Інститут присяжних передбачений передусім Конституцією, у 124 статті якої вказано: «Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних». А у 127 статті визначено, що такі випадки мають передбачатися законом.
Що ж це таке «суд присяжних», для чого він потрібен та які його переваги над звичайним судом? Спробував пояснити у виданні SUD.ua на прикладі кримінальної справи, яка розглядалась в суді і по якій вже винесений обвинувальний вирок, Андрій Іванов, суддя Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області.
Вирок суду (хоч обвинувальний, хоч виправдувальний) повинен бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. При цьому обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом або судом присяжних.
Оцінку ж доказів суд здійснює за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття рішення (вироку) про те, чи винна особа у скоєнні злочину, чи невинна.
Як формується внутрішнє переконання судді або особи, яка постійно перебуває в судовому засіданні (присяжного) і чому потрібен суд присяжних в України, хотілось би розповісти на конкретному прикладі.
Андрій Іванов, суддя Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області. Фото: sud.ua
Типова ситуація, коли суд присяжних може стати в нагоді
На розгляді колегії суддів перебувало кримінальне провадження про обвинувачення особи «А» у вчиненні злочину, передбаченого пунктами 4, 6 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України, а саме вчинення умисного вбивства із корисливих мотивів із особливою жорстокістю.
Обставини справи були такі: молодий чоловік із вищою освітою щойно одружився, в нього народилась дитина, і він вирішив зайнятись підприємницькою діяльністю. Особистих коштів він не мав, в його «арсеналі» були тільки відповідні ідеї. Тому гроші він вирішив позичити. У свого знайомого він позичив досить велику суму в іноземній валюті. Річ ішла про декілька тисяч доларів США. На запозичені гроші хлопець закупив товар, але буквально одразу після закупки товару урядом були введені жорсткі обмеження на реалізацію такого товару. У підсумку хлопець залишився без грошей, з товаром, який він не може реалізувати, та ще з величезним боргом.
Відповідно, через деякий час кредитор почав вимагати від хлопця повернення грошей. І з часом він робив це все наполегливіше, погрожував боржнику судом тощо.
Чоловік, нажаль, не знайшов іншого виходу, окрім, як вбити свого кредитора. Він розробив план злочину і почав ретельно готуватись до його вчинення. Звісно він не хотів бути викритим і затриманим за вчинення злочину, а відповідно мав намір приховати усі сліди злочину, знищити їх, створити собі алібі та уникнути кримінальної відповідальності.
У певний час він заманив свого кредитора в безлюдне місце та наніс йому близько 30 ударів ножем (кваліфікуюча ознака – особлива жорстокість), буквально розриваючи того на шматки. Після цього, переконавшись, що він вбив свого кредитора, чоловік ретельно прибирає сліди злочину, скривається з місця скоєння злочину, приходить до себе додому, де намагається остаточно знищити усі сліди скоєння злочину. Однак щось пішло не так, невелика частина слідів скоєння злочину залишилась не знищеною, і в результаті відмінної роботи працівників поліції особу «А» було затримано і з часом піддано суду.
Можна стверджувати, що хлопець дійсно зробив усе, щоб знищити та приховати сліди злочину, але незалежно від цього його вина була доведена. Доводили вину особи «А» слідчі відповідними доказами. Якими були ці докази, за тієї умові, що особа «А» готувалася до вчинення злочину, знищувала сліди і ні в якому разі не збиралася бути викритою та затриманою?
У розпорядженні суду не було прямих доказів, які дають однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин, на кшталт показань свідка – очевидця вчиненого нападу, показань потерпілого, який вижив, відеозапису, що зафіксував подію кримінального правопорушення та дії осіб, які його вчинили, тощо.
З прямими доказами все просто (хоча навіть при наявності прямих доказів злочинці заперечують свою вину, викручуються), вони чітко і беззаперечно доводять вину особи. Вказують на наявність складу злочину.
У більшості випадків, коли особа готується до вчинення злочину, ретельно замітає сліди, відсутні прямі докази винуватості, то в розпорядження слідства потрапляють непрямі докази.
У свою чергу, непрямі докази лише вказують на окремі факти, а вже на основі логічного аналізу їх сукупності встановлюються окремі елементи складу кримінального правопорушення та інші обставини предмета доказування. Вони можуть вказувати на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування у сукупності з іншими доказами.
