“Хвороба не вибирає, хто красивий, хто талановитий, а хто ні. Вважається, що на суїцид здорова людина не здатна. Принаймні у випадку, якщо самогубця рятують, обов”язковою буде наступна госпіталізація на пару тижнів у психоневрологічний диспансер. Звісно, це зовсім не означає, що подібний хворобливий стан має незворотній характер. Часто вішаються – а це найпопулярніший спосіб розставання з життям – у стані депресії або психозу, коли до самогубства може довести образливе слово чи навіть погана погода. Не шукайте логіку в діях самогубці. Люди накладають на себе руки десь у 70% випадків без жодних видимих причин. А в присмерковому стані, який може продовжуватися досить довго, людина здатна заїхати не те що з України до Білорусії, а на край світу. “
Професія судового медика попри невеселу й подеколи моторошну репутацію звабила Георгія Будо ще на передостанньому курсі медінституту. Вже тридцять років він розпочинає майже кожен робочий день біля прозекторського столу. Сьогодні виняток – ми сидимо в його кабінеті в адміністративній частині Молодечненського міжрайонного відділення медичних судових експертиз та проглядаємо прокол першого розтину тіла Михайла Коломійця.
– Георгію Гнатовичу, – кажу я, – якщо навіть смерть сталася через задушення, хіба обов”язково мало місце самогубство? Припустимо, задушили людину на землі, а потім підвісили на дереві. Хіба так не буває?
– Mені вже скоро на пенсію, але з імітацією самогубства я в своїй практиці стикався тільки один раз. І та імітація була моментально виявлена. По-перше, можна стверджувати однозначно, що зашморг, у якому сталася смерть, і той, в якому тіло Коломійця було доставлено до нас у морг, є тим самим. Для повішення був використаний тонкий нейлоновий шнур, складений вдвічі, один кінець якого пропущено в петлю. Такі шнури продаються для рибалок у спортивних магазинах. На шиї між окремими шнуринами проступила шкіра з утворенням валику, що повністю відповідає структурі мотузки.
Г.Будо достає фотографії тіла Коломійця, зроблені в морзі перед першим розтином розтином.
– Ось подивіться, – продовжує експерт, – положення зашморгу було атиповим, ковзний вузол розташований не на потилиці, а збоку, під правою щелепою, що також вплинуло на форму борозни. І найголовніше – якби душили на землі, то странгуляційна борозна було б горизонтальною рівномірної глибини, а в даному випадку вона косовисхідна, тобто горизонтальна лише на потилиці, де має максимальну глибину, а потім піднімається під кутом наверх, як це завжди буває при повішанні у вертикальному положенні, коли зашморг затягується під вагою тіла. І ще один нюанс. Коли душать людину, то, як правило, докладається сила значно більша, ніж при повішанні, при цьому зашморг розташований нижче – у районі гортані. Внаслідок цього ламаються тонкі кістки шиї – та ж під”язикова, наприклад. А також надгортанні хрящі. У Коломійця всі кістки та хрящі цілі.
– Тоді розглянемо ще один варіант – вбивці з метою імітації самогубства примусово повісили живого Коломійця в підготовлений для цього зашморг. Припустимо, зв”язавши руки.
– Руки йому ніхто не зв”язував – у таких випадках людина намагається вирватися, через що обов”язково залишаться сліди на зап”ястях. Жодних слідів не було. Як не було слідів боротьби ані на тілі, ані на одягу. Але давайте подумаємо – навіщо це було взагалі робити? Якщо хтось мав на меті вбити Вашого колегу, але так, щоби неодмінно це виглядало як самогубство, то це можна було зробити й у Києві. Який у сенс везти людину в сусідню країну, влаштовувати видимість самогубства та кидати труп без документів? Навпаки, у такому випадку в кишеню треба було покласти паспорт, щоби скоріше впізнали. Якщо ж Коломійця виманили в Білорусію з тим, щоби він безслідно зник, то ніякої імітації самогубства не треба було робити – поруч з тим місцем проходить канал – каменюку на шию, і до весни тіло точно ніхто не знайшов би, а по весні згнилі рештки ідентифікувати було б неможливо. Та й взагалі – навіщо так все ускладнювати? Для того, щоби людина безвісти зникла, вбити її можна вдома, а труп по частинах розкидати – у теплотрасах, думаєте, мало людських кісток? Інша річ, коли хтось хоче накласти на себе руки, але в такий спосіб, щоби тіло не знайшли, бо не хочеться ані похорону, ані некрологів. Тоді, дійсно, є сенс їхати в іншу країну, де тебе ніхто не знає, та вішатися не як Єсенін в готелі, а в лісосмузі.
