Саме так почасти наші співгромадяни вітають правоохоронців із настання новорічно-різдвяних канікул, бо так повелося, що до міліції телефонують стурбовані певною кримінальною ситуацією люди. Будь-який більш-менш досвідчений офіцер чи сержант, який працював у практичному підрозділі, без особливого напруження пам’яті може пригадати цікаву бувальщину, що трапилася з ним у ці святкові дні. Багато таких історій є дійсно унікальними і заслуговують на оприлюднення. Кілька яскравих епізодів ми розповімо прямо зараз.
Історія про те, як «мухтарик» заробив преміальний шніцель
Цю бувальщину про своїх рівненських колег нам оповів головний інспектор Кінологічної служби МВС України підполковник міліції Олег Шутенко.
…До Нового року залишалося кілька годин. У центрі Рівного на тротуари тихо падав пухкими, білими пластівцями сніг. Кілька запізнілих панянок, що несли у целофанових пакетах повний набір інгредієнтів для святкового олів’є, угледіли попід невеличким гайком блакитних ялинок якогось чолов’ягу, що витоптував по свіжим заметам дивовижний малюнок зі слідів своїх величезних чобіт. Мабуть, не збагнули б жіночки істинних мотивів передноворічної прогулянки їхнього земляка, якби не побачили в руках незнайомця блиску добре наточеної сокири.
Одна з перехожих легко зойкнула, стишила ходу, нашіптуючи супутниці власні підозри щодо постаті озброєного типа, який явно вирядився не для проведення вечірнього «моціону» задля кращого перетравлення застільних наїдків. Раптом їм здалося, що і той «рубака» теж помітив їхні зацікавлені погляди.
Жіночки виявилися доволі свідомими громадянками і за найближчої нагоди зателефонували до міліції, сповістивши про хижу постать із «томагавком» напереваги, яка нишпорить культурним центром міста. Дідько його відає, що замислює лиходій – може, кого зарубати хоче?
Правоохоронці, ледь умістившись в УАЗ й прихопивши кінолога із службовим песиком, вирушили за викликом із передчуттям, що в тих розбірках і мине зустріч новоріччя. Заодно, якщо закон виявиться не на боці підозрілого, доведеться попотіти, реєструючи в новій книзі пригод злочин під номером 1.
Перші спроби знайти винуватця переполоху виходили якимись «глевкими» – сліди дивного пішохода прямували на зюйд, а собака гавкав на вест, зовсім безадресно, та й жодної живої душі навколо не було. Пошуковці, як нерідко те робиться в подібних оказіях, влаштували хвилину абсолютної тиші. Інспектор дещо розслабив руку, і поводок, що утримував вівчарку, вислизнув. Кудлатий помічник кинувся під найвищу ялину – почувся тріск гілок і якесь шарудіння на горі.
Міліціонери підвели погляди й побачили молодика, який з останніх сил тримався у «вічноблакитній» гущавині елітної ялини. Невдовзі, коли на клумби падали вже торішні сніжинки, а «рубака», ледь перебираючи задубілими кінцівками, опускався на грішну землю, правоохоронці поволі починали хоч щось второпувати. Виявилося, що рівнянин справді збирався декого убити – вірніше, порубати, а якщо точніше – то залишити заміть дорогоцінних 5-10-метрових ялин-красунь самі пеньки.
Той, шморгаючи носом, зізнався, що блакитнохвої дерева йому замовив грошовитий клієнт, який пообіцяв щедру винагороду за ексклюзивне озеленення новорічної вечірки. Нахабного браконьєра відвезли у відділок, але під ранок відпустили – накосити ялинок йому так і не вдалося. «Мухтарик» тим часом апетитно наминав преміальний шніцель – якби не його видатні здібності, бозна чи виділи б люди ялинки на звичних місцях…
Українські миротворці переодягалися «попаднопалами» і ховалися за «бронею» від новорічних куль щасливих косоварів.
