати для Німеччини у третіх країн метали та інші товари. Ці поставки існували до моменту нападу Німеччини на СРСР.

З 1 вересня 1939 року, офіційної дати початку Другої світової війни, союзники почали реалізовувати свої плани з поділу Європи.

У вересні 1939 року, після того, як Німеччина вторглася до Польщі, Червона армія теж вторглася у країну, порушивши тим самим умови Договору про ненапад, підписаного СРСР та Польщею у 1932 році (спочатку на три роки, згодом продовженого до 1945 року).

Карикатура в чорно-білому варіанті з’явилася у жовтні 1939 року в американській газеті Washington Star. Автор — художник Кліффорд Беррімен

До речі, Договір про ненапад між Польщею та СРСР містив таке формулювання: «В случае если бы одна из договаривающихся сторон подверглась нападению со стороны третьего государства или группы третьих государств, другая договаривающаяся сторона обязуется не оказывать ни прямо, ни косвенно помощи и поддержки нападающему государству в продолжение всего конфликта». 21 вересня 1939 року командир Українського фронту Семен Тимошенко видав директиву з красномовним текстом: «При зверненні німецьких представників до командування наших частин про надання допомоги для знищення польських частин або банд — командирам виділяти потрібні сили, забезпечувати спільну ліквідацію ворожих сил».

Під час подій вересня 1939 Велика Британія та Франція, союзники Польщі, обмежились висловленням стурбованості у бік СРСР, а Німеччині оголосили війну, проте не вели жодних бойових дій («дивна війна»).

Про ці події німецький генерал А. Йодль писав: «Ми ніколи,

ні 1938-го, ні 1939 р., не були, власне, в змозі витримати концентрований удар всіх цих країн. І якщо ми ще 1939 року не зазнали поразки, то це тільки тому, що приблизно 110 французьких та англійських дивізій, які стояли під час нашої війни з Польщею на Заході проти 23 німецьких дивізій, залишалися абсолютно бездіяльними».

Це підтвердив і генерал Б. Мюллер-Гіллебранд: «Західні держави внаслідок своєї повільності втратили легку перемогу. Вона дісталася б їм легко, тому що поряд з іншими недоліками німецької сухопутної армії військового часу і досить слабким військовим потенціалом … запаси боєприпасів у вересні 1939 були настільки незначні, що через короткий час продовження війни для Німеччини стало б неможливим».

Джерело: Вікіпедія

У цій війні близько 900 тисяч поляків було вбито, поранено чи взято

у полон. Втрати Німеччини вбитими, пораненими і зниклими безвісті склали 54,5 тисяч осіб, СРСР втратив до 3 тисяч осіб. Не зустрівши істотної протидії з боку європейських країн, агресори продовжили реалізовувати плани з поділу Європи.

Поки у 1939-1940 роках Німеччина окупувала Норвегію, Данію, Нідерланди, Бельгію, Люксембург та частину Франції, Радянський Союз:

  • напав на Фінляндію (листопад 1939 — березень 1940), в результаті втративши загиблими та зниклими безвісти близько 127 тисяч людей та цією ціною окупувавши 11% території Фінляндії з другим найбільшим містом країни Виборгом. За це Радянський союз був виключений з Ліги націй, що, звісно, його не зупинило;
  • окупував та приєднав Естонію, Латвію та Литву (вересень 1939 — серпень 1940). Історія дуже показова. Спочатку СССР звинуватив Естонію у порушенні нейтралітету і підтримці Польщі, потім здійснив блокаду Естонії і змусив країни Балтії підписати договори про взаємодопомогу та погодитися на розміщення радянських військових баз. Наявність війська стала сильним аргументом у вимозі провести перевибори уряду, результати яких були сфальсифіковані — відсоток підтримки прорадянських сил сягнув від 92,8% до 99,19%. Потім «новообрані» уряди попросили прийняти ці країни до складу СРСР, і Союз на це погодився. Це дуже схоже на те, як у 2014 році Росія анексувала Крим, а у 2022 році штучні утворення на території Донецької та Луганської областей «попросилися» до складу Росії. До речі, Росія і досі не визнає, що приєднання Балтійських країн до СРСР було насильницьким;
  • окупував та приєднав Бессарабію та Північну Буковину (червень — серпень 1940), поставивши Румунії ультиматум повернути ці території СРСР як «незначне відшкодування за великий збиток, нанесений Радянському Союзу і населенню Бессарабії 22-річним румунським пануванням». Не маючи ресурсів на повномасштабну війну, Румунія погодилася, і Радянський союз за кілька днів окупував території, де проживало близько 3,7 млн осіб.