– Георгію Гнатовичу, а взагалі, наскільки часто бувають випадки самогубств без якихось видимих причин? Коли людина красива, талановита, яка має успішний бізнес, раптом вирішує накласти на себе руки?
– Знаєте, хвороба не вибирає, хто красивий, хто талановитий, а хто ні. Вважається, що на суїцид здорова людина не здатна. Принаймні у випадку, якщо самогубця рятують, обов”язковою буде наступна госпіталізація на пару тижнів у психоневрологічний диспансер. Звісно, це зовсім не означає, що подібний хворобливий стан має незворотній характер. Часто вішаються – а це найпопулярніший спосіб розставання з життям – у стані депресії або психозу, коли до самогубства може довести образливе слово чи навіть погана погода. Не шукайте логіку в діях самогубці. Люди накладають на себе руки десь у 70% випадків без жодних видимих причин. А в присмерковому стані, який може продовжуватися досить довго, людина здатна заїхати не те що з України до Білорусії, а на край світу. Дуже багато описано випадків, коли самогубці їхали світ за очі тільки заради того, щоби звести рахунки з життям.
Георгій Гнатович відкладає в бік протокол розтину, і ми знову повертаємося до подій 28 жовтня 2002 року, що трапилися в районі білоруської станції В”язинка. На користь того, що кілька годин перед смертю Коломієць дійсно блукав лісом, свідчило те, що на ногах Михайла було дві пари шкарпеток, бо погода була прохолодною. Шлунок порожній – у лісі не перекусиш – за виїмком 100 мілілітрів рідини коричневого кольору. Це насторожує. Чай? Кава? “Георгію Гнатовичу, – питаю в експерта, – скільки часу займає евакуація рідини з порожнього шлунку, мабуть не більше півгодини?” Г.Будо достає з шафи книжку: “Це питання досліджувалося експериментальним шляхом на тваринах. Пишуть, що за 10 хвилин після введення в шлунок 100 мл розчин цукру половина рідини перетекає в дванадцятипалу кишку. Виходить, що каву, якщо це дійсно кава, Коломієць пив буквально за п”ять-сім хвилин до смерті. Дійсно, щось не те”. От і перша загадка. Ну не брав же Коломієць з собою каву в термосі?
Ще кілька незрозумілих питань – з ушкодженнями, виявленими на трупі. Г.Будо, оглядаючи 31 жовтня тіло, побачив три ледь помітні подряпини біля правого ока і ледь помітне садно на тильній стороні правої кисті. Подряпини біля ока Коломієць міг отримати під час блукання лісом, а міг і в момент смерті, пошкрябавшись о гілки – тут питань не виникає. Майже непомітне садно на руці, як встановили згодом мінські експерти, утворилося за життя, можливо за кілька хвилин до смерті. Більш того, під час повторної експертизи, проведеної зразу після ексгумації, були виявлені додаткові ушкодження – невелика гематома на лівій гомілці, у самому низу ноги, та кілька саден на лівій руці – на тильній поверхні третього пальця, на тильній поверхні кисті та в районі плечового суглоба. Власне, поранення становили собою легкі подряпини шкіри й були практично непомітними, і нічого дивного в тому, що Будо їх не побачив, не має. Під час повторного розтину експерти звернули увагу на ці подряпини лише через те, що в тих місцях почалися гнилісні процеси й шкіра потемнішала. На сліди боротьби ушкодження зовсім не схожі. Можливо, Коломієць просто впав, приземлившися на ліву руку.
Найбільше непорозуміння – садно розміром 6 х 0,4 см, яке здіймалося над верхньою губою покійного зліва направо під кутом у 45оС. Судячи з фотографій обличчя небіжчика, зроблених зразу після знахідки тіла, садно над губою було явним слідом від того самого шнура, в якому був знайдений труп. Щоправда, при повторному розтині через початок гнилісних змін це садно вже не було схоже на відбиток мотузки, і тому експерти записали, що “… ссадина верхней губы с кровоизлиянием в слизистую оболочку, … возникла от контакта с тупыми твердыми предметами, индивидуальные следообразующие особенности которых не отобразились”, але на тих фотографіях, які робилися при першому розтині, добре видно, що мотузка наче “вдрукувалася” у шкіру понад губою, залишивши косий слід. Ми ще й ще раз оглядаємо фотографії за 31 жовтня. Г.Будо вважає, що слід утворився посмертно через тертя мотузкою об лице, оскільки вузол знаходився не позаду, а справа під підборіддям. Я не погоджуся – у такому випадку слід мав би бути вертикальним, а не нахиленим убік.