«Наставав 2007 рік. Я тоді служив патрульним оперативного взводу спеціального миротворчого підрозділу МВС України в Косово, – розповідає головний оперуповноважений інспектор Департаменту карного розшуку міліцейського відомства підполковник Олег Сидоренко. – Перед початком новоріччя у місці нашої дислокації (місто Гніляни), яке не вельми підходило до веселощів, оскільки було обнесено колючим дротом і захищене бруствером, почалися святкові приготування. Хлопці скинулись по 5 євро, закупили хлопавки і петарди, бенгальські вогні, а також продукти до столу (кіло курячих окороків коштувало 1,24 EUR!).
Приготували майже домашній стіл, прийшли кінологи із українського підрозділу «К-9», переодягнулись у різні костюми – у дівчат, яких ми називали «кінологінями», позичили дещо з їхнього вбрання, косметику, перуки – словом, як могли, намагалися відсторонитися від доволі напруженої атмосфери у тамтешній багатонаціональній громаді. Звісно, не обійшлося без Діда Мороза і Снігуроньки. Також дружня компанія миротворців поповнилася «піратами», «циганками», «попандопалами» й іншими цікавими персонажами. Як і в Україні, співали наших пісень, хто не на службі, трошки випивали, жартували, намагалися зв’язатися із родинами та друзями і привітати їх.
Мені ж найбільш запам’яталося бойове чергування у Новорічну ніч. У наряд на чекпойнті (або КПП) у гірській ущелині поблизу міста Брезовиця заступив 3-й взвод, я теж напросився до них, хоча служив у першому взводі. Неподалік розташувалася база KFOR, де з миротворчою місією перебували вояки Житомирського аеромобільного батальйону.
Уявіть картину: стоїть розфарбований у біле наш БТР, в якому усілася зміна двох вартівників, які, переминаючись з ноги на ногу через відчутний на такій висоті морозець, чатували зовні із автоматами, у бронежилетах і в касках. Після 23-ї години за місцевим часом (в Україні вже відзначили прихід новоріччя) ми стали свідками непересічної події, яка спочатку нас неабияк налякала, а потім розвеселила. На чекпойнт на всіх парах буквально влетіли два броньовані позашляховика «Hammer».
Легка розгубленість минула за кілька секунд, коли правоохоронці зрозуміли, що це колеги з KFOR. Та повний релакс настав тоді, коли з броньовика вийшов Дід Мороз – із бородою, у яскраво червоній шапці і шубі, й із посохом, та почав вітати нас зі святами на чистій українській мові! З’ясувалося, що землякам приємність вирішили зробити десантники з Українсько-польського миротворчого батальйону (УкрПолбату), які одразу заспівали колядок. Вірите, в декого покотилася сльоза… Згодом довідалися, що Дідом Морозом був священнослужитель, вірніше, військовий капелан греко-католицької церкви отець Теодозій, який вправно долучився до радісного піснеспіву українців.
Десантники пожартували, що Снігуроньку десь загубив дорогою оцей «дідуган» у червоному пальто – мовляв, краще б вона приїхала замість старого шкарбуна з мішком. Знаючи, що їхні колеги-поліцейські стоятимуть на морозі всю ніч, військові привезли ящики, наповнені пахучими грушами, яблуками, соком та какао. Навзаєм ми на броні БТР організували подобу святкового столу: у фрукти увіткнули й запалили бенгальські вогні.
Та невдовзі, коли настала північ, розпочався справжній феєрверк. У небо з різних місць – з-понад гір і з боку селищ, полетіли трасуючі кулі з автоматів та кулеметів – ущелина наповнилася зловісним свистом. Довелося ховатися за бронетранспортером. Так, на кшталт кавказьких звичаїв, традиційно вихлюпував назовні емоції місцевий люд. До речі, те саме відбувається там і на весіллях, з чим косовська влада та цивільна поліція намагалася не завжди успішно боротися. На щастя, тоді минулося без якихось неприємностей.