Отже, два авторитарні режими досить успішно ділили між собою країни Європи аж поки не вирішили спрямувати зброю одна проти одної. На думку деяких істориків, саме територіальні апетити СРСР, зокрема приєднання Північної Буковини, не згаданої у таємному Пакті, та підписання Договору про дружбу і ненапад між СРСР та Югославією — зоною німецького інтересу — у квітні 1941, могли стати спусковим гачком для підготовки Німеччиною нападу на СРСР.

«ВІРОЛОМНИЙ НАПАД»

22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. План «Барбаросса» передбачав наступ на СРСР із трьох напрямків — з боку Прибалтики, Білорусі та України — і мав на меті блискавичне знищення Червоної армії («бліцкриг»). Приводом стало «скупчення частин Червоної армії біля східного німецького кордону». Німецьке військо налічувало три мільйони осіб, його підтримували війська Фінляндії та Румунії, які налічували 650 тисяч осіб. Лінія фронту сягала 1600 кілометрів.

Гітлер: «Пробач, товаришу, але це був такий хороший шанс…» Карикатура Л. Іллінгверта

в британській газеті «Дейлі мейл», 1941 р. / Зображення надано Українським інститутом національної пам’яті

Однак існує думка, що війна між ненажерливими імперіями була лише питанням часу. Справді, з 1939 року Сталін збільшував Червону армію, скасувавши обмеження на призов до армії за класовою ознакою і запровадивши загальну військову повинність для всіх чоловіків віком від 18 років. Термін військової служби збільшився до двох-п’яти років залежно від спеціальності. Армії, що восени 1939 року брали участь у поході до Західної України, не були розформовані. У 1941 році значна частка новостворених військових з’єднань була спрямована на кордони СРСР, зокрема 13 червня 1941 року військові Київського воєнного округу отримали постанову з вимогою в таємному режимі рухатися у нові табори ближче до кордону з уточненням «сім’ї не брати». За даними Статистичного збірника №1 «Бойовий і чисельний склад Збройних Сил СРСР в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років», угруповання радянських військ на Заході перевищувало сили Вермахту за всіма показникам за винятком кількості особового складу, та й то лише тому, що війська противника були повністю відмобілізовані.

Водночас і промисловість переходила на військові рейки. Молодь призивали до ремісничих і залізничних училищ та шкіл фабрично-заводського навчання, їхні випускники мали 4 роки відпрацювати на державних підприємствах. Щоб таке навчання ставало більш привабливим, уряд запровадив платне навчання у старшій школі та інститутах. У 1940 році Верховна Рада СРСР ухвалила указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і заборону самовільного відлучення робітників та службовців з підприємств та закладів», який фактично прирівняв працю на підприємстві до служби в армії і запровадив тюремне ув’язнення за відсутність на робочому місці.

Отже, Радянський Союз теж готувався до війни. Причиною великих втрат перших місяців стало те, що він планував війну на території Німеччини і в перші дні втратив багато техніки на кордоні від артилерійських та бомбових атак німців.

Той факт, що Німеччина першою напала на СРСР, став поворотним моментом у його історії. Після цього Радянський Союз швидко перейшов із табору союзників нацистської Німеччини до табору борців із нацизмом.

БОРОТЬБА З НАЦИЗМОМ

Менш ніж через місяць після нападу Німеччини — у липні 1941 — Радянський Союз підписав договір з Об’єднаним Королівством про спільні дії у війні проти Німеччини. Це стало початком створення другої Антигітлерівської коаліції (перша складалася з Великої Британії та Франції і швидко припинила своє існування після окупації Франції у 1940 році).

Згодом свій намір боротися з нацистською Німеччиною висловили і Сполучені Штати Америки (головним чинником цього рішення став напад Японії на американську базу Перл-Гарбор). А 1 січня 1942 року 26 країн підписали Декларацію Об’єднаних Націй і взяли зобов’язання спрямувати зусилля проти членів Троїстого пакту (Німеччини, Італії, Японії), а також не укладати сепаратного перемир’я або миру з ворогами. Таке об’єднання зробило успіх Німеччини та її союзників малоймовірним.

