Вновь о делах минувших. И вновь газетная статья. На этот раз – “ЧАС/time”, № 7 за 1997 год. О том, как Донецкий металлургический завод брали в нехорошие руки.НА ЯКУ РОЗВІДКУ ПРАЦЮЄТЕ?
Саме ці слова вигукнув почервонілий від напруги начальник Донецького регіонального відділення Фонду держмайна України п. В. Алтинник, ухиляючись дати відповідь на запитання щодо оцінки основних фондів структурних підрозділів Донецького металургійного заводу, що акціонується. “Відповіла з посмішкою: “На ЦРУ, Володимире Миколайовичу, вам то це має бути відомо”.
Справа у тому, що при акціонуванні заводу сорок відсотків акцій, тобто контрольний пакет, віддається іноземному інвестору під зобов»язання вкласти в реконструкцію сталеливарного цеху п»ятдесят мільйонів доларів. Колективу залишається двадцять відсотків, а державі — двадцять три. Тому й виникало питання: чи не віддаємо ми за безцінь чужинцям те, що створювалося нелегкою працею робітників? Вперте небажання п. В. Алтинника називати цифри спонукало.
Щедрість по відношенню до іноземного інвестора начальник відділення фонду пояснював тим, що Донецький металургійний як один з найстаріших в галузі, потребує перебудови, на що ні в нього, ні в держави коштів немає. Але ще у 1992 р. на заводі почала втілюватися програма внутрішнього інвестування технологічного переоснащення заводу.
Згідно з ідеєю побудували два цехи, які за задумом мали випускати конкурентоспроможну продукцію. Ця продукція повинна була стати джерелом валютних надходжень і дати змогу поступово переоснастити решту цехів. Згідно з програмою у серпні 1994 року був введений в дію цех тонкостінних труб. І саме тоді було заморожено будівництво другого цеху — пружин, недобудованого всього на десять відсотків. За умовами контракту “Дойчебанк” гарантував збут сорока відсотків його продукції. Це, в свою чергу, давало гарантовані валютні надходження у п»ятдесят два мільйони доларів щорічно.
Процитуємо довідку перевірки господарсько-фінансової діяльності ДМЗ, проведеної у серпні 1994 року, підписану нинішнім заступником міністра промисловості України п. В. Куличенком:
“Согласно расчетным данным этими двумя цехами при полной нагрузке может быть произведено продукции на сумму 46,2 млн. долларов США, в том числе по пружинному цеху — 10,2 и 36 млн. дол. — по цеху тонкостенных труб”.
Виходить, що 46,2 млн. доларів можна отримати коштом власної приватизації. Адже це майже ті самі п»ятдесят мільйонів, які згідно з планом приватизації планує отримати фонд від продажу сорока відсотків заводу іноземному інвестору. І всеж-таки, за якою ціною?
З»ясувалося, що цех тонкостінних труб, який за контрактом коштує 21,1 млн. доларів, оцінений фондом аж у 1,02 млн. дол. І за такою ціною буде віддано інвестору. Саме цю “державну таємницю” не хотів видавати “агентам” п. Алтинник. А з нею також й іншу таємницю, що другий, недобудований всього на десять відсотків, цех пружин, що за контрактом має вартість 43,8 млн. доларів, оцінено всього у 20,5 млн. дол. А п»ятизірковий готель вартістю 10 млн. доларів оцінено чомусь у 2,8 млн. доларів. Обидва об»єкти побудовані за рахунок власного прибутку заводу, хоча і не внесені до статутного фонду заводу, і продаватимуться об»єкти окремо. І кошти від їхнього продажу дістануться не колективу, а комусь зі сторони. Так само, як і прибутки, які будуть отримані від експлуатації зазначених об»єктів. От вам і механізм обдирання власного народу.
Та чи не розумніше добудувати ці об»єкти? І, як і було заплановано, прибуток скерувати на розбудову заводу. І не робити щедрих подарунків чужому “дяді”, без якого, як бачите, можна обійтись.