Невдовзі приїхала «кока-кола» – ми поміж себе так називали автівки поліції через їхнє характерне розфарбування. Із патрульної машини вискочив Шарунас – литовець, який проходив службу в цивільній поліції ООН. Офіцер, із криками «хеппі нью єр!» випустив зі свого пістолету «Глок» по косовським зорям цілий магазин набоїв, а потім вручив кожному з нас маленький подарунок – фігурку Санти».
Отак зустріли українські миротворці Новий рік.
Замість бронежилета – балакучий язик і спритна вдача
Наступна наша оповідка також зародилася у середовищі оперативників – що поробиш, міліцейським сищикам, як нікому іншому, через специфіку своєї професії доводиться вельми часто потрапляти в коловороти усіляких неординарних ситуацій. Отже, нашим співрозмовником стає підполковник міліції Віктор Юрченко, головний оперуповноважений ДКР МВС України, який працює в так званому «убойному відділі». Кілька літ тому, коли сталася наступна новорічна історія, її учасник і водночас наш оповідач, служив у Енергодарському міськвідділі міліції Запорізької області.
«Якраз починалася новорічна ніч, вдома зібралися гості, по телебаченню скоро мав виступити глава держави і привітати своїх співгромадян, офіційно давши старт довгоочікуваному застіллю, – згадує підполковник. – Раптом лунає дзвінок телефону – думкою промайнуло, що хтось з рідні не витерпів і, аби упередити звичне для тієї пори навантаження комунікаційних ліній, вирішив дочасно «висловитись з приводу». Але на тому кінці дроту оперативний-черговий нудним голосом сповістив, що потрібно кидати все і їхати на роботу – таким чином у відділі зібралося чимало не зовсім вдоволеного люду: сищики, слідчі, дільничні, і навіть паспортистки…»
Виявилося, що сталося подвійне вбивство – хтось відібрав життя у чоловіка і жінки. До ранку стало відомо, що в регіоні подібним чином ще було скоєно п’ять убивств. Відтоді Віктор Юрченко більше півроку не те, що не був на застіллях – поки не впіймали серійного убивцю, він із колегами забули про нормальний сон і столування й, образно кажучи, для них Новий рік настав практично восени – коли трішки спав темп робочої напруги.
Загалом, усі новоріччя в кримінальному плані відзначаються доволі характерними кримінальними витівками – приміром, грабіжники переодягаються «Дідами морозами» чи вдають, що виконують якесь замовлення (привезли піцу, стриптиз-бенд чи навіть «гарненьких дівчаток»). Та найпростіша стратегія – звичайне баражування сходовими майданчиками у пошуках відкритих дверей. Майже два тижні, поки йде торжество, чимало сусідів об’єднуються у своїх зусиллях і відзначають «холідей», плавно переходячи з однієї квартири до іншої, почасти не замикаючи помешкань.
Спостережливому і спритному злодюжці навіть за 5-10 хвилин відсутності господарів вдається непоміченим добряче нажитися – принаймні, наявність коштовної шуби чи гаманця на трюмо він не пропустить повз увагу. Саме на подібні виклики зазвичай і доводиться найчастіше виїжджати колегам Віктора Юрченка чи не по всій країні.
Хоча крім крадіжок міліції доводиться утихомирювати хуліганів, яких тоді розводиться на будь-який смак. Якось пан Юрченко, коли перебував у складі слідчо-оперативної групи енергодарської міліції, виїздив на першосічневий виклик, що запам’ятався на все життя. Громадяни повідомили: вулицями ходить якийсь несамовито збуджений дядько і навсібіч стріляє з рушниці… пристосованої для підводного полювання!
Розшуковець із колегами відпрацьовували квартал за кварталом, щоразу обережно визираючи з-за рогу аби не наразитися на диво-кулю (п. 6. розділу IV Тимчасового положення про підводне полювання в Україні забороняє мисливцю заряджати та стріляти з підводної рушниці на повітрі або у воду з берега). Зрештою, кілька свідків підказали де може переховуватися «чоловік-амфібія», який через горілчану пристрасть почав плутати людей із рибами.