Ленд-ліз. Сполучені Штати Америки, відділені океаном, не зазнали руйнувань внаслідок агресії Німеччини, а отже, мали значно більший промисловий потенціал порівняно з європейськими країнами. Вже у вересні 1940, після швидкої капітуляції Франції, США зробили першу поставку зброї противникам Німеччини — Велика Британія отримала 50 есмінців в обмін на оренду Сполученими Штатами військових баз у володіннях Об’єднаного Королівства. А у березні 1941 Конгрес США Ухвалив закон про ленд-ліз, за яким союзники Сполучених Штатів могли отримати у борг чи оренду необхідні товари від США. Неушкоджена техніка могла бути повернути або оплачена після перемоги, а знищена — списувалася. За цією програмою вже у 1941 році СРСР попросив у США літаки, танки, гармати, кабелі, різні метали та продукти харчування.

Для розуміння обсягу поставок зазначимо, що західні поставки становили 53% від вироблених за період війни в СРСР вибухівки та пороху, 55% виробленого авіабензину, 70% —міді та алюмінію, 46% — броньованого листа. За ленд-лізом США надіслали союзникам близько 22 тисяч літаків, 12,5 тисяч танків, 375 тисяч вантажівок, 600 бойових кораблів. Близько чверті ваги (4,5 млн тонн) усіх поставок становили харчові продукти: майже мільйон тонн зерна, 610 тисяч тонн цукру, 665 тисяч тонн м’ясних консервів (789 млн банок тушонки), 500 тисяч тонн олії, 130 тисяч тонн тваринного жиру тощо.

Лідерами у антинімецькій коаліції були СРСР, Велика Британія та США («велика трійка»), адже саме ці країни взяли на себе основний тягар воєнних дій з Німеччиною і її союзниками. І саме ці країни визначали майбутнє повоєнного світу.

Плакат. «Худож. Кукрыниксы. — Москва; Ленинград : Искусство, 1942. — 1 л. : хромолитогр.; 59 х 83 см. Тир. 150 000 экз».

Оскільки СРСР був повноцінним учасником переговорів, йому вдалося залишити за собою нещодавно окуповані землі. На Ялтинській конференції Радянський союз зафіксував своє право перекроїти кордони Польщі та узаконити приєднання до України західних областей. Тоді ж було прийняте ще одне рішення, яке обернулося репресіями СРСР проти свого народу — союзники зобов’язалися передати всіх громадян СРСР, яких вони виявлять у своїх зонах окупації, радянській військовій адміністрації, навіть тих, хто хотів би уникнути повернення. На щастя, значній частині українців, які перебували в таборах для переміщених осіб, усе-таки вдалося залишитися поза зоною окупації СРСР чи емігрувати на Захід.

Провідна роль серед учасників антигітлерівської коаліції дозволила СРСР отримати амністію за свої загарбницькі дії у 1939-1940 років та уникнути осуду і покарання за злочини, здійснені до і під час Другої світової війни.

РАДЯНСЬКІ ЗЛОЧИНИ ВОЄННОГО ЧАСУ

СРСР — явище штучне і приречене від початку. Той факт, що утворення проіснувало аж 70 років, — наслідок всеохопного і всюдисущого насилля, якому піддавалися всі без винятку народи і верстви населення: від селян до науковців, від робітників до священиків. Карально-репресивна машина не зупинялася до 1990 року, навіть, і особливо, у роки Другої світової війни.

Фактично одразу після нападу СРСР на Польщу в 1939 році Червона армія взяла в полон близько пів мільйона польських військових. Більшість солдатів відпустили, а долю офіцерів вирішували до осені 1940 року. Тоді Політбюро постановило їх розстріляти та прибрати сліди, що й було зроблено. Список причетних до Катинського злочину містить секретний наказ №001365, виданий 26 жовтня 1940 року. Велика група чекістів-виконавців розстрілів отримала нагороди за виконання «особливо важливого завдання».

Примітка. Записка Берії Сталіну

Поховання розстріляних, серед яких багато було зі зв’язаними руками та мішками на головах, виявив німецький окупаційний корпус у 1943 році у лісі недалеко від села Катинь (Російська Федерація). Звідси і відома назва — Катинський розстріл. До речі, назва — продукт нацистської пропаганди, використана для звучності, адже Катинь не було найближчим селом до місця поховання жертв розстрілів. Керівник розкопок Рудольф-Крістоф фон Ґерсдорф — офіцер Вермахту — знав, що польською kat означає «кат», тому й обрав таку назву.