Читачеві пропонуємо разом з нами порахувати. Адже цифри — переконлива річ. Статутний фонд заводу оцінений у 78 млн. доларів. Сорок відсотків від цього буде 31,2 млн. доларів. Ця частка буде продана іноземному інвестору. Подивіться у довідку Мінпрому — один цех тонкостінних труб за рік дає більше прибутку. Тобто наш “благодійник” з-за кордону за рік окупить свої витрати. Чому ж ми самі не можемо це використати на власну користь?
За неофіційними даними, вартість основних фондів заводу сягає до 150 млн. доларів. Але основні фонди — це тільки половина статутного фонду заводу, і вартість їх, за оцінкою Фонду держмайна, — 39 млн. доларів. Решта — обігові кошти. Проста арифметика свідчить, що “подарунок” іноземний інвестор отримає вартістю в 110 млн. доларів. А це вже політика. Бо комусь це дуже вигідно. Не виключено, що за цим інвестором стоїть тіньовий капітал, накопичений за рахунок демпінгової торгівлі українським металом. І під виглядом приватизації відбувається легалізація тіньового капіталу, та ще й на пільгових умовах. За свідченням Донецької облдержадміністрації, на Донецькому металургійному заводі різниця між кредиторською та дебіторською заборгованістю дорівнює статутному фонду заводу. Це означає, що завод є банкрутом. І якщо іноземний інвестор погасить борги, він отримає за безцінь не сорок відсотків, а весь завод. То, може, те інвестування у 50 млн. доларів і є прихованою формою привласнення заводу? Бо умови інвестування поки що приховуються.
Не буду перевтомлювати читача цифрами, а перейду до невеселих висновків. Уже не один донецький металургійний продано за символічну плату. Аналіз усіх фактів наводить на думку, що існує свідома методика руйнування економічної незалежності України і пограбування її народу номенклатурою. Вона й забезпечує процес передачі власності керівному клану. Механізм цей має кілька складових. По-перше, поставити до керівництва стратегічно важливого об»єкту відповідну людину, яка доведе виробництво до банкрутства. У такому разі державі нічого не залишається, як найшвидше позбавитись “невигідного” об»єкта шляхом його приватизації. Як відомо, на сході України зосереджений індустріальний потенціал держави. За допомогою так званих виборів у керівництво областей були призначені ставленики місцевого капіталу. Захопивши посади “губернаторів”, вони знімали непокірних директорів, які могли стати на перешкоді, і ставили своїх. По-друге, мати групу псевдофахівців, які підганяють оцінку об»єкта під суму заборгованості, тобто оформляють банкрутство. Схоже, з»явився новий вельми прибутковий бізнес оцінка майна на замовлення. По-третє, мати групу прикриття у Фонді держмайна, відповідному міністерстві, яка затвердить усі розрахунки і не зашкодить при визначенні “покупця”.
Операція по захопленню ДМЗ була спланована ще у серпні 1994 року, коли до влади прийшла “нова генерація” на чолі з Володимиром Щербанем. Тоді за його домовленістю з Мінпромом України від керівництва заводу був усунутий Володимир Следнєв, який віддав заводу одинадцять років. Мінпром організував економічну блокаду, позбавивши завод постачання сировини, експортних ліцензій. Следнєв, якого перевіряли “на міцність”, — вистояв і навіть продовжував будівництво таких потрібних і перспективних цехів тонкостінних труб та пружин. Стало зрозуміло, що такий директор знищити завод не дасть. Тоді його просто усунули. Дискредитували. Наспівали навіть Президенту. Натомість поставили О. Риженкова людину з комсомольсько-партійно-радянським досвідом. На завод злетілись круки, яких В. Следнєв порозганяв за непомірні апетити. Разом з новим керівництвом вони швидко довели завод до банкрутства.
