«Якби наша митниця працювала так само, як польська, таких шалених черг не було би». Фотокореспондентка видання «Четверта влада» перевірила на собі, як це пригнати автівку з-закордону без митних платежів і з натяками від українських митників «подумати» про хабар.
Авторка цього тексту, Ольга Віюк, – фотографиня. Вона робить весільні та сімейні зйомки. Після початку повномасштабної війни Ольга співпрацювала з «Четвертою владою» як волонтерка і співпрацює як позаштатна фотокореспондентка.
На зйомки часто доводиться їздити машиною, беручи із собою обладнання. Олиному чоловіку, який займається видаленням і обрізкою дерев, для роботи теж потрібне авто. «Раніше доводилося відмовлятися від замовлень з області, бо майже половина заробленого пішла б на оплату таксі», – каже Ольга.
У квітні 2022 року в Україні з’явилася можливість ввезти авто з-за кордону без мита. Цю норму багато критикують і збираються скасувати – мовляв, через велику кількість охочих пригнати собі машину на кордонах черги і в них застрягає гуманітарна допомога, а деякі люди зловживають нагодою, щоб ввезти дуже дорогі авто.
Із появою безмитного ввезення Ольга теж задумалася про купівлю машини. Вона розповідає, що на авто склалися всією родиною, бо не мали потрібної суми на руках. «Раніше планували продати земельний пай, але зараз реєстри закриті і продаж неможливий», – додає Ольга.
Авто з-за кордону обрали, бо там «практично ідеальні дороги, тому машини в гарному стані». А в Україні на ту суму, що мала сім’я, «змогли би взяти щось дуже старе і дуже пошарпане – ще восени придивлялися».
Для «Четвертої влади» Ольга детально розповіла, як з’їздила до Польщі по машину і як відбувався перетин кордону з польського та українського боку.
Ми з чоловіком самостійно обрали декілька варіантів авто на одному з польських сайтів продажу. Дивилися, щоб вони були відносно поруч одне від одного, аби встигнути за день оглянути ретельніше. Це були універсали, куди б помістилося все наше робоче обладнання. Машини розташовувалися в містах Катовіце та Забже.
Туди я їхала автобусом. Митницю автобуси проходили окремою чергою. З нашого боку кордону волонтери роздавали питну воду, а на польській стороні пропонували чай, каву та печиво.
Перетин кордону тривав чотири години. Тоді мені здалося, що це не надто швидко – просто я ще не уявляла, що чекає на зворотному шляху.
В Катовіце приїхала о шостій ранку. На станції скрізь українські прапорці в різному вигляді і на всіх можливих поверхнях.
У приміщенні автостанції – пункт допомоги українським біженцям.
Я сіла в залі очікування і склала собі маршрут, а також заздалегідь знайшла в Рівному брокера. Ця людина створює заявку на митницю про те, що на певний пункт пропуску приїде певне авто. Він повинен дати вам два номери попередньої митної декларації та загальної декларації прибуття, а далі допоможе на митниці за місцем вашого проживання.
Перекусила домашніми канапками під каву з термосу і пішла прогулятися по Катовіце. Симпатичне містечко, охайне та дуже схоже на старий Львів.
В Катовіце стан автомобілів мене не влаштував.
Залишався варіант в місті Забже, за 18 кілометрів від Катовіце. Ґуґл склав мені маршрут: трамвай, потяг та 10 хвилин пішки.
У трамваї трішки розгубилася, не могла зрозуміти, як оплатити проїзд, але згадала що для українців він безоплатний, тому скористалася цим. На потяг мені теж дали пільговий квиток, хоча я намагалася заплатити за проїзд.
Узагалі поляки в цій подорожі вразили мене своїм ставленням до українців.
В Забже я оглянула авто, все було відносно в порядку, стан мене задовольнив. Оскільки польською я не розмовляю, продавець на моє прохання допоміг зняти з обліку авто, отримати польські транзити та побажав щасливої дороги.
