Якщо театр починається з гардеробу, то суд починається з канцелярії. Хоча деякі суди починаються саме з театру. Вистава, що пару тижнів тому розгорнулася в Шевченківському районному суді столиці, заслуговує на окрему розповідь. Спектакль, розпочавшись з намагання кореспондента “України кримінальної” здати в канцелярію суду невинну заяву. Під кінець “вистави” за нею спостерігав чималий натовп глядачів, а наш “сторожовий пес демократії” ледь не потрапив туди, куди дід Макар телят не ганяв.
Щоби зрозуміти, наскільки українським суддям отстогидло спостерігати, як оті “пересічні громадяни” відволікають їх від заробляння копійки, спробуйте бодай раз здати якогось папірця до суду.
Останнім часом до “України кримінальної” стали доходити чутки, що в київських судах канцеляристи отримали вказівку обмежити потік паперів до цих вельми поважних установ. А якщо якийсь злісний сутяга намагатиметься все одно здати свого документа, натомість від нього вимагатимуть паспорт. Ймовірність того, що паспорт виявиться, досить невисока, оскільки в Києві комендантської години не запроваджували, до прикордонної зони столицю не відносили, через що у громадянина немає потреби тримати при собі синю паспортину. А якщо вона раптом буде надана, тоді слід вимагати щось інше. Ні, не те, про що загали деякі читачі, а, наприклад, довіреність на ведення справи. А де ту довіреність взяти, якщо вона долучена до матеріалів справи й перебуває в кабінеті судді? Постоїть громадянин на порозі судової канцелярії, почеше репу, плюне й піде додому.
Як запевнили нас очевидці, першим таку новацію запровадило керівництво Шевченківського районного суду.
Власне, ми керуємося принципом “почни з себе”. Тому вирішили самотужки перевірити: чи насправді в судах панує беззаконня, чи то люди ллють бруд на судову гілку влади. Підготувавши невинну заяву з проханням перенести судове засідання, кореспондент “УК” з душевним трепетом переступив поріг суддівської канцелярії. Канцеляристка уважно прочитала заяву, адресована зовсім не їй, й запитала суворо:
– Чий підпис?
– Мій.
– Так оце Ви представник?
– Оце я.
– Давайте паспорт.
Підпис у паспорті дійсно співпав з підписом під заявою. Але дівчина була невблаганна: “А інші документи у Вас є?” Довелося вивертати кишені, в яких знайшлося журналістське посвідчення та акредитаційна картка Верховної Ради. Але ці документи, які цілком надійно підтверджували мою персону, не задовольнили сувору панянку.
– Давайте доручення.
– Яке саме, голубонько?
– Як яке? Те, яке Вам видав позивач для ведення справи в суді.
– Кицю моя, але ж те доручення вшито в матеріали справи, які знаходяться у судді. Якщо Вам більше нема чим зайнятися, можете піти та перевірити. Але спочатку прийміть заяву та проставте вхідний номер на моєму примірнику.
У відповідь через кімнату в мій бік полетіла багатостраждальна заява. Вмикаю диктофон і прошу полум’яну канцеляристку назвати себе. Така журналістська нахабність викликала загальне обурення ще кількох писарчуків. Виймаю фотоапарат й починаю зберігати для історії спотворені гнівом обличчя держслужбовців, які забули настанови Закону України “Про державну службу”. Ті кличуть по допомогу конвой.
Не стану докладно розповідати про все, що відбувалося в кімнаті канцелярії після появи наряду міліції на чолі з Володимиром Бадраком, який на вимогу “правопорушника” був аки пред’явив службове посвідчення. Але найбільше запам’яталася фраза пана конвоїра, яку той повторював як мантру: “Ото, щоби я за 260 гривень на всяке хамло, як Ви, дивився?” Нарешті за моїм телефонним дзвінком, наче орлиці, прилетіли чарівні юристи Інституту масової інформації Інна Ведмеденко й Тетяна Кириченко. Після їхньої появи ворог не витримав: Голова суду зателефонував у канцелярію й наказав прийняти мою заяву. Щоправда, на інших громадян ця ласка не розповсюджувалася.
А ще за кілька днів “Україна кримінальна” звернулася до Голови Державної судової адміністрації України В.Я.Карабаня. Щоправда, наші запитання не дійшли до адресата. Нам повідомили, що пан Карабань не може дати відповідь на наш запит, оскільки секретарка відмовилася передати листа своєму шефу, мовляв, мотивуючи він мусив подаватися на бланку з додаванням печатки. Власне, такі подробиці нам можна було й не розповідати: ми й без того не змогли переконатися, що судами та судовою адміністрацією давно вже керують секретарки.
Коментар “УК”
Громадянин, що прийшов з письмовим звернення до канцелярії будь-якої установи, зокрема місцевого суду, не повинен ані пояснювати клеркам мету свого візиту, ані доводити своєї причетності до порушених у зверненні питань, ані пред’являти посвідчення особи. Жодний закон не містить і не може містити подібних вимог, все це – “нормотворчість” чиновників, які в такий спосіб вигадують додаткові перешкоди для громадян. Закономірне запитання: а якби громадянин відправив своє звернення поштою, він повинен був би вкладати в конверт паспорт чи якесь там доручення? Звісно, ні. Отримане по пошті звернення працівники канцелярії без жодних додаткових запитів та перешкод реєструють і передають адресатові. Одначе, якщо громадянин захотів з`економити на поштових видатках або вирішив пришвидшити надходження свого звернення й прийшов до установи особисто, на нього часто-густо очікують приниження та чиновницьке свавілля.
Стосовно відмови Голови Державної судової адміністрації надати відповідь на журналістський запит, який надійшов в електронному вигляді, то такі дії відповідно до ст. 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення становлять корупційне діяння. Журналіст робить запити в тій формі, які зручні йому, а не державному службовцю.
Володимир БОЙКО, “УК”