Переслідувачі піднімаються на другий поверх – на сходах під ногами трапляються купи конфетті і «нутрощі» вже спрацьованих петард, кілька порожніх пляшок та корок з-під шампанського, зім’яті стаканчики й кимось загублені рукавички. Несподівано з коридору виринає незграбна постать із тією самою підводною рушницею.
«Ствол» був заряджений і його господар взяв на мушку оперативника, в якого не було бронежилета, як і можливості скористатися табельною зброєю: в будь-який момент міг постраждати хтось з мешканців. Але моєму співрозмовникові вдалося вийти переможцем з новорічної дуелі. Ключем до успіху стали… смішні і дотепні історії, якими сищик розважав похмурого на вигляд чолов’ягу – потрібно було потягнути час допоки не прибуде відповідно екіпірована підмога. Останню крапку в інциденті невдовзі поставили кілька бійців спецпідрозділу, які спритно відібрали рушницю і затримали розбишаку.
Про те, як вершник мотоцикла «майже» позбувся голови
«В одну з Новорічних ночей, коли ще працював у Державтоінспекції, я був відповідальним й виїздив на ДТП у Борщівському районі Тернопільщини, – зі щирою посмішкою на вустах пригадує свій «курйоз» начальник Головного управління МВС України в Полтавській області генерал-лейтенант міліції Михайло Цимбалюк. – Тоді на слизькій дорозі розбився мотоцикліст, що рухався на важкому «байкові» із коляскою, в якій, до всього, перебував пасажир. Коли ми приїхали на місце аварії, останнього вже забирала карета «швидкої».
А от із чоловіком, який осідлав залізного «коня», саме і стався той незабутній досі курйоз. Тіло мотоцикліста лежало на узбіччі й не подавало якихось видимих ознак життя. Та й на перший погляд шансів спастися у зіткненні із асфальтним покриттям шосе у бідолахи не було, про що свідчили певні ознаки страшних, не сумісних з життям травм. Здавалося, що голову потерпілого від удару скрутило так, що вона повернулася на 180 градусів і шийні хребці геть зламані.
Нещасний був непритомний, але дехто з моїх колег спробував таки реанімувати невправного «байкера», намагаючись поставити голову, як то кажуть, на звичне місце. Який був подив інспекторів, які намагалися привести у анатомічну відповідність «тіло», коли «воно» зойкнуло і подало доволі активні й свідомі сигнали про життєздатність несамовитими криками. Хоча повірити у те було неможливо, а наш підопічний з тієї пригоди повернувся майже неушкоджений – хіба що зафіксували середньої важкості струс мозку.
Що ж сталося насправді. Збираючись на мотоциклові в дорогу, його господар, щоб не замерзнути і не дати зустрічному вітрові швидко видути з одежин тепло, одягся… задом наперед – себто ґудзики застібалися на спині! Саме через таке незвичне розташування застібок на фуфайці даішники і поставили страшний діагноз потерпілому від дорожнього інциденту. За кілька хвилин у мотоцикліста й усіх, хто спостерігав за «хепіендом» тієї трагікомедії, сльози радості змішувалися із майже істеричним сміхом.
Я був присутній на обстеженні нашого героя у лікарні, де медики також мали змогу з висоти власного фаху подивуватися розвиткові цієї фактично анекдотичної історії. Але згадана історія послугувала нам певним уроком. Згодом у системі службової підготовки обласного ДАІ пройшла низка спеціальних навчань наших інспекторів, що мали на меті краще підготувати правоохоронців до подібних моментів, коли потерпілому на місці події насправді можна не лише не допомогти, а навіть дуже і дуже нашкодити».
За святковий стіл удома мало не потрапили «кримінальні таланти»
Новий рік – свято загалом сімейне. Проте нерідко дехто просто «випадає» із круговерті приємних домашніх клопотів, надіючись на сумлінність й «побутово-кухонний» подвиг своїх близьких. Так часто трапляється із міліціонерами, які вимушені до останнього віддаватися службі. І так сталося свого часу й із начальником ДКМСД МВС України полковником міліції Тетяною Бухтіаровою. Отож, їй слово.