Наприклад, непрямими доказами, які самі по собі прямо не вказують на винну особу, є приналежність обвинуваченому ножа, яким вчинено вбивство, виявлення на місці вчинення злочину слідів взуття обвинуваченого, встановлення неприязних стосунків обвинуваченого з жертвою тощо.
Суд традиційний чи суд присяжних?
Наше кримінальне судочинство в теперішньому вигляді якраз і покладає обов’язок визначати, які докази є допустимими і належними, а які – ні, на суддів. Яким суспільство, якщо подивитись телебачення та почитати, що пишуть у соцмережах, певною мірою не довіряє (хоча питання довіри/недовіри до суду є здебільшого оціночним судженням).
Сторона обвинувачення наполягає, що всі докази належні і допустимі. Захист та громадскість, яка слідкує в свою чергу за кримінальним процесом, в один голос кричать, що докази неналежні і недопустимі, взагалі не стосуються справи, сфальшовані тощо.
Однак у справжньому суді присяжних (за англо-американською системою) дослідження усіх обставин справи є завданням присяжних. Саме вони повинні оцінювати докази у своїй свідомості. Вони визначають, які докази для них важливі, а які докази слід відкинути. На позицію присяжних, з метою переконати їх у своїй правоті, однозначно намагаються впливати сторона обвинувачення і захист, присяжні особисто сприймають покази свідків, експертів і спеціалістів, і із цього всього у комплексі складається їх внутрішнє переконання.
Суть суду присяжних якраз в тому і полягає, що перед незалежними, неупередженими, незацікавленими цивільними особами, такими самими, як будь-хто на вулиці, в кафе, на заводі, перед звичайними українцями, які дивляться телевізор, ходять на роботу, в парк, зустрічаються із друзями, розгортається «вистава» під назвою судовий процес, під час якого прокурор буде усякими способами доводити вину обвинуваченого, а захисник буде доводити його невинуватість.
«Свідомість присяжних – «чистий аркуш». Ніщо не повинно заважати їм зробити об’єктивний висновок про те, чи мала місце подія злочину, чи вчинив даний злочин обвинувачений та про інші обставини предмету доказування».[1]
Тобто присяжні, як прості цивільні люди, мусять повірити або прокурору, або захиснику, оцінити докази і винести свій вердикт «винен» чи «невинен», а прості люди на вулиці мусять повірити таким саме людям, як і вони, присяжним, що вирок справедливий, що, дійсно, особа вчинила злочин. Або ж навпаки, невинувата.
Отже, у випадку з судом присяжних судять не судді («товсті», «ручні», «кишенькові судді», «корупціонери», як тільки деякі громадяни зараз суддів не називають), а прості люди. Можливо, саме це і дасть можливість суспільству повірити правосуддю.
Розгляд справи, коли суд під тиском
Повертаючись до наведеного прикладу. Під час судового розгляду по справі особи «А», атмосфера в залі засідань була напруженою. Інколи здавалось, що повітря в залі дзвенить. Але чим далі просувався судовий розгляд, тим зрозуміліше ставало те, що дійсно особа «А» – вбивця, що саме він вчинив цей страшний злочин. Так складалось внутрішнє переконання суддів. Нарешті, ні в кого із колегії суддів не виникло ніяких сумнівів у тому, що винна саме особа «А».
Так мало б бути і з присяжними, які також повинні були дійти до думки про винність особи у скоєнні злочину чи ні.
Який суд «присяжних» існує в Україні
Згідно з ч. 1 ст. 384 КПК України прокурор або суд роз’яснюють обвинуваченому у вчиненні злочину, за який передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі, можливість та особливості розгляду кримінального провадження стосовно нього судом присяжних.
Якщо обвинувачений виявляє бажання, щоб слухання справи здійснювалось судом присяжних, суд призначає судовий розгляд судом присяжних та головуючий дає секретарю судового засідання розпорядження про виклик присяжних у кількості семи осіб. Тему відбору та призначення присяжних зараз не досліджуємо.
Щодо слухання самої справи судом присяжних, то таке відбувається судом у складі двох професійних суддів та семи присяжних. При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 384 КПК України, усі питання, пов’язані з судовим розглядом, крім питання про обрання, скасування або зміну запобіжного заходу, судді і присяжні вирішують спільно.