Джерело: Do rzeczy

У 1943-му, після звільнення Смоленська, чекісти хотіли приховати докази масових убивств і перекласти провину на нацистів, буцімто злочин датований 1941 роком. Зокрема, НКВС проводило роботу з місцевим населенням, навчаючи їх, що говорити, коли їх запитають. Крім того, до кишень захоронених підкладали «свіжі» листи від родичів, які, не знаючи про смерть рідних, продовжували їм писати ще довго після трагедії. Експертиза встановила, що розстріли відбулися навесні 1940 року.

Сайт «Нова Польща» наводить 12 фактів про Катинський розстріл.

Ось деякі з них.

  • Разом із понад 14 500 військовополоненими розстріляно понад 7 300 ув’язнених із тюрем, розташованих на захоплених територіях, тобто в Західній Білорусі та Західній Україні.
  • Серед 4 220 похованих у Смоленській області офіцерів приблизно 70,4 % були цивільними, яких мобілізували з початком війни проти Німеччини, кадровими військовими були тільки 22,3 %, а ще близько 7 % — відставниками.
  • Безпосередні виконавці розстрілу, співробітники НКВС, отримали за роботу премію — 800 рублів, одну місячну зарплатню.
  • СРСР докладав зусиль, щоб Катинський розстріл був врахований як злочин нацистів у вироку Нюрнберзького трибуналу.

Повторення «Катині» відбулося на західній частини України у червні 1941 року, після нападу нацистів на Радянський Союз. Чи не в перші години наступу були видані накази про «вилучення контрреволюційного та шпигунського елементу». Передусім це стосувалося ув’язнених тюрем НКВС УРСР. Станом на 10 червня 1941 року в них утримували 72 768 людей, тоді як передбачений максимум заповненості становив 30 753. Через стрімкий наступ німців перед радянським керівництвом стояло завдання швидко позбутися в’язнів.

Спочатку людей — селян, митців, робітників, вчителів, лікарів, — провина яких не була доведена, розстрілювали звичним для НКВС способом — пострілом у потилицю. Згодом розстріли поставили на потік — людей зганяли в камери та розстрілювали з автоматів через віконце для передачі їжі або кидали туди гранати. «Протягом двох тижнів радянська влада, відступаючи перед нацистами, знищила близько 22 тисяч людей, яких переслідувала переважно за політичні переконання. Про цей маловідомий факт в історії злочинів проти людства під час Другої світової війни досі дізнаємося із віднайдення місць масових поховань розстріляних улітку 1941-го», — пише Інститут національної пам’яті.

Відповідальність за цей злочин влада СРСР відкидала від початку — знову провину за масові розстріли намагалися перекласти на німецькі окупаційні війська. Проте факти виявилися беззаперечними. Відповідно до норм Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років, про дотримання яких постійно заявляв Радянський Союз під час Другої світової війни, дії радянських каральних органів підпадають під категорію воєнних злочинів.

Відповідальність НКВС за розстріли була визнана тільки після розпаду СРСР. Зокрема, Катинський розстріл Держдума Росії визнала злочином сталінського режиму лише у 2010 році. Нікого ніколи не визнали винним у всіх згаданих масових убивствах.

НЕВИННІ ЖЕРТВИ ПІДРИВУ ДНІПРОГЕС

Ще один страшний і безкарний злочин сталінізму — підрив Дніпровської гідроелектростанції у серпні 1941 року. За непідтвердженими даними (бо злочин ніхто ніколи не розслідував), жертвами так званого «раптового» дніпровського цунамі, спричиненого вибухом, стали до ста тисяч людей.

У той період (другий місяць війни на території СРСР) дивізії Вермахту прорвалися до Запоріжжя, тривали запеклі бої. Сили виявилися нерівними, і радянська армія мусила відступати. «Не залишати ворогові жодного паровоза, жодного вагона, не залишати противнику ні кілограма хліба, ні літра пального. Колгоспники повинні гнати всю худобу, хліб здавати під збереження державним органам, щоб вивезти його в тилові райони. Все цінне майно, в тому числі кольорові метали, хліб і пальне, яке не можна вивезти, потрібно безумовно знищувати», — йшлося у промові Сталіна за півтора місяці до трагедії.