Доки що ясно одне – треба їхати у В”язинку, розшукати людей, які бачили тіло, спробувати розібратися з тим, чи можна було закріпити мотузку на дереві самотужки, перевірити, чи дійсно працює в тих місцях мобільний зв’язок.
У дачний кооператив “Горизонт” дісталися майже вночі, чимало прокружлявши по засипаних снігом сільських дорогах. На місці, як і було домовлено, на нас чекав Станіслав Байдак, дачний сторож, який 30 жовтня 2002 року, узнавши від дачника Франца Врублевського про страшну знахідку, викликав міліцію та допоміг зняти тіло. Показавши ту саму осику, запросив у хату, де впродовж години розповідав про події того вечора, намагаючися поновити в пам”яті щонайменші деталі. Показував, як кріпилася мотузка, де був розташований вузол, як перерізали шнур. Якщо припустити, що мало місце самогубство, то закріпити мотузку Коломієць міг тільки лежачи на дереві, впритул до стовбура, після чого йому достатньо було просто звалитися вниз через ліве плече. І дійсно, дачний сторож, знімаючи тіло, одразу звернув увагу на те, що між головою небіжчика та стовбуром відстань була сантиметрів 20-25, не більше. На користь цієї версії свідчить і положення вузла справа під підборіддям, а не на потилиці – саме там йому й належить бути в такому випадку. Поруч з деревом лежала обережно складена куртка – мабуть, заважала повзти по похилому стовбуру й Коломієць її зняв. А ось і перша розгадка: у кишені куртки була недоїдена плитка шоколаду, яку міліціонери чомусь не вказали в протоколі огляду – от звідкіля в шлунку взялася коричнева рідина. Вочевидь, Коломієць таки дійсно блукав лісом кілька останніх годин життя, доїдаючи останню в своєму житті шоколадку. Але найважливішим було те, що Байдак звернув увагу на форму зашморгу, а це дозволило зрозуміти механізм утворення сліду від мотузки над верхньою губою покійного. Тонкий нейлоновий шнур під вагою тіла сильно розтягнувся, вузол перемістився значно вище, до кінчика носу, внаслідок чого зашморг перетворився з кола на трикутник, який торкався шкіри над губою однією зі своїх сторін, залишивши отой незрозумілий слід. Переконавшися, що мобільний зв”язок у тих краях працює, отже Коломієць дійсно міг телефонувати до Києва за кілька хвилин до смерті, повертаємося в Молодечне, де на ранок домовлено про вже другу зустріч з місцевим прокурором, до якого є чимало запитань.
Молодечненський міжрайонний прокурор Геннадій Вешторт виявився людиною напрочуд інтелігентною та розумною. Трішки стомлений від популярністі, якої зазнав в Україні його рідний райцентр після зникнення директора “Українських новин”, Геннадій Збігневич тим не менш не уникає зустрічей з журналістами, відповідальність ні на кого не перекладає, натомість аргументовано формулює свою позицію.
– Ваші колеги мене неодноразово запитували, чому я не порушив кримінальну справу за фактом смерті Михайла Коломійця після знахідки тіла. Але жодних даних, які б спростовували версію самогубства, виявлено так і не було. Ну порушу я, припустимо, справу. Але незрозуміло, які слідчі дії треба буде тоді проводити – призначати ще одну експертизу при тому, що тіло вже поховано в іншій державі? І які запитання я поставлю перед експертом, якщо дві попередні експертизи дали вичерпні відповіді на всі запитання?
– Але погодьтеся, що самогубство за таких обставин є дещо незвичним.
– Погоджуся, – киває головою прокурор. – Дійсно, як правило, людина, надумавши розстатися з життям, робить це протягом найближчих кількох годин і до сусідньої держави не їде. Принаймні, я з подібними випадками ще не стикався. Але все ж таки, для мене, як прокурора, найголовнішим для кваліфікації події є те, чи добровільно Коломієць опинився в зашморгу, чи йому допомогли. Я не знаю, з якої причини він поліз з мотузкою на осику. Можливо, був психічний примус, можливо – шантаж. Можливо, нещасне кохання. Можливо, неприємності по роботі. Але коли людина сама залазить на осику, то про вбивство говорити не можна. Це називається самогубство. А Коломієць заліз на дерево сам і жодних аргументів, бодай щонайменших, проти такої версії досі не здобуто.
Прокурор просить секретаря зробити каву, потім бере грубий том відмовних матеріалів, розкриваючи його на фотографії, зробленій з вікна готельного номеру, в якому жив Коломієць. Похмурі дахи провінційних будинків, свинцеве небо, фігурки людей унизу.