На цьому етапі важливо мати документ, який підтверджує вартість машини, польський страховий поліс та техпаспорт на авто.
Попереду на мене чекала довга дорога польськими автобанами до пропускного пункту Будомєж-Грушів. Не можу описати своє задоволення від стану польських доріг! А ще вразили польські водії, які жодного разу не посигналили і обганяли тільки у дозволених місцях.
Я їхала за правилами і вказівниками і спостерегла, що на трасі поляки трішки перевищували швидкість, а от в населених пунктах їхали чітко в межах правил.
На кордон я приїхала о 22.40. Стала в чергу і вже за годину стало очевидно, що застрягла там не на два дні.
Рухалися ми кожні 20-30 хвилин приблизно на 5-10 метрів уперед. Вночі, коли засинала, мене ніхто не об’їжджав, а підходили і стукали у вікно, щоб я приїжджала вперед. Я раділа, що пощастило з сусідами в черзі.
Зранку я випадково почула розмову тих самих сусідів із черги, Олега, Мар’яни та Лариси, що обов’язково потрібно мати SAD (single administrative document, з англійської – єдиний адміністративний документ; він підтверджує, що ви точно везете авто певної марки). Без нього не пропускають.
Такого папірця я не мала, тому вирішила їхати по нього в Радимно. Сфотографувала перед тим, за порадою Олега, своє авто в черзі на фоні інших машин і дорожнього знаку з назвою населеного пункту.
До Радимно і назад 120 кілометрів. У черзі за довідкою простояла з 13.00 до 19.30, отримала її і ще дві копії. Згодом виявиться, що мати копію – дуже важливо.
Коли повернулася на пропускний пункт на кордоні, мене спершу не хотіли пропускати на моє колишнє місце і змушували стати в кінці черги. Поліцейський не зважав на мої спроби пояснити ситуацію і я ледве не розплакалася – адже простоявши ніч у черзі, виїхала за 3.8 кілометрів від кордону, а тепер могла опинитися за 7,5.
Пощастило, що напарниця поліцейського запитала, чи я їздила по довідку. Я відповіла ствердно і сказала, що маю фото свого авто в черзі.
Поліцейський дуже зверхньо наказав показати фото і перевірив дату та час, коли воно зроблено. Пропустили. Далі мене зупиняли ще тричі, але пропускали далі і свого місця в черзі я таки дісталася. Раділа, як мала дитина. Виявилося, що це мої сусідки по черзі, Лариса та Мар’яна, ходили до поліцейських, розповіли їм ситуацію і попросили пропустити мене, коли я повернуся.
Ось такі в мене були сусіди.
Попереду були довгі і нестерпні три ночі майже без сну. Черга рухалася дуже повільно. Вночі поляки розвозили їжу.
Кожні 500 метрів стояли біотуалети, а кожні 200 метрів – смітники, хоча декому в черзі це не заважало кидати своє сміття на узбіччі.
Зранку поляки також розвозили питну воду, в одні руки – одна півторашка.
Дуже дратували «хитрожопі», яких поза чергою до кордону привозила поліція. У черзі казали, що за хабар можна було купити місце в черзі поближче до кордону, але доказів я не маю. Припинилося це після десятка скарг на польську митницю. Тоді ми й почали рухатися. Але ще одну причину повільного просування вперед я дізнаюся згодом.
В черзі, за моїми спостереженнями, були жінки і чоловіки за 60, і лише відсотків 10 – чоловіки віком від 18 до 60 років. Клас авто бюджетний, одиниці вищого класу, елітних я не побачила жодного. А ще цікавий факт – більшість універсали або маленькі машинки, я на такі кажу «косметичка».
В останні години обстановка в черзі ставала дуже напруженою. Всі хотіли пройти кордон того ж дня, щоб не ночувати ще одну ніч.
І от ми в зоні митного контролю. Алілуя, браття й сестри! Тепер всі усміхаються і радіють.