Відповідно до наказу, німці мали прийти на повністю спустошену землю, без можливості користуватися жодною інфраструктурою чи об’єктами промисловості. Те, що на території залишалися мирні люди, нікого не цікавило. Стратегічний об’єкт — величезна гребля ГЕС, яку називали однією з «великих будов комунізму» — також підлягав знищенню.

Запорізька гідроелектро-станція (архівне відео надане з фондів Запорізької обласної державної телерадіокомпанії)

Підготовка до підриву почалася задовго до наближення ворога. 13 серпня в інженерне управління Південного фронту прийшла шифрограма від Йосипа Сталіна та начальника Генштабу Червоної армії Бориса Шапошникова: «У разі крайньої необхідності дозволено зруйнувати». Потім упродовж кількох днів доставляли вибухівку, стільки ж часу двоє саперів і воєнінженер Борис Епов її встановлювали, аж поки 18 серпня між 20:00 та 20:30 не підірвали ДніпроГЕС.

«Насправді, Епова і людей, які були під його керівництвом, хвилювало не стільки те, що нацисти захоплять Запоріжжя, скільки те, що він не виконає наказ Сталіна. Що раптом хтось прибіжить, захопить той «Дніпрогес», він не встигне добігти до того важеля, «Дніпрогес» не буде підірваний і він не виконає наказу Сталіна», — розповів в інтерв’ю Радіо Свобода історик Владислав Мороко.

Дніпровська (Запорізька) ГЕС після підриву радянськими підривниками у 1941 році

Підрив дамби готувався щонайменше п’ять діб. Але ні місцевих жителів, ані червоноармійців не попередили. Оскільки десятками років злочин приховувався і замовчувався, ми ніколи не дізнаємося, життя скількох людей змили хвилі Дніпра. Називають цифри від 20 до 100 тисяч. Спочатку радянське керівництво звинуватило у підриві «ворожих диверсантів». Але 21 серпня 1941 року американська газета The New York Times опублікувала статтю про підрив греблі ДепроГЕСу «росіянами, що відступали» на першій шпальті.

Джерело: New York Times

Чого досягло військове командування? «Це (вибух — авт.) занадто ускладнило подальше просування німецьких військ, і вони майже на півтора місяці припинили активні спроби захопити Запоріжжя», — пише дослідник Володимир Лініков.

Через два місяці німці все ж таки окупували Запоріжжя та згодом відбудували греблю. Влітку 1942 року ДніпроГЕС відновив роботу. Відступаючи, німці підірвали греблю вдруге.

ОПЕРАЦІЯ «ДЕПОРТАЦІЯ»

У 1939-1945 РОКАХ

Примусові виселення як інструмент державної політики активно задіювалися у всі часи існування СРСР. Оскільки пригадуємо саме злочини періоду Другої світової війни, у цьому тексті поза нашою увагою залишаться масові депортації українців 1920-х років, депортації українців, поляків, німців, фінів, естонців, корейців 1930-х років, а також повоєнні депортації, як-от: операція «Вісла», у результаті якої впродовж квітня-серпня 1947 року з Надсяння, Підляшшя, Холмщини, Лемківщини депортовано від 137 до 150 тисяч українців, а за деякими даними — до 180 тисяч; операція «Прибій» березня 1949 року, у результаті якої до віддалених частин СРСР були виселені 90 тисяч естонців, латишів та литовців.

До початку нападу нацистської Німеччини Радянський союз у травні-червні вчинив «червневу депортацію» — для усунення опонентів радянської влади на нещодавно окупованих землях. У травні-червні 1941 року депортували:

  • із західної України — близько 300 тисяч осіб;
  • із західної Білорусі — 22 тисячі осіб;
  • з Естонії — близько 10 000 тисяч, із яких загинули 6 000;
  • з Латвії — близько 15 600 осіб,
  • з Литви — близько 34 тисяч осіб;
  • з Молдови — близько 25 тисяч осіб.

Згодом, у серпні 1941 року, радянська влада примусово вивезла близько 100 тисяч німців, які проживали на землях сучасної України. В один момент всіх цих ні в чому не винних людей проголосили «ворогами народу». Як зазначає у своїй статті журналіст Максим Бутченко, «Висунута проти радянських, зокрема українських, німців «колективна провина» тільки через національну приналежність створила жахливого монстра сталінської системи. Цей досвід був перенесений згодом на 14 інших народів і 40 національних груп СРСР, при цьому кількість депортованих сягнула просто неймовірної цифри — більш ніж 3,6 мільйона людей. Сталінська система була подібна до ненажерливого чудовиська, здатного перемолоти мільйони людських доль». Також автор слушно зауважує про маніакальність вищого радянського керівництва у питанні знищення власного народу, адже на це кидалися значні ресурси навіть під час жорстокої війни з Німеччиною.