– Мені багато чого самому незрозуміло, – продовжує Вешторт, – хотів би Коломієць розтатися з життя – вистрибнув би у вікно, та й годі. Може, він не хотів, щоби його впізнали, прагнув зникнути – хто зна. Та найбільше в цій історії мене вразило інше. Ви з санітаркою моргу, Зінаїдою Пилипівною, поговоріть. Людина дивовижної порядності. Спочатку ніхто не знав, що той самогубця такий знаний журналіст. Просто привезли в морг тіло невідомого, яке після розтину треба поховати. Слідчий про всяк випадок весь одяг покійного забрав – для майбутнього впізнання. А про коштовний годинник, що був у Коломійця на руці, забув. Здавалося б, хто заважав чи то санітарам у морзі, чи то комунальникам під час поховання той годинник зняти? І уявіть собі, після того, як провели ексгумацію, привезли труну знову в морг, знімають віко, а на руці в покійного годинник, який продовжує йти.
На зворотній дорозі до Мінська знову заїжджаємо у В”язинку – треба при денному світлі ще раз оглянути місце знахідки тіла аби уточнити, чи можна самотужки закріпити мотузку на тій осиці та оцінити можливість ушкоджень, які при цьому можуть виникнути. Доводиться кілька разів залазити на дерево з наміром добратися по стовбуру до місця прикріплення шнура. Це вдається зробити тільки напівлежачи, злегка подряпавшися о висохлі вітки. На колінах і грудях залишаються темнуваті плями та тріски трухлявої кори.
Телефоную прокуророві:
– Геннадію Збігневичу, виручайте. Чи не могли б Ви подивитися у відмовних матеріалах опис одягу Коломійця? Не було, часом, на одягу якихось плям чи бруду?
– Хлопці, совість майте, це ж таємниця слідства. Я й так закриваю очі на те, що ви невідомо де купу документів роздобули, навіть знімки, що робилися під час ексгумації, і ті десь поцупили.
– Яке слідство, Геннадію Збігневичу, Ви ж справу не порушували?
–
Так українська прокуратура порушила.
– Але ж ми у Вас питаємо, а не в українських слідчих
–
Прокурор зітхає в слухавку, пару хвилин шарудить паперами, нарешті чути:
– Були брудні плями зеленуватого кольору на джинсах, якраз на колінах, і на светрі, на грудях, був якійсь бруд. Але одяг Коломійця вже в Києві, деталі спробуйте довідатися там.
Власне, на цьому можна було б ставити крапку, оскільки характер забруднення одягу став остаточним аргументом на підтвердження того, що Михайло Коломієць пішов з життя добровільно. Тим більше, що поширена в журналістських колах версія про начебто призначену Коломійцеві зустріч у Білорусії при детальному розгляді не витримує ніякої критики. Автори чисельних вигадок щодо можливої причини вбивства керівника “Українських новин” не утруднюють себе навіть елементарним запитанням – а на яку таку важливу зустріч Коломієць, який мав репутацію денді й якого важко було уявити без вишуканого костюма та бездоганної краватки, міг відправитися в джинсах і стоптаних кросівках? І в який спосіб Коломієць домовлявся про ту зустріч, якщо своїм мобільним телефоном він для цього достеменно не користувався? Або що спонукало далеко не бідну людину, яка не уявляла себе поза комфортом і яка під час поїздок завжди вибирала найдорожчі готелі, оселитися в жалюгідному номері, де, до того ж, він оплачував тільки одне місце? – І це при тому, що трьома поверхами нижче були вільними прекрасні навіть за київськими мірками одномісні номери за ціною лише на кілька доларів дорожче. Ті, хто знають Коломійця, стверджують, що на таке, перебуваючи в нормальному стані, він не здатний. Спочатку навіть були думки, що насправді то був не Коломієць, і лише знахідка його анкети з власноручним підписом розвіяла сумніви. Але найпростіша відповідь: Коломієць переживав сильну депресію, а можливо, і розлад психіки – чомусь завсідників численних Інтернет-форумів wt не влаштовує, бо значно цікавіше з пафосом обговорювати нічим не обґрунтовані припущення, аніж зрозуміти, що від хвороби не застрахований ніхто, у тому числі відомі журналісти та медіа-бізнесмени.
Що саме примусило Михайла Коломійця покинути цей світ можна тільки гадати. Можливо, причиною тому стали професійні негаразди, може – фінансові проблеми, а може й те, що місяці за два до смерті Коломієць залишився зовсім самотнім. Звісно, запитань його смерть залишила немало, деякі відповіді ми не узнаємо, можливо, ніколи. Коломієць вчинив так, як він вчинив і, мабуть, не слід зараз поратися всім світом у обставинах його приватного життя. Може, він і не заслужив світла, але спокій заслужив напевно.
Володимир БОЙКО