«Зазвичай ми чергували у райвідділі до десятої вечора (пані Бухтіарова на той час працювала у Дніпропетровську) і «вахта» завершувалася – чоловік із сином зателефонували й сказали, що стіл вже майже готовий, залишилося тільки мені приїхати й починати пирувати, – мовить Тетяна Михайлівна.
– Та ось патрульно-постова служба привезла трьох неповнолітніх злодюжок, яких потрібно було оформлювати і щось далі з ними робити. Для того, аби їх опитати, в мене залишалося три години. Зазирає у кабінет начальник міліції. Питаю: «що робити товаришу підполковник, вже новорічна ніч, а із тими дітлахами в мене роботи на півдня?». Він порадив відвезти шибеників у приймальник-розподільник, але там їх відмовилися приймати. До батьків додзвонитися не вдалося – ніхто не брав слухавки – отже, перспектива вимальовувалася сумненька. От і вирішили ми з начальником узяти «кримінальних талантів»… додому й відзначати разом з ними прихід новоріччя. Додому, так додому…
Але, поки ще був час, всі, хто був у відділі, почали нам допомагати з опитуванням затриманих підлітків. Звісно, я розповіла домашнім, що прийду «не сама». Це, м’яко кажучи, засмутило решту сімейства. Патрульні згодом (за півгодини до дванадцятої) таки позбавили нас задоволення споглядати за крадіями-початківцями, які усілися б у нас вдома за святковим столом, знайшовши родителів злодюжок. Міліціонери привезли маму одного з наших підопічних, яка під розписку забрала всіх кіндерів. Ви б бачили, як зраділи мої козаки, коли побачили, що я повернулася додому сама. Хоча вони готувалися до більшої компанії – на столі стояли три додаткові прибори, і за потреби, клієнтам «дитячої міліції» там теж знайшлося б місце».
Це лише дещиця цікавих, непересічних історій, що трапилися із людьми, які, не зважаючи на власні щоденні клопоти (що вже казати про новоріччя!), оберігають спокій громадян у будні й свята, і насправді не дуже їх розповідають – така вже виховується в «органах» міліцейська скромність, що про них настільки мало знають. Втім, ми упевнені, що і напередодні наступного новоріччя українці дізнаються ще багато цікавих історій, що трапилися із їхніми оборонцями. А, можливо, й із кимось з наших читачів…
У Новий рік «чумова» свининка може перетворитися на нутрятину і «віагру» по-українському!
Про те, що правоохоронці у будні і свята патрулюють вулиці, виїжджають на виклики, затримують усіляких негідників й регулюють дорожній рух, знають найменші малюки в дитсадку. А от про офіцерів, які навіть у Новорічну ніч борються із мікробами й іншим нерідко невидимим «біоворогом», що нищить свійських тварин чи із неякісними харчами потрапляє до зазвичай багатого й різноманітного українського столу, відає не кожен дорослий. Виявляється, що праця цієї невеличкої, але напрочуд своєрідної міліцейської когорти не менш цікава і романтична, аніж їхніх колег сищиків чи дільничних. Не стали виключенням і новорічні оповідки…
Своєю бувальщиною з нашими читачами ділиться Микола Скок – заступник начальника Управління ветеринарної міліції з проведення карантинних ветеринарних заходів МВС України.
Отож, напередодні одного з Нових років, коли наш оповідач працював у Головному управлінні міліції столичної області, у с. Новосілка, що в Кагарлицькому районі, де залишилося «на плаву» одне з найбільших підприємств з відгодівлі свиней, не на жарт розгорілася доволі небезпечна інфекційна хвороба – свиняча чума, яку ще називають європейською. Вона має властивість значної латентності й швидко розповсюджується, вражаючи велику кількість свійських тварин. А це призводить до просто шалених збитків у товаровиробників.