Масовістю та жорстокістю вражає депортація чеченців та інгушів (23 лютого — 9 березня 1944 року), яку в радянських джерелах називали операцією «Чечевиця». Для пояснення цього геноциду Сталін традиційно вдався до методики «то не ми, а вони», звинувачуючи громадян Чечено-Інгуської АРСР у співпраці з німцями та збройному протистоянні Червоній Армії. Насправді 180 ешелонів із 493 269 людьми, з яких 1 272 людини померли, були вивезені з рідних земель до Середньої Азії та Казахстану, через те, що чеченці та інші народи Кавказу боролися за свою незалежність. Друга причина — Москва усувала незгодних, аби забезпечити собі Кавказ як тил в майбутніх зіткненнях із Заходом. Третя — за планом Сталіна, Кавказ мав стати плацдармом для майбутньої експансії СРСР проти Туреччини, Ірану, Пакистану та Індії.

Тисячі чеченців та інгушів були вбиті ще до переселення — розстріляні, втоплені або спалені. А все тому, що через погані погодні умови чекісти були неспроможні забезпечити перевезення величезної кількості людей. Ще тисячі не витримали нелюдських умов, у яких здійснювалося перевезення. Понад 200 000 депортованих загинули в непридатних для існування нових місцях.

Наступний геноцид відбувся тієї ж весни 1944 року — травневе переселення кримсько-татарського народу. Знову звинувачення у колабораціонізмі, «колективна відповідальність» усіх за можливі одиничні випадки співпраці з німецькими окупаційними військами як виправдання жорстокого виселення 183 155 людей (без урахування учасників бойових дій, яких депортували після війни) та смертей принаймні 7 889 кримських татар (близько 4 % від загальної чисельності народу) під час цієї довгої подорожі. Значне число спецпоселенців — до 46% за оцінками активістів кримськотатарського національного руху — загинуло в 1944-1945 роках від голоду і хвороб через відсутність нормальних умов життя.

Не забуваймо, що одночасно з виселенням із Криму татар виселенню підлягали так звані «німецькі пособники» з числа греків, вірмен та болгар. Упродовж кількох червневих днів 1944 року органи НКВС виселили з Криму на спецпоселення до Гур’євської (нині Атирауська, Казахстан), Молотовської (нині Пермська), Свердловської, Кемеровської областей та Башкирської АРСР усі сім’ї греків, вірмен та болгар — загалом 38 455 осіб. Зокрема, греків — 16 006 осіб, вірмен — 9821, болгар — 12 628.

Українці теж постійно «заважали» радянській владі: вони були не такі, як треба, і жили там, де їх не бажали бачити. Протягом грудня 1939 — березня 1940 років із заходу України та заходу Білорусі у північно-східні області РРФСР, Комі АРСР і Казахстан було депортовано понад 137 тисяч осіб. На 1940-ві роки припадає так зване «розкуркулення», коли із заходу України до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ виселили до 20% сільського населення. Після війни, в 1947-му, уряд СРСР вчинив наймасовіше переселення українців — операція «Захід». В один день, 21 жовтня, співробітники каральних органів змусили покинути домівки 76 тисяч українців. Прирікаючи людей на холод, голод і каторжні роботи, радянська влада, як і російська зараз, боролася з вигаданими пропагандою «націоналістами» та «бандитами». Насправді всі ці люди просто не хотіли коритися радянському гніту.

МАСОВІ ЗЛОЧИНИ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ В НІМЕЧЧИНІ

Восени 1944 року Червона армія перейшла кордон СРСР та розпочала контрнаступ на війська Вермахту. Виснажені роками війни радянські солдати мали природну ненависть до німців та всього німецького, яка підкріплювалася пропагандою. Вояки СРСР, як і нацисти, поводилися по-звірячому з простими людьми, причому не лише в Німеччині, а й на всіх територіях, які входили до гітлерівської коаліції (Угорщина, Румунія, Австрія, Східна Пруссія).