Ось в цьому і зарита головна проблема нинішнього здійснення правосуддя судом присяжних, якого, по суті, немає.
Фактично, є так званий суд шеффенів (народних засідателів), які розглядають справи разом із професійними суддями, маючи з ними практично однаковий обсяг процесуальних прав: 1) брати участь у дослідженні всіх відомостей та доказів у судовому засіданні; 2) робити нотатки під час судового засідання; 3) з дозволу головуючого ставити запитання обвинуваченому, потерпілому, свідкам, експертам, іншим особам, які допитуються; 4) просити головуючого роз’яснити норми закону, що підлягають застосуванню під час вирішення питань, юридичні терміни і поняття, зміст оголошених у судовому засіданні документів, ознаки злочину, у вчиненні якого обвинувачується особа.
Присяжні мають доступ до матеріалів кримінального провадження, спілкуються із професійними суддями, і тому процес формування внутрішнього переконання у присяжних формується разом із професійними суддями, при цьому питання про винуватість українські присяжні вирішують не незалежно від судді, а разом з ним, під його керівництвом, і, покладаючись на його досвід, зазвичай схиляючись до його точки зору. Після закінчення судового розгляду присяжні разом із суддями ідуть в нарадчу кімнату, де колегія суддів у складі професійних суддів і присяжних засідателів разом в одній кімнаті визначаються із вироком – буде він обвинувальним чи виправдувальним, яку міру покарання призначати обвинуваченому тощо.
Тобто професійні судді та присяжні засідателі визначають покарання разом. При цьому відповідно до ст. 391 КПК України, нарадою суду присяжних керує головуючий, який послідовно ставить на обговорення питання, що вирішуються судом при ухваленні вироку, проводить відкрите голосування і веде підрахунок голосів. Тобто внутрішнє переконання присяжних в Україні формується разом із професійними суддями. Головуючий професійний суддя в цьому процесі є першою скрипкою, і за своїм авторитетом, і за досвідом.
Щодо справжнього (за англо-американською системою) суду присяжних, то в такому випадку формування внутрішнього переконання присяжних формується окремо від внутрішнього переконання професійного судді. Саме в цьому і полягає користь суду присяжних і його цінність, як одного із найважливіших досягнень сучасної демократії.
Так, звісно, присяжний – це звичайна людина, і на його почуття і свідомість однозначно буде впливати суспільне середовище, громадська думка. Однак потрібно визначити чіткі критерії відбору присяжних, щоб унеможливити випадки, коли присяжний під впливом громадської думки може прийняти рішення всупереч своїй волі, своїй совісті і закону.
Однак принаймні справжній присяжний буде позбавлений одного важеля впливу на свою свідомість – впливу головуючого професійного судді.
Що пропонується зараз
На сайті Верховної Ради України зареєстрований Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення участі присяжних у здійсненні правосуддя № 2710 від 02.01.2020. Хотілось би висловити свої зауваження до запропонованого законопроекту з точки зору судді місцевого загального суду першої інстанції.
Позитивним моментом законопроекту є те, що кримінальне провадження буде здійснюватись судом присяжних у складі саме одного судді та семи присяжних, а не трьох чи двох професійних суддів, як це є в діючій редакції ст. 31 КПК України. Так, дійсно немає ніякої потреби в двох чи трьох професійних суддях в суді присяжних, оскільки на головуючого суддю покладається обов’язок саме вести процес, з чим цілком справиться один суддя.
Але, що стосується розгляду судом присяжних кримінальних справ по обвинуваченню осіб за злочини, за які передбачено позбавлення волі на строк понад десять років, то такий підхід не є розумним, оскільки є дуже багато складів злочинів, за якими можливе покарання понад десять років позбавлення волі.
Так, наприклад, суду присяжних доведеться розглядати злочини про умисне тяжке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 121 ККУ), про зґвалтування (ч. 3 ст. 152 ККУ), крадіжку (ч. 5 ст. 185 ККУ), грабіж (ч. 4 ст. 186 ККУ), шахрайство (ч. 4 ст. 190 ККУ) та ще багато і багато інших складів злочинів. З цього видно, що присяжні будуть задіяні у величезній кількості кримінальних справ, що ніяк не буде сприяти їх швидкому розгляду, потягне додаткові витрати на оплату праці присяжних (які, до речі, мусять отримувати зарплатню за участь в процесах, як професійні судді) і створить враження, що судом присяжних розглядаються всі справи поспіль.