Підкочуюсь до першого віконця.
Виходить полячка, просить документи, перевіряє салон, просить відкрити багажник. Дає команду чекати, йде. За 2 хвилини повертається, пропускає далі.
Біля другого віконця вже інший митник перевіряє номер двигуна, кузова, все гаразд. Ще 5 хвилин. Бажає щасливої дороги і випускає з Польщі.
Прокотилася три метри до нашого віконця.
Стою. Ніхто не підходить, лиш мої сусіди по черзі розгублено бігають від віконця до віконця і до авто. В цей момент я зрозуміла: «Ось воно!! Я вдома. В Україні». Саме тут я осягнула, чому так повільно рухається черга.
За 10 хвилин з’ясувала, що потрібно робити і куди йти. Один із чоловіків в черзі каже, що потрібні копії документу SAD.
– Працівниця митниці каже: треба ксерокопія, а в мене немає. Питаю, де зробити. Бачу – в неї стоїть ксерокс, кажу, може, у вас можна? Вона каже так, але на питання, скільки це коштує, відповідає, щоб я сів у машину і подумав, – розповідає сусід по черзі.
Він питає мене, чи нормально буде заплатити 100 гривень. Я кажу, що будь-яка сума не нормальна, бо копії мають робити безкоштовно, наскільки мені відомо.
На жаль чи на щастя, я не потрапила до тієї працівниці митниці і не встигла зробити її фото. Оформила в іншому вікні і там не потрібно було думати, скільки коштує копія. Натомість моя сусідка з черги Лариса за ксерокопії дала 300 гривень, а пані з митниці повернула їй 100. Тобто копія – 200 гривень?
На проходження українського пропускного пункту в мене пішло близько 25 хвилин і тонна нервів. Саме стільки часу приблизно триває пауза між рухом авто в черзі. Тобто якби наша митниця працювала так само, як польська таких шалених черг не було би. Мабуть, так. Зважайте на це і зробіть про всяк випадок копії документів.
Наступна пригода була вже в сервісному центрі Міністерства внутрішніх справ у Рівному під час оформлення авто.
Мені сподобалися зміни в обслуговуванні в центрі під час оформлення документів на авто: сучасний підхід, нове приміщення. Приємні працівники та працівниці, які намагаються обслуговувати в пришвидшеному режимі.
Але є ложка дьогтю: «рішали», які пропонують за гроші пройти експерта з огляду авто поза чергою. Вони не ховаються і ніхто їх не гонить звідти. Дуже кортіло провести експеримент: зіграти роль того самого рішали і засікти, за скільки часу і в якій формі мене би звідти «попросили».
Тішить, що люди в черзі здебільшого від таких послуг відмовляються.
Експерта я пройшла за день, зайнявши чергу о 7.30 і будучи 56-ю в списку. Із сервісного центру я вийшла о 18.30, але номерний знак на авто все одно забирала наступного дня.
Тож у підсумку вийшло самій пригнати універсал Хонда Аккорд 2004 року в хорошому стані. Ціна була 9 тисяч 700 злотих, я сторгувалася на 9300 + 140 злотих SAD + 550 злотих бензин + податки/сертифікація. Разом вийшло орієнтовно 2 тисячі 600 доларів. Якби хтось інший гнав автівку, то це ще орієнтовно було б 400 доларів.
Саме завдяки нульовому розмитненню в нашій родині з’явилося авто, яке тепер робить нас більш мобільними: ми можемо обробити більше замовлень та отримати більше доходу.
Якби не цей закон, подібний автомобіль ми би змогли купити в кращому разі за 3-5 років, за умов спокійного та мирного життя.
На мою думку, авто має бути доступним кожному, бо це не предмет розкоші, принаймні в більшості випадків, а робочий інструмент. Якщо цей закон скасують, владі варто суттєво переглянути та спростити умови придбання авто громадянам.