Найбільше страждань випало на долю жінок, які поряд із коштовностями, сервізами та годинниками стали воєнними «трофеями». Говорять про мільйони згвалтованих жінок і дівчаток лише в одній Німеччині. Хоча відомо, що радянські солдати гвалтували навіть громадянок СРСР — українок, польок, росіянок, яких «звільняли» з концентраційних таборів. Радянські солдати, які ґвалтували цивільних, підлягали певним покаранням починаючи з літа 1945 року. Але зґвалтування тривали до зими 1947-1948 років, коли радянська окупаційна влада нарешті обмежила присутність радянських військ у Німеччині.

ВІДСУТНІСТЬ РОЗПЛАТИ

Друга світова війна забрала життя від 50 до 80 мільйонів осіб у всьому світі. Вона була найбільш масштабним та руйнівним конфліктом в історії. Однак, хоча як, Німеччина так і Радянський Союз агресивно приєднували навколишні країни та спільно домовлялися про поділ Європи, покарання за вчинені злочини понесла лише Німеччина.

У 1945 році на Ялтинській конференції США, Велика Британія та СРСР проголосили курс на «знищення німецького мілітаризму та нацизму і створення гарантій того, що Німеччина ніколи більше не буде здатна порушити мир цілого світу». Більш конкретні обриси цей намір набув із підписанням Декларації про поразку Німеччини. В ній до народу і влади Німеччини висувалася вимога передавати представникам союзників усіх нацистских лідерів та осіб, підозрюваних у вчинені воєнних злочинів.

На Потсдамській конференції було затверджене «цілковите роззброєння і демілітаризація Німеччини […] усі… [військові сили] будуть повністю та остаточно розпущені». Також союзники домовилися про ліквідацію націонал-соціалістичної партії, суд над співучасниками гітлерівського режиму та люстрацію осіб, чия роль у партії чи у важливих підприємствах (навіть приватних) виходила за межі пересічної участі та забезпечувала підтримку режиму. Також союзники домовилися про репарації від Німеччини. СРСР мав отримати їх за рахунок ресурсів у східній Німеччині, а також за рахунок німецьких активів у Болгарії, Фінляндії, Угорщині, Румунії та Австрії. США та Велика Британія розраховували на ресурси із західної частини Німеччини. За програмою репарацій СРСР вивіз 2885 заводів, 96 електростанцій, понад 400 тисяч вагонів, 1,3 млн голів худоби. У німців у східній зоні Німеччини офіційно вилучили 60 тисяч роялів, майже 1 млн предметів меблів.

Німеччина закінчила виплачувати репарації лише у 2010 році, але й досі отримує судові позови від країн, які вважають, що Німеччина не компенсувала їм втрати, завдані у Другій світовій війні.

На території Німеччини, яка перебувала під контролем США, був ухвалений закон про скасування нацистської символіки. Водночас він скасовував чинність ключових нацистських законів, ухвалених після 1933 року: про захист національної символіки, забезпечення єдності партії і держави, пропор Рейху, захист німецької крові та честі та інші.

У березні 1946 США передали повноваження з денацифікації німецькому уряду та народу, залишаючи за союзниками лише загальний контроль. Здійснення денацифікації покладалося на суди, до кожного випадку підходили індивідуально і, в залежності від провини, людина могла бути звільнена від покарання чи покарана штрафом, конфіскацією майна, примусовою працею чи ув’язненням. Британська та французька зони окупації проводили денацифікацію за схожою схемою.

Окрім юридичного переслідування за злочини, працювала і культурна дипломатія. Щоб жителі Німеччини усвідомили скоєне, їм показували відео про злочини нацизму, розповсюджували плакати із фото вбитих та написом «Твоя вина», залучали до проведення ексгумації жертв нацистів у масових похованнях.

Плакат із фото, зробленими у онцентраційних таборах. Напис «Ці звірства: твоя вина!»

Такі кроки змусили населення Федеративної Республіки Німеччини визнати вчинені злочини. У середині 60-х зі зміною поколінь почався процес внутрішньої рефлексії та «осмислення» (die Aufarbeitung) минулого та його засудження, тож колишні керівники нацистської Німеччини не мали жодної можливості повернути свій вплив.

Радянська окупаційна адміністрація спочатку пішла шляхом, узгодженим союзниками, але вже у 1948 оголосила про закінчення денацифікації, проведення амністії та припинила суди над усіма, хто не вчиняв воєнні злочини. Радянська влада намагалася налагодити контакти з колишніми нацистами. Ця тенденція розвивалася аж поки не знайшла прояву у створенні в 1964 році нової неонацистської партії — Національно-демократичної партії Німеччини. Таким чином Радянський Союз хотів забезпечити свій контроль над країною.