У свою чергу, якщо залишити розгляд судом присяжних справ про злочини, за які передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, це підніме авторитет суду присяжних і повагу до суду, тому що буде зрозуміло, що суд присяжних розбирає і розглядає складні справи, і, відповідно, буде виховний вплив на учасників кримінального провадження і усіх громадян.
Крім того, якщо суд присяжних у складі одного судді та семи присяжних вже запропоновано ввести, то чомусь не запропоновано ніяких запобіжників щодо тривалого розгляду справ. Так, усім відомо, що у зв’язку із рядом факторів судові засідання часто відкладаються і переносяться, причинами є і неявки сторін, і інших учасників кримінального провадження, недоставляння в суд обвинувачених, неявка свідків тощо. У теперішній час це, дійсно, є проблемою.
Буде неправильно, якщо раз за разом присяжні будуть з’являтись для розгляду кримінального провадження, а в силу перелічених причин розгляд справи буде відкладатись. Необхідно забезпечити реальну безперервність судового розгляду, а саме розгляд кримінального провадження і прийняття у ньому рішення. Процес повинен відбуватися безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку.
Так, потрібно вносити зміни у ч. 2 ст. 322 КПК України та унеможливлювати неприбуття сторін або інших учасників кримінального провадження на суд присяжних. Вважаю, що для цього головуючий суддя одноособово має провести судове засідання, визначити кількість днів, необхідних для розгляду, і можливість явки усіх учасників на погоджені дати.
Наступне застереження щодо законопроекту № 2710 полягає в тому, що, на мою особисту думку, немає ніякої необхідності присяжним брати участь у підготовчому судовому засіданні, навіть після задоволення клопотання про розгляд справи судом присяжних. Це питання в запропонованому проекті закону не оговорюється. Цілком правильно було б закріпити норму, згідно з якою, якщо навіть визначено справу слухати судом присяжних, але підготовче судове засідання має проводити професійний суддя, адже на підготовчому судовому засіданні не вирішуються питання вини особи. Крім того, необхідно збільшити час на проведення до підготовки до судового розгляду судом присяжних.
Проблемним, на мою думку, стане й питання обрання та продовження запобіжного заходу судом присяжних. У запропонованому законопроекті це питання не піднімається, але усі є свідками того, що обрання чи продовження запобіжного заходу, яким найчастіше є тримання під вартою, в наших судах, особливо в резонансних справах, перетворюється на окремий «спектакль». І дуже сумнівною є необхідність брати участь у цій процедурі присяжним. Так, під час розгляду клопотання про обрання чи продовження запобіжного заходу оговорюється питання обґрунтованості підозри, і участь присяжних під час такого обговорення може створити в їх свідомості або обвинувальний, або виправдувальний уклін, що в подальшому буде заважати присяжним зробити об’єктивний висновок щодо вини особи. Вважаю, що обрання і продовження запобіжного заходу та інші процесуальні питання мають вирішуватись головуючим суддею за участю сторін і інших учасників провадження.
Також пропонується доповнити ст. 383 КПК України «Порядок провадження в суді присяжних» частиною 3, згідно з якою усі питання, пов’язані з судовим розглядом, вирішуються головуючим. Але таке формулювання є надто коротким, таким, що не охоплює усі процесуальні і процедурні моменти, тому підлягає уточненню і конкретизації.
До речі, у запропонованому законопроекті пропонується змінити тільки дві статті – 315 та 383 КПК України, які стосуються судового процесу під час судового провадження, чого, на мою думку, вкрай недостатньо. Потрібно більш детально закріпити процедуру судового провадження в суді першої інстанції судом присяжних, оскільки без визначення детального процесу під час розгляду справи судом присяжних настане безлад та плутанина, що ніяк не буде сприяти виконанню поставлених кримінальним процесуальним законом завдань.
Замість підсумків
На мій погляд, в цілому, щоб інститут присяжних запрацював в Україні належним чином, потрібно хоча б порадитись та вислухати зауваження від тих, хто кожного дня проводить розгляд кримінальних проваджень у судових засіданнях, а саме суддів.
Автор: Андрій Іванов, суддя Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області; Судово-юридична газета