Щоб усунути В. Следнєва, підгадали момент. У кожного підприємства, на якому відбувається реконструкція, під кінець її настає максимальна кредиторська заборгованість. Треба трохи почекати, поки об»єкт буде запущений і почне давати віддачу. Тоді з»являться прибутки, і становище виправиться.
Оскільки В. Следнєв проводив реконструкцію за рахунок внутрішнього інвестування, то на це пішло все і прибуток, і обігові кошти заводу. Але будівництво не зупинялось. І, нарешті, у серпні 1994 року він повинен був здати цех тонкостінних труб. За два тижні до пуску В. Следнєва усувають від керівництва. Другий цех пружин йому закінчити не дають. Він так і стоїть недобудований всього на 10 відсотків. Дуже поспішають. Розрахунок простий бо іншого такого моменту найближчим часом не буде. Чому? А тому, що найважливіший період нестачі коштів закінчувався з пуском цеху труб. Реалізація його продукції давала змогу інвестувати прибуток на закінчення цеху пружин. А через три-чотири місяці цех пружин був би добудований, і завод пішов би різко вгору. Отримані від роботи цих двох цехів кошти — власні кошти — можна було б спрямувати на подальшу реконструкцію заводу. Того ж сталеливарного цеху. Але без іноземної залежності, а це дуже принципово.
Це був би приклад і модель для інших підприємств галузі, як виходити з кризи без залежності від іноземного капіталу — вигідно і з перспективою. Спираючись на такі підприємства-донори — не лише галузі, а й усієї економіки України, можна перебудувати свою вітчизняну економіку, визначивши в ній пріоритети. Але така ідеологія суперечила ідеології кланового захоплення власності.
Розправа з В. Следнєвим — не дуже майстерно розіграний спектакль із “закупленими вагонами” в яких їхали “ходоки” до Президента, з несподіваними нічними виступами на УТ якихось осіб, які приїхали з Москви і волали, щоб не допустити назад В. Следнєва. Таким чином, боротьба за можливість розпорядження експортом металу була завершена не на користь держави.
Пізніше ця ж “методика” була використана на Макіївському металургійному заводі, який не міг вибратись з боргової ями після реконструкції. І знову цим скористався В. Щербань, усунув директора В. Шевченка, поставив свою людину В. Храмова, який блискавично розвалив завод. Тепер новий голова Донецької облдержадміністрації С. Поляков б»є на сполох — як врятувати завод. Але кадрова чехарда не на користь такому гіганту. І головне, дуже скоро розкрилась фальш із заміною керівництва і на Макіївському комбінаті.
Зараз на ДМЗ почався рух робітників за повернення В. Следнєва на завод. Реакція адміністрації була відповідною — репресії, загроза звільнення. Умови приватизації ДМЗ від колективу приховуються. Розчарування досягло такої межі, що адміністрація не може зібрати потрібну кількість ваучерів, щоб виконати план приватизації. Люди бачать, що підприємство розвалюється, не хочуть марно вкладати в нього сертифікати. Перевіркою адекватної оцінки майна заводу зараз займається Спеціальна комісія з питань приватизації Верховної Ради України. Про Мінпром України не варто було б згадувати. Але дуже кортить процитувати “откровенія” міністра п. Валерія Мазура з його листа № 01-41/1319 від 18.09.96 р.: “…за час відсутності В. Следнєва на посаді генерального директора ДМЗ це підприємство вийшло з катастрофічного економічного стану до одного з найкращих в галузі”. Коментарі, як кажуть, зайві. Закінчуючи цю гірку повість, згадую слова одного з її героїв і хочу зауважити, що жодна з “розвідок” не в змозі розвалити економіку більше, ніж це роблять наші можновладці, користуючись правом безконтрольного розпорядження державним майном. І все це продовжуватиметься, якщо Феміда, навіть з фігурою Венери Мілоської, чинитиме правосуддя із зав»язаними очима, без ефективних важелів для покарання і відновлення справедливості.
Євгенія РАТНИКОВА, м. Донецьк.
(“ЧАС/time”, № 7 (13-19.02.97 р.)
Далі буде