Хоч і в родині пана Скока теж вирували передноворічні святкові приготування й так не хотілося їхати в останні днини року до «чумного епіцентру», втім службовий обов’язок та фах сумлінно дисциплінували найближчі пункти життєвого плану у зрозумілу для офіцера прерогативу. Дружина із рештою домочадців та друзів лишилися вдома їсти олів’є й палити бенгальські вогні, а от Микола Ілліч разом із представниками суміжних відомств із усією відповідальністю вирушили інспектувати свинарники, які оголосили зоною карантину. Вірніше, виконати технологічний вирок, звичний у таких випадках – знищити все поголів’я п’ятачків, частина з яких піде на переробку, а решту (геть хворих) пустять в утиль.
«Також ми приїхали і для того, аби місцевий люд не вдався до… мародерства й у пилу-жару протиепізоотичних заходів не зміг прихопити до господи пару-трійку поросят чи мішка-другого комбікорму, – говорить Микола Скок. – Новоріччя, Різдво, Водохреще – все ці визначні і святі дні за нашими гастрономічними традиціями вимагають повної віддачі шлунково-кишкового тракту у боротьбі із продуктами харчування. Отже, одним оком довелося слідкувати за тим, аби упродовж однієї, максимум двох діб нам вдалося підтримати у робочому стані конвеєр вивозу скотовозами майже 4 тисяч (!) кабанчиків. І це нам зрештою вдалося, не зважаючи, вибачте за порівняння, на просто «нелюдський», приречений вереск останніх. А інше око правоохоронців невтомно пильнувало за охочими до дармової свининки.
Коли епопея із переселенням свиней і повною зачисткою та дезінфекцією ферм завершилася, ми (а окрім міліції, тут було зо два десятки фахівців-ветеринарів, представників місцевої й обласної влади, державної протиепізоотичної комісії, МНС, заготівельники Київського м’ясокомбінату тощо, – Авт.) збагнули, що до Нового року лишилися лічені години. Втома була неймовірна, проте очільник господарства вирішив нас пригостити, та й ніхто вже не сумнівався, що Діда Мороза і його вірну супутницю нам судилося зустрічати серед свинарників й непривітної карантинної «оази». Головний ветлікар підприємства на прізвище Мальчик (нині покійний) взяв на себе клопоти з організації новорічної вечері – по правді, ми не лише не обідали тоді, а й навіть не снідали.
На столі з’являлися усякі нашвидкуруч зліплені наїдки, домашня перцівка, огірочки, а прикрасою міліцейсько-ветеринарного кулінарного єднання стало жарке із трішки присмаженим м’ясцем, картоплею і духмяною заправою. До дегустування страв й тамтешньої вишуканої горілочки заповзялися за півгодини до новоріччя. Серед застільних тем заготівельник зі столичного м’ясокомбінату (а він був за фахом зоотехнік і мав за плечима років зо п’ятдесят життя) чомусь підняв питання «з якої саме тваринки ми їмо м’ясце?». Пан Мальчик візьми, та й бовкни, що з нутрії. На фахове товариство той невинний жарт ніяк не вплинув і колеги по карантину продовжували уплітати блюда нехитрого меню. Проте той зоотехнік замовк до ранку…
Першосічневим днем наша команда «ліквідаторів» свинячої чуми ділилася враженнями від незвичного святкування Новоріччя. Аж раптом заговорив до того мовчазний зоотехнік-заготівельник. Його так вразила нутрятина, що він заповзявся рясно нахвалювати харчові достоїни цього виду гризунів, запевняючи, що взагалі не споживає жирної їжі. Мало того, після споживання такого дієтичного делікатесу йому наснилося, що він… пристрасно кохається із пишнотілою красунею. Ви б бачили подив всього гурту і хвилю веселощів, що вкінець нас розбурхали від важких днів грудня! Ніхто й гадки не мав, що людина із такою спеціальністю не зможе відрізнити м’ясо свійських тварин! Жоден з нас й не сумнівався, що їсть молоденьке порося.
А свининка була справді «чумовою» – у сенсі, як нині дехто каже, коли має на увазі «ваше жарке дуже смачнюче!»…
Записав Геннадій Карпюк, прес-служба МВС України, для УК