Ігнорування таких дій союзниками і поступове розпалювання Холодної війни між СРСР та країнами Заходу дозволило Радянському союзу уникнути визнання та спокутування своїх злочинів перед громадянами та захопленими країнами.

Німецький історик Гайнц-Петер Майдінґер зазначає, що викладання тем про Другу світову війну у РФ та Німеччині відрізняється: «У Росії багато історій про подвиги, героїв війни. Цей пласт, звичайно, в Німеччині повністю випадає. Про хід війни в Німеччині розповідають одну, в найкращому випадку дві навчальні години. У Росії це, напевно, два місяці. У німецьких підручниках історії не розрізняють хід боїв і розподіл військових сил. Скажімо, той факт, що Італія була на боці Німеччини, багатьом німецьким школярам взагалі незнайомий».

У важкі повоєнні роки від населення СРСР вимагалося максимальне залучення до відбудови країни після воєнних дій, однак рівень життя майже не зростав. З колишніми союзниками почалася Холодна війна, а ідеали комунізму лишалися так само недосяжними, тому виникла потреба у переможному міфі. Таким міфом вирішили зробити події Другої світової війни, обравши для цього міф про Велику вітчизняну війну. Це було не так важко, адже ті, хто міг розповісти страшну правду про війну або чиї каліцтва були її живою ілюстрацією, — були заслані подалі, а інші боялися стати жертвами репресій та мовчали.

Зростання мілітаристських настроїв Радянського Союзу знайшло своє відображення у відродженні масштабного святкування Дня перемоги у 1965 році (з 1948 по 1965 рік 9 травня вважалося святковим, але не вихідним днем) та створенні міфу про самодостатність СРСР у перемозі над нацистською Німеччиною. Цей міф правонаступниця СРСР Росія культивує і донині. В той час, як європейські країни згадують Другу світову війну під гаслом «ніколи знову», РФ, яка вважає розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою» XX сторіччя, не полишає ідею приєднання нових територій, проголошує «можемо повторити».

РЕАЛЬНЕ ПРАВОСУДДЯ ЯК УМОВА ДЛЯ СПРАВЖНЬОГО «НІКОЛИ ЗНОВ»

На жаль, практика замирення агресора, яку Західні країни обирали і в процесі формування нацистської Німеччини, і в процесі набрання обертів Росією, коли та здійснювала військову агресію на території Молдови, Грузії, України, лише збільшує апетит загарбника.

Розвиненим демократичним країнам час змінити парадигму. М’яка сила, «висловлення глибокого занепокоєння», розвиток зв’язків та торгівлі з автократіями задля того, щоб «заразити їх вірусом демократії» не працюють. Поки світ торгує з Китаєм, той створює концтабори для цілого народу уйгурів. Поки Європа купує у Росії нафту і газ, та підтримує жевріючі територіальні конфлікти у Грузії, Молдові, Азербайджані, Вірменії, Україні, відверто підтримує сирійського диктатора, стираючи з лиця землі цілі міста. Поки світ платить гроші агресорам, ті заражають демократичні країни вірусом корупції та своєї пропаганди, втручаються у вибори та захоплюють медіаринок. Отже демократія і свобода ведуть до добробуту, а не добробут автоматично робить країну демократичною.

Досвід показує, що лише комплексні заходи: суди над злочинцями, усунення високопосадовців режиму від важливих посад, розпуск військових сил, зміна законодавчого поля та сильна інформаційна кампанія, застосовані до Німеччини після Другої світової війни, були спроможні подолати імперський вірус у країні.

Через те, що авторитарні режими уникли міжнародного суду та протидії, вони і далі продовжують чинити злочини проти людства. Трохи перефразовуючи Бенжаміна Франкліна, той, хто між свободою і «стабільністю» (тобто налагодженим життям) обирає друге, втратить і те, й інше. Країни світу мають об’єднатися зараз, пожертвувавши частиною життя as usual, для того, щоб зупинити агресорів та припинити злочини, які вони чинять. На щастя, ми вже маємо інструменти, які спрацювали.

Авторки тексту: Юлія Гуз, Ксенія Алеканкіна;

Читайте также: